1 Розвиток українознавства по етапах.

2 Напрямки і форми українознавства.

Перший етап – перші історіософські дослідження, які започатковують базу українознавства, появляються:

а) за рубежами Вітчизни – у працях антично-грецьких та римських авторів;

б) на терені Вітчизни – в добу Київської Русі ("Повість временних літ”, "Літопис Руський”, "Галицько-Волинський літопис”).

Другий етап – це доба Гетьманщини, коли появляються "козацькі” літописи (Самовидця, Величка, Грабянки). Тоді ж виходять праці: І. Гізена "Синопсис” 1674 р., що витримав 30 видань і був на правах підручника з історії України; П.Симоновського "Краткое писание о козацком народе” (1765) та ін.

Третій етап – ХІХ ст. Він розпочинається "Історією Русів” і відзначається багатоаспектністю дослідження: генезису Буття і свідомості українського етносу в сферах історії, етнографії, фольклористики, національної, культурологічної, конфесійної, філософської, мовознавчої сфер. Це час, коли українознавча наука від праць П.Куліша, М.Костомарова, М.Максимовича, М.Драгоманова, Котляревського приходить до синтезуючого багатотомного видання М.Грушевського "Історія України-Руси”.

Четвертий етап – це межа ХІХ – ХХ ст. до початку 30-х. років.

Важливу роль на цьому етапі відіграють праці І.Франка, Б.Грінченка, Лесі Українки, а особливо – енциклопедичне видання за редакцією М.Грушевського, А.Кримського.

З 1918 року починають виходити українознавчі видання всіх відділів Української Академії Наук.

1920 р. Виходить посібник академіка С.Єфримова "Українознавство”.

1941 р. У Кракові вийшов перший том "Енциклопедії Українознавства” за редакцією І.Раковського та Є.Геленського.

у 50-60 роки видається УРЕ. У 1949 р. видається "Енциклопедія Українознавства” за редакцією Володимира Кубійовича.

П’ятий етап – пов’язаний з розбудовою української суверенної держави в 90-х роках ХХ ст. і характерний впровадженням українознавства і в наукову систему, і в системи освіти, культури, державного управління. Він пов’язаний з впровадженням у життя нового змісту концепції українознавства Київського університету ім. Т.Шевченка.

На кожному з етапів українознавства мало специфічні особливості.

На першому - періоду Київської Русі – воно:

а) ще не ідентифікувалося з поняттям "Україна”, "український”;

б) базувалася і на документальній, і на міфологічній (біблійній) основі;

в) орієнтувалося на Русь як державу і тому за головну мету ставило дослідити та відповісти на питання: "Звідки пішла Руська земля? Хто в ній почав княжити (отже, мав владу й творив державу)? Як руська земля постала”;

г) однак уже тоді дало яскравий аналіз етносів, мов, звичаїв, притаманних племенам Київської Русі, у тому числі полян, що були ядром і імперії, і її культури та стали основою української нації.

У цей період формується провідна галузь українознавства – історіософія, що найяскравіше виражається в літописах.

На другому етапі - Литовсько-Руської держави та Гетьманщини – відбувається диференціація не лише буття племен Київської-руської держави, а й усвідомлення ними своєї етнічної особливості.

І в цей період:

а) тепер уже власне українці вважають себе спадкоємцями Київської Русі: кращим доказом чого є "Густинський літопис”;

б) продовжують домінуючу форму українознавства – літописи;

в) на грунті історичного самоусвідомлення борються за власну суверенну державу, - а це породжує і відповідного змісту праці;

г) державоутворення зумовлює відповідного змісту політику, освіту, науку, культуру, мистецтво, до того ж під егідою як гетьманів, так і лідерів українського християнства;

д) величезну роль у цьому відіграє створення українських законодавчих актів та відповідної духові народу "Конституції” Пилипа Орлика;

е) на цьому етапі Україна досліджується як суверенна частка все європейської єдності і зарубіжними авторами праць (мандрівниками, дипломатами, військовими), що переконливо показано в книжці Д.Наливайка "Козацька християнська республіка” (К., 1992).

Саме на цьому етапі остаточно формулюється світорозуміння українців, їхня психіка, державницька воля й філософія та педагогіка серця, основи яких заклали Володимир Великий і Ярослав Мудрий (у "Правді Руській”), Володимир Мономах (у "Повчанні дітям”) та митрополит Іларіон (у "Слові про закон благодать і істину”), викінчену концепцію розвинув Г.Сковорода, а підтримували П.Могила, Ф.Прокопович, Д.Тупало пізніше Т.Шевченко й П.Юркевич, С.Русова.

На цьому етапі розгортаються й трагічні сторінки українознавства: спочатку агресивну політику проти української духовності, мови, культури розгортають польсько-ляхетські уряди й інституції; потім тотальну війну на знищення ведуть російські режими: шляхом ліквідації державної автономії, внутрішньої політики Романовими ще за Б.Хмельницького, І.Виговського та їх поступників, а згодом – за Петра І і Катерини ІІ - до повної ліквідації української не лише державності, а й освіти, науки, видавничої та церковної справи. Завершується усе те забороною навіть родових імен – Україна та Русь, привласненням останнього Росією, а тим самим – і знищення самих основ українознавства.

Третій етап – розпочинається "Історією Русів”, що засвідчила невмирущість як української нації, так і її самосвідомості та ідеї державності й історичної суб’єктивності.

Ідея національно-державного відродження активізує й діяльність інтелігенції по відродженню духовно-культурному, науковому та освітньому.

І.Котляревський, Г.Квітка-Основ’яненко, Г.Гребінка принципово стають на грунт живої народної мови. О.Цертелєв, М.Максимович, П.Куліш, О.Бодянський засновують історико-культурний, етнолого-фольклорний та освітньо-науковий напрямки українознавства.

Т.Шевченко відроджує ідеали національної державності.

Системність українознавства як науки зумовлює новий якісний рівень освіти та виховання народу; на початок ХХ ст. він стає свідомим свого Буття та історичної місії: як народ – рівний серед рівних, покликаний виконати зумовлене природою лише йому призначення ("Книга Битія українського народу”, створена М.Костомаровим та схвалена іншими Кирило-Мифодіївськими братчиками).

Четвертий етап – це спочатку етап розквіту українознавства, зумовленого створенням української державності (УНР, Гетьманату, Директорії), а згодом знищення його за умов більшовицького режими.

На початок ХХ ст. виявилися дві реальності:

а) українознавство досягло чіткої наукової окресленості і в окремих галузях його: етнології та демографії (праці Ф.Вовка), фольклористики, мовознавства, історіософії й історіографії, економіки, географії, соціології, літературо– і мистецтвознавства тощо;

б) водночас воно стало на шлях системної науки, що в особі І.Франка, О.Потебні, М.Грушевського, митрополита Іларіона, а також в працях Всеукраїнської Академії Наук набуло доцільної інтеграції окремих галузей й постало як теоретично-методологічна основа не лише всіх напрямків науки: гуманітарних, суспільно-економічних, природно-технічних, - а й освіти, культури, державного управління.

2. У вже згадуваних "Матеріалах…”, підготованих І.Стешенком та О.Дорошкевичем, рекомендувалися такі напрямки й форми українознавства:

Історія України нижчих щаблях освіти;

Історія України в середніх ланках освіти;

Історія України до курсу вищого концентру;

Програма курсу української мови та літератури;

Проект програми географії (природи й населення України): а) для середніх навчальних закладів; б) для старших класів середніх навчальних закладів.

До всіх розділів додавалися методичні поради й списки літератури. Інтенсивна робота ВУАН в галузі українознавства зумовила значно ширший обсяг поняття українознавства. Академік С.Євремов у своєму посібнику 1920 р. дає таку структуру предмета, призначеного стати наукою про рідний край. Вступ та розділи: І – Національна проблема; ІІ – Українська справа (з підрозділами: загальні підстави, громадський рух, завдання, закордонна Україна, школа, церква, утиски на українстві, цензура, протиукраїнські праці); ІІІ – Історія; ІV – Географія; V – Етнографія; VІ – Економіка; VІІ – Мова; VІІІ – Письменство; ІХ – Мистецтво; Х – Мемуари. Листування. Автобіографії. Спомини. ХІ – Покажчики та довідники. АН (академія наук) упродовж 1918-30 р.р. засвідчує, що у той час було видано тисячі українознавчих праць усіма відділеннями академії, і цей підготувало фундамент майбутніх українознавчих енциклопедій. Гарантом нових успіхів та досягнень стала взаємопідтримка держави – науки – освіти.

Це налякало імперський режим. І після 1930 р. зникає навіть термін українознавства. З часом і за різних умов його замінниками виступають крає-, країно-, народо-, суспільствознавство.

Елементи українознавства віднаходимо ще в працях античних авторів (Геродота, Аристотеля). Вони висвітлюють лише частину знань про буття наших предків: переважно з сфер географії та звичаїв, частково – виробництва. На той час це було досягненням, проте з часом у ХХ ст. – не могло відповісти на численні питання розвитку народу нашої правітчизни. Воно обмежувалося даним фізичної географії та народонаселення.

Краєзнавство давало уявлення про феномен українознавства ще в загальнішій формі, передусім як про південну окраїну імперії, яка належить українцям лише на основі її територіально-адміністративного поділу, природні багатства не визначалися власністю народів республік, а лише загальносоюзною власністю.

Після 1930 р. набуває поширення народознавство. Коли його висвітлювали професіонали – патріоти, воно відігравало і позитивну роль, бо привертало увагу хоч би до історії, етнології, фольклору українців. Проте в цілому воно ставало й на позиції антиукраїнства бо за офіційними програмами йому відводилась роль знаряддя асимуляції: орієнтувало на розгляд України як багатонаціональної республіки, в якій головною проблемою є не самопізнання й розвиток внутрішніх сил. Найважливішою метою проголошувалося створення "єдиної” мови, економіки, культури і при цьому такою мовою мала стати не українська, а "державна” – російська.

Вершиною цієї піраміди виступало суспільствознавство, яке орієнтувало на такий феномен, як "нова історична спільність людей – радянський народ”. І тим самим, фактично узаконювало зникнення України як нації, держави, мови, культури. А водночас і усувало українознавство як систему та основу освіти, виховання, культури, державобудування.

Концепція Інституту Українознавства базується на іншого роду принципах. По-перше – історизму: має бути вивчений весь попередній досвід (позитивний і негативний), осмислено великі вітчизняні й зарубіжні традиції (античної Греції, Візантії, Дантя, Гете).

По-друге – наукового, а не ідеологічного підходу.

Мається на увазі, що досі Україну розглядали: а) або в окремих її сутностях; б) або лише на теренах географічного розташування. Між тим: а) Україна – це цілісність етнічна, територіально-географічна, національно-культурна, мовна тощо, б) український етнос (отже, і творена ним матеріальна та духовна культура, мова, освіта, наука мистецтво) є феноменом загальнопланетарним.