25 травня 1926 року терорист Самуель Шварцбард у центрі Парижа убив Симона Петлюру. Злочинець не намагався зникнути з місця події, адже фізична ліквідація головного отамана армії УНР була лише частиною його місії.

Іншим, не менш важливим завданням була дискредитація вбитого, а разом з тим - і всього національного руху, який він репрезентував.

Обидва акти Шварцбард відігравав настільки вдало, що не тільки дуже швидко вийшов на волю в ореолі месника, але й надовго закріпив за Петлюрою та українським рухом тавро антисемітизму. Суд чомусь не бажав чути одного з провідних діячів та ідеологів сіоністського руху Володимира (Зеєва) Жаботинського, що не погоджувався з шельмуванням Петлюри як антисеміта, а також оминув увагою зв'язки вбивці з більшовицьким ЧК на батьківщині в Одесі.

Минуло десять років після вбивства, коли в 1936 році скромний страховий агент, громадянин Франції Самуель Шварцбард приїхав з дружиною до рідної Одеси на екскурсію, зупинившись у найдорожчому місцевому готелі. Результатом його відвідин стали масові арешти анархістів, колишніх колег, здається, проте - не страхового агента. А в березні 1938 року під час мандрівки до Південної Африки 52-літній Шварцбард помер від серцевого нападу, лишивши історикам простір для завзятих дискусій про його стосунки з радянською спецслужбою.

Історія з Петлюрою настільки сподобалася чекістам, що випробувані тоді прийоми дискредитації і пришивання антисемітського ярлика стали одним із головних методів у боротьбі з українським національним рухом. Своєрідною фірмовою стравою кухні КГБ.

Минуле українсько-єврейських стосунків є складним та неоднозначним. Не менш складним є його відображення в роботах українських та єврейських авторів. За багато років в оцінюванні цих взаємин накопичилося безліч недомовок і, що найважливіше, неправди та брехні, яка поширювалася і, на жаль, досі свідомо поширюється. Частина цієї брехні була спеціально спродукована радянськими спецслужбами для розпалювання ворожнечі між народами.

Насамперед слід відповісти на питання: навіщо КГБ провокувало загострення українсько-єврейських відносин. Очевидно, це була лише реалізація старої римської імперської концепції "поділяй і владарюй". Саме вона забезпечувала можливість існування радянської влади, яка реалізовувала свою політику поневолення багатьох національностей.

Свідома політика загострення українсько-єврейських відносин спиралася не лише на вигадані факти чи вміло влаштовані провокації. Її ефективність забезпечували реальні суперечності між обома народами. Проте вони не були чимось винятковим, а навпаки, радше характерними для відносин практично між усіма сусідніми народами. Такі відносини часто виливалися у суперництво чи навіть відверту ворожнечу.

Що ж стосується саме українсько-єврейських взаємин, то тут були додаткові чинники, які сприяли такому загостренню. До складних національних взаємин додавалися не менш дражливі міжрелігійні, економічні та соціальні відносини. Ще однією їхньою особливістю була специфіка становища євреїв, що мешкали на українських землях і були, по суті, "меншиною в меншині", тобто національною меншиною, котра мешкала на етнічних теренах народу, який, позбавлений державності, сам був зведений до національної меншини.

Ця специфічна роль використовувалася панівною державною владою для свого підсилення - євреїв намагалися використовувати як інструмент приборкання українців як у польській, так і в радянській державі. В цьому теж не було нічого унікального, адже таким самим чином імперська влада часто маніпулювала українцями, поборюючи польський національний рух в Австро-Угорщині.

Загалом на суспільній думці українців та євреїв, на жаль, більше позначилися не періоди їх мирного співіснування, які нараховували сотні років, а драматичні епізоди конфліктів. Історичні факти з ХХ століття про спільну боротьбу українців і євреїв - як-от існування єврейського куреня у складі Української галицької армії чи єврейська національно-культурна автономія в рамках української держави доби Центральної ради, не стали основою для формування нової суспільної опінії.

Проте вони були достатньо тривожним сигналом для сил, які намагалися утвердити своє панування над українським та єврейським народами, адже свідчили про принципову можливість українсько-єврейської співпраці, а отже й про її потенційну небезпеку для радянської влади. Тому утвердження сталінського тоталітарного режиму супроводжувалося придушенням як українського, так і єврейського національних рухів. Це чудово можна простежити за документами каральних органів СРСР. Вони розповідають як про репресії проти українських громадських та культурних діячів, так і про переслідування таких єврейських організацій, як "Гехолуц", "Бріт Ганоар", "Гашомер Гаціор", "Поалей Ціон".

Небезпеку можливої українсько-єврейської співпраці підтвердили події Другої світової війни, коли євреї приєднувалися до лав українського повстанського руху, щоб зі зброєю в руках боротися за незалежну Україну. Загальновідомим є факт значної присутності євреїв серед медичного персоналу УПА, тому не буду зупинятися на цьому детальніше, а спрямую зацікавлених до кримінальної справи №75893 на одного з таких лікарів - Варма Шая Давидовича. Ця справа міститься в архіві СБУ.

Донедавна невідомою була історія політичного консультанта командира УПА-Північ Дмитра Клячківського, єврея Лейби-Іцика Добровського, який кілька років працював у структурах пропаганди підпілля. Саме він був автором листівок-звернень УПА до представників національних меншин. Заарештований СМЕРШем Добровський був переданий НКВД та засуджений на десять років ув'язнення за націоналістичну діяльність. Його доля стала відомою завдяки віднайденню кримінальної справи №75134 в архіві Служби безпеки України.

У післявоєнний період українські повстанці проводять активну пропагандистську роботу серед народів Східної Європи, що потрапили під радянський вплив. Її метою було створення єдиного антибільшовицького фронту боротьби. Радянські спецслужби протистояли цьому не лише військовою силою, але й за допомогою дискредитації УПА як антисемітів.

Восени 1945 року успішно завершився пропагандистський рейд відділів українських повстанців на територію Словаччини - про них заговорила місцева і світова преса, почало піднімати голову місцеве антикомуністичне підпілля. Через кілька місяців після цього, у грудні 1945 року, під час нічного нападу в двох словацьких селах Уліч і Колбасов вбито 14 євреїв. Цей факт дуже швидко підхопила прокомуністична пропаганда, однозначно приписавши його українським повстанцям. Звинувачення як безсумнівне перекочувало в чехословацьку історіографію, де воно існувало кілька десятиліть як вагомий доказ антисемітизму УПА.

Лише у 2006 році на конференції "УПА в історії повоєнної Словаччини. 1945-1947 роки" словацький історик Міхал Шмігель, спираючись на документи та спогади очевидців, спростував ці звинувачення, довівши, що вбивства - справа рук місцевих селян.

Під час наступного рейду УПА на словацькі терени невідомі поширювали провокаційну листівку словацькою мовою зі зверненням до місцевих євреїв негайно виїжджати під страхом смерті. Під загрозливим текстом містився "переконливий" підпис: "Бандерівці"" От тільки жодної листівки чи іншого документа УПА з таким підписом ви не знайдете у жодному архіві.

Натомість в архіві СБУ знайдемо листівку-звернення з традиційним для підпільної пропаганди підписом "Українські повстанці": "Євреї - громадяни України!". Лейтмотивом цього тексту, написаного в 1950 році, був заклик до спільної боротьби українців та євреїв проти сталінського тоталітаризму. Ймовірно, ця листівка була початком пропагандистської кампанії українського підпілля, спрямованої на зближення українського та єврейського рухів. Адже 1950 рік - це не тільки час жорстокого придушення українського визвольного руху репресивною машиною СРСР, але й час розгортання радянським керівництвом масованої антиєврейської кампанії.

Спроби налагодження співпраці не були односторонніми, їх робили й учасники єврейського національного руху. Про це свідчить, зокрема, інформація із секретного підручника "Антирадянська діяльність єврейських націоналістів і боротьба з нею органів державної безпеки", виданого Вищою школою КГБ у 1956 році. Тут, зокрема, читаємо: "Агентурним шляхом встановлено, що в 1947 році члени партії сіоністів-ревізоністів ("Херут"), що проїжджали теренами України, мали завдання зв'язатися з українськими націоналістами і запропонувати їм свої послуги".

Пошуки співробітництва продовжувалися і в еміграції. Про це читаємо в "Інформаційному повідомленні" КГБ УРСР до ЦК Компартії Української РСР від 31 травня 1968 року. "За даними, отриманими оперативним шляхом, - вказується у документі, - чільники сіоністських організацій Нью-Йорка намагаються встановити діловий контакт з українськими націоналістичними організаціями". В іншому повідомленні від 1980 року міститься розділ "Про спроби блокування оунівців з сіоністами". Тут ідеться про спільне спорудження українцями та євреями меморіального парку "Бабин Яр" у м. Денвер (Колорадо, США), в якому планувалося спорудити пам'ятник загиблим євреям та українцям - жертвам нацизму.

Ця акція, за інформацією КГБ, розглядалася її ініціаторами як "перший практичний крок до реалізації єврейсько-української угоди про співпрацю нібито прийнятої в 1979 році в Ізраїлі представниками "Всесвітнього єврейського конгресу" і УККА (Українського конгресового комітету Америки)". Документ завершується запевненнями, що "Комітетом держбезпеки республіки проводяться заходи з протидії спробам блокування українських націоналістів з сіоністами".

Саме для того, щоб унеможливити контакти між представниками українського та єврейського національних рухів, щоб убезпечитися від їх можливого переростання в активну співпрацю, радянські спецслужби проводили активну інформаційну чи, радше, дезінформаційну роботу.

Яскравим прикладом такої діяльності є розкручування легенди про нібито участь вояків батальйону "Нахтігаль" в антиєврейських акціях у Львові в 1941 році. Ця легенда 1959 року знову виринула в інформаційному просторі у 2007 році у зв'язку з присудженням головному командиру УПА Роману Шухевичу звання Героя України. В архіві СБУ віднайдено цілий масив документів, який чітко показує, як формувалася ця легенда, а також відображає механізм, яким користувалися чекісти для загострення українсько-єврейських стосунків.

Кампанія розпочалася 24 жовтня 1959 року з прес-конференції східнонімецького професора Альберта Нордена. Науковець зробив сенсаційне "відкриття" про те, що масові вбивства у Львові організували і провели українці, вояки спеціального батальйону "Нахтігаль".

Розпочалась активна робота зі збирання матеріалів і свідчень, які б дозволили обґрунтувати тезу про причетність "Нахтігалю" до нацистських злочинів у Львові. Усі докази зібрали блискавично швидко - протягом листопада 1959 року, набралося їх лише дев'ятнадцять. При перегляді цих обвинувачувальних матеріалів в очі впадає одна деталь: свідків шукали по всьому світі, тільки не у Львові, де "Нахтігаль" мав чинити свої "злочини".

Допомогу у пошуку потрібних матеріалів та свідків надав всесильний тоді КГБ. 2 жовтня 1959 року Друге управління КГБ УРСР отримало вказівку з Москви від заступника начальника Другого управління КГБ СРСР Щербака щодо збирання матеріалів про участь Теодора Оберлендера та батальйону "Нахтігаль" в організації масового знищення єврейського населення у Львові у липні 1941 р. Як вказано в документі, вказівка була зумовлена тим, що Оберлендер звинувачувався у злочинах "нашими німецькими друзями" (очевидно, йдеться про східнонімецьку спецслужбу Штазі).

Власне, з того часу розпочинається інтенсивний пошук "свідків", який зачепив Львівську, Тернопільську та Хмельницьку області, в яких мали б пам'ятати про "злочини" "Нахтігалю". Перша отримана КГБ інформація була не особливо втішною. У довідці з Хмельницької області від 16 жовтня 1959 року читаємо: "Встановлено, що в першій половині липня 1941 року із Західної України через Сатанів по шосейній дорозі до Хмельницька рухався на велосипедах та автомобілях озброєний загін українських націоналістів у німецькій формі. Загін в Сатанові не затримувався. Розстрілів ним радянського партійного активу та їхніх сімей не встановлено".

Незабаром надійшла інформація з Тернопільського КГБ, в якій йшлося про те, що створеною ще в 1945 році Надзвичайною державною комісією виявлено ряд фактів про звірства німців на території області. "Ніяких інших офіційних документів, що підтверджували б звірства німецьких окупантів в Тернопільському таборі радянських військовополонених, не знайдено, - читаємо в документі, - в актах Надзвичайної державної комісії, що констатували злочини німців на території Тернополя і Тернопільської області, батальйон "Нахтігаль" і зокрема Оберлендер не згадуються".

Очевидно, такі відповіді не могли задовольнити керівництво КГБ, яке попросило повторно провести пошук потрібної інформації. Проте цього разу чітко вказувалося, як саме він має відбуватися. Отож, цитата із ще одного секретного документа - інструкції з Москви від заступника начальника Другого управління КГБ СРСР Щербака: !Встановлених свідків злочинів "Нахтігалю" слід підготувати для допиту працівниками прокуратури, про що будуть дані вказівки прокуратурою СРСР. При підготовці до допитів свідків слід використовувати опубліковані статті про злочини "Нахтігалю".

Після таких вказівок "очевидці" врешті почали давати потрібні свідчення. Згодом у рамках інформаційної кампанії вони були опубліковані в окремій брошурі "Криваві злочини Оберлендера".

Не всі "свідки" виявилися свідомими радянськими громадянами і часом навіть наважувалися просити за свої "послуги" відповідних компенсацій з боку КГБ. Так, в одній із довідок КГБ за 19 жовтня 1959 року вказується, що професор Сокольницький, який готовий виступити свідком на прес-конференції в Берліні, "просить дозволу на відвідання деяких навчальних закладів та підприємств електротехнічної промисловості в Берліні, а згодом відвідати сина та доньку в Польщі".

Вже незабаром, у травні 1960 року, голові КГБ УРСР Віталію Нікітченку звітували: "Відповідно до Ваших вказівок Управлінням КГБ при РМ УРСР у Львівській області за період з жовтня 1959 до квітня 1960 року проведено заходи з документації і збирання доказів про злочини в місті Львові на території області, вчинені Оберлендером і батальйоном "Нахтігаль". З метою компрометації Оберлендера та українських націоналістів зібрані УКГБ матеріали широко використовувалися у місцевій і центральній пресі, кінохроніці, а також на прес-конференціях у Москві. Крім того, були виявлені і відповідно підготовлені свідки, що виступали у цій справі на прес-конференції у Москві і на суді в Берліні".

За чудово виконану роботу шукачів правди із КГБ відзначено нагрудними знаками "Почесний співробітник органів держбезпеки", цінними подарунками та відзначенням по наказу КГБ УРСР.

Згадана вище брошура "Криваві злочини Оберлендера" була далеко не єдиним виданням, якими проводилася активна дезінформація, спрямована на загострення українсько-єврейських стосунків. Безпосередньо за сприяння КГБ через підконтрольне йому "Товариство культурних зв'язків з українцями за кордоном УРСР" видавалися і поширювалися різноманітні брошури, що мали за завдання дискредитувати українських націоналістів і представити їх як антисемітів.

Одна з таких брошур, "Антисемітська діяльність українських націоналістів" за авторством Петра Ковальчука, була видана за допомоги КГБ у 1965 році. Для доведення антисемітизму ОУН автор активно покликається у своїй роботі на україномовну пресу, що виходила в окупованій Україні під повним контролем німців. Розлогі цитати антисемітського характеру, взяті з цих газет, мали переконати читача в тому, що саме такою була позиція ОУН та УПА. Цікава, але, напевно, неважлива для автора деталь: жодних цитат із видань ОУН чи УПА він не наводить. Автор зумисно ніде не вказує, що окупаційна преса в Україні не мала жодного стосунку до націоналістичного підпілля, ба навіть часто використовувалася для інформаційної боротьби з ним.

Схожими за характером були й інші видання такого типу, зокрема англомовна книжечка Майкла Ганусяка "Щоб ми не забули" ("Lest we forget"). В інформаційному повідомленні КГБ УРСР на ім'я Володимира Щербицького чітко вказано мету цього видання: "Для розпалювання ворожнечі між українськими націоналістами та сіоністами в США була видана англійською мовою брошура під назвою "Щоб ми не забули".

Наступні рядки повідомлення трохи піднімають завісу над творчим процесом написання книжечки Майклом Ганусяком. "У якості "автора" (лапки поставлені авторами документа! - В. В.) видавця брошури, - читаємо тут, - виступив один із керівників прогресивної української організації "Ліга українських американців", який в останні роки відвідував Україну і мав змогу легендувати наявність у нього матеріалів, використаних у брошурі".

Тобто КГБ підібрав (а може, навіть виготовив) матеріали для брошури, опрацював їх належним чином і видав під іменем Майкла Ганусяка. Для потужнішого інформаційного ефекту книжечки до її видання залучено єврея Сема Півзнера. "Для популяризації брошури автор, за нашою рекомендацією, привернув до здійснення цього заходу як "співвидавця" одного з єврейських прогресивних діячів Нью-Йорка. Спільний виступ прогресивних українських та єврейських організацій в США проти оунівців як військових злочинців дав певний політичний ефект". Далі Щербицького детально інформують про розсилання брошури по території США та Канади, де вона була розповсюджена саме напередодні Світового конгресу вільних українців. Цікаво, що деякі науковці й досі у своїх дослідженнях вважають цю публікацію такою, що заслуговує на довіру.

З наступного інформаційного повідомлення КГБ УРСР керівництву партії з липня 1974 року бачимо, що чекісти відслідковували результати своєї інформаційної роботи. Зокрема вказується, що брошурою "Щоб ми не забули" зацікавилася служба імміграції та натуралізації США, розповідається про громадські акції проти українців, що брали участь у націоналістичних організаціях. Для протистояння цій кампанії українські громадські діячі у США організували "Український комітет проти брехні". Зважаючи на це, КГБ звітувало керівництву партії, що "готуються заходи, спрямовані на компрометацію "Українського комітету проти брехні" та окремих його членів".

Такою інформаційною роботою КГБ намагалося не тільки скомпрометувати український визвольний рух, але й позбавитися від його керівників. В інформаційному повідомленні КГБ УРСР на ім'я ЦК Компартії України від 7 жовтня 1969 року зазначалося: "Починаючи з 1966 року КГБ України проведено ряд заходів, в результаті яких чільник ЗЧ ОУН Стецько був викритий перед широкими колами єврейської громадськості як один із головних винуватців участі оунівців в акціях геноциду, проведених гітлерівцями".

Наступна інформація показує, яким чином діяли чекісти. "Від імені осіб єврейської національності, що мешкають у ФРН, обурених Стецьком, нами єврейською (іврит та ідиш) та англійською мовами підготовлено листівку, що закликає помститися Стецькові за тисячі невинних жертв геноциду". Емоційний, сповнений патріотичного пафосу заклик мав за мету штовхнути когось із євреїв на вбивство Ярослава Стецька.

"До якого часу, - читаємо у листівці, - ми будемо терпіти цього виродка? Невже серед євреїв, які так блискуче захищали свою Батьківщину, не знайдеться людини, яка в ім'я духу Жаботинського-Трумпельдорфа була б здатна всадити кулю в цю самозадоволену пику?.. Стежте за появою Стецька у Вашій країні, і в пам'ять про невинні жертви гітлерівсько-бандерівського терору будьте готові розрахуватися з ним".

Як свідчить звіт чекістів перед партією, листівки були надіслані в редакції єврейських друкованих органів в США, Англії, Франції, Ізраїлю і ФРН. Крім того, аби довести листівку до відома українських націоналістів, чотири примірники відправлено із Лондона, Нью-Йорка і Парижа в редакції бандерівських газет і журналів "Вісник" (США), "Визвольний шлях" (Великобританія) та "Шлях перемоги" (ФРН). Очевидно, чекісти знову намагалися скористатися рецептом 1926 року - шукали нового Шварцбарда, цього разу проти Ярослава Стецька.

На сьогодні в архівах виявлено лише окремі моменти провокаційної діяльності радянських спецслужб, спрямованої на загострення українсько-єврейських стосунків. Судячи з того, що інформацію про них взято з доповідних керівництва КГБ УРСР найвищому партійному керівництву (ЦК чи навіть особисто В. Щербицькому), цій провокаційній роботі надавалося першорядне значення. Робота над виявленням таких документів має тривати, і лише їх оприлюднення може спинити використання міфів, сконструйованих у минулому, в сьогоднішніх політичних іграх.

Спокуса скористатися такими міфами не дає спокою багатьом вітчизняним і закордонним політикам. Про це чудово написав Мойсей Фішбейн у статті "Єврейська карта в російських спецопераціях проти України". Тож кухня антисемітизму від КГБ діє далі: годує нас давно простроченими продуктами, готує за старими рецептами. Змінилася лише вивіска на ній. Та й то лише - перші дві букви.

http://nation.org.ua/