Стаття "Християнський націоналізм” є розділом із брошури "Основи християнської культури”, автором якої є відомий російський церковний діяч і філософ І. А. Ільїн. Праця була видана в Женеві у 1937 році, а після Другої світової війни, разом з іншими працями цього автора, перевидана у Мюнхені в друкарні преп. Іова Почаївського Російської Православної Церкви за кордоном.
Культура твориться не однією людиною. Вона є надбанням багатьох людей, духовно споріднених між собою. Кожні двоє друзів утворюють у своєму спілкуванні певний культурний рівень і започатковують певні культурні значення. Так відбувається і в кожній сім’ї, в кожному суспільстві, в кожній організації, в кожному товаристві і в кожному народі. Люди не випадково об’єднуються один з одним, їх притягає один до одного схожість матеріальних та духовних інтересів; із цієї схожості виникає спілкування; тривале спілкування збільшує взаємну подібність і, якщо спілкування має творчий характер, то зростає і взаємне тяжіння, міцніє взаємний зв’язок. Цей зв’язок скріплюється традицією, яка передається із покоління в покоління. Так поступово виникає єдина і спільна для всіх культура.
Найтісніше єднання людей виникає із їхньої духовної однорідності, зі схожого душевно-духовного укладу, зі схожої любові до єдиного і спільного, з єдиної долі, яка єднає людей у житті і смерті, з однакового бачення, з єдиної мови, із єдиної віри і спільної молитви. Саме таким є національне єднання людей.
Національне почуття не тільки не суперечить християнству, але отримує від нього свій вищий смисл і підґрунтя; бо воно спричиняє єднання людей в дусі любові, і прикріпляє серця до вищого на землі – до дарів Святого Духа, які даруються кожному народу і своєрідно перетворюються кожним із них в історії і культурній творчості. Ось чому християнська культура здійснюється на землі саме як національна культура і націоналізм потрібно не засуджувати, а радісно і творчо сприймати.
Кожний народ має інстинкт, даний йому від природи (а, значить – і від Бога) і дари Духа, які виливаються на нього від Творця усіх. У кожного народу інстинкт і дух живуть по-своєму і утворюють дорогоцінну своєрідність. Так, кожний народ по-своєму єднається у шлюбі, народжує, хворіє і помирає; по-своєму лінується, працює, хазяйнує і відпочиває; по-своєму сумує, плаче і нудьгує; по-своєму посміхається, сміється і радіє; по-своєму ходить і танцює; по-своєму співає і створює музику; по-своєму говорить, декламує, жартує і красномовствує;по-своєму спостерігає, споглядає і створює живопис; по-своєму досліджує, пізнає, міркує і доводить; по-своєму бідує, чинить благодійність і виявляє гостинність; по-своєму будує домівки і храми; по-своєму молиться і геройствує; по-своєму воює… Він по-своєму підноситься і падає духом; по-своєму організовується. У кожного народу інакше, своє почуття права і справедливості; інакший характер, інакша дисципліна; інакше уявлення про моральний ідеал; інакша політична мрія; інакший державний інстинкт. Словом, у кожного народу інакший і особливий душевний уклад і духовно-творчий акт. І в кожного народу – особлива, національно-зароджена, національно-виношена і національно-вистраждана культура.

Таке становище – від природи і від історії. Таке становище в інстинкті і в дусі, і в усій культурній творчості. Так усім нам дано від Бога.

І це добре. Це прекрасно. І це ніколи не було засуджене у Писанні. Різноманітні трави і квіти на полі. Різноманітні дерева, води і хмари. "Інша слава сонця, інша слава місяця, інша зірок; і зірка від зірки різниться у славі”(1 Кор. 15. 41.).

Багатий і прекрасний сад Божий, щедрий різновидами, виблискує формами, сяє і радує різноманітністю. І кожному народові належить і бути, і красуватись, і Бога славити – по-своєму. І в самій цій розмаїтості – вже співається і підноситься хвала Творцю. І треба бути духовно сліпим і глухим, щоб не розуміти цього.

Думка погасити цю різноманітність хвалінь, скасувати це багатство історичного саду Божого, звести все до одноманітного штампу, до "уніформи”, до рівності піску, до однаковості після того, як у світі вже засяяли духовні відмінності, - змогла б зародитись лише у хворобливій душі, від злісної, заздрісної судоми, або ж у мертвому і сліпому розумі. Така плоска і вульгарна, антикультурна і всеруйнівна ідея була б дійсним виявом безбожництва. Знайти її у християнстві, в Євангелії, в католицизмі та православ’ї – цілком неможливо*.

Бо ж християнство подарувало світові ідею особистісної, безсмертної душі, індивідуальної за своїм даром і за своєю відповідальністю, особливо у гріхах, самодіяльної у покаянні і любові, тобто ідею метафізичної своєрідності людини. Згідно з цим, ідея метафізичної своєрідності народу є лише правильним і послідовним розвитком християнського розуміння. Преп. Серафим Саровський говорив, що Бог піклується про кожну людину так, ніби вона у Нього – єдина. Це сказано про особистісну людину. А про індивідуальний народ? Що ж, хіба про нього Господь не піклується зовсім? Відкидає його, осуджує і прирікає? Кожну лілею зодягає в особливі і прекрасні ризи; про кожну пташку небесну пам’ятає і годує її; і все волосся на голові людини перераховує, а своєрідність народного життя проклинає, як початок зла, і відкидає, як гріх і мерзоту? Чи може християнин дотримуватися такого погляду?

Кожний народ служить Богу так, як уміє – всією своєю історією, всією культурою, всією працею і співом своїм. Один народ служить творчо і процвітає духовно, а інший – не творчо, і духовно хворіє. Є такі народи, що перестають служити і стають шлаком історії; є й такі, що у своєму малому і убого-безпорадному служінні згасають, не досягнувши розквіту. А є й такі, що можуть здійснювати своє служіння під проводом іншого, духовно сильнішого народу…

І ось націоналізм є впевненим і палким почуттям, правильним по суті і цінним у творчому відношенні, -

що мій народ удостоївся дарів Святого Духа;

що він прийняв їх своїм інстинктивним почуттям і творчо перетворив їх по-своєму;

що внаслідок цього сила його велика і покликана у майбутньому до великих культурно-творчих звершень;

що через це народові моєму належить культурна самостійність, як запорука величі (Пушкін!) і незалежність національно-державного буття;

І в цьому почутті, правильному і глибокому, християнин правий і осудженню не підлягає. Це почуття обіймає всю його душу і плодотворно впливає на його культуру.

Національне почуття є любов до історично-духовного образу і до творчого акту свого народу.

Націоналізм – це віра в богоблагодатну силу свого народу, а тому – в його покликання.

Націоналізм – це воля до його творчого розквіту в дарах Святого Духа.

Націоналізм бачить свій народ перед лицем Божим, бачить його душу, його таланти, його недоліки, його історичну проблематику, його небезпеки і його спокуси.

Націоналізм – це система вчинків, які є наслідком цієї любові, цієї віри, цієї волі, цього бачення.

Ось чому істинний націоналізм не є темною антихристиянською пристрастю, він є духовним вогнем, який підносить людину до жертовного служіння, а народ – до духовного розквіту.

Християнський націоналізм – це захоплення від бачення свого народу в плані Божому, в дарах Його Благодаті, на шляхах Його Царства.

Це – подяка Богу за ці дари; але це – і скорбота за свій народ, якщо народ – не на висоті цих дарів.

У національному почутті – джерело духовної гідності: національної, а через неї – і своєї, особистої.

У ньому джерело єднання, - бо немає тіснішого і міцнішого єднання, як у дусі перед лицем Божим.

У ньому джерело правосвідомості – цього почуття своєї правоти у глибокому і останньому вимірі, почуття своєї безумовної прив’язаності і зв’язаності, свого дому і свого правильного дерзновення.

Націоналізм навчає і смиренню – у спогляданні недоліків і поразок свого народу (згадаймо покаянні вірші Хом'якова до Росії).

Націоналізм відкриває людині очі і на національну своєрідність інших народів; він вчить не зневажати інші народи, а шанувати їхні духовні досягнення і їхнє національне почуття: бо ж і вони причетні до дарів Божих, і вони перетворили їх по-своєму.

Так осмислений націоналізм вчить людину, що безнаціональність є духовною безґрунтовністю і безплідністю; що інтернаціоналізм є духовною хворобою і джерелом спокус; і що наднаціоналізм досяжний лише справжньому націоналісту. Бо ж створити щось прекрасне для всіх народів може лише той, хто ствердився у творчому акті свого народу. "Світовий геній" є завжди і перш за все національним генієм; а спроба стати "великим" з інтернаціоналізму і перебуваючи в його атмосфері, давала і буде давати лише удаваних, екранних "знаменитостей", або ж планетарних пройдисвітів. Істинна велич є ґрунтовною. Справжній геній є національним.

Даремно говорити, начебто націоналіст "ненавидить і зневажає інші народи". Ненависть і зневага зовсім не становлять суті націоналізму; вони можуть приєднатися до будь-чого, коли душа людини зла і заздрісна. Щоправда, є націоналісти, віддані цим почуттям. Але спотворити можна все і зловживати можна всім. Зловживати можна гімнастикою, отрутою, свободою, владою, знанням, словом; спотворити можна любов, мистецтво, суд, політику і навіть молитву; однак ніхто не думає заборонити і викорінити все це лише тому, що деякі люди приймають спотворені форми за єдино можливі, а здорових форм зовсім не помічають…

Чи можна любити свою церкву і не зневажати інші сповідання? Звичайно, можна. І ось, цей християнський благородний дух можливий і в націоналізмі.

Чи можна любити свою сім'ю і не мати внаслідок цього ненависно-зневажливих почуттів до інших сімей? І ось, цей християнсько-братній дух можливий у людей з національним мисленням. Саме цей дух лежить в основі християнського націоналізму.

При правильному розумінні націоналізму релігійне почуття і національне почуття не відриваються одне від одного і не протистоять одне одному, але зливаються і утворюють певну життєву творчу єдність, із якої і в лоні якої виростає національна культура.

Це не означає, що народ стає предметом релігійного обожнення, а ідея Бога зводиться до рівня земної нації. Народ не Бог і його обожнення є кощунством та гріхом. І Бог вищий за земні розділення: расові, мовні, душевні та історичні. Але народ мусить бути поставленим перед лицем Божим, і його сили повинні бути облагодатнені звище. І якщо це звершилось, якщо це визнане, то життя його отримує релігійний смисл, а релігія знаходить собі достойне місце в національному дусі. Усе буття і вся історія народу осмислюються як самостійне і своєрідне служіння Богові: прийняття дарів Святого Духа і введення їх у національну культуру. Отже, народ не Бог, але сили його духу – від Бога. Шлях його історичної боротьби і його страждань – це шлях сходження до Бога. І цей шлях є дорогим і священним для націоналіста. І відчуваючи це, він визнає, що батьківщина священна, що нею потрібно жити, що за неї варто боротися перед лицем Божим і, якщо потрібно, то й померти.

Християнський націоналізм вимірює життя свого народу і гідність свого народу релігійним мірилом: ідеєю Бога і Христа, Сина Божого. Саме цей вимір навчає християнського націоналіста безумовній відданості і безумовній вірності; і він також навчає його наднаціональному баченню людського всесвіту і вселенського братства людей. Істинна вселенськість не лише не заперечує націоналізм. Але виростає з нього і утверджує його, так що істинний націоналіст може вступити до вселенського братства лише як живий представник свого народу і його національного духу.

Той духовний акт, яким народ творить свою культуру, є актом національним: він виникає в національній історії, він має особливу національну будову, він залишає свій відбиток на всіх творах національної культури. Людина може не помічати цього; народ може цього не усвідомлювати. Але це залишається та існує. І є у кожного народу певний ступінь духовної зрілості, на якому він усвідомлює особливості свого національного духу і власної національної культури, та розуміє, що йому дані від Бога Дари і що він сприйняв їх, засвоїв і своєрідно їх утілює. Тоді нація осягає свій релігійний смисл, а національна культура стверджується на обох (таких, що досі не усвідомлювалися) релігійних коренях. Релігійна віра осмислює націоналізм, а націоналізм відносить себе до Бога.

Такі основи християнського націоналізму.
 
Підготував диякон Борис Чувило

* - ред. адмін.