Ми маємо абсолютно чітко розуміти співвідношення між Церквою та
політикою. Вихідним критерієм тут є Христові слова: "Віддайте ж
кесареве кесареві, а Боже Богові" (Мт 22,21). Ці слова вписали нову
сторінку в історію стосунків між політикою та релігією. Доти традиція
була така, що політика сама собою була священна, а державу вважали
носієм вищої сакральності. Це захищало етичні норми, встановлені
державними законами; таким чином держава гарантує дотримання законів, а
воля самої держави набуває характеру священної, божественної, а не
тільки людської волі; а якщо закони держави божественні, то вони
повинні поширюватися на всіх людей.
Таке прирівнювання вимог держави щодо людини до
сакральної вимоги вселенської божественної волі подолано у зазначеному
вище Ісусовому вислові. Водночас тут було поставлено під сумнів ідею
державності, яку плекав стародавній світ, і тому цілком зрозуміло, що
державність стародавнього світу вбачала в цьому виклику загрозу для
свого існування, гідну смертної кари: якщо Ісусові слова правдиві,
Римська імперія не могла існувати і далі, як досі.
Разом із тим слід сказати, що розділення державної
влади і священної влади та новий дуалізм у цьому є джерелом і незмінною
основою західної ідеї свободи. З того часу з'явилися два суспільства,
які були пов'язані одне з одним, але не були однакові, і жодне з них не
мало абсолютної повноти влади. Сама держава вже більше не є носієм
релігійного авторитету, що сягає глибин людського сумління, тому
звертається до іншої спільноти для утвердження своїх моральних вимог.
Ця спільнота (тобто Церква) своєю чергою розуміє себе носієм
остаточного морального авторитету, який, утім, залежить від
добровільної вірності, а методи впливу в руках Церкви - це суто духовні
методи, а не цивільно-правові, саме тому що Церква позбавлена того
статусу, яким наділена держава.
Тому кожна з цих спільнот існує у власній строго
визначеній сфері, а від балансу їхніх взаємин залежить свобода. Це не
спроба підважити факт, що цей баланс досить часто був порушений; як у
середні віки, так і в ранній новий період функції Церкви й держави
плутали так, що заклик до істини, притаманний вірі, часто підмінювали
насильницьким примусом, який став карикатурою того, чого насправді
прагнули Церква і держава. Але навіть у найпохмуріший період ідеал
свободи, представлений у фундаментальних свідченнях віри, залишився
авторитетом, до якого можна було звертатися, протистоячи змішуванню
цивільно-правової держави та спільноти віри, авторитетом, що підсилює
совість і подає імпульси до розділення повноти тотальної влади.
Там, де Церква сама собою стає державою, свобода
зникає. Але також, коли Церкву позбавляють суспільного авторитету,
свобода теж затьмарюється, тому що держава знову претендує на
одноосібну думку у справах моралі; у світському постхристиянському
світі це відбувається не у формі сакралізації влади, а ідеологічного
правління. Це означає, що держава стає політичною партією; а оскільки
відтак вже не може бути іншого авторитету, такого самого, як державний,
вона стає тоталітарною. Ідеологічна держава - це тоталітарна держава;
вона неминуче стає ідеологізованою, якщо не збалансована вільним і
публічно визнаним авторитетом совісті. Коли такого дуалізму не існує,
тоді тоталітарна система неминуча.
На мою думку, на цьому фундаментальне завдання
політичної позиції Церкви вичерпане; її метою має бути підтримування
балансу дуалістичної системи як фундаменту свободи. Тому Церква має
висувати свої вимоги до суспільних законів, а не відходити у приватну
сферу людського життя. З іншого боку, також слід дбати про те, щоб
Церква і держава залишалися розділені, і щоб приналежність до Церкви
зберігала добровільний характер. Цим також визначають взаємозв'язок
політичної позиції Церкви та теології. Політична позиція Церкви не має
бути скерована на зміцнення її влади; відповідно до того, що вже було
сказано, такий підхід може суперечити істинній природі Церкви і, як
наслідок, суперечити моральному змісту політичної позиції Церкви. Тут,
радше, вирішальну роль відіграє богословське розуміння, а не просто
ідея збільшення влади та впливу.
Тому теологія має піклуватися головно про збереження
дуалістичної структури; церковному інститутові влади не слід бути щодо
теології аналогом центрального комітету партії, органом, що випрацьовує
партійну ідеологію і стратегію здобуття влади. Як ми вже визначили,
Церква розуміє себе саму радше як актуальну сферу розуму в його пошуках
сенсу.
Тому Церква має застерегти розум від абстрактної
незалежності, що стає фіктивною; але, з іншого боку, їй слід поважати
право розуму ставити питання щодо віри. Як у сфері стосунків Церкви та
держави, так і тут є актуальним питання збереження дуалізму як підстави
плідних функціональних стосунків.
Кардинал Йозеф РАЦІНГЕР
*Уривок з праці "Теологія і політична позиція
Церкви", опублікована у його книжці "Церква, екуменізм та політика:
новий досвід в еклезіології".
www.christusimperat.org
