Коли говоримо про християнство, то десь на рівні підсвідомості добра частина людей сприймає його, як анаціональну релігію. Особливо така схильність виявляється тоді, коли йдеться про Католицьку Церкву. Хоча насправді неупереджений погляд на історичні реалії відкриває дещо іншу картину.
Саме Католицька Церква стала одним з головних середників збереження національної ідентичності недержавних народів Європи, таких як баски, каталонці, бретонці, ґалісійці, фламандці. Як рівно ж стала захисником національної ідентичності українців, литовців, поляків, італійців, ірландців, хорватів, словенців, словаків, чехів, угорців в часі їхньої бездержавності.
Католицька Церква стала головним чинником збереження та розвитку латиноамериканських індіанців, надавши їхній мові літературної форми, боронячи їх перед денаціоналізацією європейських колонізаторів. Саме Католицька Церква зробила подиву гідні спроби інкультурації Євангелії у древні далекосхідні культури. Католицькі місії в Африці сприяли формуванню і збереженню національної ідентичності багатьох африканських народів.
У чому тут справа? Як така велика спілка, спільнота людей, такий величезний колективітет, який навіть основні свої богослужіння відправляв на мертвих мовах, став чинником збереження національної ідентичності стількох народів.
Перш за все, ніколи не можна забувати факту, що християнство – релігія історична. Без історії воно залишається просто відірваним від свого коріння. Християнство сутнісно пов’язане з історичною пам’яттю про сотворення світу, про покликання Авраама, про визволення Ізраїлю з єгипетського рабства, про першу ізраїльську монархію, про історію ізраїльського народу до приходу Христа. Без цієї пам’яті сама особа Христа, без Якого не існує християнства, залишається повністю незрозумілою і позбавленою всякого сенсу. Окрім цього, без історичної пам’яті про Христа, апостолів, святих християнство залишається повністю позбавленим свого коріння. Більше того, без історії свого поширення, без історії народів, які увійшли у лоно Церкви, неможливо побачити, ані Божої дії в історії, ані зрозуміти універсальність Христового послання Спасіння усього людства.
Саме тому Католицька Церква на самих початках свого існування пройшла кризу боротьби між культурним імперіалізмом юдеїв, які були біля витоків виникнення християнської спільності та партикулярності елліністичної самосвідомості новонавернених поган. Ця криза завершилась визнанням потреби збереження національної самосвідомості кожної з цих груп у лоні християнства. Окрім цього, зіткнувшись із варварами, Церква змушена була ще раз переосмислювати свою візію власної універсалістської місії уже позбавленої універсалізму Римського царства.
Це переосмислення зродило рекомендації Папи Григорія Великого місіонерам не руйнувати поганських святилищ новонавернених народів, а перетворювати їх на християнські церкви, не руйнувати культуру цих народів, а християнізовувати її. З більшим чи меншим успіхом це стало імперативом діяльності католицьких місіонерів і одним із основних елементів поширення католицької віри серед поганських народів. Своєрідний завершальний акорд цьому надав Папа Павло VІ у своїй енцикліці «Populorum progressio», ствердивши, що місіонери мусять знати історію та культурні багатства народів, серед яких вони вершать своє служіння (РО 72).
Певної вершини це переосмислення досягло в ХХ ст., в часі понтифікату святого Івана Павла ІІ, який не переставав наголошувати на невід’ємному праві народів зберігати і плекати свою національну культуру. Щобільше, св. Іван Павло ІІ пішов настільки далеко, що в енцикліці «Sollicitudo ReI Socialis» прив’язав плекання власної культурної ідентичності до відкритості на трансцендентність (див. SRS 32-33).
Така позиція є цілком зрозумілою, якщо звернути увагу на те, що Католицька Церква мислить себе посланою до всіх етнічних груп, народів, націй і культур (див. ККЦ 849), а з іншого – дотримується переконання, яке сформулював св. Тома Аквінець: «gratia supponit naturam»(милість передбачає природу). Адже, людська природа включає в себе поняття культурної ідентичності, а культурна ідентичність є конститутивним елементом національної ідентичності. Тому й відповідне ставлення до культурної та національної ідентичності є просто логічною необхідністю у житті та діяльності Церкви.
Християнське послання звернене до людини, тому реальне, а не декларативне чи декоративне. Християнство просто неможливе без його інкорпорації в національну та культурну ідентичність народів. Християнин не може жити відірвано від реальних обставин суспільства. І саме тому на католиках є завдання не тільки вершити Божі заповіді у приватному та громадському житті, але й зберігати національну та культурну ідентичність власного народу та її розвиток у світлі євангельського послання, християнізувати ті елементи культури, які усе ще є нехристиянізованими.
Тому католик зобов’язаний добре знати і розуміти не тільки слово Боже, не тільки Вчення рідної Церкви, але й рідну культуру, історію, розуміти реальні обставини національного життя власного народу. Тільки тоді він здатний твердо стояти у своїй вірі й приносити плоди Царства у власному народі. Властиво можна стверджувати, що без закорінення в Христі католик не може жити надприроднім життям, а без закорінення у рідній культурі, або культурі, серед якої він вершить місію, він нездатен принести гідний плід для Царства Божого.
Більше того, варто розуміти, що ненаціональне християнство є просто неможливим. Без національної та культурної ідентичності воно є незакорінене, неживе і бездіяльне. Але одночасно не можна забувати, що без вселенського виміру приналежності до Вселенської Спільноти Христових учнів – Єдиної, Святої, Католицької і Апостольської Церкви, без живої пов’язаності з Нею, католик перестає бути католиком, а його національне християнство вироджується у вузьколобий шовінізм і починає животіти в межах національного ґетто, все більше і більше перетворюючись на неживу, штучну реальність – таку собі національно-релігійну примітивну шароварщину.
о.Орест-Дмитро Вільчинський / http://catholicnews.org.ua
