В українській історії, без сумніву, забагато трагічних сторінок. Українці надто часто приспускають національні прапори, відзначаючи знакові дати свого минулого. Проте в українському історичному календарі є дати, які, незважаючи на трагічний контекст, пробуджують відчуття національної гордості. Скажімо, роковини смерті Симона Петлюри і Євгена Коновальця ніколи не супроводжувалися „плачем Ярославни”. Навпаки, це дні, коли образа і несправедливість поступаються відчуттю героїчності духу, ореолом якого овіяні згадані постаті. 21 лютого виповнилася чергова річниця, як у Бабиному Яру німецькі окупанти розстріляли відому українську поетесу, члена Організації Українських Націоналістів Олену Телігу. Роковини трагічної смерті Олени Теліги — це аж ніяк не роковини смутку. Люди, що в цей день приходять у Бабин Яр, кладуть квіти до Пам’ятного Хреста, сповнені відчуттям причетності до образу, який втілює національну честь і благородство. У чому суть цього феномена? Передусім у цілісності характеру Олени Теліги, силі її поетичного таланту та життєвому виборі, який вона зробила усвідомлено, незважаючи на його очевидний трагічний кінець. Чимало дослідників життя і творчості поетеси не можуть збагнути, як „салонна дама”, що виховувалася в атмосфері російської культури, прийшла до усвідомлення себе українкою. Ще більше, національна самоідентифікація переросла у необхідність активного захисту політичних і культурних прав української нації. Майже легендою став епізод з її емігрантського життя, коли на випад проти української мови з боку офіцерів-монархістів вона рішуче відповіла: „Ви хами! Та собача мова — моя мова! Мова мого батька і моєї матері. І я вас вже більше не хочу знати”. Однак це — не легенда. Це — зразок суспільної поведінки людини, позбавленої комплексів меншовартості й страху. Це те, що зветься справжнім характером. Творчий спадок Олени Теліги невеликий: трохи більше трьох десятків поетичних шедеврів, одне незакінчене оповідання та низка публіцистичних статей. Стиль її творів — героїчний романтизм. Не випадково вона так часто вживає слово „грань”, яким, з одного боку, означує чітку межу між добром і злом, своїми і чужими, життям і смертю, а з іншого — вимагає від своїх героїв переступити грань, відважитися на вчинок, гідний лицаря. Олена Теліга шукала лицарів у реальному житті. Саме тому прийшла в ОУН — революційну, бойову й безкомпромісну організацію. Так з’являється вірш „Засудженим”, присвячений бойовикам ОУН Василеві Біласу й Дмитрові Данилишину — молодим хлопцям, що загинули від рук польських шовіністів і стали символом національного супротиву окупаційній владі: І мов гімн урочистостей,
мов визвольне гасло,
Є двох імен нерозривне життя. Олена Теліга шукала лицарів, і вона їх знайшла. У складі перших похідних груп ОУН О.Теліга повернулася у зруйнований більшовиками й окупований фашистами Київ. Те, що зовсім недавно було „візією”, мрією життя, стало реальністю. Однак Київ 1941 — 1942 років був непривітний. Роки радянської дійсності, як і нова влада, вбили в значної частини населення саму віру в можливість національного відродження. Чимало тих, хто думав про швидкий „тріумф перемоги”, розчарувалися. Але тільки не Олена Теліга. У статті під промовистою назвою „Розсипаються мури” вона написала: „Будемо самими собою, з усіма своїми поглядами перед обличчям людей своєї нації, і хай в протилежність до забріханої большевицької пропаганди кожне наше слово буде непідробною правдою, незалежно від того, чи ця правда усім буде подобатися. Ми ж не йдемо накидати з гори якусь нову ідею чужому середовищу, лише зливаємося зі своїм народом, щоб спільними силами, великим вогнем любові, розлити знов всі ці почування, які ніколи не згасали: почуття національної спільноти і гострої окремішності”. Важко переоцінити внесок похідних груп ОУН, Олени Теліги зокрема, у розбудову українського життя в столиці України в 1941 — 1942 роках. На жаль, вітчизняна історіографія, наукова і громадська думка ще не дійшли до гідного осмислення цих подій. Натомість окупанти дуже скоро збагнули небезпеку слова і дій Олени Теліги та її друзів. У лютому 1942 року гестапо здійснило масові арешти українського підпілля. В Олени Теліги була можливість покинути Київ. Вона цього не зробила, оскільки такий вчинок вважала зрадою. Тому гестапівський терор її не обминув. Поетесу та інших націоналістів було розстріляно 21 лютого у Бабиному Яру. Розповідають, що у камері, де перебувала Теліга перед розстрілом, знайшли напис, зроблений її рукою: „Тут сиділа і звідси йде на розстріл Олена Теліга”. Зверху було викарбувано національний, стилізований під меч, Тризуб. Кажуть, що один з німецьких офіцерів після смерті Олени Теліги казав, що не бачив мужчини, який так героїчно вмирав, як ця гарна жінка. Сьогодні важко уявити Олену Телігу поза духовним і культурним життям України. Залишається одне: осягнути велич її духу.