Про один з найнебезпечніших ідолів сучасності, що вимагає до себе абсолютного поклоніння.
Ідолопоклонство залишається серйозною, якщо не сказати, головною, проблемою для нас, сучасних християн. Біда в тому, що ідол, по-перше, маскується, по-друге, поклоніння йому видається чимось само собою зрозумілим.
Святе Письмо обох завітів наполегливо застерігає нас від ідолів; здається, для нас, що живуть у світі, зовсім несхожому на світ апостолів і пророків, ці застереження просто зайві. Якась непотрібна архаїка.
Ніхто не скандує «Велика Артеміда Ефеська!», ніхто не приносить жертв Зевсу, ніхто, тим більше, не спалює немовлят у жертву Ваалові. Чи означає це, що умовляння апостола «Діти! Бережіть себе від ідолів» (1 Ін.5: 21) нас більше не стосується? Ні, на жаль. Ми живемо в світі, повному ідолів - навіть якщо не помічаємо цього.
Одна з причин полягає в тому, що ми звикли відносити поклоніння взагалі - й ідолопоклонство зокрема - в область «релігії» як «організоване поклоніння надприродним силам». Але поклонятися можна і цілком поцейбічним реальностям - наприклад, власним задоволенням, як пише апостол про деяких, що «їхній бог - черево» (Фил.3: 19), або генію божественного імператора - саме відмова поклонятися йому і викликала гоніння на християн.
Ідол - це те, що є предметом поклоніння, не будучи при цьому Богом. Що таке поклоніння? Не просто прояв поваги - нам, наприклад, заповідано шанувати батьків, пастирів, царів і взагалі один одного.
Поклоніння вбачає в комусь або чомусь цінність, що перевершує всі інші цінності. Поклоніння імператору, наприклад, означало проголошення «я не визнаю над собою влади більшої, ніж твоя влада».
Почитання найвищою цінністю в житті партії, нації, батьківщини, демократії, прогресу, науки, мистецтва - чого завгодно, що не є Богом, є ідолопоклонство. Причому всі ці речі зовсім не обов'язково погані самі по собі. Просто, якщо саме вони - а не Бог - стоять у центрі Вашого життя, Ваше серце віддане ідолам, а не Богу.
Чому люди віддають свої серця ідолам?
Дві найглибші потреби людини - це потреба в спільності з іншими людьми і в осмисленості свого життя. Це частина нашої природи, більш глибока, ніж їжа або стать.
Як десь пише отець Олександр Мень, в історії тисячі людей відмовлялися від усіх тілесних радостей і добровільно обирали життя в суворому самообмеженні, бо бачили щось більш важливе і більш бажане.
Ця потреба в спільності та осмисленості сильніша, ніж навіть інстинкт самозбереження - послідовники релігій та ідеологій охоче віддавали свої життя, щоб підтвердити вірність своїм соратникам або переконанням.
Справа тут часто навіть не в обіцянках посмертної нагороди. Камікадзе вмирали за імператора і Японію, нацисти - за торжество арійської раси, а комуністи - за світле майбутнє всього людства, не вірячи в жодну посмертну відплату.
Вони вмирали, бо цінували єдність зі «своїми» більше за саме життя. Імператор і Японія, арійська раса або пролетаріат давали їм почуття того, що їхнє життя має сенс і цінність.
Квазірелігія, яка до цих пір по всьому світу найбільш ефективно спонукає людей вбивати або вмирати - націоналізм - який сам по собі не цікавиться посмертною відплатою, хоча і може потрохи красти в християнства обітницю вічної розради своїм адептам. Люди йдуть вбивати і вмирати за свою приналежність до племені.
З точки зору адептів кожної з цих ідеологій прихильники інших знаходяться в тяжкому божевіллі; з точки зору будь-якого націоналізму сусідський націоналізм є втіленням зла.
Ідолопоклонство залишається серйозною, якщо не сказати, головною, проблемою для нас, сучасних християн. Біда в тому, що ідол, по-перше, маскується, по-друге, поклоніння йому видається чимось само собою зрозумілим.
Почнемо з маскування. На ідолі зазвичай немає великого напису «Ідол. Приймаю поклоніння в порушення першої та другої заповіді». Ідол толерантний, він нічого не має проти християнства. Більше того, він не проти того, щоб саме його адепти і називали себе істинними християнами. Це Новий Завіт забороняє бути ідолопоклонником; ідоли, зі свого боку, нічого не мають проти Нового Завіту.
Той же націоналізм відмінно поглинає і перетравлює християнство в будь-яких дозах - хорватські усташі, наприклад, були глибоко релігійні та мали із собою ченців і священиків. Молитви до Христа про зміцнення потуги Вотана (Одіна) - явище парадоксальне, але цілком звичайне.
Люди шукають приліпитися до чогось - до нації, до політичної партії, до «світового співтовариства», до чого завгодно. До чогось, що дає їм почуття приналежності до чогось великого і хорошого, важливого і гідного. До якихось людей, про яких можна з непередаваним почуттям сказати «наші».
А потім починають люто сперечатися про те, чия Артеміда Ефеська краще і достойніша поклоніння. Як би то сперечатися - вбивати один одного. Все це тяжке збочення.
Але сама наявність збочень вказує на існування норми - певний природний потяг, який має свою належну мету, але збився з курсу і повернув на невідповідний об'єкт. Так і в духовній сфері - наше прагнення належати і жити осмисленим і гідним життям вказує на щось справжнє і реальне.
Ми створені для спілкування з Богом і Його святими. Як сказав блаженний Августин, «Ти створив для себе, і неспокійне серце наше, поки не заспокоїться в Тобі». Ідолопоклонство - це головна трагедія людської історії. Як сказав Пророк, «Бо дві речі лихі Мій народ учинив: покинули Мене, джерело води живої, залишили, і висікли собі водойми розбиті, які не можуть тримати води» (Єр.2: 13).
У нас є спільність, до якої ми належимо - це небесний Єрусалим, де править Христос, де живуть ангели і святі. «Наші» - це святі київські і московські, як і святі з усіх народів. Наше життя сповнене глибокого змісту - ми покликані на службу самим Царем Всесвіту. Саме у Бога ми і повинні шукати виправдання нашого життя.
Ми не повинні шукати осмисленості та приналежності десь ще.
Сергій Худієв http://pravoslavnews.com.ua
