Чи варто націоналістам будувати власний світогляд та програму, відштовхуючись від «думки суспільства»?
Відповідаючи на щойно поставлене питання, перш за все зазначимо, що поняття «суспільна думка» є доволі умовним (тому воно і вживається у цьому тексті в лапках). Теоретично, під поняттям «суспільна думка» криється комплекс суджень щодо найважливіших (політичних, етичних, історичних тощо) питань, які є притаманними для більшості суспільства. Проте у багатьох випадках у суспільстві не існує консенсусу щодо того або іншого питання. Також пересічний член суспільства може не мати чіткої думки щодо певної важливої проблеми. Якщо ж у суспільстві справді існує консенсус щодо певного питання, то думка більшості аж ніяк не володіє гарантією на істинність. Більшість може підтримувати те, що є істинним і благим. Але так само вона може підтримувати і те, що є хибним і шкідливим. Більшість, кількість, число не є джерелом істини, істина є об’єктивною і самодостатньою.
Важливо розуміти, що думка більшості може мати різне походження. Вона може мати стихійну природу, випливати з об’єктивного порядку речей або ж бути нав’язаною через механізми маніпуляції. У кожному з перелічених випадків думка більшості може бути як істинною, так і хибною.
Наприклад, істинним і благим може бути набір притаманних певному етносу норм. Німецький консервативний мислитель Вільгельм Штапель для позначення повноти цих загальноприйнятих норм вживав поняття «номос», під яким розумів «визначену Богом природну структуру суспільства, освячені звичаї, звички, настрої, оцінки». Водночас базова «норма» може бути хибною і шкідливою. Гадаю, мало хто буде виправдовувати канібалізм якогось дикого племені, мотивуючи це тим, що ідею їсти людей підтримує більшість представників цього племені.
Як істинними, так і хибними можуть бути суспільні думки та настрої, що постають як реакція на певну кризову ситуацію. Зростання невдоволення відносно чинної влади як реакція на соціальні та економічні негаразди за часів Януковича було цілком справедливим. Натомість, коли держава веде війну і є змушеною здійснювати «непопулярну» соціальну політику, у суспільства може виникнути невдоволення. На відміну від першого випадку, таке невдоволення буде хибним, несправедливим, шкідливим (це аж ніяк не стосується сучасної України, де невдоволення суспільства діями влади назагал є виправданим).
Нарешті, як істинними, так і хибними можуть бути наслідки «маніпуляцій», зрозумілих у достатньо широкому сенсі. Грубе маніпулювання «суспільною думкою» з метою отримання голосів на виборах є невід’ємною частиною нинішньої ліберальної демократії і не може бути оціненим позитивно. Інший негативний приклад маніпуляцій – нав’язування суспільству збочених моральних уявлень (наприклад, нинішня пропаганда сексуальних збочень). Протилежністю до наведених прикладів є виховання елітою основної частини народу у правильному дусі (християнізація суспільства, плекання високих моральних якостей, національне відродження, національна консолідація тощо). Як батьки повинні виховувати дітей, так і справжня еліта має намагатися зробити свою спільноту кращою.
Будучи або істинними, або хибними, пануючі у суспільстві думки та настрої можуть відігравати, відповідно, позитивну або негативну роль. Коли на Піренеї вторглися наполеонівські війська, іспанське суспільство відповіло партизанською війною. Частина політичної еліти Іспанії пішла шляхом колабораціонізму. Проте широкі маси населення відповіли на окупацію партизанськими діями, адже для «суспільної думки» іспанців французи були не лише загарбниками, але й безбожниками (визвольна партизанська війна мала в першу чергу релігійний характер). З іншого боку, погляньмо на ситуацію в багатьох європейських суспільствах, що стали жертвою політики мультикультуралізму. Здоровий, активний елемент корінних європейських народів намагається хоч якось протистояти загарбанню власних земель чужинцями. В цей же час зазомбована панівною пропагандою основна маса населення спокійно спостерігає за тим, як земля їхніх батьків, дідів та прадідів перетворюється на територію, заселену етнорасовим «вінегретом».
Можна навести локальніший приклад позитивної або негативної ролі «суспільної думки». Дякувати Богу, в нашій країні жінка, котра не виконує своїх материнських обов’язків, пиячить, веде надзвичайно розпусний спосіб життя ще може отримати суспільний осуд з боку громади. Водночас у багатьох молодіжних групах дівчина, котра береже цноту, може стати об’єктом насмішок з боку ровесників та ровесниць (це в свою чергу може змусити її відмовитися від власних принципів, аби стати такою, як «усі»). В обох випадках «асоціальний» спосіб життя, відхилення від «норми» викликає осуд з боку більшості. Проте в першому випадку він відіграє позитивну роль, а в другому – негативну.
Певним критерієм для розрізнення істинної і хибної «суспільної думки» є її сталість. Вище згадуваний «номос» або ж пануюча у суспільстві релігія з її догматикою, метафізикою та моральними принципами є сталими. Натомість демоліберальне сьогодення характеризується динамічною «суспільною думкою». Якщо у минулому столітті за свідомість мас змагалися різні ідеології, а в давніші часи – релігії, то сьогодні «суспільна думка» – це всього лишень поле для політичного або комерційного маркетингу. Нинішня соціальна інженерія здебільшого розрахована на найближчу перспективу і спрямована на утилітарний інтерес – отримання голосів виборців або ж коштів споживачів товарів та послуг. Єдина далекосяжна перспектива пануючої сьогодні соціальної інженерії – це духовне виродження людства.
Таким чином, «суспільна думка» – це умовне поняття. Те, що криється за цим поняттям, може бути як істинним, благим, корисним, так і хибним, злим, шкідливим. Абсолютною і легітимною «суспільна думка» може вважатися лише в межах парадигми, для якої базовими є ідеї народного суверенітету та демократичної «влади більшості». Ці ідеї розвивалися в межах філософії Нового часу і оформилася в творчості філософів-просвітників – спочатку англійця Джона Локка, а потім і французьких просвітників-енциклопедистів. З точки зору автентичного християнського світогляду теза «джерелом влади є народ» – це нонсенс, адже єдиним джерелом влади є Бог.
В Посланні до римлян апостол Павло навчає: «Нема бо влади, що не була б від Бога; і ті, існуючі влади, установлені Богом. Тим то, хто противиться владі, противиться Божому велінню». Апостол не говорить, що потрібно коритися будь-якій владі і при цьому коритися їй у всьому. Якби він це говорив, то мав би сам скоритися римській державній владі та юдейським релігійним лідерам і перестати бути християнином. Починаючи з апостольських часів ріки християнської крові були пролиті саме через те, що християни не корилися державній владі. Говорячи про «владу від Бога», апостол говорить про божественне походження влади як такої. Влада потрібна для того, аби творити благо і не дати людям перетворити власне життя на пекло. Саме тому влада «не дарма меч носить» і є «Божою слугою, що відомщає і карає того, хто чинить зло». Явище влади існує для того, щоб гармонізувати суспільне життя, творити із людських спільнот не хаос, а космос. Це стосується будь-якої влади, будь то державна влада або влада чоловіка в родині. Джерелом влади є Бог, і будь-яка існуюча влада повинна вершити Його волю. Якщо вона цього не робить, вона втрачає легітимність, заперечує власну природу.
Справжнім критерієм легітимності політичної влади є не юридичні норми або ж думка більшості населення, а відповідність цієї влади принципам, що мають божественне походження. Завданням політичної влади є утвердження земної влади Христа-Царя – плекання віри, культивування християнської моралі та чеснот, утвердження справедливості, поборення зла. При цьому легітимною може бути як державна влада, так і влада революціонерів чи повстанців. Так, більшовицька влада не була легітимною. Зате легітимними були розпорядження керівників ОУН та командирів УПА. В сучасній Україні найлегітимнішою владою є націоналісти-революціонери (але тільки тоді, коли вони дійсно є націоналістами і діють згідно з Законом Божим і в дусі українського націоналізму). Націоналісти «не даремно носили меч», коли протистояли з силовиками під час Майдану. Так само націоналісти діють легітимно, коли боронять схід країни від московських окупантів, карають знахабнілих чиновників або ж зривають акцію содомітів.
Націоналісти – це ті, яким Господь дав знати більше, ніж іншим людям, і покликав їх до боротьби. Відповідно, націоналіст має боротися не за «волю народу», а за реалізацію ідей, у які він вірить. Лише така боротьба може принести добро його нації. Є Бог як Абсолютне Благо і джерело будь-якого іншого блага, є об’єктивні закони, принципи, ідеї, що покликані вести людей до блага, є об’єктивні і згідні з Божою волею національні інтереси. З іншого боку, є реальність, у якій ми живемо, – суспільство, політична система, пануючі серед політикуму і суспільства ідеї та настрої. Завдання націоналіста – бути посередником між першим і другим, змінювати друге у дусі першого. Аби робити це, необхідно працювати, боротися, жити християнським життям і, неодмінно, бути вірним націоналістичним ідеям.
Увесь механізм ліберальної демократії зводиться до того, що політично-економічна еліта витрачає колосальні фінансові ресурси на маніпуляцію суспільними настроями, аби потім перемогти на виборах і, створивши ілюзію «народовладдя», зберегти своє становище. При цьому, аби сподобатися суспільству, ліберальні політики вдаються до демагогії, апелюючи до шлункових інтересів або ж якихось загальновизнаних фетишів (як от «євроінтеграція», «мир» тощо). Націоналісти мусять діяти інакше. Їхня стратегія – не підлаштовування під те, що хоче почути виборець, а пропаганда власних ідей з метою подальшої реалізації своєї програми-максимум. Український народ зможе вибороти собі краще життя не тоді, коли прагнутиме задоволення поверхневих інтересів і реалізації нав’язаних йому протиприродних ідей, а тоді, коли піде шляхом християнства і націоналізму.
Ігор ЗАГРЕБЕЛЬНИЙ / http://banderivets.org.ua
