В одному із чисел «Вісника ООЧСУ» (Організації оборони чотирьох
свобод України – однієї із підконтрольних Революційній ОУН структур) за
1951 рік з’явилася стаття під заголовком «Між Дияволом і Вельзевулом».
Стаття була підписана криптонімом «О.В.», та за цим криптонімом важко не
впізнати перо провідного ідеолога українського націоналізму Дмитра
Донцова – духовного батька тих, хто не зрадив Богові і Батьківщині, хто
не пішов за «современними вогнями»… У тій статті, як і в багатьох інших
роботах доктора Донцова, раціональний аналіз поєднувався ледве не з
містичним прозрінням, тверезий розум – із запальною вірою. Можна
сказати, що стаття «Між Дияволом і Вельзевулом» присвячувалася
тогочасному геополітичному становищу української нації. Проте її зміст
був безперечно глибшим, адже Автор мислив не так категоріями
геополітичних блоків, як категоріями духовної боротьби.
«Метафорами» Диявола і Вельзевула Донцов позначив дві ворожі Україні
потуги – більшовицьку Москву та антихристиянські сили Заходу. Пишу
«метафорами» в лапках, бо занадто помітними на той час були бісівські
ознаки і східних безбожників-комуністів, і західних «друзів демократії».
Недивно, що «холодну війну» між СССР та Заходом Донцов називає
«смішною», адже насправді у ній брали участь духовно споріднені сили,
слухняні маріонетки одного диригента. «Наша доба, – говорить з цього
приводу мислитель, – буде записана в історії як доба ривалізації двох
сил, з яких кожна – своїм способом – завзялася знищити свобідну людину,
створену "по образу і подобію” Творця – і свобідні, незалежні нації з їх
старими, опертими на релігії і традиціях, культурами.
Хто цього не бачить, той нічого не розуміє в біжучих подіях. На жаль,
світ наповнений мільйонами сліпців, які мають очі – і не бачать. Не
розуміють ні того, що робиться на Сході, ні того, що робиться на
Заході».
Не будучи сліпцем, Донцов чудово бачив, що Захід ворожий релігії і
націоналізму так само, як і Москва. Бачив це на прикладі християнської
Іспанії, котра продовжувала перебувати в міжнародній ізоляції, бачив це
на прикладі Центрально-Східної Європи, котру «демократи» подарували
більшовикам, бачив це на прикладі мусульманського світу, котрий
залишався об’єктом західного імперіалізму, оскільки «цей світ», на думку
Донцова, «є світ націоналізму, світ традиційної, своєї культури і
пошани до релігії; де ще високо стоїть поняття чести, совісти, де нема
приступу розкладовим матеріалістичним ідеям тої чи іншої міжнародньої
мафії – східної чи західної».
Ті сили, котрі насправді керують Заходом, Донцов без зайвої
політкоректності називає саме «мафією». Мета цієї «мафії», говорить
Донцов, «та сама, що мета Совєтів. А саме: через тоталітарний соціалізм
знищити свободу людини, обернути її, відірвавши від Бога, в худобину, в
звірів і скотів. А крім того знищити суверенні держави, здеморалізувати й
захитати їх, – щоб зробити з них провінції світової імперії (мафії),
під своїм деспотичним урядом».
Яким же сучасним залишається темпераментний інтелектуал із Таврії! Як
влучно його слова, написані більш, ніж п’ятдесят років тому,
відображають поточний стан справ! Адже сьогодні правляча в
неоколоніальній Україні бидлоеліта зі шкіри лізе, щоб прислужитися
одночасно і Дияволу, і Вельзевулу – і Заходу, і Москві.
Розплющивши очі, звільнившись від облуди «патефонів продажної преси»
(Є. Маланюк), за проститутською «багатовекторністю» нинішнього режиму
можна помітити не лише політичну бездарність, але й якусь особливу
«сатанинську заангажованість». Бандити, що дісталися владних крісел, не
просто розпродують наші національні інтереси Москві та Заходу, але й
упевнено ведуть українське суспільство шляхом занепаду, шляхом усе
більшої деградації. При цьому вражає диявольська синхронність
геополітичного бандитизму нинішніх «керманичів»: опісля проведення
убогого зборища содомітів, котре можна сміливо вважати важливим кроком
на шляху євроінтеграції, відразу ж послідував договір із Митним союзом.
На черзі – Ювілей Хрещення Руси-України, котрий, звичайно ж, планують
провести за гундяєвським сценарієм. Проте після цього Ювілею, після
кроку у бік «Русского мира» цілком очікуваним є задоволення котроїсь зі
збочених забаганок ліберального Заходу…
На цьому тлі вражає сліпота багатьох українців, які продовжують
молитися західним «демократичним» божкам. Таких, щоправда, не бракувало і
в часи Донцова: «Ті, хто на еміграції, в ім’я "розвойових тенденцій
сучасности” і "прогресу” – ширять догму матеріалізму; хто підступом
підриває релігію; хто тягне нас як провінцію під якусь "світову унію”
(чит. НАТО, ЄС, МВФ тощо. – І.З.)… хто ворохобиться проти національних
традицій… хто розтліває еміграцію захвалюванням Сартра і А. Жіда (чит.
Дельоза, Дерріди, Поппера та інших, ім’я яким – «Легіон». – І.З.), з
його апологією злодіїв, безвірників і гомосексуалістів… всі вони є
гробокопателями вільної нації, слугами або Диявола, або Вельзевула».
«Гробокопателів» та «слуг» вистачало тоді, вистачає їх і зараз. І мова
йде не лише про прагматичних грантожерів чи фанатичних прихильників
усього того чортополоху, що йде до нас із Заходу, але й про
«вишиванкових патріотів», які просто не розуміють, що, як я вже писав у
статті «Розподіл Росії…», «у боротьбі з Сатаною не варто покладатися на
Антихриста, а в боротьбі з Антихристом безглуздо розраховувати на
допомогу Сатани».
Донцов дивився у суть речей і тому, порівнюючи Захід і СССР, не
помилявся. Навіть, якби між комуністичним та ліберально-капіталістичним
блоками спалахнула війна, він мав би рацію, позаяк та війна (очевидно,
ядерна) була б звичайною грою двох сатанинських сил, була б жахливою
виставою, ціна якої – сотні мільйонів людських життів. І комунізм, і
ліберальна демократія є різновидами ворожих християнству доктрин –
гуманізму, раціоналізму, матеріалізму. І комунізм, і лібералізм є
плодами віровідступництва. Між ними була неможливою війна у повному,
священному сенсі цього слова – між ними була можливою лише конкуренція.
Сьогодні відсутня навіть така позірна альтернатива (ліберальний
капіталізм vs. комунізм) – світ остаточно опановується тоталітарним
лібералізмом. Росія в ідейній площині нічим сутнісно не відрізняється
від Заходу. «Русский мир» – звичайнісінька пародія на християнський
консерватизм, така ж огидна, як і західне «прогресивне християнство» з
його «священством» жінок, «ЛГБТ-Біблією», «вінчаннями» содомітів,
«толерантністю» замість істини тощо.
Завдання нації, що намагається жити правдою, – самовдосконалюючись,
виконуючи власну місію, йти до Господа, служити Творцеві, йти до
Небесного Царства. Натомість, як переконує нас пророк Ісая, «народ і
царство, що не захоче Тобі служити, загине; ті народи будуть знищені
дощенту» (Іс. 60, 12). Захід уже досить давно рухається не до Небесного
Царства, не до Нового Єрусалиму, а до царства Антихриста. Тому перед
Україною стоїть вибір: або, незважаючи ні на що, піти своєю дорогою –
дорогою християнства і націоналізму, або бути об’єктом сатанинської
політики Москви та Заходу. Другий шлях – це шлях народу, котрий «буде
знищений дощенту». Ті ж, хто оберуть перший шлях, не програють за жодних
умов. «Блажен муж, що за порадою безбожників не ходить»…
Ігор ЗАГРЕБЕЛЬНИЙ
www.banderivets.org.ua
