Лише напившись з джерел нашої правдивої ідентичності – народної і релігійної, лише скріплені особистою вірністю Христові та Його Святій Католицькій і Апостольській Церкві зможемо не поклякнути перед денаціоналізуючими та деморалізуючими впливами, ані по-сектантському агресивних «мультикультурних» політкоректних секуляристів, які перетворили Європейський союз на структуру, в якій християн утискають і переслідують за їхні релігійні переконання. Ані перед новоявленим українським тоталітаризмом, що топче парламентаризм, право і демократію.

Так у нас, галичан, в нашій історичній етнічній пам’яті залишився спомин про толерантну, правову, процвітаючу Європу, з якої нас силоміць видерли у 1918, а відірвали у 1939. Так, у нас лишився меланхолійний історичний спомин про «золоті часи» доброї небожки Австрії – гарний теплий і майже міфічний відблиск у нашій історичній пам’яті. Так туди ми майже на підсвідомому рівні прагнемо повернутися - у добру, толерантну, реально багатокультурну Середню Європу. Але якщо залишимось на самій меланхолії, то так Європа перетвориться для нас в казковий міфічний Авалон, Валінор чи загоризонтний Рай.

Вірність Христові та Його Церкві зберегла ірландців, поляків, словаків, словенців, хорватів, мадярів, італійців від денаціоналізації та зникнення. Саме німці-католики Австрії та Південної Німеччини зуміли побудувати стабільне процвітаюче суспільство.

Заклики ж до зміни нинішньої критичної ситуації в Україні на краще, навіть при народному повстанні, мало що спроможні змінити, і 2004 рік це показав аж надто наочно. Але молитва – це інша справа. Можна наводити багато прикладів, коли життя народу було навіть врятоване через молитву. Але візьмімо за приклад два з Середньої Європи, до якої і ми належимо культурно, ментально і цивілізаційно.

Перший - з історії наших сусідів поляків. У 1920 році Польща була врятована від більшовицької навали. Юзеф Пілсудський, тодішній національний герой поляків, ніколи не приховував, що перемогу, яку й інші називали «Чудом на Віслі», виграв не він, а коліноприклоненні в молитві поляки.

Інший приклад – австрійці. Після розгрому 1945 року Великонімецького Райху Австрію було поділено у 4 окупаційних зони – американську, французьку, англійську і московитсько-большевистську. Про те, як їх «визволила» московська орда, на власні вуха наслухався багато історій від тих, кому не солодко жилось при націонал-соціалізмі – бурґенладських хорватів, мадярів та й самих німців. Але про порівняння нацистів і більшовиків не могло бути й мови. А не потрібно нагадувати, що московіти, раз ступивши на якусь територію, дуже нерадо її залишають. Так і Австрія залишалася 10 років окупованою. Коли окуповану Австрію 1953 року очолив католицький активіст Юліус Рааб, то закликав австрійців щодня разом молитися на вервиці. Кожен день австрійський канцлер через радіо разом з усім своїм народом молилися на вервиці. І сталося чудо. СССР, який відмовлявся від переговорів про австрійську незалежність, відновив ці переговори і 1955 року вивів свої війська з австрійської території без жодного пострілу.

Отож, об’єднаймо свої зусилля у молитві, об’єднаймося у вірності Христові та Його Святій Католицькій Церкві, об’єднаймося у вірності власному народу і його корінню. Бо інакше не маємо жодного шансу ні як народ, ні навіть як етнографічна група. Молитва, самоорганізація, вірність Христові, послух законному церковному проводу, вірність кореням нашого народу – це єдиний реальний шлях нашого виживання у сьогоднішній ситуації і подальшого розвитку нашого народу.

о. Орест Вільчинський.

novazorya.if.ua

* у перекладі з латині: „До джерел (витоків), дорогі!”