Цікаву річ може спостерігати мандрівник європейським континентом, якщо затримається якийсь час у різних країнах Старого світу, рівно на стільки, наскільки потрібно, щоб розпочати з місцевими мешканцями розмову про теперішній стан. У всіх куточках Європи чути одну і ту ж саму пісню: прийшли тяжкі часи, криза, безнадія…

І наш український громадянин з широко відкритими очима довідується про те, як тяжко живуть мадяри, поляки, німці, австрійці, іспанці, шведи, швейцарці…. Одним словом, увесь ексклюзивний клуб європейських народів… І що залишається такому мандрівникові, як хіба дивуватися і ще раз дивуватися. Порівнювати життєві умови громадянина України і навіть сусідньої Польщі чи Угорщини – справа цілковито безглузда. Не той стиль життя. А де вже все решта.

У Європі неозброєним оком кризи чи безнадійного стану не видно. Але у ближчому спілкуванні відчувається та сама безнадія, що й в простого українського обивателя. Дивина тай годі.

І коли увімкнеш телевізор, відкриєш газету, послухаєш радіо – потік безнадії, який потоками схожими на водопад Вікторії чи Ніагари, просто валить з ніг. «Як будемо святкувати Різдво? Нема грошей на то…» І коли пробуєш у розмові з європейським обивателем нагадати життя його не те що дідів, а батьків, які і в небагатих, а подекуди і бідних умовах святкували Різдво, на дивовижу зустрічаєш реакцію майже таку, як в наших співгромадян, – подив і задуму: «Що сталося? Хто нам вкрав Різдво?».

І, як це не дивно, відповідь проста – ми самі його собі вкрали.

Спочатку змістили свій погляд з Новонародженого Христа на зовнішні атрибути різдвяних святкувань. А потім… Потім вмішалася політкоректність з мультикультуралізмом на пару. От світлі голови в Брюсселі відмовились встановлювати ялинку, бо це ображає релігійні почуття прихильників інших релігій. До того ж, найцікавіше в тому, що, виглядає на те, властиво мусульман чи юдеїв навіть ніхто і не питав про це. А шведів приклад Брейвіка так нічого й не навчив. У лютеранській Швеції, де традиції адвентських (Адвент – передріздвяний піст в християн західної традиції) богослужінь широко вкорінені, мудрі голови вирішили, що дітям не місце на богослужіннях, якщо там згадується Христове Ім’я.

Доведені до абсурду вимоги політичної коректності, мультикультуралізму, світськості перетворюються у колективного крадія Різдва, у такого собі потворного колективного Грінча, який краде не тільки Різдво, але й культурну ідентичність європейських народів. І цей удар у серце ідентичності європейських народів рано чи пізно викличе реакцію, щодо якої злочин Брейвіка видаватиметься приємним маревом.

І властиво тут європейці самі в себе вкрали Різдво. Відсунувши Того, чиє народження в далекому Бет-Лехемі в Землі Ізраїльській понад 2000 років тому відзначаємо в часі Різдва, ми втрачаємо й саме Різдво, зробивши його безглуздим Зимовим святом (Winter festival / Winter Holydays). А яка різниця чи на тому Зимовому святі є шопка чи нема, чи стоїть ялинка, чи безглузда беззмістовна інсталяція, як в Брюсселі?

Відсунувши християнство до захристії, Європа відрізала коріння власній культурі, власній ідентичності. Вона сама в себе вкрала Різдво.

Тут також криється і корінь європейського нарікання і почуття безвихідності. Європейці звернули свій погляд з Бога на золоте теля. Бог часто формально ще є присутній, але в реальності практичний атеїзм, коли людина живе, ніби Бога ніколи й не існувало, коли «відштовхує» Його на узбіччя власної свідомості, стало якоюсь негласною нормою європейської куртуазної поведінки.

Людина без Бога – найнещасніше створіння на цьому світі. Адже ми створенні єствами, відкритими на нескінченність. І тому спроба відрізати себе від Істинної Нескінченності не може нічим іншим закінчитися, як тільки виникненням нового продука – людини невдоволеної і нещасливої.

Європі, а себе ми попри те, що зараз відбувається в Україні не можемо поставити поза рамки європейського культурного простору (хоч би й надалі жили на його узбіччі), потрібно повернути Різдво. І не через народне повстання. Цей шлях веде в нікуди. Протести проти політики євробюрократії здатні лише притормозити її атаку на християнську ідентичність Європи. Хоча і без протестів також не обійтись.

Ми мусимо нагадати собі, що ми, християни, покликані бути світлом цього світу. Не боротися проти темряви її ж засобами. А нести світло Христове у цей світ темряви і мороку.

Тяжко сказати чи інтернет-герой поліцай Лоуренс ДеПрімо з Нью-Йорка, який змилосердився над босим бездомним керувася виразно християнськими побудженнями, але як би там не було – його вчинок став тим світлом, яке хоч трошки зігріло холод бездушного світу, що поринув у поклоніння золотому теляті. Так само годі говорити про побудження анонімного «Святого Миколая» на Східному узбережжі США. Але їхні вчинки є властиво тим світлом, яке розганяє темряву.

Європейці ще не втратили відчуття милосердя і солідарності. Знаю це з власних спостережень. Особливо надію на християнське європейське відродження час від часу дають різні народи і країни Серединної Європи: то мадяри, то словаки, то хорвати, то поляки, а то навіть австрійці чи італійці, баварці чи німці загалом.

Європа потребує нової хвилі євангелізації. Вона потребує, як блудний син, повернутися до Дому свого Небесного Батька, вже тут на землі, щоб не втратити Вічний Дім у Небі. Але також, щоб не втратити саму себе. Потребує цього і Америка. Потребує цього цілий християнський світ. А світ, який ще не чув про Христа, також потребує знайти дорогу Додому.  

Почнімо зі себе повертати Європу до Дому. Почнімо самі світити Христовим Світлом.

о.Орест-Дмитро Вільчинський

КАТОЛИЦЬКИЙ ОГЛЯДАЧ