Корозія цілої низки проблем вкрила ситу демократичну Європу, якій, неначе золотому тельцеві, продовжує возносити молитви чимала кількість українців. Ось і останні події в Англії* – погроми та масові заворушення – показали, що за завісою всіляких прав та свобод, вільного ринку та високих стандартів життя криється глибока криза. Однак «месседж”, відправлений ордами етнічних та соціальних маргіналів, не був оригінальним – звук розбитих вітрин виявився лише відлунням нещодавніх подій у Норвегії.

 
22 липня сотні мільйонів телеглядачів, користувачів Інтернету та читачів газет вперше в житті побачили обличчя одного молодого хлопця. Не буде перебільшенням сказати, що цей хлопець – 32-річний Андерс Брейвік своїм вчинком сколихнув весь світ. Світ дійсно сколихнувся, почув вибухи в Осло, постріли в молодіжному таборі, проте чи почув він голос самого Брейвіка, і чи чув Брейвік голос світу?..
 
На жаль, ті акценти, котрі диктує нам переважна більшість ЗМІ, є занадто примітивними: занадто поверхнево аналізується вчинок самого терориста, занадто вузько розглядається коло проблем, що стали передумовою терактів. Це розраховано на середнього читача/глядача, на обивателя, життєві пріоритети якого обертаються навколо вічно живого плебейського лозунгу «хліба і видовищ!». Мала рацію Ліна Костенко, коли в «Записках українського самашедшого» писала: «Нас привчають… до пласких понять і печерних емоцій». Однак це не привід відмовитись від самостійного, тверезого, глибокого аналізу, віддатися під вплив засобів масового промивання мізків. Що ж, спробуємо розплющити очі і самостійно поглянути на існуючий стан речей.
 
Оцінка самих терактів так само як і характеристика особи їх виконавця – це окреме питання. Ми будемо змушені частково його торкнутися пізніше, а зараз більш актуальним видається цілий комплекс проблем, по відношенню до яких вчинок Брейвіка є лише індикатором. Центральними з-поміж цих проблем ми можемо вважати проблему ісламізації Європи та кризу західної концепції толерантності та мультикультурності.
 
Ісламізація Старого світу дійсно лякає. Однак є річ, котра лякає ще більше, — дехристиянізація Європи, її комплексна секуляризація. Ця дехристиянізація проявляє себе навіть в тому, як саме переважним чином висвітлюється проблема ісламізації. Зараз дуже часто ісламізація визнається проблемою з огляду на дві причини: 1) ісламізація є підґрунтям поширення тероризму; 2) ісламізація загрожує «європейським цінностям». Таким чином, ісламізація визнається проблемою не тому, що іслам витісняє традиційну релігію – християнство, а тому що руйнує сучасні, далекі від християнства, лібералістичні стандарти життя (досить згадати такі «європейські цінності» як хаос у гендерних взаєминах, розпуста, одностатеві шлюби, аборти, евтаназія і т.ін.).
 
Важливо зазначити, що, прийшовши в Європу, іслам побачив перед собою пустку, духовну пустелю, релігійний вакуум. «Природа не терпить порожнечі», – писав Арістотель, цивілізація не терпить відсутності релігії – говорить динаміка останніх десятиліть. Тому в ісламізації винні насамперед корінні європейці – як «постхристияни», так і християни, котрі чомусь абсолютно не прагнуть бути господарями на власній – дарованій їм Господом Богом – території.
 
Не можна, щоправда, ігнорувати іншого фактору: головний інструмент ісламізації – не прозелітизм, а міграція. Зростання числа мусульман в Європі пояснюється насамперед тим, що сама Європа послідовно стає «кольоровою». Тут ми знову ж таки наштовхуємось на проблему зради європейцями самих себе. Подібно до того, як європейці зрадили християнську релігію, вони продовжують зраджувати власну національну ідентичність, дозволяючи при цьому іммігрантам селитися в такій мірі, яка поняття «титульної нації» із площини констатації фактів переводить у суто теоретичну площину.
 
Загалом, деструкція і національної, і релігійної ідентичності в Європі – це прояв деструктивної сутності лібералізму, тож дивуватися цілісності причин, що породили явище ісламізації, не доводиться. Відзначимо з цього приводу лише один момент. Підґрунтям еміграції в Європу «кольорового» мусульманського населення є демографічна криза серед автохтонних європейців. Звісно, сьогодні модно пояснювати цю кризу «об’єктивними законами» демографії, однак її причини криються насамперед у все тій же зраді європейцями власної християнської сутності, на місце якої посіли хибні орієнтири лібералізму. Так, місце християнського розуміння сексуальності і, відповідно, здорової статевої моралі посіли «сексуальна свобода» та етика прагматизму, як наслідок – надзвичайно низька народжуваність серед білого населення Європи, такого далекого від традиційних сімейних цінностей і такого вірного лібералістичній релігії «шлунку і сексу» (Д. Донцов).
 
Сьогодні лібералізм став справжньою чумою, що нищить цивілізацію Заходу і в духовному, і в фізичному сенсі. Однак, певною мірою втішає той факт, що лібералістична чума роз’їдає себе з середини. Лібералізм з кожним днем все більше дискредитує себе, розкриває облудність основних своїх принципів. Наглядним прикладом є банкрутство концепції мультикультурності та гіпертрофованої толерантності.
 
Цілий комплекс проблем, пов’язаних із заселенням Європи неєвропейцями доводить, що концепція мультикультурності є хибною, позбавленою будь-якого творчого первня. Мультикультурність – це, по суті, яскравий приклад нежиттєздатної еклектики. Толерантність при цьому виступає інструментом нищення органічних, традиційних, породжених Божим Провидінням та тисячоліттями історії форм спільного буття – окремих націй та цілої цивілізації.
 
Слід визнати, що, на превеликий жаль, толерантність нерідко визнається (а то й відверто глорифікується) представниками християнської релігії. Поверхнево розуміючи сутність християнського милосердя, добродушності, любові загалом, послідовники вчення Ісуса із Назарету помилково бачать практичне втілення цих чеснот саме в толерантності. Звісно, це не дивує, адже живемо ми в епоху тотальної плутанини принципів, тотальної аберації сенсу, — це не дивує, але змушує усвідомити гірку правду: «аберовані християни», ніби в ім’я любові до ближніх (представників «меншин»), занедбують обов’язок любові до власної нації і Батьківщини (а це пряме порушення 4-ї заповіді), а також, розмиваючи цивілізаційних ґрунт, безпосередньо шкодять власній релігії.
 
Отже, повторимось, у кризі, індикатором якої були теракти Брейвіка, винні насамперед європейці загалом та європейські християни зокрема. Тож можна знайти певний сенс у тому, що терорист спрямував свою агресію не у бік іммігрантів, а у бік своїх співвітчизників. Тут доречно зробити певні зауваження щодо самих терактів. Автор статті аж ніяк не хоче виступати в ролі адвоката Брейвіка, чи упереджено кидати хоч найменшу тінь на пам’ять жертв його терактів, але є декілька «але», котрі аж ніяк не можна ігнорувати.
 
Аж занадто невинними змальовують жертв. Чомусь більшість ЗМІ абсолютно не робить акценту на тому, що Брейвік спрямував терор не просто на учасників молодіжного табору, а на учасників табору молодіжного активу правлячої у Норвегії Робітничої партії. Звідси випливає, що учасники табору, по-перше, несуть певну відповідальність за політику (в тому числі міграційну) своєї партії, а по-друге, підтримують ліберально-соціалістичну ідейну платформу тієї партії. Таким чином, жертвам Брейвіка довелось постраждати за власний життєвий вибір, за власні світоглядні переконання. Можливо, остання теза звучить надто жорстоко, але це так, а жорстоко вона звучить у зв’язку з причинами, про які йтиметься далі.
 
Свідченням кризи цивілізації Заходу є лібералістична аксіологія життя і смерті. Спираючись на гуманістичний ґрунт, лібералізм проголошує чи не найвищою своєю цінністю «життя людини». Це «життя людини» ставиться понад честь, понад принципи, понад переконання… понад усе, що возносить людину над суєтою існування і містить у собі певне відлуння трансцендентного. Тому вчинок Брейвіка нині здається таким бездушним, а його жертви – такими невинними.
 
Звісно, лібералістичний культ життя людини – це чистісіньке лицемірство, адже, ставлячи цю цінність понад, скажімо, релігійно-цивілізаційні чи національні інтереси (а саме це ми бачимо у випадку з однобічними оцінками Брейвіка), лібералізм виправдовує вище згадані аборти та евтаназію. Проте суть небезпеки названого лібералістичного культу не в лицемірстві. Так само, як у випадку з толерантністю, може здатися, що культ життя людини є цілком християнським, однак насправді ситуація діаметрально протилежна. Поглянувши більш глибоко, ми побачимо, що сьогодні для Заходу є характерною далеко не сакральна повага до заповіді «Не вбий», а те, що є абсолютною протилежністю поняття сакрального. Культ життя людини існує насамперед в руслі прогресуючої гіпертрофії тілесної модальності, зосередженості західних людей на матеріальному і дочасному. Усе це свідчить про неймовірну закостенілість, мертводухість нинішньої постхристиянської цивілізації Заходу. Вивітрювання духовності, жахлива десакралізація призвели до того, що сьогоднішній West відрізняється від традиційного Окциденту майже настільки, наскільки мертве бездушне тіло відрізняється від живої людини – лише тихесенький стогін говорить про те, що дух ще цілковито не покинув цивілізацію Заходу, лише цей стогін подає надію на одужання.
 
Питання про те, чи настане одужання, чи настане світанок після пітьми, залишається без відповіді. Поки що стан справ говорить лише про прогресуючу хворобу. Захід був сповнений віталістичної сили тоді, коли розуміння життя і смерті возносило людину до Неба: тоді лилася кров мучеників, тоді горіли багаття auto daffe, тоді закуті у залізо «франки» вирушали на Схід визволяти Гріб Господній. Сьогодні ситуація кардинально змінилася. Захід хворобливо блідніє перед життєвістю ісламської цивілізації, котра ще здатна продукувати шахідів (звісно, йдеться не про звеличення ісламських терористів, а про те, що мусульманський світ не втратив здатності тяжіти до вищих цінностей, котрим підпорядковуються речі дочасного характеру, в тому числі дочасне життя людини).
 
Чим же західний світ може відповісти ісламському? Лише власною хворобою. Озброївшись військовим, політичним, економічним та культурним імперіалізмом, Захід несе Сходу лібералізм, секуляризацію, руйнацію традиційних устроїв життя. Це ще одна площина комплексу нинішніх релігійно-цивілізаційних проблем, і цю площину не можна не брати до уваги.
 
Вище ми спробували висвітлити основні аспекти кризи, на наявність якої вказав вчинок Брейвіка. Безумовно, перелік зазначених проблем є неповним, а їхній аналіз не претендує на вичерпну послідовність, оскільки система генетичних взаємозв’язків цих проблем є занадто складною і не може бути розкритою в одній статті. Проте подібний їх (проблем) виклад все ж заслуговує право на існування, адже наштовхує на певні міркування щодо шляхів подолання кризи.
 
Події в Норвегії говорять не лише про європейську (ширше – міжрелігійну і міжцивілізаційну) кризу, але й про перспективу національно-традиціоналістичних ідей та, відповідно, стратегії і тактики відродження Європи та зняття наростаючої напруги між (пост)християнським і мусульманським світом.
 
У своїх заявах Брейвік зазначав, що веде Хрестовий похід. Що ж, Круціята дійсно потрібна, однак ця Круціята – не парад вибухів та пострілів: це, в першу чергу, глибока внутрішнє відновлення Старого Світу, це Реконкіста, покликана прибрати із назви постхристиянської цивілізації префікс «пост», це шлях «радикальної готики» (О. Гірник), спрямувати європейців на який, між іншим, може Україна. Лише в перспективі Новітньої Реконкісти порятунок Європи.
 
Сьогодні політики, а за ними і ЗМІ, невпинно говорять про глобальне християнсько-мусульманське протистояння. Це може спричинити хибне розуміння ідеї Новітньої Реконкісти як боротьби християн проти мусульман. Насправді, Новітня Реконкіста має бути насамперед боротьбою «за», а не боротьбою «проти»: йдеться про боротьбу за відродження християнської Європи, а не про механічні відтворення протистоянь епохи Середньовіччя. За таких умов християнська Круціята може опинитися по одну сторону фронту з мусульманським Джихадом (мається на увазі аж ніяк не спрофановане поняття Джихаду, котре на вигоду західним імперіалістам втілює у життя Аль-Каїда).
 
За умов глобального наступу секуляризації набуває актуальності запропонована французьким філософом Рене Ґеноном ідея «інтегрального католицизму», тобто єдності представників монотеїстичних релігій. Ця єдність можлива за умов взаємного визнання етнічно- і цивілізаційно-релігійного status quo; зараз християнам і мусульманам потрібно думати не про «переділ територій», а про спільний захист від зарази лібералізму.
 
Чи стануть європейці на шлях Новітньої Реконкісти? Чи знайдуть представники двох цивілізацій спільні принципи, на основі яких зможуть протистояти руйнівним, антитрадиційним силам? Залишається сподіватись, що історія дасть на ці запитання позитивну відповідь. Однак, щоб це відбулося, Реконкіста повинна розпочатися вже сьогодні – вона повинна розпочатися у душах християн, котрі не забувають про свою приналежність до Церкви Воюючої.

*- стаття була написана близько року тому

Ігор Загребельний