Дві любові, отже, покликали два царства -
любов особиста покликала царство земне;
любов Божа, що пішла аж на погордження собою,
покликала Царство Небесне.
(Св. Августин, De сіvіtatе Dеі, XIV, 28)

Історія. Необхідно усвідомити, як Христос кличе
і хоче мати всіх під своїм знаменом,
а Люцифер - навпаки, під своїм.
(св. ІгнатійЛойола, Духовні вправи, 137)

Церква є Традицією. Основоположним елементом її освячуючої, провідної і вчительської місії є Передання - від покоління до покоління аж до кінця Часів без змін усього того, що Вона отримала від свого Божественного Творця. Гасло "tradidi guod accapi" (передаю те, що отримав) архієпископ Марсель Лефевр уважав місією свого життя, а також місією заснованого ним Братства священиків св. Пія X.

Саме у такому розумінні Традиції ця праця є не "оригінальною", а "традиційною". Мета її - не мудрі роздуми автора на історичні теми, а викладення концепції Церкви щодо її місця у світлі Об'явлення, охоронцем якого Вона є. Власне, це і є християнський погляд на історію, який не має нічого спільного з тими дурницями, яких нас навчають. Це є "теологія історії", бачення історії "sub specie aeternatis" (з погляду вічності), інтерпретація часу у вимірах вічності, а також інтерпретація історії людства у світлі Божого Об'явлення. Церква пояснює історичні події у світлі віри і бачить у них прояви Божого Провидіння, яке неухильно веде до мети, визначеної Творцем на початку Часів: до нашого спасіння.

На жаль, багато католиків ігнорує, або й зовсім відкидає таке бачення історії людства. Життя в сучасному світі, сформованому протестантизмом, спричинило проникнення деяких його принципів навіть до наших католицьких умів і сердець. Особливо це стосується твердження про необхідність розрізняти реальність Бога від реальності людського життя, аби нібито таким чином зберегти трансцендентну (тобто непізнавальну через звичайний людський досвід) святість християнських правд; що релігійність є явищем особистим, а Церква є реальністю виключно духовною і має бути відмежована від земних справ. Тому деякі католики почали саме так трактувати свою віру - тобто як особисту справу власної душі і Бога, але як щось зовсім непотрібне в їхній щоденній діяльності і практично зовсім незалежне від політичного, економічного і культурного життя. Вони можуть неустанно говорити про "панування Христа у суспільному житті" і в молитвах просити "нехай прийде Царство Твоє", однак насправді все це стало для них абстрактним поняттям, поняттям без змісту, об'єктом "набоженства", але не реальністю, до якої треба йти і яку можна осягнути.

Більше того: починаючи від французької революції, світ, в якому ми живемо, опанував лібералізм - доктрина, для якої фундаментальним принципом є свобода, а отже, всі аспекти людського життя мають бути переглянуті і організовані на принципах свободи. У філософії і релігії лібералізм став тією системою, яка, піднімаючи людську гідність понад усе, проголошує, що кожна людина має право і свободу вибору того, що вона вважає правдивим і добрим.

"У справах релігійних лібералізм є доктриною, яка проголошує, що в релігії нема об'єктивної правди і що всі віровизнання є рівновартісними, що об'явлена релігія (католицька) не є правдою, а лише почуттям і справою уподобання, що вона не є об'єктивною і підтвердженою чудесами, що, врешті, кожна особа має право робити те, що їй хочеться" (кардинал Ньюмен).

Ці антихристиянські погляди, що їх Церква споконвіку засуджувала, тепер приймаються повсюдно. А це, як пише доктор Ян Рао, привело багатьох католиків до переконання, що непоступливість Церкви у Її пристосуванні до сучасного світу не має сенсу і є абсурдною, а тому католицька позиція повинна бути або відкинута як нелогічна, або піддана ревізії, аби змусити Церкву вийти з окопів контрреформації і контрреволюції.

І справді, незважаючи на численні оптимістичні прогнози і очікування, сьогодні і в Церкві, і у світі панує криза, яка є нічим іншим як продовженням споконвічної боротьби. Відбуваються нові сутички, з'являється нова зброя, армії мобілізують щораз нові сили, але війна завжди та сама. В минулих століттях наші антикатолицькі опоненти чинили опір впровадженню католицьких засад у суспільне і політичне життя, а в теперішніх часах об'єктом атак є сам католицизм, його суть і його мета. Тріумфуючий нині революційний лібералізм запевняє, що не може бути повернення до тих проблем, які ним розв'язані раз і назавжди. Традиційний католицизм піддається критиці як безнадійно відсталий, як "фундаменталізм", мало що не рівний ісламському тероризмові. В минулому атаки надходили ззовні з явним наміром знищення Церкви і католицької віри. Тепер вони походять з середини, від церковних осіб, осіб, котрі "з-поміж нас вийшли, але з-між нас не були" (І Йо. 2, 19), тих, котрі використовують зброю підступнішу і успішнішу, бо вона маскується під виглядом загальнолюдського добра.

Можливо, несвідомо і мимоволі ми вже давно співпрацюємо з видимими і невидимими ворогами, котрі борються проти Христа і Його єдиної правдивої Церкви. Битва триває. І доки вороги будуть снувати змови та інтриги, Церква мусить боротися, використовуючи ту зброю, яку дав Їй Бог: правди і ласки Божої, християнської доктрини і чистоти. "Церква збереже Божий дух тільки за умови, що буде воювати проти Духа супротивного, Духа людського. Атакована, мусить оборонятися, це Її право і обов'язок. Сказане про Її Божого Улюбленого стосується також і Її історії. Dominame in medio inimicorum. Завжди пануюча, але і завжди атакована, на землі мусить бути Церквою воюючою" (кардинал Піо).

Час нарешті католицькому людові відкрити очі і оцінити дійсність. Першим кроком до цього є пізнання і осмислення католицького бачення історії - того, як події у житті людства слід бачити у світлі віри. Без її світла перебіг подій виглядає мовби позбавленим взаємних зв'язків, що робить пізнання історії неможливим. Але пізнавши, будемо змушені вибрати.

Християнська цивілізація

Таємниця віри

Бог є безмежно великий. Він є безконечно святий, і жодна людина не може наблизитися до Бога, будучи живою. Однак Бог об'явив нам найбільшу таємницю - таємницю святої Трійці. Ми нічого б не знали про неї, якби Сам Бог не дав нам цього знання. Власне у цьому сенсі ми говоримо, що Бог зійшов до нас, Бог, "... котрий єдиний, що безсмертя має, якого ніхто з людей не бачив, ані бачити не може" (ІТим. 6, 16). Однак це Об'явлення можуть сприйняти лише душі, сповнені віри, і воно доступне лиш тим покірним і чистим серцям, які Бог сам вибрав. Чванливий і поганський світ цього Об'явлення здебільшого не сприйме.

Об'явлення Божих таємниць упродовж історії вибраного народу відбулося поступово, осягаючи вершини з приходом у світ Бога в людському тілі, тайни, захованої "... від віків та поколінь, але яка тепер відкрита для його святих" (Кол. 1, 26). Син Божий стався чоловіком і в недоступний людському розумінню спосіб об'явив повноту Свого Отця: "Хто мене бачить, той бачить Отця" (Йо. 14, 9).

Саме цю тайну Церква передає всім поколінням. Вона сама є Містичним Тілом Христа, котрий "... також голова Тіла, тобто Церкви" (Кол. 1,18). Місія Сина Божого була продовжена місією Апостолів (а власне Церкви) у світі: "Як мене послав Отець, так Я посилаю вас" (Йо. 20, 21). Як Христос привідкриває нам своє Божество, а Церква - Містичне Тіло Христа дає нам пізнати його Тайну, так християнська цивілізація маніфестує Тайну Христа суспільству: вона є втіленням Христа в соціополітичне життя людської спільноти.

ХРИСТИЯНСЬКА ЦИВІЛІЗАЦІЯ

Християнська цивілізація є тим "суспільним грунтом, в якому релігія проникає до найдальших закутків дочасного життя (звичаї, звички, розваги, праця...), вона є цивілізацією, в якій сьогодення постійно просякнуте вічністю" (Густав Гібон). Якщо говорити конкретніше - вона є тим людом, який хоче жити згідно з заповідями Святої Євангелії і з довірою покладатися на опіку Матері-Церкви.

У християнській цивілізації "релігія і життя творять нероздільну цілісність. Не відрікаючись від світу, але і не забуваючи про справжній сенс життя, християнська цивілізація спрямовує існування людини до його кінцевої мети: "odhaere Deo" (бути вірним Богові), "prope Deum" (бути з Богом), до контакту з Богом, повної довіри до Нього, до переконання, що поза Ним нема тривалого миру ані для серця окремої людини, ані для людської спільноти" (Па Пій XII).

Християнська цивілізація визначає земне життя як подорож до життя вічного. Її наріжним каменем є основи віри, бо власне вони керують громадською думкою, мораллю, суспільними установами - всім активним життям суспільства. І тому в християнській цивілізації найвищою наукою є теологія, яка, спираючись на правди віри, все оцінює у світлі цих правд.

У країнах християнської цивілізації метою політичного життя є дочасний добробут, і його регулює світська влада. А держава, хоч і є суверенним господарем і безпосередньо не підпорядкована Церкві, однак, виконуючи свої функції, користає з науки Церкви, підтримує і допомагає в Її апостольській діяльності, не забуваючи, що метою земного життя людини є життя вічне.

Християнська цивілізація, як панівна Європі, існувала з часів навернення імператора Костянтина (313 р.) до французької революції, яка цілковито відкинула і знехтувала духовну першість Церкви. Від того часу християнська цивілізація поступово занепадає. Залишилась тільки Церква, яка стала суто зовнішньою інституцією, але і Її основи серйозно розхитані наявною кризою. Багато народів залишилися після революції католицькими, утрималися залишки звичаїв християнського ладу, але і вони поступово занепадають. Однак, християнська цивілізація не є простим суспільним об'єднанням, в якому панує християнство. Християнство може існувати без християнської цивілізації, але цивілізація існує лише тоді, коли індивідуальні і суспільні дії католиків формують політичний лад і є творцями суспільних відносин. Отож, навернення світу можливе тільки через його повернення до християнської цивілізації.

о. ЯН КАРЛ ІСКАРА, Братство Св. Пія Х
Часопис "Zawszewierni", 2005,№1 (68)

Переклала з польської Марія БАБІЙ
Журнал "Дзвін з Фатіми" №1(24) січень-лютий 2006

www.saintjosaphat.org