Мт 24,37-44

"Як було за днів Ноєвих, так буде і прихід Сина Людського. Бо так само, як за днів до потопу всі їли й пили, женилися й заміж виходили, аж до дня, коли Ной увійшов до ковчегу, і не знали, аж поки потоп не прийшов та й усіх не забрав, так буде і прихід Сина Людського".
Ісус порівнює своє Друге Пришестя з часами великого потопу – події найбільш трагічної у священній історії. Події такої грандіозної за своїми масштабами, що більшість сучасних учених-скептиків вважають її тільки давньою легендою, якої ніколи не було в реальній історії. Але Ісус, використовуючи цей приклад, має на увазі не сучасних людей, які не вірять у те, що потоп був, а сучасників Ноя, які не вірили, що може статися щось таке, як потоп. Навіть коли вони бачили будівництво ковчега, яке напевно тривало кілька років, – спокійно продовжували своє грішне життя, вважаючи Ноя за божевільного.
Історія повторюється. Ми також будуємо свій "ковчег" – Святу Церкву, і так само як за часів Ноя, люди цього світу, дивлячись на нас, вважають нас за божевільних, які марнують час на дурниці.
Потоп триває й зараз. Світ потопає у хвилях гріховних пристрастей. Ці хвилі такі потужні, що часто заливають наш Корабель, змиваючи багатьох із його палуби. Дехто й сам пірнає в ці хвилі, прагнучи насолодитися примарною свободою, яку пропонує безмежній простір цього океану – бо не подобаються їм правила, які встановив наш капітан. А ще інші, вважаючи наш Корабель за стару й діряву посудину, будують власні суденця, сподіваючись з їхньою допомогою перемогти натиск розгніваного океану. Бог їм суддя.
Може, наш Корабель є старий і несучасний; може, в ньому вже багато залатаних пробоїн, а "екіпаж" не завжди професійно виконує свої обов’язки, – однак він все ще впевнено тримається на плаву, і віримо, що жодна найпотужніша хвиля не здолає потопити його. Чому ми в це віримо? Тому що, як і ковчег Ноя, наш Корабель є створений з Божої волі і згідно з Божими кресленнями, хоча будуємо його ми – звичайні грішні люди.

Попри всю багатобарвність довколишнього світу, у своїх глибинних підвалинах наше життя – чорно-біле. Будь-який наш вибір – перехрестя з двох торованих шляхів, але ми нерідко, піддавшись спокусі, обираємо третій, компромісний: навпростець полями, болотами й лісами.
"Філологічний департамент" пекла, як влучно це визначив К.С. Льюїс у своїх "Листах Баламута", невтомно працюючи, досяг неабияких успіхів у підміні понять. Наприклад, ми повинні зважати на інших. Задля них часом маємо погоджуватися на компроміс. Зважати на інших – милосердно. Отже, компроміс – прояв милосердя?
"Твоє милосердя не повинно позбавити твою віру властивих їй гострих кутів, не повинно пом’якшити її настільки, щоб вона стала чимось аморфним, позбавленим сили та могутності Божої" (св.Хосемарія, Кузня, 456).
Одного дня мені здалося, що я маю загальмувати. Я злякався, що, відповівши на своє покликання, утворю прірву між собою та близькими, і був готовий "милосердно" затриматися на своєму шляху. Маячня! Ми всі шукаємо Бога різними шляхами, ідучи з різною швидкістю. Одного візьмуть, другий залишиться. Цей шлях – самотня подорож, а не груповий турпохід!
"Вони" мають стати твоєю турботою. Але передусім подбай про себе, про своє внутрішнє життя, інакше ти не зможеш служити "їм" (Кузня, 399).
Наша віра – сувора, як хірургічна операція. Якщо прагнеш урятувати ближнього – не зважай на нього. Не опускайся до його рівня. Передусім дбай про СВІЙ шлях. Виконуй СВОЇ щоденні обов’язки. Шукай Бога для СЕБЕ. Будь готовий. Не зупиняйся, не відпочивай, ні на мить не припиняй шукати Божої присутності. Якщо зупинишся – багатьом станеш перешкодою (св.Хосемарія, Кузня, 470).
Знай, сірого кольору немає у світі: суміш білого й чорного завжди – чорна. Це означає, що для компромісу немає місця, і нам, апостолам, треба навчитися шукати правильний вибір – задля наших ближніх і за них також…
А коли вже немає сил іти далі, я сідаю в ногах у нашої Матері, кладу голову на Її коліна та плачу мовчки. Вона розуміє мене, бо Вона – Матір усіх… і невірних теж.