26 квітня 1986 року в Чорнобилі трапилася найжахливіша в історії нашої планети катастрофа на атомній електростанції. На момент аварії в четвертому реакторі містилося 200 тонн урану, але ніхто не знає, скільки пального було викинуто в довкілля. В дослідженнях багатьох учених ця аварія порівнюється з вибухом атомних бомб, які скинув американський пілот  на японські міста Гіросіму й Нагасакі в 1945 році. Більше того — учені стверджують, що викид радіації в Чорнобилі  відповідав щонайменше вибухові сотні атомних бомб. Не дивно, що підвищений рівень радіації було зафіксовано далеко від України,  внаслідок чого в деяких районах Німеччини овочі залишили гнити на полях, а в Скандинавії 70 відсотків м’яса північних оленів було визнано непридатними для споживання, бо тварини паслися на забруднених радіоактивними елементами лишайниках.
Зрештою, ця найбільша техногенна катастрофа в історії нашої планети  не тільки тоді, в 1986 році, змінила життя мільйонів людей, а й сьогодні впливає на кожного з нас. Можливо, хтось вважає, що аварія на Чорнобильській атомній станції його особисто не стосується, бо  сталася вона давно, та й Чорнобиль далеко, але не потрібно забувати, що мільярди доларів, які держава  щороку витрачає на цю програму, беруть з Державного бюджету, тобто з кишені кожного з нас. Зубожілі, хворі, з ослабленим імунітетом, але ми ще живемо, поступово забуваючи, що наслідки  аварії могли бути  ще страшнішими, якби не героїчні вчинки людей, які того трагічного суботнього ранку гасили пожежу на зруйнованому реакторі. 28 чоловік стали тоді першими. За кілька годин усі вони були уражені променевою хворобою, і більшість з них від цієї ж хвороби померла. А загалом ліквідаторів аварії було близько 600 тисяч. Згодом вони  закрили пошкоджений реактор сталево-бетонним саркофагом заввишки з десятиповерховий будинок і завтовшки два метри. Завдяки цьому вдалося відвернути ще більшу біду, яка могла спіткати Європу.

В буквальному перекладі саркофаг означає «пожирач м’яса». Спочатку так називали вапняк особливої породи, який знищував тіла мертвих. Ще Пліній писав, що саркофаг (тобто вапняк) добували поблизу Ассоса в Тріаді й використовували для домовин у тих випадках, коли трупи людей не підлягали спаленню. Він мав властивість протягом 40 днів знищувати без залишку поховане в ньому тіло мерця; за 40 днів щезали навіть кості, залишалися тільки зуби. На щось подібне до цього сподівалися і ліквідатори аварії на ЧАЕС, але радіація — не матеріальна річ, її розпаду не стримаєш ніякими будівлями. Саркофаг стримує її тільки частково.

І ось сьогодні, через 25 років після того фатального вибуху, я хочу поділитися з вами своїми роздумами. Пригадую, коли мене раптово викликали у військкомат і сказали, що Міністерство внутрішніх справ формує окремий батальйон, який після триденної підготовки виїде на дезактивацію четвертого блоку, і що я зарахований до його складу, я був дуже здивований, адже моя військова спеціальність не відповідала жодній з пожежних. Однак мене запевнили, що, маючи відповідні знання,  за три дні я зможу легко всього  навчитись, і я з цим аргументом погодився. «Хтось мусить заглянути у вічі небезпеки, і чому цією людиною маю бути не я?» — подумав тоді, адже  давня приказка говорить: «Життя — це не клумба троянд». Християнин не повинен очікувати, що його земна мандрівка буде легкою. Від небезпек, клопотів і труднощів, якими сповнене наше життя, ми звільнимося лише тоді, коли досягнемо неба. Так міркуючи, я спробував подумки поставити себе на місце тієї людини, яка втратила в Чорнобилі все — і здоров’я, і майно. Мав же я хоч чимось допомогти цій людині...

Страху спочатку не було, але коли наш батальйон, а везли нас в автобусах, проминув  Київ і виїхав на чорнобильську трасу,  настрій в усіх одразу змінився. Ми розуміли, що тут підвищена небезпека, невидима смерть, і це спочатку непокоїло. Наш батальйон був розташований у 30-кілометровій зоні.  Жили ми в полі у наметах. До Чорнобиля кожну групу привозили мікроавтобусом, там ми пересідали на пожежну машину, яка заїжджала на територію станції. Швиденько сховавшись в укриття під машинною залою третього блоку, чекали наказу для проведення дезактивації. інколи доводилось чекати по декілька годин. Але коли по рації лунав наказ, ми все робили миттєво. Пригадую, коли нашій групі дали завдання збивати радіацію з насосної станції,  яка стояла біля  четвертого блоку і подавала нагору стрічковим транспортером  бетонний розчин, ми бігли, вмикали ствол і просто мили те, що зовні було чистим, поливали водою під тиском. Розумом усвідомлювали, що навколо смерть, але ж її не видно,  лише стрілки приладів свідчили про те, що смерть поруч.

Цікаво, що тільки тоді я по-справжньому зрозумів біблійний вірш,  записаний у Посланні апостола Павла: «і вас, що мертві були через ваші провини й гріхи, в яких ви колись проживали за звичаєм віку цього, за волею князя, що панує в повітрі, духа, що працює тепер у неслухняних» (Ефес. 2:1-2).
Ось цього «князя», що панує в повітрі, як і радіації, ми не бачимо, але знаємо, що він усюди.

Кожному з нас відводилось для виконання завдання лише три хвилини, але до цих трьох хвилин ми довго готувались і коштували вони нам дуже дорого. Я зауважив, що спільне небезпечне завдання  об’єднує людей; мобілізує волю, реакція стає гострою, усі земні проблеми — другорядними. Головне — збити рівень радіації, щоб люди після нас могли працювати. В такій ситуації одразу стає зрозуміло, чому Господь допускає в нашому житті випробування: щоб ми навчилися розділяти головне і другорядне.

Спецформу  і взуття на ці три хвилини видавали для кожного пожежника новенькі й одноразові, отож мільйони рублів витрачали тільки на одяг. Крім цього, в розташуванні частини кожен із нас мав піжаму і легке взуття. Біля наметів стояли ящики з мінеральною водою, а ось спиртного ніхто навіть не бачив, тому розмови про пиятику в зоні безпідставні. Навіть коли вже пізніше ми приїжджали на обстеження і лікування в Київський інститут радіаційної медицини, де ще застали декого з перших пожежників, нам також не давали ні вина, ні міцніших напоїв — усе  це  вигадки. Чим небезпечніше й відповідальніше завдання, тим чистішим повинен бути розум.

Так, трагедія у Чорнобилі спотворила життя сотень тисяч людей, оповивши їх темною хмарою страху, розпачу та непевності, але ми завжди отримуємо силу перемагати проблеми завдяки  жертві Ісуса Христа на Голгофі. І основою нашої перемоги є віра, адже написано: «Бо кожен, хто родився від Бога, перемагає світ. А оце перемога, що світ перемогла, віра наша» (1 Йоана. 5:4). Саме віра допомагає нам дивитися за межі теперішнього часу, з його турботами і проблемами; бачити велике прийдешнє, де все, що викликає сьогодні у нас питання і подив, стане зрозумілим. Віра бачить Ісуса, Який стоїть як Посередник праворуч Бога і хоче, щоб кожен з нас, ставши переможцем, був біля Нього. Віра дивиться поверх труднощів і вчить нас міцно триматися за руку Христа. Якщо ми пам’ятаємо, що ісус веде до перемоги, то всякий страх зникає.

Ті, хто пройшов через пекло Чорнобиля, зрозуміли ненадійність матеріальних цінностей. У Чорнобилі кожна команда формувалась із солдатів різних взводів батальйону (тільки в штабі знали, хто і коли виїжджає), а побачити і познайомитися з членом групи ми могли безпосередньо біля машини, перед  виїздом. Це я веду до того, що під час біди і реальної загрози смерті людські взаємини стають тіснішими. Чужі люди одразу стають дуже близькими. Коли команда, знайшовши місце, де менша радіація, рахує секунди, щоб змінити офіцера чи солдата, який перебуває біля зруйнованого реактора, то хочеться бігти швидше; щось тягне туди, і це «щось» називається турботою про ближнього твого, який ще вчора був тобі чужий...

Багатьох нині лякають слова «кінець світу», «армагеддон», і не всі розуміють, що від Судного дня нас не зможуть врятувати ні гроші, ні влада, ні підземні бункери, ні пошуки життя на інших планетах, а врятує лише духовність. Одразу після аварії я на власні очі бачив навколо Чорнобиля сотні  гарних машин, дач і будинків, які вже нікому не були потрібні, а приносили тільки смерть, бо були заражені. Там наочно відкрилася Книга об’явлення.

Цікаво, що батальйон ліквідаторів і церква мають багато спільного. Скажімо, в церкві, яку б посаду ти не займав, все одно несеш вістку Євангелія до людей. Так само в батальйоні: чи ти офіцер, чи сержант, все одно  виїжджаєш на завдання і працюєш з усіма.

Євангелізація і дезактивація не лише подібні слова:  одне й друге очищає планету від бруду, але перше — від духовного, а друге — від матеріального, щоб продовжити людству життя.

Чого ще навчив мене Чорнобиль? Навчив цінувати дружбу і взаємодопомогу; берегти і любити нашу планету, як з’ясувалося, зовсім невеличку і беззахисну перед людиною. Навчив цінувати життя.

Після Чорнобиля я втратив багатьох справжніх друзів, але, що найстрашніше, — не всі покинули цей світ з надією на воскресіння. Ось тоді за дуже короткий час у моєму розумі відбулась переоцінка цінностей. Я просто зненавидів людську пихатість і полюбив біблійні принципи. Дав слово, що буду старатись убивати в собі лукавство і пиху — у будь-яких проявах, і досі молюся за це.

Наостанок хочу розповісти повчальну історію. 21 травня 1946 року в південних водах Тихого океану, біля атолу Бікіні, у місті Лос-Адамос один молодий науковець проводив підготовку до випробування атомної бомби. Неодноразово проведені ним раніше такі досліди закінчувались успішно. Для того, щоб визначити, яку кількість урану-235 використовувати для ланцюгової реакції (вчені називають її критичною масою), потрібно було звести разом дві півсфери з урану, а потім, як тільки маса стане критичною, розвести півсфери за допомогою гвинтового маніпулятора і тим самим плавно зупинити ланцюгову реакцію. Але того дня, коли учений довів масу до критичної, гвинтовий маніпулятор вийшов з ладу. Півсфери з урану надто близько підійшли одна до одної. Кімната раптово наповнилась  сліпучим димом. Молодий вчений замість того, щоб сховатись і тим самим врятувати своє життя, роз’єднав півсфери урану руками, розвів їх у боки й зупинив ланцюгову реакцію!

Діючи швидко й сміливо, не думаючи про себе, він врятував життя своїм співробітникам, які були в кімнаті. І хоч сам дістав смертельну дозу радіації, але зберіг самовладання. Наказавши колегам залишатись на  місцях,  він накреслив на дошці точну схему їх розташування в момент аварії, щоб лікарі могли визначити ступінь опромінення, яку дістав кожний з них.

Пізніше, коли молодий вчений  разом з товаришем, що дістав меншу дозу опромінення, стояв на узбіччі дороги, чекаючи на машину, щоб їхати в госпіталь, він сказав: «У вас все буде добре, а от  у мене немає жодного шансу». На жаль, він не помилився. Через дев’ять днів після агонії Луїс Слотін (так звали молодого вченого) помер...

І ось, згадуючи події далекого 86-го, я подумав, що коли виникає загроза радіоактивного опромінення, людина може допомоги лише своєму ближньому. Але є Той, Хто свідомо віддав найдорожче, що у Нього було, аби врятувати всіх: «Так бо Бог полюбив світ, що дав Сина Свого Єдинородного, щоб кожен, хто вірує в Нього, не згинув, але мав життя вічне» (Йоан. 3:16).

Дві тисячі років тому Син Бога Живого ступив на Голгофі в самісінький епіцентр радіації гріха і тим самим свідомо прирік себе на смерть. Той, Хто  створив атом, дозволив прибити себе до хреста в самому епіцентрі гріха і дозволив нечестивцям здійснити жорстокий задум. Зупинивши ланцюгову реакцію, Він зруйнував силу гріха.

На жаль, влучними виявились принизливі слова книжників, які спостерігали за тим, як помирав наш Спаситель: «Інших спасав, а Самого Себе не може спасти!» (Матв. 27:42). Але для того, щоб зупинити «ланцюгову реакцію» гріха, щоб відвернути «радіоактивні опади», Він повинен був віддати Своє життя. Він не міг врятувати одночасно й Себе, й інших; Він наче говорив кожній людині: «У тебе все буде добре, а от у  Мене немає жодного шансу». Завдяки цій жертві Він дав кожному з нас можливість перемогти своє «я».