Особи, що приходять до наших груп, будучи вплутаними в різні нехристиянські практики, не повинні отримати враження, що ми воюємо з ворогом, який живе за цими практиками, виходячи з якоїсь ідеології. Виходимо від зустрічі з Тим, Хто змінив усе наше життя, Хто є усім нашим щастям. Не допоможемо іншим людям на їхній дорозі навернення, якщо не передаватимемо їм нашої християнської радості, нашого щастя. Потрібно відкласти велику ідеологічну дискусію. Ми послані Богом для того, щоб допомагати іншим людям відкритися на Божу Любов і прийняти її (…).

Прийняття в молитовній групі

Якщо до нашої групи потрапить особа, яка має проблеми, пов’язані з окультизмом, потрібно нав’язати з нею особистий діалог і оточити її особливою турботою. Відповідальні особи в групі повинні призначити того, хто супроводжуватиме таку людину. Це не означає, що ця особа має товаришувати всім, хто пройшов через езотерику, йдеться про те, щоб кожна особа, яка пройшла цей помилковий шлях, мала одну й ту ж супроводжуючу особу.

Це служіння супроводу повинно відбуватись у співпраці з усією групою, яка певним чином повинна бути до цього залучена. Бо може статись так, що, не знаходячи достатньої зацікавленості, дана особа піде до когось іншого з групи, в кого шукатиме сприйняття своєї дороги. Мені відомо про такі молитовні групи, які зруйнувались через одну особу, що намагалась приєднати до себе, по черзі, інших членів групи. Взаєморозуміння між членами групи повинно бути запорукою уникнення таких ситуацій. Якби сталося так, що ця особа звернеться до когось іншого з групи, то цей хтось повинен делікатно відправити її до особи, призначеної для неї.

Особа, яка виконує служіння супроводу, повинна в свою чергу прагнути здобути довіру особи, довіреної її турботі, щоб та справді була в стані перед нею відкритися. В іншому разі ця особа може й надалі захищати свою дорогу чи навіть нападати на осіб з групи. У момент прийняття в групу особи, яка раніше була задіяна в езотеричні практики, надзвичайно важливою буде наша позиція. Ми повинні прийняти її з такою ж любов’ю, якою Ісус обдаровував грішників. Не можемо осуджувати чи відкидати її, немов «зачумлену».

Саме з огляду на свою ситуацію загубленості ця особа, більше, ніж будь-хто інший, потребує нашої довіри, милосердя, прояву нашої любові. Ісус сказав: «Я не прийшов вас судити, але спасти» (пор. Йо 12,47). Тому ми повинні горіти святим прагнення привести цю «овечку» до Ісуса, який є Добрим Пастирем. Ісус візьме її на свої рамена й потурбується про неї.

Не можемо лякати цю особу вічним засудженням, пеклом, ані робити так, щоб вона почувала себе винною. Часто ми самі боїмося й перекидаємо наш страх на цю особу. Істинне навернення не випливає зі страху, але є зверненням до Бога, вчиненому з любові. Це звернення до Бога, якого відкриваємо і обираємо. Наша роль — лише толерантне товаришування особі на дорозі, що веде до Бога. Дорога, котру маємо пройти разом з цією особою, не завжди легка й вимагає певного часу. Вона складається з чотирьох етапів.

І етап — усвідомлення поневолення й віддалення від Христа

На першому етапі наше завдання полягає в терплячій допомозі загубленій особі в усвідомленні того, що вона віддалилася від Ісуса; що дорога, яку вона обрала, не веде до спасіння. Це відбувається через слухання та діалог. Доброю допомогою можуть слугувати відповідні запитання, наприклад: «Чи ти дійсно віриш у те, що ці практики розвивають твою особистість?» або «Як ти гадаєш, Ісус теж би так вчинив?» Не нам належить оцінка цих відповідей. Мета наших запитань — спонукати особу дати собі відповідь на них у цілковитій свободі та відповідальності. Можемо також вказати їй на деякі фрагменти зі Святого Письмо, де йдеться про дорогу, якою вона прямує, або ж запропонувати їй медитацію над деякими фрагментами, запросити прочитати деякі книжки чи прослухати касети. Звичайно, не подаємо цього як умову, але як пропозицію, пояснюючи, що, якщо зробить це, нам легше буде розмовляти на цю тему.

Мусимо пам’ятати, що наша роль — лише товаришування даній особі. Вона сама мусить зробити вибір. Ніхто інший не зробить цього за неї. Ісус поважає нашу свободу, тому й ми теж повинні поважати свободу наших братів і сестер. Ісус хоче, щоб Його любили, а це вимагає дій у свободі. Якби ми змушували особу прийняти рішення піти за Ісусом, то це дало б цілком протилежний результат — ми б не дозволили їй прийти до Нього. Тоді це було б запереченням любові, а ми маємо бути друзями, які служать, відкриваючи Божу любов.

Віддаленість цієї особи від Бога може мати наслідком те, що вона захоче повернутися до Христа з іще більшою, інтенсивнішою любов’ю. Однак це є можливим лише завдяки зустрічі з Божим милосердям. Саме ми повинні бути слугами Божого милосердя у ставленні до цього брата або сестри.

Ще раз звертаю увагу на позицію нашого серця, бо надзвичайно важливим є спосіб прийняття нами цієї особи. Якщо будемо суворими, боятимемось її або докорятимемо їй, тоді не зможемо їй допомогти, а навпаки — відштовхнемо її від себе. Можливо, група почуватиме себе безпечно, але ця «овечка» буде втрачена. А Ісус у Євангелії говорить про Пастиря, який залишив дев’яносто дев’ять овець для того, щоб відшукати одну загублену (пор. Мт 18,12; Лк 15,4).

Ситуацію загубленої особи можна прирівняти до вузла. Ісус не вимагає, щоб ми його відтяли за допомогою меча, позаяк Бог не має звички відтинати будь-що в нашому житті. Натомість дає нам світло, щоб ми могли його розв’язати, розплутати й використати енергію, яка була в ньому затримана. Звичайно тут мова йде про духовну енергію, яка дозволяє нам обрати Бога більш радикальним чином. Супроводжуючи цю людину, прямуємо до того, щоб вона могла щиро сказати: «Господи Ісусе, я віддалилась від Тебе, але завдяки служінню цього брата, якого Ти поставив біля мене, змогла досвідчити Твоє милосердя й тому з іще більшою тугою повертаюсь до Тебе».

Особи, які загубилися, мають надзвичайну вагу, бо, якщо повернуться до Бога, свідчитимуть з величезною силою та вірогідністю — саме завдяки тому досвіду, яким повернули собі віру.

ІІ етап — зміцнення та поглиблення віри

Другий етап дороги розпочинається в той момент, коли особа визнає свою віддаленість і загубленість, хоче повернутися до Христа. Дуже часто трапляється, що в той момент, коли комусь відкриються очі й він збагне, щоб був втягнутий в окультні практики і поневолений ними, одразу просить про молитву звільнення. Однак тут потрібно бути дуже обережним і радше не розпочинати молитву негайно, оскільки існує небезпека, що замінимо демонічну магію магією християнською. Бо на цьому етапі особи часто приймають лише пасивну участь у такій молитві. Тоді може виникнути щось на кшталт магічних відносин: з однієї сторони маг (тобто брати і сестри, що служать), який має владу, з іншої — особа, яка дозволяє, щоб маг діяв над нею. Ісус ніколи так не чинить.

Наше завдання — допомогти особі усвідомити й прийняти те, що вона спершу мусить пройти певну дорогу навернення й поглиблення віри так, щоб була цілком переконана: немає іншого Спасителя, крім Ісуса. Молитва про звільнення має сенс лише тоді, коли особа, що просить про неї, свідомо братиме в ній участь.

Служіння звільнення передусім відбувається в таїнстві Святого Хрещення. Якщо особа охрещена, ми повинні в першу чергу допомогти їй відкрити, а потім навчити її користуватися силою, яку ми отримали в цьому таїнстві.

Кілька років тому, коли в нашій спільноті ми розпочинали служіння зцілення, щотижня, в суботу, ми провадили молитви зцілення. Приходило дуже багато людей з різними проханнями. Дедалі частіше було помітно, що вони потребують звільнення. Прохання про звільнення формулювалися щонайдивнішим чином. Пам’ятаю, одного дня якийсь чоловік приступив до Пресвятих Дарів і дуже серйозно сказав мені, дещо наказовим тоном: «Прошу, щоб ви зараз же помолились про звільнення». Оскільки того вечора було дуже багато людей, не бажаючи втрачати часу, я вже майже хотів це зробити, коли раптом почув, як Господь Ісус говорить до мене: «Гадаєш, він має достатньо віри?» Я підскочив від здивування й запитав: «Скажіть, будь ласка, чи ви віруючий?» Чоловік відповів мені: «Це тебе не стосується, я прошу про молитву звільнення». Це гарний приклад того, як християнство можна трактувати у магічний спосіб. Ми повинні бути дуже обережними і намагатися, щоб молитва про звільнення була передусім молитвою віри.

Звичайно, іноді трапляється, що Господь Бог звільняє особу, що не є віруючою. Тоді, однак, це звільнення має на меті привести цю особу до навернення. Проте такі випадки дуже рідкісні. Зазвичай у молитві про звільнення йде мова передусім про вибір Ісуса як свого Господа, як єдиного Бога, а результативність цієї молитви залежить від віри особи, яка просить.

ІІІ етап — відкриття коріння зла

Можемо мати спокуси одразу розпочати молитву про звільнення, але з власного досвіду знаю, що радше не слід цього робити. Перш за все необхідним є певний час, щоб дана особа за допомогою супроводжуючого брата чи сестри, аналізуючи своє минуле, відкрила корені зла, які скерували її в сторону окультизму. Цей процес пригадування вимагає терплячості і великої турботи щодо цієї особи, бо вона може «видобути» з власного минулого щось важке, а іноді — й грішне. Це може бути, наприклад, прагнення до самоствердження, влади або помсти.

Допоки дана особа не усвідомить собі цих мотивів, абсолютно даремно застосовувати молитву про звільнення. Бо недостатньо порадити особі, щоб вона покинула окультизм. Я пригадую, що колись у моїй спільноті ми неодноразово молились про звільнення саме таким чином. Часто, однак, безрезультатно. Мене заінтригувало, чому так відбувається, яка причина цього. Я роздумував, де те місце, в якому ворог тримає цих осіб. Тоді усвідомив собі, наскільки важливо відкрити разом з цією особою те, що стало вирішальним у її житті, щоб піти в сторону окультизму. Наведу конкретний приклад. Хтось може звернутись до магії з приводу внутрішнього прагнення мати владу або з приводу помсти. У цьому випадку окультні практики будуть чимось значно поверхневішим у порівнянні з тим, що відбувається в глибині серця цієї людини.

У служінні звільнення можемо наказати нечистому духові піти геть, але, якщо особа не бажатиме зректися тієї сили, яку вона прагнула використовувати, не матимемо жодної влади над цим духом. Навіть якщо ця особа вимовить слова, що відкидають окультизм, але корені зла — наприклад, прагнення помсти чи влади — й надалі залишатимуться в ній, це буде лише зовнішній акт, який нічого не змінить. Ось чому так важливо перед тим, як розпочати молитву про звільнення, назвати те, що становить коріння окультизму. В іншому випадку нашу молитву можна порівняти до зрізання зелених гілок, в той час, коли паростки й надалі виганятимуться.

Якщо особа відкриває, що саме становить корінь зла, зазвичай спонтанно прагне усунути його в Таїнстві Примирення. Коли людину огортає велика хвиля покори аж до визнання грішного коріння, «малий диявол» окультизму вже не почуває себе в ній гаразд. Я бачив випадки, коли дух окультизму чинив опір будь-якій молитві про звільнення, натомість з великим поспіхом утікав, коли особи визнавали свої гріхи.

ІV етап — внутрішнє зцілення

Однак, це ще не кінець нашої дороги. Грішні почуття — наприклад, помсти чи прагнення влади — часто сягають корінням травм, яких ми зазнали в одній з найважливіших сфер життя — наприклад, у відносинах з батьками. Виходимо, отже, на самісіньку середину дороги, що веде до внутрішнього зцілення. Це не має нічого спільного з психотерапевтичною діяльністю. Адже відбувається під впливом помазання Святим Духом. Іншими словами: сам Святий Дух веде особу до місця зранення. Тут існує принципова різниця між анамнезом, тобто процесом пригадування, та інтроспекцією. В процесі інтроспекції ініціатива пошуків належить самій людині, натомість в анамнезі, який відбувається в атмосфері молитви і в присутності Святого Духа, людина дозволяє, щоб сам Святий Дух вів її до прихованих травм.

Наведу приклад: чоловік, травмований у дитинстві батьком, не міг через це реалізувати себе у професійній кар’єрі. Людина дуже прагнула підтвердження своєї вартості. Це поєднувалося навіть з певним внутрішнім прагненням помсти. Оскільки власними силами він не міг помститися у своєму професійному середовищі, одного разу він звернувся до сил темряви. І якщо зараз він навіть зрозуміє, що йде фальшивою дорогою і, вирішуючи відкинути окультні практики, попрохає про звільнення — сама по собі молитва не буде результативною. Потрібно з великою делікатністю, за допомогою благодаті Святого Духа допомогти витягти на денне світло глибокі рани дитинства, спричинені відносинами з батьком, які з часом «обросли» прагненням помсти. Внутрішнє зцілення цих ран — неминуча дорога до здобуття істинної свободи Божої дитини.

Так само на цьому етапі, як і на попередньому, на допомогу можуть прийти інші особи зі спільноти, служачи відповідними харизмами, які дозволяють відкрити корені зла і ран.

Отже, бачимо, що служіння загубленій особі має одночасно характер особистого діалогу з нею, як і спільнотний вимір, у якому бере участь уся група з великим розмаїттям дарів. Бачимо також, що неможливо служіння звільнення відділити від усієї дороги внутрішнього зцілення, бо в протилежному випадку воно буде суто магічним служінням.

Переклад: Маріола Ожеховська
Опрацювала: Божена Бєгун
www.credo-ua.org