Чеснота є позитивною рисою людської душі. Вона викликає в людині бажання творити добро; завдяки їй людина здійснює добрі вчинки без будь-яких зусиль.
Постійно вправляючись у будь-якому діянні (напр., писанні, читанні, малюванні, плаванні), набуваємо певної легкості, вправності, а наша воля прагне цього діяння. Це ж відбувається тоді, коли ми здійснюємо ті чи інші вчинки. Вправляння творить митця. Св. Франц Салезій, вправляючись у чесноті лагідності, дійшов до того, що сам просив вибачення у того, хто його образив.
Людині важко позбутися тих чи інших звичок. Звичка — це ніби друга сутність людини.
Як виняток, чеснотою називаємо також вроджену або через ласку Божу набуту здатність до якоїсь чинності.
Маємо вроджені (природні) здібності (чесноти). Люди від народження схильні до лагідності, послуху, щедрості, чесності і т.д. Але є здібності надприродні. Ними нас наділяє Св. Дух разом з ласкою освячення при Тайні Хрещення або Покути. Власне тоді Св. Дух обдаровує нас здатністю робити добро, думаючи про Бога. Цю надприродну здатність можна назвати також вправністю, бо вона є вищим ступенем здібності і поєднується з певною схильністю волі до доброго. Ця схильність, однак, ще не значить, що людина здатна творити добро легко, без будь-яких зусиль. Ця легкість досягається тільки завдяки вправлянню. Отже, відповідну чесноту в собі можна виробити тільки шляхом вправляння. Дарована Св. Духом здатність творити добро так відноситься до справжньої чесноти, як насіння до дерева.
Здатність до доброго, наділену Св. Духом, називають ще чеснотою влитою, а легкість, яку набуваємо вправлянням, — чеснотою набутою.
Те, що Св. Дух наділяє нас здатністю до доброго, ще не значить, що ми житимемо праведно, — необхідно користуватися цією здатністю якнайчастіше, тим самим досягаючи легкості у здійсненні добрих учинків.
 Після смерті людини нагороду отримує лише досконала чеснота, тобто така, яку вона виконує, з думкою про Бога.
Тут так само, як з добрими вчинками, які лише тоді заслуговують на вічну нагороду, коли людина виконує їх у стані ласки. Хто не з'єднаний із Христом, як гілка з виноградною лозою, той не може заслуговувати на вічне життя (Йоан 15, 4). Лише чинності, здійснені думкою про Бога, заслуговують на небо (Соб. Трид. 6, гл. 16).
Чеснота, яку людина має і застосовує у стані ласки, називається чеснотою досконалою (надприродною або християнською). Окрім неї, є ще чесноти природні (недосконалі), тобто такі, що їх виконуємо за земним (природним) спонуканням. Природними чеснотами можемо заслужити собі лише дочасну нагороду (Мат. 6, 2), якої не достатньо для досягнення спасіння (Мат. 5, 20). Такі чесноти мали фарисеї, погани, мають і деякі сучасні християни, які хочуть, щоб їх визнавали за святих, хоч ними не є. Природні чесноти відрізняються від християнських так само, як позолочений предмет від щирозолотого, або як загартоване залізо від заліза намагніченого. Залізо, яке загартоване внаслідок тривалого кування молотом (як природна чеснота, що її набуто постійним вправлянням), є твердішим і міцнішим від звичайного заліза (як природна чеснота є триваліша і краща, ніж окремі добрі вчинки), але не змінює своєї природи. Залізо стає намагніченим внаслідок зіткнення з магнітом (християнські чесноти постають через з'єднання людини з Божеством) і набуває при цьому нової здатності — притягає інше залізо. (Християнські чесноти через поєднання людини з Божеством набувають питомої сили Божої, бо звернені лише до Бога, але, разом з тим, вони справляють велике враження на людей).
Чесноту можна набути або примножити тільки у боротьбі з самим собою і обставинами життя, бо на заваді чесноті стоять перепони внутрішні (злі пристрасті) і зовнішні (зневага і переслідування зі сторони людей).
Човен, який пливе по швидкій течії, може легко розбитися, коли веслярі перестануть веслувати; коли ж вони хочуть допливти ним до мети проти течії, то мусять напружитися, щоб подолати силу течії. Так само і з людиною. Нехай лише покладеться на слабкість своєї немічної природи, то вона понесе її на вічну погибель; коли ж захоче кермувати проти струменя пристрасті, проти принад цього світу і спокус диявола, щоб дістатися до пристані вічного щастя, то мусить прикластися немало зусиль, переборюючи саму себе (Скар.). Дорога чесноти веде під гору (Ориг.). Ось чому каже Спаситель: "... тісні ті двері й вузька та дорога, що веде до життя" (Мат. 7, 14). Чимало людей є про людське око чеснотливими, а насправді не мають чесноти, бо не здобули її для себе працею (св. Франц. Сал.). Чимало є таких, що вже з природи і лагідні, і помірковані, і працьовиті і т.д.; але їх чеснота не є справжньою чеснотою, як не є чеснотою вірність собаки, терпеливість вівці, прив'язаність птиці до свого потомства і т.п. Отже, той, хто хоче оволодіти певним мистецтвом або ремеслом (набути в ньому вправи), мусить працювати довго і тяжко. "Немає чесноти окрім тої, що голосить хрест" (св. Авг.). Початок — найважчий, пізніше — вже легше. Будівництво дороги вимагає великої праці, але коли дорога вже збудована, легко по ній їздити (Вен.). Хто із світла раптово увійде в темряву, той не бачить спочатку нічого (Плутарх.). Коли у чесноті досягнемо поступу, тоді вже починаємо відчувати своє щастя і ревніше працюємо далі. "Така людина подібна до тієї, що шукає скарбу; вона копає тим ревніше, чим глибше дійшла, бо відчуває вже скарб" (св. Григ. В.). З цього бачимо, що чеснота і терпіння — це дві нерозлучні речі. Той, хто боїться терпінь і переслідувань, ніколи не буде чеснотливим.
Хто щиро прагне набути чесноту, той мусить бути покірним, бо тільки тоді пізнає і відчує свою неміч, як людина, що спинається на гору, відчуває тягар власного тіла. Отже, чим більшою є чеснота людини, тим більша її покора.
Чеснота робить нас багатими, благородними і гарними в очах Бога.
Греки розповідають про свого героя Геркулеса, який у молодості зустрів на роздоріжжі дві дівиці, котрі не були до себе подібними — розкіш і чесноту. Перша намагалася зачарувати його і обіцяла йому, коли піде за нею, життя, повне радощів, друга, поважна, сказала йому, що коли піде за нею, то зазнає багато терпінь, але і безсмертну нагороду. Геркулес без задуми пішов за чеснотою. Правда, гріх є принадний, але він штовхає нас у нещастя, а чеснота поєднана з терпіннями, але вона дає нам благословення на землі та щастя після смерті. Чеснота перетворює нас на справді багатих і поважних в очах Бога. Чеснота вища від царських престолів, а багатство — це ніщо у порівнянні з нею (Прем. 7, 8). Земні скарби можуть бути знищені іржею або червами, їх можуть викопати і украсти злодії, а чеснота є скарбом, який вічно триває (Мат. 6, 20). Правдиве багатство творять не дочасні добра, а чесноти (св. Берн.). Високий рід, титули, почесті минають і не примножують нам слави перед Богом; зате чеснота дає вічну славу — вічне щастя. "Благочестя на все корисне, бо має обітницю життя теперішнього й майбутнього" (І Тим. 4, 8). "Чеснота є матір'ю слави" (св. Берн.). Ніщо так не забезпечує нам безсмертного імені, як чеснота (св. Золот.). Багатство минається, честота залишається. Чеснота робить нас гарними в очах Бога. Краса тіла оманлива і проминаюча (Прит. 31, 30). Справжньою і найдосконалішою красою є чеснота (св. Авг.).
Тут, на землі, цієї краси не видно, але вона колись виявиться. Фруктові дерева взимку стоять без прикраси, ховаючи в собі життя. І, в той же час, трави зеленіють навіть серед найгостріших морозів, але, коли прийде гаряче літо, вони всихають, а дерева досягають повного розквіту. Так само і з людьми. Чеснотливі сприймаються нами малоцінними і достойними погорди. Однак, прийде весна, і ті, котрі вважались мертвими, будуть сіяти, як сонце, у Царстві Вітця (Мат. 13, 43), а злі, яких ми вважали щасливими, будуть сумувати і плакати (Людв. Гран.). Коли маєш красу душі, то частина її світла відіб'ється і на твоїй зовнішності (св. Єфр.).
Чеснота робить нас подібними до Бога, завдяки їй ми стаємо приятелями Бога.
Божі чесноти виявляються у найвищому ступені. Бог найлагідніший, найласкавіший, найщедріший, найсправедливіший. Тому ми, набувши ту чи іншу чесноту, стаємо подібними до Бога. "Чеснота робить нас подібними до Бога" (св. Берн.). Завдяки чесноті наші вчинки стають схожими на діяння Божества (св. Тома з Акв.). Ми повинні прагнути наслідувати чесноти нашого небесного Отця, щоб стати справжніми дітьми Бога (Св. Григ. Наз.).
Чеснотливий є приятелем Бога, бо Ісус Христос говорить: "...хто чинить волю мого Отця, що на небі, той мій брат, сестра і мати" (Мат. 15, 50).

Розрізняємо Божі і моральні чесноти.
Божих чеснот є три: віра, надія і любов. Найкраще пояснення цих трьох Божих чеснот дає нам порівняння зі світлом. Ясність символізує віру, полум'я, яке підіймається вгору, — надію, жар полум'я — любов. Три Божі чесноти відображає і хрест. Долішнє рамено є образом віри як основи релігії; горішнє символізує надію, яка веде нас до небесних дібр; поділене поперечне рамено уособлює двояку любов (св. Петро Дам.). Віра — корінь, надія — пень, любов — плід (св. Єфр.). Віра закладає основу під дім Божий, надія ставить будинок, а любов довершує його (св. Авг.). Найвищою з цих чеснот є любов (І Кор. 13, 13). Без любові не має цінності ані віра, ані надія, оскільки Бог дає спасіння тільки тим, що люблять Його.
Три Божі чесноти — це властивості душі, які отримуємо разом з освячуючою ласкою.
Св. Дух, вступаючи до нашої душі, просвічує сили нашої свідомості, і вони легко можуть підноситися до Бога. Коли залізо покладемо в огонь, то огонь входить в нього, і залізо починає світитися та жаріти. Подібне відбувається і тоді, коли Св. Дух гостить у нашій душі, наділяючи нас освячуючою ласкою — тоді запалюється в нас світло, яке схиляє нас до віри і надії (І Кор. 4, 6), і розпалюється огонь, який спонукає нас до любові Божої (Рим. 5). Такий вплив Св. Духа на душу звичайно називаємо влиттям трьох Божих чеснот (Соб. Трид. 6, гл. 7). Влиття трьох Божих чеснот — це щось подібне до дії сонця на повітря (св. Тома з Акв.). Бог не примушує нас до трьох Божих чеснот, бо ми, поряд з отриманою здібністю, маємо цілковиту свободу. Здатність до Божих чеснот одержуємо під час Хрещення, або ж у Тайні Покаяння, якщо втратимо освячуючу ласку. Як насіння дрімає у лоні землі і лише під впливом сонця та дощу починає прозябати й рости, так і три Божі чесноти дрімають у душі дитини і, аж коли дитина прийде, врешті, до вжитку розуму, вони розвиваються під впливом ласки християнської науки і виявляються у вчинках. Охрещене дитя — це наче спляча людина. Спляча людина не бачить, хоч є у неї здатність бачити; ця здатність проявляється, коли людина пробудиться. Дрімає в душі дитини і здатність до віри, надії і любові — ці чесноти стають чинними, коли дитина прийде до розуму. Наявність здібностей ще не дає людині права на жодну нагороду; вона мусить спочатку застосувати їх на добро.
Чеснота віри приводить нас до переконання про існування Бога і правдивість Його об'явлень.
Чеснота надії впливає так, що ми очікуємо від Бога вічного спасіння і засобів, які потрібні для його осягнення.
Чеснота любові народжує в нас прагнення сподобатися Богові завдяки виконанню Його заповідей.
Ці чесноти справедливо звуться Божими, бо сам Бог є їх предметом, спонукою і творцем.
Бог є предметом віри, бо ми віримо в те, що Бог об'явив, що відноситься до самого Бога (до Його істоти, властивостей, учинків і волі).
Бог є спонукою віри, бо ми віримо в те, що Бог об'явив; віримо тому, що Бог усезнаючий і найправдивіший.
Бог є предметом надії, бо ми надіємося на щастя після смерті — на оглядання Бога і на радість у Ньому. Бог є спонукою надії — ми надіємося на спасения, оскільки Бог є всемогутній, найкращий і найвірніший.
Бог є предметом любові, бо вона передбачає тільки Його. Бог є спонукою любові, ми любимо Його тому, що Він є найкращою Істотою.
У житті ми повинні часто збуджувати в собі три Божі чесноти — особливо перед прийняттям св. Тайн та у хвилі смерті.
Три Божі чесноти збуджуємо в собі, унаочнюючи їх предмет і спонуку. Для цього не потрібні якісь формули чи молитви, досить висказати своїми словами те, що відчуваємо. І таким чином досягмо відпусту (Вен. XIV). Вже коли ми хрестимося, молимося чи робимо добрі вчинки, ми збуджуємо в собі цю або іншу Божу чесноту або навіть усі разом.
Моральні чесноти роблять наші вчинки відповідними законові моральності.
Моральних чеснот набуваємо, досягнувши освячуючої ласки через наші власні старання та за допомогою Божої ласки.
Називаємо їх "моральними" (звичаєвими), бо вони роблять наші моральні поступи милими Богові. Коли три Божі чесноти перетворюють внутрішнє життя душі, то моральні чесноти впливають на прояви зовнішнього життя. Божі чесноти стосуються безпосередньо Бога, моральна — насамперед нашого ближнього або нас самих. Три Божі чесноти дає нам Св. Дух разом із освячуючою ласкою, моральні чесноти мусимо набувати власними стараннями за одночасною допомогою Божої ласки. Щоправда, під час Хрещення наша воля через діяння Св. Духа стала схильною до здійснення добрих справ, але вправу у виконуванні морально добрих вчинків мусимо набувати тільки через часте повторювання добрих справ і поборювання злих нахилів. Під час Хрещення вкинув Бог насіння моральних чеснот у ріллю нашого серця, але, щоб те насіння принесло плід, ми мусимо старанно обробляти ріллю і усувати бур'яни. Одночасно ріллю нашого серця мусить опромінювати сонце ласки Св. Духа, щоб наші старання досягли бажаного успіху.
Пам'ятаймо про сім головних моральних чеснот: покору, послух, лагідність, щедрість, поміркованість у споживанні їжі та напитку, чистоту і ревність у доброму.
Покора стосується нашої честі, послух — нашої свободи, лагідність (терпеливість) — нашого розуму, щедрість — нашої власності, поміркованість у їді і питтю, як і чистота, стосуються нашого тіла, ревність у доброму — нашої праці. Кожного християнина повинні прикрашати лагідність і щедрість. Ці чесноти називають головними чеснотами, бо кожна з них є джерелом подальших чеснот. Головним чеснотам протистоять сім головних гріхів.

Справедливість — щире прагнення волі віддати кожному те, що йому належить. Справедливим називаємо того, хто кожному віддає те, що йому належить: Богові — честь, владі — послух, підлеглим — нагороду чи кару, собі рівним — справжню любов ближнього. Але воля на своєму шляху часто зустрічається з перешкодами (внутрішніми чи зовнішніми), тому вона повинна опиратися на стриманість і мужність.
Стримана людина користає з земних благ лише настільки, наскільки це є необхідним для осягнення вічних благ. Стримана людина в усьому дотримується міри. Напр., їсть і п'є стільки, скільки потрібно для підтримання життя і здоров'я. Вона не виявляє надмірного прагнення до почестей, слави, розваг чи інших чуттєвих розкошів. Стримана людина подібна до орла, який витає у піднебессі, а на землю опускається лише для того, щоб знайти поживу (І Кор. 7, 31). Користуючись земними благами, пам'ятаймо, що ми повинні чинити так, як птахи, які знайшли зерно: вони клюють його, постійно оглядаючись, боячись ворога.
Вони стримані й обережні. Запам'ятаймо слова св. Франца Салезія: "Небагато речей люблю тут, на землі, та й ті лише трошки". Однак, стриманість не полягає в тому, щоб обмежувати себе у найнеобхіднішому, і тим самим ставити під загрозу своє життя, здоров'я, втрачати здатність робити добро. Такій стриманості бракує мудрості.
Мужність робить людину здатною на жертви заради осягнення вічних дібр.
Мужній не боїться погроз, насмішок, зневаги, переслідувань, навіть смерті. Разом з тим мужня людина терпляче зносить будь-які життєві незгоди. Для того, щоб пережити якесь терпіння, потрібно більше мужності, аніж для того, щоб здійснити героїчний учинок, бо важче терпіти, ніж діяти (св. Тома з Акв.).
Ніхто із святих не був боягузом, а найвищу мужність виявили св. Мученики.
Ті люди, що беруть участь у спортивних змаганнях, долають гірські ріки, підкорюють вершини, дресирують диких звірів, є мужніми, але вони не мають чесноти мужності, бо чинять це не задля вічної нагороди, а дбаючи насамперед про земні блага. Існує і мужність осуджених. Це люди, які, знаючи про Божу кару, вперто люблять дочасні речі, і ладні за них віддати життя (св. Григ. В.).
Головні чесноти часто представляють в образі невіст: мудрість тримає у руці книжку, справедливість — вагу, стриманість — перевернуту чарку, а мужність — меч.
Усі досконалі чесноти походять із любові Бога і завдяки їй вони взаємно пов'язані (І Кор. 13).
Різні досконалі чесноти — це лише різні форми (прояви) однієї і тієї ж чесноти, — любові. Покора, лагідність, чистота, стриманість і т.д. — це ніщо інше, як любов (св. Март,). Тому св. Августин говорить: "Чеснота — це вірна і упорядкована любов". "Як різні галузки одного й того ж дерева виростають із одного кореня, так і різні чесноти походять із однієї любові" (св. Григ. В).
Дбай, отже, насамперед про корінь, а галузки і плоди (різні чесноти) самі знайдуться.
Любов можна також назвати царицею, бо це ж вона спонукає волю до здійснення добрих учинків. "А над усе будьте в любові, що є зв'язок досконалості" (Кол. З 14).
Отже, хто не має любові Бога, той не має жодної досконалої чесноти. Навпаки, хто має любов Бога, той має досконалі чесноти, хоча, можливо, не усі в однаковій мірі.
Любов Бога можна порівняти з сонцем. Коли сонце взимку віддаляється від землі, тоді квіти втрачають свою красу. Так само втрачаємо свою надприродну красу і чесноти, коли любов віддаляється від душі (Скар.). Той, хто не має любові Бога, може набути деякі природні чесноти, бо кожна людина вже від природи має відчуття доброго та певну внутрішню, хоч і незначну, схильність до доброго; тому вона може, часто роблячи добрі вчинки, досягти певної вправи в їх виконанні (св. Тома з Акв.). Подібне траплялося серед поган, і тепер зустрічаємо людей, від природи лагідних, стриманих, щедрих і т.п., хоч в їхніх серцях нема любові Бога. Проте, слід пам'ятати, що чесноти таких людей є недосконалими.
Віра може існувати без надії (Соб. Трид. б, 7), а віра і надія — без любові (Соб. Трид. 6, 28). Віру і надію втрачаємо тоді, коли скоїмо супроти них гріх: віру — через невір'я, надію — через розпуку.
Хто має любов Бога, той має усі досконалі чесноти, хоч, можливо, не всі вони виражаються в ньому в однаковій мірі. Хто забере з вулика матку, той матиме весь рій; хто виховає у собі любов — матір усіх чеснот, той набуде усі інші чесноти (Скар.). Коли сонце прогріє землю, до квітів повернеться їх колишня краса. Коли у душі спалахне любов, душа прикраситься надприродними Божими чеснотами, вартими вічної ласки (Скар.). Досконалими чеснотами були наділені всі святі у тій чи іншій мірі. У Йова найвизначнішою чеснотою була терпеливість, у Авраама — слухняність, у св. Алойзія — чистота, у св. Франца Салезія — лагідність, у св. Ігнатія Льойолі — ревність у доброму.
Хто не посідає бодай однієї досконалої чесноти, той не має жодної іншої (св. Тома з Акв.), бо не має любові. Хто ж посідає бодай одну досконалу чесноту, той має і всі інші (св. Авг.).
Чеснота одна без другої — не чеснота або недосконала чеснота (св. Григ. В.). Якщо, напр., людина легко гнівається, то вона не лише не посідає досконалої чесноти лагідності, але не має й інших чеснот — стриманості, любові до ближнього, доброти і т.п. Лише недосконалі чесноти можуть існувати одна без одної. Напр., скупа людина може бути лагідною, боягузлива — доброю і т.д.
Найвищою чеснотою є любов Бога, оскільки лише вона єднає людину з Богом, лише завдяки їй набувають цінності усі інші чесноти, лише вона триває і після смерті людини.
Найпочесніше місце серед усіх чеснот займають три Божі чесноти, оскільки вони стосуються Бога. Св. Павло вчив: "Тепер же зостаються: віра, надія, любов — цих троє; але найбільша з них — любов" (І Кор. 13, 13).
Любов Божа єднає людину з Богом. Христос говорить: "Хто ж мене любить, того мій Отець полюбить, і я того полюблю і йому об'явлю себе" (Йоан 14, 21), "і прийдемо ми до нього, і в ньому закладемо житло" (Йоан 14, 23). А св. Йоан пише: "Бог є любов, і хто перебуває в любові, той перебуває в Бозі, і Бог перебуває в ньому" (І Йоан 4 16). Лише через любов набувають вартості інші чесноти. Св. Павло зазначає, що знання мов, дар пророцтва, милосердя й умертвлення плоті нічого не варті, коли нема в людині Божої любові" (І Кор. 13, 1-3).
Любов триває і після смерті: "Любов ніколи не переминає" (І Кор. 13, 8). Завдяки вірі зможемо після смерті бачити Бога, надія веде нас до посідання Бога. Моральні чесноти не зникають зі смертю людини, вони стають ще досконалішими, бо блаженство не нищить досконалості (св. Тома з Акв.).
Чесноти помножуються разом з помноженням освячуючої ласки і завдяки вправлянням.
Чесноти подібні до скарбу, який знаходиться на вершині гори. Щоб здобути його, треба прикласти певних зусиль. Якщо людина, долаючи життєві перешкоди, диявольські спокуси, переборюючи слабкі сторони свого характеру, досягне чесноти настільки високого рівня, що майже зрівняється з вибраними в небі, а, навіть, в дечому стане подібною до Бога, то таку чесноту називаємо героїчною. Греки називали героями мужів, вчинки яких перевершували звичайні людські можливості. Щоб якась людина була проголошена святою або блаженною, треба, щоб вона досягла героїчного ступеня трьох Божих чеснот і чотирьох чеснот головних — насамперед у виконанні своїх безпосередніх обов'язків.
Люди, які не живуть праведним життям, не можуть зрозуміти і гідно оцінити героїчні чесноти; вони часом навіть насміхаються над ними.
Три Божі чесноти помножуються разом з помноженням освячуючої ласки і завдяки частому їх збуджуванню в собі. Коли зросте у нашій душі ласка, тоді враз із нею збільшується здатність віри і ревність любові Божої. Богослови навчають, що три Божі чесноти зростають унаслідок частого збудження актів чеснот. Через збудження віри помножується віра і т.д. А коли при цьому відразу і не помножуються Божі чесноти, то в усякому разі душа готується до зростання у чесноті (св. Тома з Акв.). Моральні чесноти помножуться через часте сповнювання добрих діл враз із збільшенням освячуючої ласки. Через часте вправляння підвищується вправність у добрім, через помноження ласки зростає нахил волі до доброго. Отже, чим більша вправність і чим більша освячуюча ласка, тим досконалішою є моральна чеснота.
Ми повинні старатися помножувати в собі бодай одну чесноту, оскільки внаслідок її удосконалення зростатимуть й інші чесноти. Рільник не обробляє відразу всіх полів, але одне за другим. Так і ми повинні набути спочатку одну чесноту, а відтак перейти до набуття іншої (св. Золот.). Ми можемо і повинні вправлятися насамперед у тій чесноті, до сповнювання якої дають нам особливу нагоду наші життєві умови або до якої відчуваємо нахил. Наскільки вище сягнемо у певній честоті, настільки виростемо і в інших.
Усі досконалі чесноти втрачаємо в момент, коли допустимося якогось тяжкого гріха, бо, скоївши гріх, людина втрачає Божу любов, без якої немає жодної досконалої чесноти.
 
Згрішити може найправедніша людина, бо якою великою не була б набута вправність у доброму, вона, однак, не зносить свободи волі. "... коли комусь здається, що він стоїть, нехай уважає, щоб не впав" (І Кор. 10, 12). Пригадаймо падіння Давида або св. Петра.
Чесноту легше втратити, ніж набути; і камінь швидко падає з гори, хоч трудно його на неї винести. Однак, один-єдиний смертний гріх знищує всю чесноту, подібно як одна фальшива струна псує всю гру інструмента чи як один невдалий штрих пензля нівечить найкращий образ.
Терпіння само по собі не може знищити чесноти. Чеснота — наче дорогоцінна перла, — хоч і впаде в болото, але не втратись своєї краси і цінності (св. Золот.). Саме в терпінні найкраще виявляються чесноти.
Людина і в гріху може виглядати праведною. Але її мнимі чесноти подібні до трупа, якому бракує душі (життя).
Досконалі чесноти зменшуються, коли перестаємо сповнювати добрі вчинки.
Людина, яка хизується своїми чеснотами, може їх легко втратити. Той, хто виставляє напоказ золото і багатий одяг, немов запрошує вкрасти у нього його власність. Так само і чеснота, яку виставляють напоказ, приваблює нашого пекельного ворога (св. Золот.). Отже, якщо вже обставини змусили нас виявити свою чесноту, ми не повинні забувати що треба прагнути до того, щоб подобатися насамперед Богові, а не людям.