Бог бажає, щоб ми виявляли свою віру своїми вчинками; це наказує Христос словами: "Нехай сіяє світло ваше перед людьми, щоб вони бачили ваші добрі вчинки і прославляли Отця вашого, що на небі" (Мат. 5, 16).
Отже, наші слова і діла повинні свідчити про те, що ми — християни¬католики і що за переконанням високо цінимо нашу релігію. Ми повинні бути світлом для світу, явним визнанням (сповіданням) віри ми повинні спричинятися до того, щоб наші ближні краще пізнавали Бога і сумлінніше виконували Його заповіді. Повільно ступаючий кінь побіжить швидше, коли побачить іншого коня в бігу — так і людина за прикладом ближнього схиляється до доброго: "Гордість ворогів християнської віри вже не раз розбивалася об непохитність християнського визнання" (Лев XIII). Ми й самі утверджуємося у вірі через прилюдне її визнання. На жаль, багато є між християнами боязливих людей! Зі страху перед глузуванням, насмішками, втратою свого становища чи з інших подібних причин не мають відваги явно визнати свою віру, засвідчити свою приналежність до Церкви. Чинять, як малий нерозумний хлопчина, якого послали за чимось родичі, що, наляканий гавканням пса, вертається ні з чим. Вагаються у добрих намірах, ладні зійти з дороги спасения тільки тому, що інші називають їх облудниками, дурнями, фанатиками (св. Вінк. Фер.), Вони боязливі, як зайці, яких лякає навіть ганчірка, зачеплена на патику. Такі люди не зважають на те, що ті, які висміють їх через їхню віру, будуть посоромлені у день суду (Прим. 5, 1). Вони забувають і про те, що без боротьби нема нагороди, обіцяної тільки воїнам і переможцям Христа (Лев XIII). Хто не має відваги виступити в обороні Божої честі, той є німим псом, що не може гавкати (Іс. 56, 10). Берімо приклад з іновірців, напр., мусульман, які на вулицях і площах по кілька разів на день віддають честь своєму Аллахові. Церква заохочує нас до публічного визнавання віри через часті процесії, які провадяться з нагоди різних церковних урочистостей або свят.
Однак, ми повинні назовні виявляти свою віру лише тоді, коли релігії загрожує зневаження або ближньому біда.
Не треба, і навіть заборонено завжди і всюди демонструвати свою віру, свої релігійні переконання, бо цим ми можемо осмішити релігію. Тому говорить Ісус Христос: "Не давайте святого собакам, і не кидайте ваших перл свиням" (Мат. 7, 6). Отже, не мусимо завжди відповідати на набридаючі питання щодо нашої віри, які нам задають безбожні люди, можемо їх або злегковажити або просто відійти. Одного разу, в п'ятницю, певний пан у гостиниці замовив собі пісну страву. На глузливе запитання господаря, якої він віри, відповів: "Потурбуйтесь краще моїм голодним шлунком, аніж вірою". Коли ж, однак, про це запитує уповажнена до цього влада, тоді ми повинні відповідати згідно з правдою, хоч би й довелось заплатити життям. Так вчинив Ісус Христос, стоячи перед Каяфою (Мат. 26, 63). Варто тут згадати слова Спасителя: "Не лякайтесь тих, що вбивають тіло, душі ж не здолають убити" (Мат. 10, 28). Той, хто більше боїться людей, ніж Бога, стягає на себе Божий гнів (св. Авг.). Не слід також вдаватися в релігійні розмови і суперечки з людьми без віри. "Релігійні суперечки розпалюють розум і збільшують знеохо¬чення" (Іван Канізій). Прикро, що такі розмови часто ведуться  в ресторанах та кав'ярнях, за столом, чого насамперед треба остерігатися. Релігія — це справа настільки свята, що говорити про неї слід завжди з найбільшою покорою і смиренністю (Сальвіян).
Того, хто безстрашно визнає свою віру перед людьми, Бог відзначає і на землі, і після смерті.
Бог підносить тих, хто безстрашно визнає свою віру. Св. Петро першим серед усіх Апостолів визнав Божество Ісуса Христа, і за те назвав його Спаси¬тель блаженним та зробив головою Апостолів (Мат. 16, 18). Три юнаки з Вавілону явно визнали свою віру в правдивого Бога перед царем і цілим народом і за те врятував їх Бог з огненної печі і підніс до високих гідностей (Дан. 3). Рудольф з Габсбурга одного разу під час ловів зустрів священика, який ішов з Найсв. Дарами до хворого, він зіскочив з коня і віддав належну честь Пресв. Євхаристії. Через кілька років вибрали його німецькі князі цісарем Німеччини (1273 р.) Ісус Христос обіцяє Своїм визнавцям вічну нагороду: "Всякий, хто мене визнаватиме перед людьми, того І я визнаватиму перед Отцем моїм, що на небі" (Мат. 10, 32). Хто безстрашно визнає свою віру, завойовує повагу і у своїх ближніх; хто ж відрікається її, потрапляє в погорду.
Той може сподіватися найбільшої нагороди в небі, кого переслідують або страчують за віру.
Того, кого переслідують за віру, називаємо Ісповідником. Про таких людей Ісус Христос сказав так: "Блаженні ви, коли вас безчеститимуть та гонитимуть, та казатимуть на вас усяке лихе слово не по правді, ради мене. Радуйтесь і веселітесь: бо велика нагорода ваша на небі" (Мат. 5, 11-12). Той, хто поніс смерть за віру, називається Мучеником. Така людина, без сумніву, здобуде вічне щастя, бо каже Ісус Христос: "Хто б згубив душу свою задля Мене, знайде її" (Мат. 10, 39). "Було би кривдою для Мученика молитися за його душу" (Інок. III). Мученик виявляє найвищу ступінь любові Бога, бо складає в жертву Богові дочасні добра і навіть життя. Кожний Мученик є витязем. Мучеників завжди малюють з пальмою у руці, бо вони дійшли до своєї мети. Проте слід пам'ятати, що не годиться навмисне шукати переслідувань або мученицької смерті. Дехто робив це, віддаючись у руки гонителів або зневажаючи поганські святині; але вони, надміру уповаючи на свої сили, переважно піддавались спокусі. Таких Церква ніколи не шанує як мучеників. "Не треба нікому давати нагоду робити зле" (св. Тома з Акв.) Ісус Христос дозволив утікати від переслідувань (Мат. 10, 23) і сам не раз так робив, а Його наслідували Апостоли і визначні єпископи (св. Кипріян, св Атаназій). Лише душпастирям не можна утікати, коли їх присутність потрібна для добра їх вірних (св. Тома з Акв.). Коли приходить вовк, втікає найманий робітник, але ніколи не робить цього добрий пастир (Йоан 10, 12). Можуть відійти лише тоді, коли не мусять бути присутніми, або коли їх присутність могла б стати причиною ще більшого переслідування (св. Кипр.). Не є Мучеником той, хто вмирає за лжевіру, бо він не має справжньої любові Бога, без якої мученича смерть не має вартості (І Кор. 13, 3). Отже, не був Мучеником Іван Гус із Праги, якого було спалено на вогнищі в Констанції (1415), але який не відрікся лжевіри. Але Мучеником є той, якого через віру було поранено і який від тої рани помре; кого через віру засудять на довічне ув'язнення або на вигнання, а також той, хто заплатить життям задля якоїсь християнської чесноти, як, напр., Іван Хреститель, Іван Непомук і т. п., бо християнська чеснота є в деякій мірі визнанням віри (св. Тома з Акв.). Кожний християнин повинен бути готовим до мучеництва за віру, бо, як сказав св. Кипріян: "Не є християнином той, хто боїться вмерти за правду". Мучеників нараховується близько 16 мільйонів.
Тих, хто відрікається своєї віри зі страху або сорому чи навіть зовсім відступає від неї, Ісус Христос застерігає: "А хто відречеться Мене перед людьми, того й Я відречусь перед Вітцем Моїм, що на небі" (Мат. 10, 33), "Хто-бо посоромиться Мене і Моїх словес, того й Син Чоловічий посоромиться, як прийде в славі своїй" (Мук. 9, 26).
Хто відрікається віри, чинить, як Петро, що з великої тривоги відрікся Ісуса Христа (Мат. 26, 69-70). Цей гріх оплакував св. Петро аж до смерті. Під час переслідувань християн дехто відрікався від своєї віри, і приносив жертву божкам. Сьогодні дехто соромиться зробити на собі св. Хрест, приступити до Великодної сповіді або віддати на вулиці, прилюдно честь Найсв. Євхаристії, коли священик іде до хворого і т. п. Інші ж беруть участь у Богослужениях іновірців, заключають мішані подружжя перед служителем чужої церкви, тримають до хресту їх дітей, приймають схизматицьке "православне" Причас¬тя і т. п. (Хто, однак, бере участь у похоронах або вінчаннях іновірців з чемності, той не грішить). Люди, що відрікаються віри зі страху або сорому, втрачають повагу інших, бо боязливих ніхто не поважає. Імператор Констан-цій, отець Константина В., одного разу наказав своїм християнським дворянам жертвувати божкам. Дехто зі страху виконав цей наказ, а імператор, який хотів лише випробувати своїх дворян, відразу вигнав їх зі свого двору. Ще нещасливішим є той, хто зовсім відступає від віри. Цар Соломон відступив від справжньої віри до поганства через своїх поганських жінок і став ідолопоклонником. Імператор Юліан, апостат (+ 363 p.), відступився від католицької віри і став згодом найбільшим ворогом християн. І сьогодні часом трапляється, що католики переходять на протестантизм, на схизму (т.з. "провослав'я") або на іудаїзм, або оголошують себе безконфесійними, безвіроісповідними.
Католики часто відрікаються віри задля марної мамони або інших земних благ.
Це трапляється, напр., тоді, коли католик хоче повінчатися з багатою особою іншої віри. Однак лише порочні люди відпадають від віри. "Нехай не думає, що від св. Церкви відпадають добрі люди. Повного зерна не понесе з собою вітер, а тільки пусту полову" (св. Кипр.). Вітер не повалить здорове дерево, а лише струхлявіле. Один протестант пише: "Коли папа поле свій город, то завжди викидає нам за мур кропиву і бур'ян". Пруський король Фрідріх II сказав: "Коли католик перейде на протестантизм, то ми на тім нічого не виграємо; коли, однак, протестант стане католиком, то ми тратимо дуже багато". Ті, що відпадають від Церкви, наново розпинають Христа (Євр. 6, 6), отже, допускаються смертного гріха. Християнин-католик не повинен піддатися спокусі відійти від віри. Він повинен бути подібним до дерева з сильним корінням, котре опирається найсильнішим бурям, до воїна, який і під час бою не залишає своєї позиції. "Коли тратимо маєток, багато тратимо, коли тратимо життя, ще більше тратимо, коли тратимо віру, тратимо все".