ЯК ЧЛЕН СИМВОЛУ ВІРИ
Католицька Церква — це видиме, засноване Христом товариство, яке виховує людей для неба.
Під словом "католицька Церква" розуміємо всіх вірних у всьому світі. Католицька (вселенська) Церква заснована Христом з тією метою, щоб після Його вознесіння продовжувати розпочату Ним справу, тобто щоб виховувати людей для неба. Церква дуже подібна до школи. Церква має настоятелів, обряд прийняття до Церкви (Хрещення) і визнання віри (Символ віри). Церква є всюди, де знаходяться християни-католики і де є католицькі священики. Церква, як товариство подібна до будови (Єф. 2, 21): вона має наріжний камінь — Ісуса Христа (Aп. 117, 22), який за допомогою Св. Духа єднає всіх вірних в одну велику Божу родину; цей камінь підпирають інші наріжні камені — Апостоли (Одкр. 21, 14) і багато Інших каменів, які складають надбудову — вірних (І Петро 2,5). Каміння мусить бути добре тесане і мусить тісно приставати. Так і члени Церкви повинні задля неба перенести не один хрест, не одне терпіння і бути взаємно поєднані справжньою любов'ю до ближнього.
Католицьку Церкву часто називають небесним Царством, Царством Божим або об'єднанням усіх вірних. Йоан Хреститель і Христос проповідували, що наближається Царство небесне (Мат. З, 2; 4, 17).
Церква подібна до царства (держави) своєю ієрархією (Папа, кардинали, єпископи, священики, диякони, вірні). Ісус Христос, кажучи: "Царство моє не від світу цього" (Йоан 18, 36), зазначає, що Церква не є державою в прямому значенні — вона не обмежується одним народом або одним краєм і не вживає зброї, щоб розширити свої кордони чи для оборони.
"Церква — це народ Божий, розсіяний по всьому світі" (св. Авг.)
Церкву називають також Матір'ю християн, бо вона під час св. Хрещення дає душі справжнє життя і, як матір, виховує своїх вірних.
Мати дає дитині життя, Церква під час Хрещення дає людині освячуючу ласку, яка дає нам право до неба. Тому Церква стає духовною матір'ю кожного християнина. Христос, возносячись на небо, залишив нам Церкву і дав  їй владу над нами (Йоан 20, 21). Тому ми повинні любити Бога, як отця, а Церкву — як матір (св. Авг.).
Ісус Христос часто порівнює Церкву з вівчарнею, ріллею і гірчичним зерном.
З вівчарнею порівнює тому, що вірні мають пастирів (настоятелів) і повинні бути терпеливими і слухняними, як вівці. До ріллі Церква подібна тим, що проповідники Євангелія засівають в людських серцях Боже зерно, яке приносить щедрі плоди (Мат. 13, 7). Під час жнив (суду) добре зерно (зерно Св. Духа) буде відділене від кукіля (зерна злого духа) (Мат. 13, 24). До гірчичного зерна Церква подібна тим, що спочатку була малою, але згодом зросла, як з гірчичного зерна виростає велике дерево.
 
Наша Церква називається католицькою або соборною, всесвітньою, бо повинна об'єднати усі народи землі.
Окремі народні церкви — це нісенітниця. Нема ж окремого Бога для українців, італійців, німців, французів і т. д. Є лише один Бог-Отець усіх людей. Нема окремої віри для окремих народів, ані окремих молитов. Нема релігії для одного народу, як не може бути математики для одного народу.
Церква виховує людей для неба, виконуючи дорученого їй Христом троякого чину: учительського, священичого і пастирського.
Отже, Церква поширює Христове вчення, уділяє встановлені Христом засоби ласки і керує членами Церкви. Христове вчення поширюється за допомогою проповідей, пастирських листів і навчання релігії в школах; уділювання засобів ласки — за допомогою жертви св. Літургії, св. Тайн, благословення, освячення і відправи богослужень; керівництво Церква здійснює, видаючи церковні заповіді, заборони, застосовуючи покарання за великі провини (виключення із церковної спільноти).
Цей троякий уряд спочатку виконував сам Христос, а перед вознесінням передав його Апостолам та їх послідовникам.
Христос навчав людей (згадайте Нагірну проповідь), роздавав ласки (простив гріхи Магдалині, дав Апостолам під час Тайної вечері Своє Тіло і Кров, благословив дітей), керував (залишив нам заповіді, давав завдання Апостолам, картав їх за провини, публічно погрожував фарисеям і т. п.). Свій троякий уряд Христос передав Апостолам: доручив їм навчати всі народи (Мат. 28, 29); дав їм право відправляти Службу Божу (Лук. 22, 20), відпускати гріхи (Йоан 20, 23), уділяти св. Хрещення (Мат. 28, 19), а також дав їм право картати (Мат. 18, 17), видавати або скасовувати закони. Ці ж права Він надав і послідовникам Апостолів.
Ісус Христос є Паном і Царем Церкви.
Пророки, провіщаючи прихід Христа, говорили, що Месія буде великим Царем (Пс. 2), царство якого триватиме вічно і пошириться на всі держави. Подібне сказав Марії Архангел Гавриїл (Лук. 1, 33). Ісус Христос перед Пилатом називає Себе Царем, царство якого не є з цього світу (Йоан 18, 36).
Ісус Христос керує Церквою незримого через Св. Духа. Ісуса Христа називаємо головою Церкви, а Церкву—Його тілом (Єф. 1, 23). Християни становлять тіло Христа, а кожний вірний є зокрема окремим членом цього тіла (І Кор. 12, 27). Ісуса Христа називаємо також невидимим головою Церкви, бо керує Церквою з неба, а не перебуває особисто між людьми. Зовемо Христа і Обручником Церкви, а Церкву — Його обручницею (Одкр. 21, 9).
Католицька Церква складається з навчаючої Церкви і Церкви слухаючої. До навчаючої Церкви належить її голова — Папа, єпископи і післані ними священики; до слухаючої Церкви — всі вірні.
Слово "папа" походить від грецького слова "папас" (отець). Слово єпископ (по-грецьки єпіскопос) означає старший, настоятель. Слово священик називає того, який уділяє святощі. Священика називають також ієреєм або пресвітером. Священики отримують право навчати від єпископа. Церковне післанництво, яке єпископ уділяє священикам, називається судовластям (юрисдикцією).
У Церкві розрізняємо два стани: духовний і світський. Перший має також назву духовенство або клир, другий — вірні або лаїки.

ГЛАВА ЦЕРКВИ
На чолі Церкви стоїть її Глава.
Першим главою Апостолів і вірних став св. Петро.
Христос установив св. Петра князем усіх Апостолів і видимим главою усієї воюючої Церкви (Соб. Ват. 4,1). Ще
перед воскресінням Спаситель обіцяв св. Петрові найвищу владу в Церкві. На дорозі до Кесарії похвалив його за сміливе визнання віри, кажучи: "... ти — Петро (скеля), і ... я на цій скелі збудую мою Церкву й ... пекельні ворота її не подолають. Я дам тобі ключі Небесного Царства, і що ти на землі зв'яжеш, те буде зв'язане на небі; і те, що ти на землі розв'яжеш, те буде розв'язане й на небі" (Мат. 16, 18-19).
У день Зелених свят Петро навчав від імені всіх Апостолів. Він прийняв перших навернених до Церкви євреїв і поган; він здійснив перше чудо, він наказав вибрати нового Апостола на місце Юди, боронив Апостолів перед судом.
Св. Петро помер як єпископ Риму, тому влада і гідність св. Петра як глави Церкви щоразу переходить на римського єпископа.
Св. Петро спочатку протягом 7 років перебував у Антіохії, у 42 р. Ангел звільнив його з в'язниці в Єрусалимі; після цього він близько 25 років (з 42 по 67 рік) був єпископом Риму, де помер мученицькою смертю. Папа Климентій Римський пише: "Тут загинули замучені Петро і Павло разом з великою кількістю вибраних, служачи для нас гарним прикладом". Тертуліан, священик з Картагену, називає римську Церкву щасливою, бо в ній св. Петро умер такою ж смертю, як Спаситель, а св. Павло — такою ж смертю, як св, Йоан Хреститель. Оріген, керівник Олександрійської школи, розповідає, що св. Петра розп'яли в Римі вниз головою. Гріб св. Петра знаходиться в Римі — його мощі спочивають в катакомбах під цирком Нерона. Єпископська столиця в Римі ще в давні часи отримала назву Столиці Апостольської.
Римські єпископи від початку користувалися найбільшою владою в Церкві і їх завжди визнавали главами Церкви.
У 100 р. після Христа римський єпископ Климентій вирішував спори між духовенством і вірними, у II ст. римський єпископ Віктор зобов'язав християн Малої Азії святкувати Великдень разом з римською Церквою, а не з євреями. Римські єпископи очолювали усі вселенські Собори. В усіх справах єпископи нижчих рангів апелювали до Риму. Римського єпископа називають "найвищим священиком" або "Єпископом єпископів". Це Христова воля, щоб св. Петро аж до кінця світу завжди мав спадкоємців (Соб. Ват.). З бігом століть валилися престоли, зникали держави і народи, а Папство стоїть непохитно і до кінця світу не буде хвилини, щоб у Церкві не було Папи.
Римського єпископа називаємо Папою або Святійшим Отцем, а також Його Святістю, Отцем Християнства або Намісником (заступником) Христа.   
Наслідника св. Петра називають також Найблаженнішим Отцем, Папою римським (бо мешкає в Римі), а Церкву, якою він керує, — римо-католицькою Церквою.
Папа римський посідає найвищу владу серед усіх єпископів, йому належить найважливіша роль у керівництві усією Церквою (Соб. Ват. 4, 3).
Папа є найвищим архієреєм і князем серед єпископів (св. Берн.). Посідаючи своє високе становище, Папа бере собі нове ім'я (ім'я когось із своїх попередників, крім імені Петра). Символами папської влади є тіара (єпископська митра), прикрашена потрійною короною (вона символізує його потрійний уряд-учительський, священичий і пастирський), жезл, увінчаний потрійним хрестом, і біла шовкова реверенда.
Чолобитню складається Папі, цілуючи йому ноги, бо, як сказав Св. Павло: "Які гарні ноги тих, що благовістять добро!" (Рим. 10, 15). Папі належить найвища влада в Церкві. Як "учитель усіх християн" (Соб. Ват.), як "Пастир всіх овець і пастирів", Папа наділений найвищою суддівською владою (юрисдикцією) щодо навчання віри та звичаїв, а також щодо карності і керівництва усією Церквою, тобто має владу над кожною окремою Церквою, над кожним окремим єпископом і душпастирем. Може призначати єпископів і усувати їх з посади, може скликати собори, встановлювати і розпускати монаші чини, посилати місіонерів, надавати привілеї і диспензи і т. д. Папа має також начальну контролюючу владу — єпископи зобов'язані час від часу звітувати перед ним про справи у довірених їм єпархіях. Як "найвищий суддя усіх вірних" Папа має право оголошувати остаточні вироки у всіх церковних спорах.
Папі підлягають кардинали.
Кардинали, представники різних народностей, мають право після смерті Папи вибрати нового. Вони мають титул "Еміненцій", а їх відзнакою є червоний капелюх і пурпуровий плащ (він означає, що кардинали щохвилини повинні бути готовими віддати свою кров за Ісуса Христа). Кардинали входять у законодавчі і виконавчі органи Конгрегацію цензури книжок, Конгрегацію уділювання відпустів, досліджування мощів, Конгрегацію обрядів, управи місій і т. п.).
Від початку існування Церкви по сьогодні керувало Церквою близько 260 пап.
Протягом перших п'яти століть (до 540) р.) було близько 60 пап і всіх їх Церква вшановує як святих — 33 з них померли смертю мучеників. Пій IX керував Церквою 32 роки, Лев XIII — 25 років. Інші папи перебували на папському престолі коротше (св. Петро керував Церквою 33 роки).
Серед пап було 195 італійців, 15 французів, 14 греків, 8 сірійців, 9 німців, 5 іспанців, 2 африканці. Найчастіше папи обирали для себе ім'я Іван (23 рази), Григорій (16), Климентій (15), Бенедикт (14), Інокентій і Лев (13), Стефан і Пій (10), Урбан, Боніфатій і Олександр (8). На жаль, серед усіх пап траплялися і такі (їх було 11), які не відповідали своїй високій місії.

ПРИМАТ ПАПИ
Приматом називаємо право і привілей першості якоїсь особи щодо інших; під Папським приматом розуміємо абсолютну незалежність Папи від будь-яких світських володарів і законів будь-якої держави, а також першість влади над усією Церквою і незалежність від будь-якої духовної влади.
Папа незалежний від будь-якої світської влади, бо світська влада не має найменшого права впливати на керівництво Церквою.
Папа є учителем усіх народів. Його діяльність, освячена Богом, полягає на тому, щоб роз'яснювати усім людям їх право на спасіння, тобто його вплив поширюється на всі народи і на всі держави. Тому Папа як учитель народів не підлягає правовим законам і не може бути громадянином жодної держави. Як найвищий представник католицької Церкви Папа повинен мати можливість спілкування з главами усіх держав світу. Отже, Папа стоїть на тому самому рівні, що глава будь-якої держави. Якщо б Папа підлягав комусь із державних керівників, міг би стати його слухняним знаряддям, а це могло б принести шкоду іншій державі чи народові.
До церковної держави Папи прийшли таким чином. Вже на початку християнства їм належали певні території і маєтки. Під час переселення народів папи неодноразово рятували від знищення Рим, таким чином здобувши собі право на це місто і його околиці — місцеве населення вважало їх своїми покровителями і опікунами. Ця влада пап над Римом утвердилася від часів Костянтина Великого, відколи Рим перестав бути столицею імперії і навіть імператорський намісник перебував в іншому місці. Навічно Рим з Його околицями, а також кілька міст на східному побережжі Італії було подаровано Папі королем Піпіним у 755 р. Син Піпіна, імператор Карл Великий, підтвердив цей дар батька (774 p.). Протягом наступних століть папи 17 разів втрачали цю церковну державу, але завжди повертали її. У 1809 р. її захопив Наполеон, але на Віденському конгресі її було повернено Папі (1815 p.).
У 1859 р. Папа знову втратив свої володіння, за винятком самого міста Риму. У 1870 р. Рим приєднано до Італії, а Папі залишено Ватикан.
Існування церковної держави насамперед забезпечувало незалежність Главі Церкви, сприяло зростанню авторитету Папи серед державних діячів, надавало йому матеріальні засоби для керівництва Церквою, гарантувало свободу вибору Папи. Тому завжди на усіх католицьких зборах і з'їздах обстоювалася незалежність церковної держави і домагалося її повернення Папі, або, принаймні, надання йому певної території, яка гарантувала б абсолютну незалежність Папи.
Папа є незалежним від будь-якої духовної влади, бо він сам собою представляє повноту будь-якої духовної влади.
Папа не має на землі судді над собою. Найвищу духовну владу може судити хіба один Бог (Боніф. VIII, 1302). Навіть вселенський Собор не має зверхності над Папою.
Папа утримує свій власний двір.
Папську резиденцію стереже 350 охоронців: швейцарська сторожа (75 чол., одягнених у середньовічні костюми, несуть службу вартових при дверях), шляхетська сторожа (75 чол., — члени римської шляхти, які супроводять Папу під час публічних виступів, мають вільний доступ до папських кімнат, деколи виконують обов'язки послів), палатна сторожа, яка складається з сотень людей, 100 жандармів. Папа карбує власні гроші, роздає нагороди, має власну біло-золоту коругву, а також своїх послів (легатів, апостольських нунціїв) у всіх державах.
Хтось може закинути, що Христос не мав таких почестей. Але йому треба зважити на це, що папа представляє не переслідуваного і скараного хресною смертю Спасителя, а Христа, який є Володарем неба в найбільшій славі. А також повинен пам`ятати про це, що папа постійно спілкується з главами держав чи їх послами, тому повинен пристосуватися до них і дотримуватись встановленого етикету.

ЄПИСКОПИ, СВЯЩЕНИКИ, ХРИСТИЯНИ-КАТОЛИКИ
Єпископи є наступниками Апостолів.
Єпископи зайняли місце св. Апостолів (Соб. Ват.). Між ними і Апостолами є тільки така різниця, що полем їх діяльності є їх власна дієцезія, а полем діяльності Апостолів був весь світ, а також єпископи не мають дару непомильності, яким володіли Апостоли.
Єпископи керують частиною Церкви, визначеною папою, тобто спільно з папою беруть участь у керівництві усією Церквою.
Частина Церкви, якою керує єпископ, називається дієцезією або єпархією. До найбільших єпархій належать паризька (3 млн. вірних), вроцлавська (2,5 млн.) і колонська.
Учительська і пастирська місія єпископа полягає на тому, що він вибирає і виховує кандидатів на отримання священичого сану, встановлює і роздає церковні посади, наділяє правом сповіді і навчання релігії, дозволяє до друку релігійне видання, визначає дні посту і т. д. Як священик єпископ виступає тоді, коли він уділяє Тайну Священства, застерігає відпущення деяких гріхів, посвячує Церкви, вівтарі, чаші і т. п.
На вселенських Соборах єпископи разом з Папою вирішують важливі церковні проблеми, видають нові розпорядження і закони.
Отже, єпископи є не лише помічниками Папи, але і самостійними керівниками Церкви.
Єпископи — справжні пастирі визначених для них отар (Соб. Ват. 4, 3). Єпископи покликані Св. Духом до керівництва Божою Церквою (Діян. Ап. 20, 28). Називаємо їх "князями Церкви". Ще інша назва єпископів — ординарії, а їх влади — ординаріат. Прибічна рада єпископа називається капітулою, а члени цієї ради називаються крилошанами, каноніками. Коли звільняється місце єпископа, один з крилошан стає капітульним вікарієм і керує дієцезією, доки не виберуть нового єпископа. Єпископа вибирає або архієпископ, або сам Папа (деколи капітула). Єпископ може мати помічника, уповноваженого до ведення справ дієцезії (генерального вікарія). Символами єпископського сану є митра, жезл, перстень (знак обручин з дієцезією) і золотий хрест на грудях. Священики і вірні повинні цілувати єпископа в руку і звертатись до нього: "Ваше Преосвященство" або "Преосвященний отче". Папа називає єпископів "Всечесними братами".
Єпископи підпорядковані папі.
Від папи єпископи отримують свій сан. Без затвердження папою вони не можуть виконувати своїх обов'язків. Кожний єпископ повинен звітуватися перед папою про стан справ у своїй дієцезії.
Єпископів, які стоять над іншими єпископами, називаємо архієпископами або митрополитами.
Вище архієпископа стоїть примас або перший єпископ певної народності. Ще вище є сан патріарха (екзарха).
Прелати по сану рівні єпископам. Це переважно вищі настоятелі монаших чинів, які разом з чином підпорядковані папі, а не єпископу.
Священики — помічники єпископів
Єпископи наділяють священичим саном, тому священики є ніби духовними синами єпископа. Священики не можуть керувати Церквою, на Соборах не мають вирішального голосу, а тільки дорадчий; не мають також права виключати з Церкви. Священики є лише співробітниками, або помічниками єпископа і зобов'язані строго дотримуватись їх розпоряджень.
Уповноваження, отримане священиком від єпископа, називається церковним післанництвом. Офіційним одягом священика є реверенда (одяг чорного кольору, який сягає землі). Реверенда запинається аж до низу, це символ того, що священик мусить відректися усіх грішних утіх цього світу, а чорний колір повинен весь час нагадувати про смерть.
Священики, яким єпископ доручає керівництво якимись певними округами в дієцезії, називаються парохами.
Такий округ називається парохією (приходом). Пароха іменує єпископ, враховуючи точки зору патрона дотичної парохії. Патроном називається особа або товариство, яке має певні заслуги перед парохіальною церквою, а також утримує парохіальну церкву з власних фондів. Парох є заступником єпископа в парохії. Без його дозволу (або дозволу єпископа) нікому в парохії не дозволяється виконувати священичі обов'язки. Тільки він має право проголошувати проповіді, уділяти св. Тайни і т. д.
Парох, поставлений єпископом над священиками більшого округу в дієцезії, називається деканом.
Декан є посередником між духовенством свого округу і єпископом, а через т.з. деканальні візитації виконує в імені єпископа нагляд над довіреними йому парохіями.
Парохи більших парохій мають священиків-помічників. Вони називаються вікаріями. їх призначає єпископ. Коли парохія залишається без пароха, єпископ призначає одного з вікаріїв тимчасовим завідувачем (адміністратором) парохії.
Християнином-католиком називається той, хто охрещений і назовні визнає свою приналежність до католицької Церкви.
Членом Церкви можна стати лише охрестившись. Хрещення — це двері, які ведуть до Церкви. Крім того, треба ще признаватися до своєї приналежності до Церкви.
Християнин — це учень Христа.
Спочатку християн називали назареями (від Назарету, місця перебування Ісуса Христа), а також галилейцями (чужоземцями), бо євреї вважали Галилею вітчизною Христа. Назва християнин появляється вперше в Антіохії, де був єпископом св. Петро, а пізніше св. Ігнатій (Діян. Ап. 11, 26). Називаємося християнами (помазаниками), бо ми помазані, як і Христос (внутрішньо через Св. Духа і зовнішньо під час св. Хрещення), крім того, наше призначення — стати подібним до Христа (Рим. 8, 29). Маємо це ім'я не від людей, а від Бога (св. Григ. Наз.).
Справжнім християнином-католиком є лише той охрещений член католицької Церкви, який справді намагається здобути вічне щастя; який вірить у науку Церкви, дотримується заповідей Божих і церковних, приймає св. Тайни і молиться до Господа Бога так, як заповів Ісус Христос.
Тому не є справжнім християнином той, хто не знає основ своєї віри, хто не живе за заповідями Ісуса Христа (св. Юст.). "Хочеш бути християнином, мусиш жити як Христос" (св. Григ. Наз.). Ісус Христос говорить, що пізнавати Його учнів будуть по любові до ближнього (Йоан ЗО, 35). Справжній християнин повинен приймати св. Тайни і молитися. Дехто лише називається християнином, а живе, як поганин. Саме лише хрещення не врятує нас від вічної загибелі, якщо ми не житимемо згідно з основами віри.
Кожний християнин-католик має права і обов'язки. Насамперед він має право на церковні засоби ласки. Натомість він зобов'язаний у духовних справах слухати своїх церковних наставників, а також дбати про їх утримання і пам'ятати про потреби Церкви.
Отже, християнин-католик має право на те, щоб йому голосили слово Боже, має право вимагати, щоб йому уділили св. Тайни, має право брати участь у Богослужениях, має право на християнський похорон і т. д.
Християнин зобов'язаний вносити певні кошти для підтримки духовенства і Церкви.
Церква має право позбуватися членів католицької Церкви, які допустилися якихось значних прорахунків.
Церква нікого не примушує до членства в ній. Але хто добровільно погодився бути її членом, зобов'язаний дотримуватись її законів. Хто ж порушує ці закони, може бути виключеним із Церкви. Така людина втрачає право на духовні блага Церкви, не може брати участь у Богослужениях, одержувати св. Тайни, не може займати церковні посади, не має права на християнський похорон і т. д.

ЗАСНУВАННЯ І РОЗШИРЕННЯ ЦЕРКВИ
Ісус Христос порівнює Церкву з гірчичним зерном, з якого виростає велике дерево (Мат. 13, 31).
Основу Церкви заложив Ісус Христос, зібравши навколо Себе певну кількість учнів, вибравши з-поміж них дванадцять Апостолів і призначивши головним над ними Петра.
Церковна громада тоді складалася з Ісуса Христа, 12 Апостолів, 72 учнів, мужів і невіст, які спілкувалися з Христом.
Своє суспільне життя Церква розпочинає від Зелених Свят, коли прийняло хрещення 3. 000 людей.
Отже, Зелені свята — це день народження Церкви.
Незадовго після зіслання Св. Духа Апостоли за наказом Христа (Мар. 15, 16) розійшлися по світу з метою проголошення Євангелія й утворення християнських громад.
Найревнішим проповідником Євангелія був св. Павло (І Кор. 15, 8). Він як місіонер обійшов усю Малу Азію, Південну Європу й острови Середземного моря. Багато зробив для поширення християнства св. Петро. Церковними громадами в Малій Азії керував з Ефезу св. Йоан. Його брат, Яків Старший, апостолував у Іспанії, Яків Молодший — в Єрусалимі. Андрій проповідував Євангеліє в землях пониззя Дунаю, Тома і Бартоломей — над Євфратом і Тигром, а пізніше в обох Індіях; Симон — в Єгипті і Північній Африці.
Апостоли засновували християнські громади таким чином: навернувши і охрестивши в певній місцевості і охрестивши певну кількість людей, вибирали собі співробітника і передавали йому частину своїх уповноважень; покидаючи цю місцевість, залишали свого наступника (Діян. Ап. 14, 22).
Співробітники Апостолів називалися дияконами, а ті, що були наділені більшими уповноваженнями, називалися старшими або священиками, а заступники Апостолів називалися єпископами. Право вибирати наступників Апостоли отримали від Ісуса Христа (Йоан 20, 21).
Особливе місце серед християнських громад займала християнська громада в Римі, ба нею керував св. Петро, глава Апостолів.
Усі християнські громади, які виникали, мали одну і ту саму віру, одні і ті ж засоби ласки, і всіх їх очолював Папа римський. Тому усі вони творили єдину велику християнську громаду — католицьку Церкву.
Під час великих переслідувань християн Церква не занепала, а, навпаки, зміцніла і зросла.
Протягом перших трьох століть нараховуємо 10 великих переслідувань християн. Найстрашнішими були переслідування Нерона (54-68 pp.) і Діоклеціана (284 - 305 pp.). За час правління Діоклеціана загинуло протягом 10 років 2 млн. християн. Для християн вигадували найстрашніші тортури їм стинали голови, їх розпинали на хресті, каменували, кидали хижим звірам, пекли на розжарених жорнах, топили у воді, з них здирали шкіру, скидали зі скель, спалювали на вогнищі, живцем закопували в землю і т. п. Християни не боялися смерті. На місце страчених приходили інші, навернені або промовами Мучеників під час суду, або безстрашністю, з якою вони ішли на смерть, або їх безмірним терпінням чи великою любов'ю до ворогів, яку вони проявляли під час тортур. Причиною навернень були і чуда (св. Полікарп вийшов неушкодженим з вогню, св. Йоан — з киплячої олії). Добу переслідувань християн можна назвати добою розквіту Церкви. З цього часу походить найбільше святих. Вірні, ризикуючи життям, збиралися на Богослужения, які відправлялися під землею, в катакомбах.
У 313 р. імператор Костянтин Великий дозволив своїм підданим приймати і публічно визнавати християнство, а у 324 р. оголосив християнську релігію державною.
Наверненню імператора Костянтина сприяла поява на небі сяючого хреста і вплив його побожної матері св. Олени. Костянтин наказав святкувати неділі і свята, віддав християнському духовенсту поганські святині, заборонив бої гладіаторів і смертну кару через розп'яття на хресті, збудував багато нових церков (лише в Палестині ЗО).
У середні віки перейшли до Церкви майже всі поганські народи Європи.
В Австрії голосив Євангеліє св. Северин; в Англії працював 41 місіонер; навернення Німеччини завершив св. Боніфатій; серед слов'ян поширювали християнство два грецькі монахи св. Кирило і Мефодій; в Угорщині запровадив християнство св. Стефан; в Данії, Швеції, Норвегії, Ісландії, Польщі та Росії християнство поширилося біля 1000 р. Україна прийняла християнську віру в 988 р. за часів київського князя св. Володимира Великого.
У середні віки Церква немало витерпіла від ісламу.
Іслам — це релігія Магомета. Магомет походив з Мекки. Він проголосив себе пророком правдивого Бога, обіцяв після смерті чуттєві розкоші, дозволяв багатоженство, вимагав поширення свого вчення вогнем і мечем. Основи вчення Магомета вміщені у Корані. Прибічники цього вчення святкують п'ятницю і моляться 5 разів на день, обертаючись обличчям у сторону Мекки. Входячи до своїх святинь, скидають взуття (це символізує чистоту серця, з якою слід молитися до Бога). Наступники Магомета (каліфи) вели загарбницькі війни і нищили християнську культуру. Вони захопили частину Азії, Північну Африку, Іспанію й острови Середземного моря.
У той же час багато вірних втратила св. Церква через грецьку схизму, а пізніше через схизму на Русі.
У новітні часи завершено навернення багатьох народів на нововідкритих землях. Але, разом з тим, Церква втрачає багато членів через лютеранську і англіканську схизму.
Д-р Мартин Лютер був монахом чину августинів у Ерфурті, а пізніше викладачем у Вітенберзькому університеті. У 1510 р. перебував у Римі, де був досить холодно прийнятий. Тоді саме Папа Лев X з нагоди будівництва Собору св. Петра оголосив відпуст для тих, хто висповідається і зробить якийсь грошовий внесок на будівництво. Для оголошення цих відпустів і збирання внесків Папа розіслав проповідників. Коли один з них прийшов до Вітенбергу, Лютер написав 95 тез (тверджень) проти відпустів і публічно прибив їх на дверях замкової церкви. У цих тезах Лютер виступив проти вчення Церкви про відпусти. У 1520 р. Лютер був відлучений від Церкви. Його ересь поширилася по всій Німеччині і була причиною кривавих релігійних війн. Прихильників Лютера названо протестантами (на сеймі в Спірі у 1529 р. вони протестували проти рівноправ'я католиків).
Основи лютеранської єресі: Церква не може мати найвищого учительського уряду; найвища церковна влада належить главі держави; не потрібний сан священика — коли ж громада вибере собі проповідника, то він виконує свої обов'язки з волі громади; заперечувалася традиція (усне Передання), за Лютером, уся християнська віра міститься в св. Письмі; св. Письмо може тлумачити кожен, як хоче; віра є спасінням сама по собі, добрі вчинки зайві; заперечувалися християнська жертва, сповідь, чистилище, Святі.