На пізнанні закону формується совість. Совість -  це усвідомлення того, чи якась справа є дозволена законом, чи не дозволена.
Це усвідомлення породжується в нас розумом. Якщо ми беремось за якусь справу, він підказує, як ми повинні чинити згідно з відомими нам законами.
 Розум, отже, породжує в нас усвідомлення самого закону і наших обов'язків щодо закону. Це усвідомлення називаємо совістю. Отже, совість — це вплив розуму, що спонукає нашу волю до добра. Через те, що совість звертає нашу увагу на Божу волю, багато Святих називають її також "голосом Божим". Совість — це голос Бога, котрий проголошує себе законодавцем і суддею (св. Тома з Акв.). Совість, як слова проповідника, що в Божім домі заохочує, грозить або тішить, розраджує, проникає у святині душі (св. Золот.).
Совість перед тим, як ми розпочнемо якусь справу, заохочує до неї або стримує, а після того, як ми закінчимо її, викликає в нас спокій або неспокій, залежно від того, чи добра була справа, чи недобра.
Каїна та Юду непокоїла совість. Суддю, людину, деколи можна підкупити, улеслити або залякати погрозою, а трибунал совісті — ніколи (св. Золот.). Отже, совість є або добра, або зла. Добра совість веселить і розганяє сум, як сонце хмари (св. Золот.). Добра совість осолоджує, полегшує будь-яке горе в житті так, як солодкий мед найбільш гірке осолоджує (св. Авг.). Найбільшу потіху приносить добра совість у годину смерті. "Добра совість — це передсмак неба" (св. Золот.). Зла совість робить нас неспокійними і незадоволеними; зла совість — то черв, що, народився з гріховного бруду (Св. Тома з Акв.), і який ніколи не вмирає (Мр. 9, 43). Нечиста совість отруює нам будь-яку радість, кожну хвилину життя; вона подібна до Дамоклового меча, що кожну годину, кожну хвилину грозить згубою. Людина з нечистою совістю подібна до злочинця, якого засуджено на смерть, і котрому будь-яка розкіш в останню мить життя не дає справжнього задоволення (св. Берн.). Зла совість прояв-ляється часто і зовні, напр., через неспокійний погляд і непевність у поведінці.
Зусиллям волі людина може приглушити в собі совість на деякий час. Тому один має чуйну совість, а інший — сплячу.
Чуйна совість перестерігає нас перед найменшою помилкою, а спляча не підносить свого голосу навіть при скоєнні найбільшого гріха. Чуйна совість наче вага, якою важиться золото, і яка є дуже точною.
Спляча совість подібна до ваги, якою важиться сіно, і яка під тягарем одного кілограма ледве піддається. Чуйну совість мали Святі, котрі боялися гніву Бога, як вогню. Сплячу совість мають звичайні люди, котрі майже не звертають уваги на те, що є очевидним тяжким гріхом. Такі люди часто приділяють багато уваги дрібницям; вони відціджують комара, а верблюда ковтають (Мат. 23, 24). Людей із чуйною совістю називаємо совісними, а людей із сплячою совістю — несовісними.
Хто звикне до недобрих учинків, той буде мати спокійну совість. Протилежною спокійній совісті є неспокійна совість.
Хто має спокійну совість, той уважає найбільші гріхи дозволеною справою. Така людина пояснює свої вчинки по-різному: людям властиво помилятися, інші також так чинять і т. п. Хто живе в гріху, той не зважає вже на докори совісті, як людина, котра мешкає біля водоспаду (або залізниці), поступово звикає до гуркоту, і він їй перестає заважати (св. Вінк. Фер.). Людина з неспокійною совістю, навпаки, вважає гріхом навіть дозволені заняття (напр., спів і т. п.). Неспокійний схожий на полохливого коня, який боїться навіть тіні дерева. І неспокійний уявляє собі небезпеку там, де її немає, а через це якраз легко потрапляє в непослух та інші гріхи (Скар.). Такий неспокій виникає зовсім не із злого пізнання, а з почуття, яке втратило рівновагу, яке затьмарює розум. "Причиною будь-якого неспокою є гордість" (св. Франц. Сал.).
Кожна неспокійна людина є боягузом і не може ніколи дійти до досконалості. Вона схожа на боязкого вояка, котрий боїться стати до боротьби з ворогом і відразу складає зброю. Неспокійна, занепокоєна людина ніколи не повинна довго перебувати у своїх сумнівах. Сумніви подібні до слини або клею, який тим міцніше чіпляється, чим більше до нього торкаємося (Скар.). Неспокійна людина повинна намагатися відкинути занепокоєння і робити якраз те, від чого цей неспокій її стримує (св. Альф.). Вона повинна передусім якнайточніше слухати поради свого сповідника, бо інакше не вилікується від неспокою ніколи (св. Альф.). Занепокоєна людина не повинна довіряти власним переконанням і поглядам, а, навпаки, зовсім ними не керуватися і відмовитися від них; тоді лише вона цілком позбудеться того неспокою, який походить найчастіше з гордості і впертого дотримання власного погляду (Марія Лят.). Хто хоче зробити щось велике для Бога, повинен оберігатися зайвої боязливості. Якби Апостоли були боязливими, то вони б ніколи не піднялися до навернення світу (св. Ігн. Льой.).
Хто чинить проти власної совісті, той грішить.
Совість — це ніщо інше, як закон, застосований до окремих випадків. Отже, хто чинить проти совісті, той чинить проти закону. Хто, напр., у четвер переконаний, що це п'ятниця, але їсть м'ясні страви, той грішить. З тієї самої причини не мають жодної вини іновірці, котрі твердо (хоч і помилково) переконані в правдивості своєї релігії і дотримуються її.