Незнання своєї духовної історії і культури, великої духовної і національної спадщини минулих поколінь робить нас дуже убогими. Коли говоримо про Унійну Традицію Греко-Католицької Церкви, то маємо вивчати цю Традицію і зберігати її такою, якою передали нам її наші предки. Та прекрасна Унійна Традиція, яка має по собі велику і багату спадщину, котру нам передавало впродовж останніх 400 років наше духовенство з усіх регіонів України, Білорусії, Литви, де колись процвітала Унія, сьогодні, можливо, знищена чи в стані перебував відродження. Її потрібно впізнати, вивчити, бо доля її є не вельми легкою. Греко-Католицька Церква завжди прагнула мати своє обличчя. Замойський, Львівський Синоди затверджували ці духовні надбання і практики, які з часом входили в духовне життя нашого народу, хоча були взяті з інших обрядів, традицій чи звичаїв, але прибрали Греко-Католицьку обрядову форму, запали в серце народу, набувши характеру загального духовного культу, стали улюбленим духовним скарбом для загального почитання. Однією з таких духовних практик і набожностей, які глибоко пустили коріння в свідомості народу, є, наприклад, прослава Пресвятої Богородиці в місяці травні як Матері Божої-Цариці Мая. Ця набожність не походить і не зродилася в українському народі, ми її прийняли частково зі Сходу, бо має свій початок там, а також у пізніших віках вона розвинулася на Заході в Римо-Католицькій Церкві. Наш народ настільки полюбив цю духовну практику, звик у такий спосіб прославляти Пресвяту Богородицю в місяці травні, що багато людей вважає її нашою, рідною. І мають у цьому рацію. Бо ця набожність прийняла українську духовну обрядову форму, вона не противиться обрядові, тільки збагатила його, а пісні на честь Пресвятої Богородиці стали перлинами Марійської духовності нашого народу. Найважливішим є той факт, що ця набожність закликає людей до молитви, до прослави Матері Божої в буденний звичайний травневий вечір. Хіба це погано? То що краще: хай люди сидять біля телевізорів, у кнайпі, хай молодь поспішає на дискотеки чи на молитву до Матері Божої? Завжди треба звертати увагу на духовні плоди, як говорить Євангельська наука: "Чиніть плоди, достойні покаяння, і не беріться говорити собі: Маємо за батька Авраама. Кажу бо вам, що Бог з цього каміння може підняти дітей для Авраама. Ба вже і сокира прикладена до кореня дерев: кожне бо дерево, що не приносить доброго плоду, буде зрубане та вкинуте в вогонь” (Лк. 3, 8-9).

Ще однією улюбленою набожністю українського народу є Хресна Дорога. Ще донедавна на шпальтах часописів і в проповідях як модерністи, так і прихильники чистого Східного обряду писали, кричали, що набожність Хресної дороги – це латинізація, це не наше. Сьогодні гадаю, вони самі бачать, які плоди має набожність Хресної дороги. Скільки у відпустових місцях таких як Гошів, Крехів, Зарваниця, Страдч – люди відправляють зі священиками або приватно цю набожність, яким вона стала рідним набоженством для багатьох зранених і розбитих душ! Скільки душ у тяжкі періоди свого життя черпають дорогоцінний лік, бальзам для себе з Найсвятіших Ран Христа Спасителя! Для багатьох людей набожність Хресної дороги після Божественної Літургії є найкращою молитвою, де вони знаходять себе. Хіба це погано?

Ще однією потужною духовною практикою, яка мала місце в Унійній Греко-Католицькій Традиції і яку ми відновили, є свято Пресвятої Євхаристії, знане в народі як празник Божого Тіла. Нелегко було поставити на відповідний рівень це свято. До цієї урочистості потрібно докладати немало фізичної праці і фінансів, потрібно гарно прибрати чотири престоли, підготувати дітей, молодь, а також і старше покоління, яке забуло, як правильно віддавати належну честь і поклоніння Євхаристійному Ісусу. Скептично на цю віднову дивилося багато священиків, часто можна було почути, що ми "щось вигадуємо”, але на все був потрібен час, молитва і духовне виховання. На парафіях, де утвердився звичай з року в рік в урочистий спосіб обходити свято Пресвятої Євхаристії, воно стало улюбленим святом для багатьох вірних. На празник приходять не тільки місцеві парафіяни, а також вірні прибувають з різних областей і районів. Минулого року до мене звернулися декілька осіб з Бузького району і дослівно сказали: "Як у вас є прославлений Євхаристійний Ісус! Скільки ви наголошуєте на необхідності пошани Найсвятіших Тайн! А наші люди про це навіть не мають уявлення і не розуміють, що означає вислів "Євхаристійний Ісус”. І справді: яке це велике свято і як є того дня прославлена Пресвята Євхаристія Найсвятіше Тіло і Найдорожча Кров Ісуса Христа! Що в цьому поганого? Таких прикладів можна наводити дуже багато.

Всяка справа переходить через людські уста. Доброю вона є чи ні, позитивна чи негативна, але народ обговорює її. Завжди в кожному починанні є прихильники і противники. Це довелося добре зазнати на своєму священичому досвіді. Все нове чи старе, яке відновлюється після певних років забуття, переходить через людські обговорення. Найважливіше – це є мета, яка мусить мати добрий намір і не повинна противитися Божому Закону, а також має служити на більшу прославу Господа Бога. Візьмемо для прикладу вже не Божий культ, а християнські або просто людські стосунки. Пригадується, як наші вірні зі Львова і області вперше пішли на прощу до Пацлавської Кальварії, як тільки відкрили кордон, і як вихваляли поляків: які вони добрі, милосердні, бо були вельми гостинниими до них як духовні, так і світські люди. Де одна особа казала: де там нашим священикам і людям до них рівнятися! Мені як священикові стало ніяково, відчув образу за свій народ, одне слово – мене взяло, як кажуть, за "живе”. Невже ми гірші за поляків? Невже ми не можемо виявити в такий спосіб гостинності одні до одних? Я гостро зрозумів і відчув отой людський фактор: говори, проповідуй про милосердя, любов, але якщо особистим прикладом не покажеш цього, то твої слова залишаться словами і не більше. Наступного 1993 року на відпуст Святих Верховних Апостолів Петра і Павла перед празником заповідаю своїм парафіянам, що треба приготовити солодкий стіл і канапки для вірних які прибудуть на відпуст. То було чимось новим і до кінця не зрозумілим, але вірні взялися за справу тоді з великою жертовністю. Так у наше парафіяльне життя ввійшла практика солодкого столу і канапок на відпуст. Це також було щось нове або старе, але відновлене. І також були репліки, що, мовляв, "хоче з себе щось показати”.

Цей добрий приклад "перенісся” у Страдч, де на Успення Пресвятої Богородиці приходили прочани, і опівночі, чи радше над ранком, після Хресної дороги, парафіяни готували перекуску для людей, які брали участь в нічних богослужіннях. Хоча в Страдчі вірних греко-католиків було мало, але вони поставилися до цього дуже відповідально і з розумінням. Цей добрий приклад перейшов на всі традиційні парафії, багато інших священиків взяли собі цей добрий звичай і започаткували його в себе .

Декілька років тому, пам’ятаю прийшла до захристії жінка зі Стрийщини, яка приїжджає до нас на нічну Адорацію. Вона хотіла виказати біль свого серця: місцевий священик, довідавшись, де вона відбуває нічну Адорацію, з насмішкою сказав їй, що, мовляв, Ковпак купив вас канапками і чаєм…” Канапками і чаєм не можна купити нікого, хіба вірою, добрими ділами і милосердям. Так було, є і буде не тільки серед вірних, але також і серед духовенства. Якось зайшовши до парафіяльного будинку на нічній Адорації, я побачив жінку середнього віку, яка приїхала з області – просила чаю, бо мала цукровий діабет і почувалася не зовсім добре. Сама совість підказує робити добро, бо скільки є ще таких людей, яких потрібно підтримати на силах. Знаю, що деякі вірні одразу після Адорації поспішають на роботу або на навчання, не заходячи додому: тож невже ми, місцеві, маємо бути байдужими до людей, які приїхали разом з нами на спільну нічну молитву? Ні в якому разі. Яка тоді вартість нашої молитви і в чому полягає наша побожність, якщо ми є байдужими і легковажними і не виявляємо відповідної любові і послуги своїм ближнім? Так, підходили до мене деякі "незадоволені особи”: мовляв того не треба, для чого це робити… Треба робити все, що в людських силах, щоб тут, на землі, прославити Господа Бога і послужити своєму ближньому. Звертати увагу на те, що комусь подобається чи не подобається, керуватися людськими засадами – не завжди добре. Маємо робити те, що навчає нас Слово Боже, – воно для нас орієнтир і дороговказ.

На якому рівні відбуваються відпусти на традиційних парафіях! Після виходу церкви з підпілля для більшості вірних празник (чи престольний, або храмовий празник, як вони звикли називати, бо такий термін запровадила Православна Церква) – це багато священиків, які стоять біля престола на Божественній Літургії, водосвяття, гостина і на тому кінець. В Уніатській Церкві здебільшого в Галичині, говорили: ідемо на відпуст, а не на празник. Служба Божа, яка відправлялася в цей день, називала відпустова Свята Літургія, бо хто з вірних цього дня приступить до Святої Сповіді і Святого Причастія, отримає відпуст повний. Перед відпустовою Божественною Літургією виставляли Святі Тайни, як приписує типікон о. Дольницького, а в кінці Богослужіння – урочиста Євхаристійна процесія і благословення Святими Тайнами. Спочатку для багатьох це було людей нововведенням, бо вони були виховані при інших обставинах і не пам’ятали Греко-Католицької Традиції, але з часом зрозуміли значення відпусту: що це не тільки відвідання храму Божого, а потім вдома забава, але насамперед – це поєднання нашої душі з Господом Богом через Святі Тайни.

Відпуст на наших парафіях відбувається з участю церковних братств, які приїжджають з різних парафій з фанами. Молодь зібрана біля церкви, дівчата у вишиванках в національних українських строях – це також пропаганда, популяризація нашої української культури, звичаїв, традицій. Вистояти на сонці біля трьох годин – це також не дуже легко, тож діти навчаються гарту, витривалості, посвяти, жертовності. Більшість дівчат із фаного братства також приступають до Сповіді і Святого Причастія. Що тут поганого? Що церква заохочує молодь до парафіяльного життя, і наближує її до Господа Бога в такий спосіб?

Час Великого Посту. Реколекційні науки. Не по всіх парафіях відбувалися реколекційні науки, навіть у часах, коли Церква мала свободу, тобто до її заборони 1946 року. Відбувалися Місії, але раз на десять років, а може і через довший час, але були й такі парафії де місії не проводилися. Були окремі парафії, де ревні священики провадили великопостні реколекції, але то була меншість. Першого року, як парафія в Рясному перейшла в лоно Греко-Католицької Церкви, на великопостних реколекціях було всього 60 осіб. Для більшості вірних це було нововведення. З часом, коли люди зрозуміли ціль і призначення реколекційних наук, на них збирається біля півтори тисячі вірних. Хоч нині ніби й існує розпорядження церковної ієрархії щодо проведення реколекцій у часі Великого посту, та все ж вони не відбуваються на належному рівні. Багато вірних, а можливо, і священиків до кінця не розуміють значення і призначення тих духовних вправ. Для багатьох священиків ре колекції – це скоріше час, щоб висповідати вірних. Один священик має три дні для проповіді, а інші священики сповідають – ось так відбуваються духовні вправи. Священик, який провадить реколекції має бути відповідно підготовлений, мати план реколекцій, їх послідовність, його науки мають провадити до відповідної цілі – це не тільки недільна проповідь або гарно говорити про все, це віднова Божого Духа на парафії і в серцях вірних. З реколекційними науками пов’язаний також відпуст повний, генеральне Святе Причастя, а в кінці отець-реколекціоналіст уділяє спеціально призначене на цю урочистість Апостольське благословення.

Для більшості вірних УГКЦ реколекції є також нововведенням, як і духовий оркестр у часі Божественної Літургії. Уніатська Традиція, яку ми прагнемо відновити, постійно нищилася, заборонялася, переслідувалася. З одного боку були єпископи, митрополити, світське і монаше духовенство, які бажали відновити, утвердити католицький дух в Уніатській Церкві, дати їй більш духовний розвиток, відповідний до духовних потреб того часу, прищепити ті універсальні набожності, які посідала Вселенська Католицька Церква, священики працювали також над національною свідомістю народу. З іншого боку, була церковна ієрархія, яка в усіх тих нових духовних практиках і змінах вбачала латинізацію Східного обряду і неустанно закликала до повернення до своїх коренів, своєї духовної ідентичності. Звичайно кожне очищення обряду провадило до схизми, тобто повернення до Православ’я. Існувало два табори в Уніатській Церкві: одна духовна орієнтація була спрямована на Вселенську Церкву, Західну культуру, ментальність, інша орієнтувалася на Схід, на Росію. Царський уряд, який ішов у ногу з Руською Православною Церквою і мав свою єдину шовіністичну мету, всякими способами впливав на єпископів –прихильників чистого "візантійського обряду”, особливо, використовував матеріальний "підхід”. Це духовенство, яке підтримувало чисто візантійську лінію і дивилися на Схід, на Росію, як на своє спасіння і національне і духовне визволення, називали в народі москвофілами, або кацапами. В усіх обрядах і духовних практиках, які посідала Православна Церква, вони вбачали своє рідне, близьке, а всі універсальні духовні практики Вселенської Церкви вважали латинськими і чужими для Греко-Католицької Церкви, тому духовенству, яке впроваджувало в житті ці перлини зі скарбів Вселенської Католицької Церкви, закидали, що це є латинізацією. Ця тема заслуговує на окреме, більш обширніше дослідження про Греко-Католицьку Традицію і рухи в нашій Церкві. Наша стаття не присвячена цій темі, про це я принагідно згадав, щоб дати розуміння тієї історичної правди і дороги, якою йшла і формувалася Уніатська Церква. Вищенаведені приклади з власної душпастирської праці навів не для того, щоб продемонструвати свою доброту, розум чи милосердя. Ні, сохрани Боже! Кожен з нас може сказати з Апостолом Павлом, що не має чим хвалитися перед Господом Богом, хіба моїми немочами. Ці приклади і багато інших, незгаданих, які були у моєму житті, вказують на те, що всяка добра, благородна, побожна, шляхетна справа дається з дуже великим зусиллям і трудом, і навпаки – кожна зла справа іде, "як по маслу”. Ніколи не треба знеохочуватися, ніколи не треба звертати увагу на людські обговорення і осуди, а слід завжди пам’ятати: якщо твоя справа послужить на більшу славу Божу і в своєму корені та намірах є доброю, то хоч би ти мав багато перешкод і випробувань, знеохочень і розчарувань, але добрий і милостивий Бог, знаючи твою ціль і мету буде з тобою і благословить тебе у Твоїх добрих намірах.

Зараз знову повертаємося до нашої теми, а саме – прослава Господа Бога. В Слові Божому знаходимо об’ємніше і ширше розуміння прослави Маєстату Всевишнього Бога, глибше за те, як ми з вами, можливо, розуміємо це сьогодні або в той спосіб, в який практикуємо на даний час. У Греко-Католицький Церкві в рідному краю був період, коли був перерваний від 1946 по 1989 рік публічний Божий культ. Так, відправлялися Святі Літургії, уділялися Святі Тайни, але в підземеллі, в катакомбах. Священики виконували свої дійства в найпростішому і найдоступнішому вигляді. Коли вони ставали до Служби Божої, могли мати тільки єпітрахиль, щоб у разі небезпеки з боку комуністів чи атеїстів, можна було скоренько зібрати речі і залишити хату чи інше приміщення без жодних доказів, тобто церковних атрибутів. Тому не все може знати, пам’ятати навіть і старше покоління, і не слід розкидатися словами: що в нас цього не було; потрібно дуже добре дослідити історію, чи мало те чи інше набоженство місце в нашій Церкві.

У Біблійній історії Старого Завіту читаємо, як за часів царя Навуходоносора три молодці, товариші пророка Даниїла Ананія, Азарія і Мисаїл, за невиконання наказу царя поклонитися золотому бовванові були вкинуті до вогненної печі. Три товариші вибрали мученицьку смерть, але не зігнули своїх колін перед ідолом. Ішли вони на смерть мужньо і відважно, ставши перед царем, визнавали свою віру: "Коли Бог, якому ми служимо, зможе нас визволити з печі, розжареної вогнем, Він визволить нас, царю, й з твоєї руки, а коли ні, то нехай тобі, царю, буде відомо, що ми твоїм богам не служитимемо й золотому бовванові, що ти поставив, не вклонятимемось” (Дан. 3, 17-18).

Цар запалав великою люттю, вираз його обличчя змінився, він став жорстоким і бажав відомститися найстрашнішою карою. Наказав піч розпалити всемеро більше, як її розпалювали до того часу; найсильніші мужі з його війська зв’язали трьох молодців і вкинули у піч. Піч була дуже сильно розжарена, і вогонь спалив тих мужів, проте Ананія, Азарія і Мисаїл всередині печі спокійно ходили серед полум’я і: «немов одними устами, взяли хвалити, славити й благословляти в печі Бога, промовляючи: "Благословен єси, Господи, Боже батьків наших, і достохвальний, і вельми возносимий повіки; благословенне Ім’я Твоє святе й славне, і вельми достохвальне й возносиме повіки. Благословен єси у Твоїм святім, славнім храмі, і вельми хвальний, і вельми славний повіки. Благословен єси на престолі царства Твого, і вельми воспіваний, і вельми возносимий повіки” (Дан. 3, 51-54).

Відтак у своїй подячній пісні три молодці перераховують, хто має прославляти Господа Бога: Благословіте Господа, Ангели Господні, усі над небесні води, сонце й місяць, звізди небесні, дощі і роси, всі вітри, вогонь і спека, холод, роси й іній, крига й холоднеча, льоди і сніги, дні й ночі, світло і пітьма, блискавки і хмари, земля, пагорби і гори: все, що на землі виростає, джерела, моря і ріки, всі небесні птиці, всі дикі звірі і худоба, сини людські, священики Господні, раби Господні, духи й душі справедливих, святі і смиренні серцем. Всі ці прослави описані в книзі пророка Даниїла, третій розділ. Отже, відколи існує Всесвіт, все, що покликав Господь Бог до життя, прославляє Його Святий Маєстат. В тому числі і людина в різний спосіб прославляла Господа Бога. Відколи винайшли музичні інструменти і на них почала людина прославляти Господа Бога.

Невід’ємною частиною Божого культу в Старому Завіті були музичні інструменти. Відомості про існування і значення музики ми черпаємо з Слова Божого Старого Завіту, а також при археологічних розкопках були знайдені останки деяких музичних інструментів. Більше матеріалів представляють древні малюнки і рельєфи на яких зображені музиканти з інструментами, що йдуть у процесії, походах чи беруть участь у різних торжествах.

Які відомості подає нам Біблія щодо виникнення музичних інструментів? Скептики, атеїсти, разом з іншими безбожними критиками Слова Божого вважали, що писмність не була знана в ранні часи Старого Завіту. Таке припущення було однією з основ сучасної критичної теорії, яка ставила під сумніви правдивість і правильність книг Старого Завіту: мовляв, вони були написані значно пізніше тих подій, які описують. Такі критики неодноразово висміювали науку Церкви, яка черпала знання і проповідь із Біблійних джерел. Вони вважали, що в більшості книг Старого Завіту записані лише усні перекази минулих поколінь, в яких багато доданих і перекручених фактів.

Але на все свій час. Останнє століття підтверджує протилежну думку. Лопата археолога доказала, що документи опису важливих подій писалися зараз же після тих подій. Писемність походить із допотопних часів. Вавилонія була колискою людського роду, географічним місцем Едемського саду, батьківщиною Адама, Ноя і Авраама. Тут почалася біблійна історія, звідси людина зробила свої перші кроки на землі. Моїм завданням не є дослідження писемність Старого Завіту, але принаймні ми повинні ще мати інше уявлення від загального, яке існувало і яке подавали досі, що, мовляв, це ми тільки так багато осягнули і винайшли, а все, що відбувалося до нас, було убогим і примітивним.

Вже за часів Авраама в Урі, а також в інших містах Вавилонії – Лаваші, Ніппурі, Сіппарі – були школи, храми, а також великі бібліотеки з тисячами книг різної тематики: словники, граматика, довідники, енциклопедії, офіційні літописи, праці з математики, астрономії, географії, релігії і політики. Це не фантастика, а реальність. Тому не можемо не довіряти Біблії, яка подає нам, наскільки Бог вважає для людини потрібними, знання про саму людину, її історію і зв’язок з Господом Богом.

Донедавна вважали, що використання заліза не було знане людству до ХІІ століття до Різдва Христового. Біблійна історія подає нам іншу інформацію. Ще за життя Адама його нащадки навчилися використовувати мідь, залізо і винайшли музичні інструменти. У 1933 р. д-р. Г. Е. Франкфорт зі Східного Інституту, знайшов у руїнах Асмару, близько 180 км на північний схід від Вавилона, залізне лезо, виготовлене біля 2700 до Різдва Христового, таким чином пересунувши дату вживання заліза на 1500 років у давнину. Первісні написи дали ще більшу інформацію, а саме, що Вавилонія ніколи не була заселена людьми, які не знали металів. Вавилонський історик Берос, який жив 300 років до Різдва Христового, базуючи свою історію на архівах храму Мардука, навів імена 10 довголітніх царів, які царювали перед потопом. В містах, що були столицями допотопних царів, були знайдені такі речі: розмальований глиняний посуд, знаряддя з кременю, інструменти, бірюзові вази, мідні сокири, мідні дзеркала, мотики, серпи, приладдя з каменю, кременю і кварцу, риболовні гачки, моделі човнів, підземні гончарні печі, череп’яний посуд, навіть була знайдена колісниця, що є доказом, разом з культурними досягненнями, добре розвиненої цивілізації.

Повертаємося до музичних інструментів. Біблія нам подає таку інформацію: "Ада породила Явала. Він був батько тих, що живуть у шатрах і випасають худобу. Ім’я брата його Ювал. Цей був батьком усіх гуслярів та дударів. Цілла ж і собі породила Тувал-Каїна, що кував з міді й заліза всяке знаряддя” (Бут. 4, 20-22). Ще не було хору (звичайно, крім ангельського в небі, де прославляють неустанно Маєстат Всевишнього Бога), але первісна людина вже винайшла музичні інструменти, які згодом застосувала до Божого культу. Такою є історична і біблійна правда, подобається нам це чи ні, але так свідчить Біблійна історія і розкопки археологів.

Коли почали використоувати музичні інструменти в культі Божому? В книзі Виходу читаємо: "Коли фараонові колісниці й вершники ввійшли в море, Господь повернув на них морські води; сини ж Ізраїля пройшли по суші, серед моря. Взяла тоді Марія, пророчиця, Аронова сестра, літаври у руку; і вийшло все жіноцтво за нею з бубнами та хороводами. І приспівувала їм Марія: Співайте Господеві, славно бо прославився; коня і вершника скинув у море” (Вих. 15, 19-21).

Які музичні інструменти були в Старому Завіті? Найбільш знаним ударним інструментом є, звичайно, тимпан – бубон, або ручний барабан. Він мав дерев’яної або металевої рами, обтягнутої шкірою тварини, а по краях був прикрашений бубонцями. Тимпан використовували в різних життєвих ситуаціях, і він мав в Ізраїлі як національне, так і духовне призначення. Пророк Єремія отримав від Господа Бога таке послання: "Народ що зберігся від меча, знайшов ласку у пустині. Ізраїль іде до спочинку свого. Господь йому здалека з’явився: Я полюбив тебе відвічною любов’ю, тим і зберіг для тебе мою ласку. Я знову тебе відбудую, і будеш відновлена, ізраїльська дівице. Знову хизуватимешся бубнами своїми й виступатимеш у веселім хороводі, знову виноградників насадиш по горбах самарійських. Ті, що їх понасаджують, самі й збирати будуть” (Єр. 31, 2-6).

Про кимвали (цимбали), або тарілки, згадує Святий Апостол Павло: "Якби я говорив мовами людськими й ангельськими, але не мав любови, я був би немов мідь бреняча або кимвал звучний” (ІКр. 13, 1). Кимвали – це два мідні тарілкообразні диски діаметром від 8 до 20 см, якими вдаряли один до одного. Кимвали використовували в храмових оркестрах: "Давид звелів Левитським начальникам настановити своїх братів співаками з музичними інструментами, з арфами, цитрами та цимбалами, щоб розливався їх звук і високо злітав їх голос на знак радощів” (1Хр. 15, 16).

Арфа, чи цитри, або гуслі – видовжена дуга, на яку натягували струни. В Слові Божому читаємо також про духовну силу музики, коли: "Дух Господній відступив від Саула, а злий дух від Господа непокоїв його” (ІСам. 16, 14). Саул часто мучився і мав неспокій на своєму серці, слуги, бачивши такий важкий душевний стан свого пана, промовляли до нього: "Глянь лишень, як злий дух від Бога тебе мучить. Нехай наш володар лише накаже, і твої слуги, що перед тобою, пошукають чоловіка, який вміє грати на цитрі; і як нападе на тебе злий дух від Бога, він заграє своєю рукою, і тобі стане легше” (1Сам. 16, 15-16). Давид став чоловіком, якого полюбив Саул і вподобав собі, і коли: "Найде дух від Бога на Саула, візьме Давид гусла та й заграє; от і полегшає Саулові і стане ліпше, а злий дух відійде геть від нього” (ІСам. 16, 23). Тут бачимо позитивну силу музики і її великий вплив має на стан людської душі.

Духовні інструменти того часу включають як мінімум три різновидності флейти. Праведний Йов, описуючи свої тілесні страждання, вказує також на страждання його музичних інструментів, які немовби співтерплять разом з ним, їх звук вже не той, що був до того: "Я сподівався щастя – і прийшло лихо; я чекав світла – і наступила пітьма! Нутро моє кипить, не угаває: дні смутку надійшли на мене. Ввесь ходжу почорнілий, без сонця; встаю, кричу серед громади. Братом зробився я шакалам, і приятелем струсям. Шкіра на мені почорніла, кості мої горять від жару. Цитра моя голосить, сопілка моя плаче” (Іов. 30, 26-31). Про музичний інструмент, який приносить радість для людського серця і душі, говорить також пророк Ісая: "І ваша пісня залунає, як у ночі, коли святкують свято, і радість серця вашого буде, як радість того, хто під сопілку йде на Господню гору, до скелі Ізраїля” (Іс. 30, 29). Часто пророки порівнювали внутрішній стан своєї душі, свої переживання, тривоги, радості з музичними інструментами, глибокий зміст вкладали Божі слуги в Старому Завіті в світ музики, що в них вбачили деколи більше розуміння і співчуття, як у людей: "Тим-то серце моє тужить по Моавові, мов сопілка; серце моє тужить по мешканцях Кір-Хересу, мов свиріль, бо пропав скарб, який вони надбали” (Єр. 48, 36).

У Старому Завіті також використовували сигнальні духові інструменти. Ріг, або ріжок, являв собою зігнутий ріг тварини, переважно баранячий. В ріг трубили на війні: "І велів Йоав засурмити, й усе військо зупинилось і вже не гналось більше за Ізраїлем, і боротьба припинилась” (ІІСам. 2, 28). Ріг використовувала сторожа, попереджаючи про небезпеку: "І я поставив вартових над вами. Вважайте на звук трубний! Вони ж сказали: Не будемо зважати!” (Єр. 6, 17). В ріг сурмили при торжествах, коли вводили на трон нового царя: "Там нехай помаже його царем над Ізраїлем священик Цадок із пророком Натаном. Тоді сурміть та викрикуйте: Нехай живе цар Соломон!” (ІЦар. 1, 34). В релігійній традиції використовували ріг, коли проголошували початок ювілейного року: "і повелиш сьомого місяця десятого дня місяця сурмити голосно в труби. В день покути повеліти сурмити голосно в труби по всій землі вашій; і вважатимете за святий п’ятдесятий рік, і проголосите волю всім мешканцям краю. То буде ювілей для вас, і кожен повернеться в свою посілість і до роду свого” (Лев. 25, 9-10).

Сам Господь Бог повелів Мойсеєві виготовити дві срібні труби, в які мали трубіти не хто інший, а самі священики на війні. Священики сурмили в час релігійних урочистостей: "Шеванія, Йосафат, Натанаїл, Амасай, Захарія, Бена, Еліезер, священики – сурмили перед Божим животом” (ІХр. 15-24). Роль священиків та левітів у духовному житті Ізраїлю описує також Неємія, коли вони повернулися з неволі, тоді великим запалом і жертвенністю почали відбудовувати святиню в Єрусалимі: "Обидва хори, співаючи подяку, спинились у домі Божому, і я та половина начальників зі мною, і священики Еліякім, Масея, Мін’ямін, Міхай, Еліоенай, Захарія, Ананія з сурмами, і Масея, Шемая, Єлеазар, Уззі, Єгоханан, Малкія, Елам та Езер, співці ж під проводом Ізрахії голосно співали. І принесли того дня великі жертви й раділи, дав бо їм Бог велику радість. Раділи й жінки та діти, і далеко було чути радощі Єрусалиму” (Неєм. 12, 40-43). Цар Соломон повелів збільшити до сто двадцяти кількість священиків, які грали на трубах під час урочистих богослужінь: "Як священики вийшли зі святині, – всі бо священики, що були там, не зважаючи на черги, освятились; – і всі левіти-співці, Асаф, Геман та Єдутун, сини їхні та брати їхні, одягнені в вісон, із цимбалами, арфами та цитрами стояли на схід від жертовника, а з ними 120 священиків, що сурмили. І коли всі разом сурмили й співали в один голос на хвалу й славу Господа, та коли загримів звук труб, цимбалів і музичних приладів на хвалу Господа: "Бо Він благий, бо віковічна Його милость!” – тоді Господній дім сповився хмарою Господньої слави, і священики не могли стояти на службі через хмару, бо слава Господня сповнила дім Божий” (ІІХр. 5, 11-14).

Коли Господу Богові співали і грали на музичних інструментах в один голос на славу, тоді "дім Господній сповився хмарою Господньої слави”, – це означає, що Господь Бог прийняв похвальну жертву, яку Йому складали ізраїльські священики разом зі співаками і музикантами, усім Божим народом: Богові було це до вподоби. Господь Бог показав свою присутність у цій молитві, бо над домом Божим появилася хмара і покрила його, тому навіть священики не могли стояти на службі, бо такою великою і всемогутньою була присутність Бога Живого.

Хтось заперечить і скаже: але це була святиня, в якій не було Євхаристії, Безкровної Жертви, сьогодні маємо інше розуміння храму Божого. Єрусалимська святиня була також помешканням Бога Живого, не можемо применшити її значення, бо сам Христос-Спаситель дає свідоцтво про неї: "І приходять вони в Єрусалим, і, ввійшовши у храм, Ісус взявся виганяти тих, що продавали й купували в храмі; перекинув столи міняйлів та ослони тих, що продавали голубів, а й не дозволив, щоб хтось будь-що переносив через храм. Навчав Він їх і сказав їм: "Хіба не написано: Дім Мій домом молитви назветься для усіх народів? А ви з нього зробили печеру розбійників!” (Мр. 11, 15-17). Якщо тоді Господь Бог прийняв, спільну молитву священиків, які співали і грали на музичних інструментах, то невже сьогодні Господь відхиляється і Йому не довподоби прослава духового оркестру, яка має тільки одну ціль і мету – возвеличення і більшу прославу богослужіння. Сама здорова християнська логіка і Традиція Церкви підказує, що така молитва служить на більшу прославу Маєстату Всевишнього Бога. Просто потрібно глибше пізнати, дослідити і добре вивчити нашу богослужбову уніатську традицію.

Дзвін з Фатіми