І. Ніщо нас не зобов'язує визнавати нашу віру перед кожною людиною та при кожній нагоді. Сам Христос нагадує нам про це словами: "Не давайте священне собакам, ані не кидайте перел ваших перед свинями, щоб не потоптали їх ногами" (Мт. 7, 6). Саме тому перші християни під час переслідувань укривалися зі своєю вірою і визнавали її аж тоді, коли їх запитували: "Чи ви християни?" Тоді ніхто з них не відпирався, а кожний визнав: "Я християнин!" Так і ми повинні сказати, коли хтось про це запитає, бо коли б ми сказали інакше, це означало б, що відрікаємося Христа. Наприклад, хто на бажання поган або жидів плював би на св. хрест чи топтав би його, а в серці говорив собі, що він все-таки не відрікається віри, або хтось випирається віри, а тільки в серці думає собі, що він лише вдає, то така людина робить велике згіршення і допускається тяжкого гріха, бо вона про людське око відреклася своєї віри, а Христос каже: "Хто ж мене зречеться перед людьми, того й я зречуся перед Отцем моїм небесним" (Мт. 10, 33). Отже, ми повинні визнавати нашу віру тоді, коли того вимагає Божа слава, наше спасіння і спасіння наших ближніх.
1. Слава Божа вимагає, щоб ми виразно, рішуче, без винятків і викрутів виявили нашу віру, хоча б за це довелося заплатити своїм життям. Так нам велить Св. Церква і вчить Христос своїм прикладом, коли перед Каяфою визнав, що є Божим Сином, хоча перед тим навіть не відповідав на очернення. Признався до свого Божого Синівства, хоча знав, що за це його засудять на смерть. Подібно також апостоли завжди відверто визнавали свою віру, коли стояли перед високою жидівською радою - синедріоном. Коли їм заборонили голосити Христове ім'я, вони у відповідь виразно заявили: "Чи воно справедливо перед Богом вас більше слухати, ніж Бога, - розсудіть!" (Діян. 4, 19) І далі продовжували проповідувати Христову науку. Так само і св. мученики за віру прийняли смерть. Також і ми маємо обов'язок визнати нашу віру, незважаючи на те, чи це визнання принесе нам користь чи шкоду. Тепер за віру нібито ніхто нікого не переслідує, а проте часто маємо нагоду стати в її обороні, коли Св. Віру висміюють чи провадять безбожні розмови. Таким розмовам ми зобов'язані поставити спротив. Бо інакше своєю мовчанкою дали б згіршення іншим людям, які почали б вважати, що й ми такої самої думки, якщо нічого не говоримо. Однак, мусимо звернути увагу на те, що ми не повинні вдаватися з будь-ким у релігійні суперечки, бо вони мало коли приносять користь і нікого не навертають. Краще сказати противникові, щоб читав добрі католицькі книжки або запитав у священика, а пусту балаканину краще обминути, бо так пише св. Павло до Тимотея: "А порожніх та нечестивих суперечок уникай, бо вони все більше провадять до безбожности" (Тим. II 2,16).
2. Визнавати нашу віру ми зобов'язані й тоді, коли того вимагає спасіння нашої душі. Наприклад, християнин-католик є на праці в якогось лютеранина чи єретика, і той примушує його брати участь у їхніх релігійних практиках. У такому разі християнин-католик зобов'язаний визнати віру, а якщо господар далі його присилував, то має покинути таку працю, бо він винаймив господареві свою працю, а не свою душу.
Або, наприклад, християнин-католик бачить, що в п'ятницю багато людей їсть м'ясні страви. Однак він, щоб заявити свою віру і не дати згіршення, повинен замовити пісну страву.
Або інший приклад: між жидами, лютеранами чи іншими єретиками роздають якусь допомогу, то християнин-католик не може її брати, бо це означало б, що він вирікається своєї віри.
3. Визнати віру маємо обов'язок ще й тоді, коли ближньому треба дати добрий приклад і скріпити його віру. Чудовий приклад такого обов'язку наводить нам старець Єлеазар. Сирійський цар Антіох змушував жидів їсти свинину, а тим самим переступати закон Мойсея. Тих, які від цього відмовлялися, карав смертю. Старого Єлеазара теж змушували до того. Силоміць відкривали йому рот та впихали свинину, але надаремно. Його приятелі хотіли принести йому воловини, а Єлеазар мав тільки вдавати, що їсть свинину. Однак він не прийняв тієї ради, а на просьби приятелів відповів: "Не годиться бо нашому вікові таке вдавати, щоб молодь не думала, що дев'ятдесятилітній Єлеазар перейшов на поганську віру, та через моє лицемірство, з прив'язання до короткого та незначного життя і сама не збилась з дороги, - а й собі не накликати на старість сорому та безчестя. Тому, коли я тепер помру безбоязно, то виявлюся гідним моєї старости, а для молоді лишу зразок відважної та шляхетної смерти за величні і святі закони" (II Мак. 6,24-28). І справді, за закон Мойсея Єлеазар загинув. Так і ми маємо обов'язок визнати віру, коли треба ближнього в ній скріпити чи дати йому добрий приклад. Передусім батьки, господарі, наставники повинні усвідомити, що на них звернені очі їхніх дітей, слуг і підлеглих, які згіршилися б, побачивши їх "вільне" життя, не згідне з приписами Святої Церкви.
Дзвін з Фатіми 3(20), травень-червень 2005 р.Б. http://www.saintjosaphat.org
