Саме тому не дивно, що майже всі твори антихристиянської літератури, що зупиняються на воскресінні, відповідають на це питання негативно. Цю відповідь вони дають настільки наполегливо, що у багатьох, хто їх читає, склалося враження, ніби дійсно ніяка інша відповідь неможлива. Вони, ймовірно, і не знають, що після деяких важливих відкриттів (про них мова буде попереду) факт воскресіння Христа визнав при кінці свого життя ніхто інший, як великий безбожник Фрідріх Енгельс.

Саме до перевидання своїх­ творів він пише (про Штрауса): „Нові каппадокійські відкриття зобов’язують змінити наш погляд на декотрі невеликі, але важливі події світової історії. І те, що раніше вважалося достойним уваги тільки міфологів, повинне буде від сьогодні привернути увагу істориків. Нові документи покоряють скептиків своєю переконливістю, говорять в користь найбільшого із чудес історії, про повернення до життя Того, Хто був позбавлений його на Голгофі”.
Правда, ці рядки залишилися у нас невідомими ще й тому, що жодного разу не були перекладені на російську мову в виданнях Маркса і Енгельса.
За каппадокійськими відкриттями, що переконали навіть Енгельса, послідував ще ряд відкриттів, причому не менш, а навіть „більш важливих”. Їм буде виділений окремий параграф.
Але повернімося до радянської атеїстичної літератури. Основою для заперечувачів воскресіння служить, як вони переконують, відсутність свідчень про воскресіння.
Згадуючи Йосипа Флавія, Плінія Старшого, Сенеку, Тацита, атеїсти стверджують, що ці античні історики не залишили ніяких свідчень про воскресіння Ісуса Христа. Так це, чи ні? Почнемо з Йосипа Флавія. Його свідчення або, навпаки, відсутність свідчень особливо важливі: Флавій, як відомо, один із найнадійніших історичних свідків. Карл Маркс говорив, що «достовірна історія може писатися лише на основі таких документів, як твори Флавія і їм рівноцінних”.
Крім того, Флавій впродовж свого життя також міг бути в курсі подій, описаних у Євангелії. Нарешті Флавій не був послідовником Христа, а тому від нього годі чекати будь-яких перебільшень, вигідних християнам.
Чи дійсно Флавій не говорить про воскресіння? Тим, хто про це заявляє, вартувало б хоч раз у житті, хоча б мигцем поглянути на його свідчення у книзі „Юдейські старожитності”, що вийшла в радянському видавництві АН СРСР. Там чорним по білому написано: „В цей час виступив Ісус Христос – чоловік глибокої мудрості, якщо тільки правильно називати його чоловіком, здійснитель чудесних справ: коли за доносом першорядних у нас людей Пилат розіп’яв його на хресті, зневірилися ті, які вперше Його полюбили, на третій день Він знову являється до них живим”.
Як це в’яжеться із запевненнями, що Флавій жодним словом не згадує про Христа? Зробимо невелику обмовку. У певний час (правда, не дуже довго) свідчення Флавія було взято під сумнів. Але це було майже 150 років тому.
Ще на початку 70-х років XIX століття неспростовно доведено необґрунтованість таких сумнівів. Справа виглядає таким чином: спочатку були відомі всього два варіанти рукописів Флавія. В одному із них такі слова: „На третій день Він знову являється до них живим” були, а в іншому варіанті – відсутні.    
На цій підставі історик Баур, а потім дослідники вирішили, що в першому, повному варіанті, цитовані слова були пізніше вписані християнами. Так виникла легенда про інтерполяції (вставка слів і виразів, що не знаходяться в оригіналі) у Флавія. Однак, більш тверезий аналіз і особливо пізніші знахідки трьох варіантів привели до абсолютно іншого висновку: розходження між першим і другим варіантом пояснює не пізнішим вписанням в перший, а втратою частки в другому варіанті.
І, дійсно, при більш уважному вивченні рукописів з’ясувались вельми цікаві факти: Флавій не нумерував глави, і, як доказав Вельгаузен, хоча дійсно в другому варіанті відсутні рядки „на третій день» і т.д., але після того зовсім відсутні цілі дві глави (що видно із нумерації глав). В знайдених пізніше трьох варіантах творів Флавія рядки про воскресіння є всюди.
Крім того, надзвичайно важлива ще одна обставина. Той же Вельгаузен, разом з іншим авторитетним філологом де Сессі навели ще один незаперечний доказ того, що рядки Флавія про воскресіння написані ним самим, а не пізніше християнами: це доказує мова уривка, присвяченого воскресінню.
Справа в тім, що Флавій писав надзвичайно своєрідною мовою із збереженням всіх особливостей рідної йому еллінської говірки, а ці особливості настільки своєрідні, що підробити їх було неможливо, поміж тим у взятих під сумнів рядках Флавія такі особливості відобразилися повністю.
Але остаточного удару сумнівам відносно достовірності свідчення Флавія завдала, як згадувалось, знахідка ще трьох варіантів його творів.
З’ясувалось:
1) що всі вони містять свідчення про воскресіння;
2) що всі вони написані однією і тією ж рукою, причому тою самою, котрою написані і раніше розглянуті варіанти;
3) що всі п’ять варіантів написані рукою самого Флавія;
4) що, нарешті, самий перший варіант той, в якому, як думали, були зроблені пізніші вставки, насправді був найстарішим від усіх. В теперішній час ніхто із вчених уже не повторює припущень про пізніші вписування у Флавія. Той же, хто продовжує його робити, доказує, що він відстав років на сто.
Інший свідок Воскресіння, грек Гормізій, обіймав офіційну посаду біографа правителів Юдеї, в тому числі і Понтія Пилата. Його повідомлення заслуговують особливої уваги з двох причин:
— по-перше, вони містять надзвичайно багато надійних даних з історії Палестини і цілого Риму і лягли в основу історії Юдеї;    
— по-друге, Гормізій різко виділяється своєю манерою викладу: це людина, здавалося б, неспроможна піддаватися будь-яким враженням; дивується, захоплюється і оповідає про все, за визначенням відомого історика академіка Жебелєва „з безпристрасною точністю фотографічного апарату».
Свідчення Гормізія цінні тим, що він у момент воскресіння Ісу­са Христа знаходився поблизу від того місця, супроводжуючи одного з помічників Пилата. Крім того, важливо додати ще одну обставину: Гормізій спочатку був сильно налаштований проти Христа і, як він сам говорить, умовляв дружину Пилата не стримувати чоловіка від винесення смертного вироку Ісусові. До самого розп’яття Христа він вважав його обманником. Тому за власною ініціативою відправився в ніч під неділю до гробу, надіючись переконатися в тому, що Христос не воскресне і тіло Його назавжди залишиться в землі. Але вийшло інакше: „Приблизившись до гробу і знаходячись в півтораста кроках від нього, – пише Гормізій, – ми бачили в слабкому світлі ранньої зірки варту біля гробу: два чоловіки сиділи, інші лежали на землі. Було дуже тихо. Ми йшли повільно і нас обігнала варта, що йшла до гробу, аби змінити ту, котра знаходилася там звечора. Раптово стало дуже світло. Ми не могли зрозуміти, звідкіля це світло, але незабаром побачили, що воно виходить з рухомої зверху сяючої хмари. Воно опустилося до гробу і над землею там показався чоловік, ніби весь із світла. Потім пролунав немовби удар грому, але не на небі, а на землі. Від цього варта, що знаходилася біля гробу, вскочила зі страху, а потім упала. В цей час до гробу праворуч від нас по стежинці спускалась жінка. Вона раптом закричала: «Відкрилося! Відкрилося!» І в ту ж мить нам стало видно, що дійсно дуже великий камінь, що лежав на гробі, мовби сам по собі піднявся і відкрив гріб. Ми дуже налякались. Потім, через деякий час світло над гробом зникло і все стало таким, як звичайно. Коли ми після всього цього наблизились до гробу, виявилось, що там уже немає тіла похороненого в ньому чоловіка».
Свідчення Гормізія цікаві ще з одного боку. Він пише, що незадовго до страти Христа в Юдеї повинні були чеканити монету з великим зображенням кесаря з однієї сторони і маленьким – Пилата, з другої сторони. В день суду над Христом, коли дружина Пилата послала йому (як це повідомляється в Євангелії) людей, через яких переконувала не виносити смертного вироку Христу, вона в останньому листі чоловікові запитала його: „Чим ти викупиш свою вину на землі, якщо виявиться, що осуджений тобою – дійсно Син Божий, а не злочинець?» Пилат відповів їй: „Якщо Він Син Божий, Він воскресне, і тоді перше, що я зроблю, забороню чеканити моє зображення на монетах, поки я живий» (потрібно пояснити, що бути зображеним на монеті рахувалось в Римі надзвичайно великою честю).
Свою обіцянку Пилат виконав, коли було встановлено, що Христос воскрес. Тоді Пилат дійсно заборонив зображувати його на монетах. Це повідомлення Гормізія повністю підтвердилось речовими доказами. Із римської нумізматики відомо, що в Єрусалимі в цей час були виготовлені монети із зображенням кесаря з однієї сторони, але без зображення Пилата на другій.
Наступний свідок Воскресіння – Сирієць Ейшу, близький до Пилата і його лікуючий лікар. Свідчення Ейшу також представляють величезний інтерес. Найперше Ейшу відноситься до числа найбільш видатних людей свого часу. Найвідоміший медик і натураліст, він мав широку популярність на Сході, а потім – в Римі, залишивши твори, які склали цілу епоху в науці. Недарма історики науки вважають, що Ейшу, як лікар, незаперечно займає гідне місце поряд з Гіппократом, Цельсом, Галеном, а як анатом – поряд з Леонардо да Вінчі і Везалієм. Тільки маловідома мова, якою він писав, перешкодила його визнанню.
Далі важливо те, за яких обставин Ейшу спостерігав описане ним. За дорученням Пилата він звечора напередодні неділі знаходився поблизу гробу разом з п’ятьма своїми помічниками–сирійцями, які всюди його супроводжували. Він також був свідком похоронів Христа, в суботу він двічі оглядав гріб, а ввечері, за наказом Пилата, відправився сюди з помічниками і повинен був провести тут ніч.
Знаючи про пророцтва відносно воскресіння Христа, Ейшу і його помічники-медики цікавились цим із точки зору природознавців, тому все, пов’язане з Христом і Його смертю, ретельно досліджували. В ніч під неділю вони пильнували по черзі. Звечора його помічники лягли спати, але незадовго до воскресіння вже прокинулись і відновили спостереження за тим, що відбувається в природі.
„Ми всі – лікар, варта і решту, – пише Ейшу, – були здорові, бадьорі і почували себе так, як завше. У нас не було ніяких передчуттів. Ми зовсім не вірили, що померлий може воскреснути. Але він дійсно воскрес, і всі ми бачили це на власні очі».
Свідчення Ейшу важливе ще й тому, що він був надзвичайним скептиком, вкрай недовірливим і обережним. У своїх працях незмінно повторював вислів, що ввійшов потім у прислів’я на Сході: „Що я сам не бачив – те рахую казкою”. Тим не менше, він повністю переконався в реальності воскресіння.
Всі перераховані автори заслуговують найретельнішої уваги, хоча не всі їх твори визнані незаперечними історичними джерелами. З іншого боку, важливо те, що їх свідчення, в тому числі й стосовно воскресіння, підтверджувалися історичними знахідками, археологічними пам’ятниками.
Всупереч твердженню атеїстів про те, що нібито про воскресіння Христа немає жодних свідчень – цих свідчень багато. Недаремно один із найбільших в світі знавців античності академік В. Бузескул говорив: „Воскресіння Христа підтверджено історичними джерелами з такою ж беззаперечністю, як існування Івана Грозного і Петра Великого».
Той же вчений говорив, що якщо заперечувати воскресіння Христа, то потрібно заперечувати (причому, з набагато більшими підставами) існування Платона, Юлія, Цезаря, Нерона, Августа, Помпея, Траяна, Марка Аврелія, князів Володимира, Ольги, Олександра Невського, Івана Калити, Данила Галицького, Юрія Довгорукого і багатьох інших.
Ми вказали кілька джерел (не враховуючи Йосипа Флавія), що містять абсолютно безсумнівні свідчення про Воскресіння. Це тільки невелика частина джерел, де говориться, що Христос дійсно воскрес.
Для лаконічності обмежимось лише переліком решти джерел: Епіфаній Африканський, Євсевій Єгипетський, Сардоній Пенідор,  Іпполіт Македонянин, Аліан Олександрійський, Януарій, який ввійшов в історію літератури під ім’ям Псевдо-Діоклітіан, Сібеллій Грек, Амоній Старший, Філастрігін Єрусалимський (якого не плутати з пізнішим вірменським письменником Філосторієм Антіохійським), Костянтин Кірський та інші.
Це далеко не всі свідчення і свідки, а тільки ті, котрі жили в часи Христа, причому знаходились в Єрусалимі або в безпосередній близькості від нього і були очевидцями самого воскресіння або ж незаперечних фактів, які, безсумнівно, підтверджують його.
Крім цього, можна було би назвати десятки авторів, які не були самі свідками воскресіння, але чули про нього від сучасників – батьків, старших родичів, знайомих і т.п. Серед цих авторів також є знамениті письменники старовини, твори яких увійшли у фонд історичної науки. Достатньо назвати, наприклад, Таціта.
Надзвичайно показово, що ряд свідчень про воскресіння ми знаходимо в єврейських авторів того часу, хоча повністю зрозуміло, що євреї були зацікавлені всіляко замовчувати факт воскресіння.
Серед єврейських письменників того часу, що прямо говорили про воскресіння, знаходимо таких надійних авторів, як Уріота Галелиянина, Генона Месопотамського, Шеобруму – батька, Фернана із Сарепти, Манакія – лікаря, Анхіохія Маферканта.
З іменем Маферканта пов’я­заний, м’яко висловлюючись, один анекдотичний епізод, який має місце в антихристиянській літературі. Маферкант був одним із членів Синедріону, що брав участь у тортурах Христа. В Синедріоні він був скарбником і особисто з його рук Юда одержав гроші за свою зраду. Але коли після воскресіння Христа серед юдеїв піднялась тривога, Маферкант був першим із членів Синедріону, що прибули на місце воскресіння для розслідування. Він переконався, що воскресіння дійсно відбулось­. В ньому він міг переконатися більше, ніж хто інший ще й тому, що йому довелося бути до цього біля гробу Господнього майже перед самим моментом воскресіння: він прибув сюди для оплати охорони, яка стояла коло гробу. Наймана охорона отримувала плату після несення кожного чергування. Виплативши гроші, він пішов (охорона залишалась до приходу зміни, яка повинна була скоро прибути). Будучи біля гробу, Маферкант бачив, що могила Христа надійно охороняється, а тіло Його спочиває під важким каменем, але не встиг Маферкант далеко відійти, як великий камінь був невідомою силою відкинутий далеко. Повернувшись після цього назад, до гробу, Маферкант ще встиг побачити здалеку вже зникаюче сяйво над гробом. Все це описано ним у творі „Про правителів Палестини», який належить до числа найбільш цінних і правдивих джерел з історії Палестини.
3 невідомих причин Маферкант несподівано профігурував у безбожника Ярославського в наступному виді: „Про воскресіння Христа мовчить навіть такий ласий на сенсації халтурник (як ми би сказали тепер), як Майферкант, названий Марутою”.
Потрібна була справді величезна винахідливість, щоб в одному нагадуванні допустити стільки сміхотворних збочень. По-перше, „Майферкант” (замість Маферкант) згадується Ярославським, зовсім не як письменник, а як місто в Сирії. По-друге, ніякого „Майферканта», названого Марутою, ніколи не було, а був Марута Мафератський (від назви міста, де він жив), який проживав, до речі, на 500 років пізніше. По-третє, Марута не був халтурником, як кваліфікував його Ярославський, а одним із найбільш талановитих письменників свого часу, якого надзвичайно високо цінували Гете, Байрон, Гюго та ін. Його „Сирійське намисто» було перекладене на багато європейських мов.
В загальній складності, за підрахунками великого знавця римської історичної літератури академіка Петушина, число повністю надійних свідчень про воскресіння перевищує 210. За нашим підрахунком це число ще більше – воно перевищує 230, бо до даних Петушина потрібно додати ще ті історичні пам’ятники, які були виявлені після виходу його праці.
Глибоко знаменний один факт: антирелігійники завжди незмінно ухилялися від дискусій з серйозними вченими на тему про воскресіння. Так, в одному тільки Харкові тричі виникла ідея диспуту атеїстів з академіком Бузескулом і один раз з Петушиним, але у всіх випадках пропозиції про дискусії атеїсти відхиляли.
В Ленінграді союз безбожників не відважився на дискусії з академіками Тарле, Ростовцевим, Кіреєвим, Успенським і чл.-кореспондентом АН Гревсом.
У Москві не ризикнули дискутувати з академіком Трековим, академіком Граціанським і чл.-кореспондентами Єгоровим та Готьє, в Одесі – з професором Варнаком, у Дніпропетровську – з професором Пархоменком.
Цікавий факт: у 1920-х роках у Харкові жив великий знавець історичної літератури, прославлений дослідник античності, член багатьох академій світу В. Бузескул. Він виступив майже з 4-годинною лекцією на тему Воскресіння. Лекція була призначена для вчених, але доступ на неї був вільним (відкритим), і тому на лекцію з’явилися більшість членів союзу безбожників.    
Варто сказати про самого Бузескула: в свій час він, за власним визнанням, віднісся скептично до євангельських творів і мав багато сумнівів, але пізніше, в міру поглибленого впливу вивчення історичних джерел і особливо під впливом зроблених ним відкриттів, упевнився в історичності воскресіння і цьому переконанню залишився вірним до кінця свого життя.
У своїй лекції, про яку йшла мова, академік Бузескул перерахував до найменших подробиць всі основи для сумнівів про Воскресіння, а потім навів усі докази проти цих сумнівів.
Надзвичайне враження справили ці аргументи на присутніх і, в першу чергу, на членів спілки безбожників. Спочатку відчувалось, що вони „киплять» і з нетерпінням рвуться „в бій», але поступово, обеззброєні все новими і новими доказами на користь Воскресіння, вони зовсім притихли. Коли ж лектор закінчив, ніхто не зміг заперечити йому жодного слова. Для ствердження (що на кожному кроці зустрічаються в антихристиянській літературі), ніби воскресіння Ісуса Христа не засвідчене історичними пам’ятниками, м’яко висловлюючись, потрібна надзвичайно велика сміливість і надзвичайно мала порядність.
***
Із наведеного вище чітко видно, що віра, як повітря, потрібна кожній людині, і що вона, віра в Бога, дає нам щасливе життя.
Прихід Христа у світ – це вияв Божої любові до упавшої грішної людини. Знесилена своїм віддаленням від Бога, людина уже не могла самостійно зруйнувати заслону, яка з’явилася між нею і Богом після гріхопадіння. Цю заслону зруйнував Сам Богочоловік Своєю любов’ю, перейшовши через страшенні муки, страждання і смерть. Але, воскреснувши, Він воскресив людину, яка знову отримала привілей зватися дитиною Божою. Христос дарував людині можливість спілкуватися з Богом в любові, „тому що Бог є любов» (Ів. 4, 8). Тому, яким би шляхом не йшла людина до Бога, врешті-решт Він мусить вивести її на головний прямий шлях – шлях любові, правдивий шлях досконалості і єдності з Богом. Цей шлях є істинним даруванням християнства, як Богонадхненної релігії любові. Тільки в християнстві Бог з величезної Своєї любові стає приятелем людини. Але для того, щоб людина відповіла на любов Христа, щоб стала Йому приятелем, вона повинна виконувати Його волю.
„Ви – мої друзі, коли робите все, що я вам заповідаю» (Ів. 15, 14). Виконувати заповіді Христа – означає наслідувати Його, виконувати закон так, як виконував його наш Господь. І в цьому відношенні християнська мораль, яка випливає з виконання заповідей Христа, є найвищою, в якій зло остаточно перемагається добром.
Приклад цьому – сам Воскреслий Христос.