Ідеал ордену «луччих людей» є не просто «сухою догмою» націоналістичної ідеології, але й гостроактуальною вимогою сьогодення. Лиш орієнтуючись на орденський взірець духовності та інституційного оформлення націоналістичного руху, представники цього руху зможуть дієво протиставитися нинішній антиукраїнській і антихристиянській системі. «Світогляд замість партійних параграфів; віра замість знання; непомильність й виключність замість компромісу; культ одиниці й активної меншості замість маси і пасивної більшості; прозелітизм замість підпорядкування "волі народу”; суворість для себе й до інших замість гуманітаризму; ідеалізм замість погоні за мандатами і схиляння юрбі…» – ці слова Дмитра Донцова, котрими він змальовує відмінності між орденом та партією, для сьогоднішнього покоління націоналістів мають залишатися таким же дороговказом, як і для націоналістів міжвоєнного часу.

«Будь віpний Ідеї Hації на життя і смеpть і не здавайся, хоч би пpоти тебе був увесь світ» – закликають нас «44 правила життя українського націоналіста», і сьогодні цей заклик здається просякнутим не так пафосом, як тверезим реалізмом, адже націоналістам, за великим рахунком, доводиться дійсно протистояти «усьому світу»: не тільки пануючому в неоколоніальній Україні режиму внутрішньої окупації, але й глобальним тенденціями, за якими неважко побачити лик Антихриста. Хіба не є змальований Донцовим «Орден хрестоносців під знаком Хреста й Меча» найкращою формою організації для тих, хто у наші темні часи вирішив вийти на шлях священної війни?..

Концепція націоналістичного ордену була, є і буде актуальною – актуальною у сенсі «земної» боротьби та її практичних політичних здобутків і актуальною вищому, релігійному сенсі, і саме на останньому я хотів би зупинитися більш детально.

Як відомо, спільнота християн є Церквою (Зібранням); будучи Зібранням, Церква водночас є містичною єдністю, і кожен християнин є «членом» єдиного організму-Церкви. Чим же за таких умов, з огляду на християнський характер українського націоналізму, можна вважати націоналістичні орденські структури? Яким є місце цих структур у єдиній спільноті Вселенської Церкви? На мою думку, відповідаючи на щойно поставлені питання, варто перш за все говорити про мирянське апостольство, котре являє собою важливу складову християнської присутності на цій землі.

Поширеною є думка, що Церква зробила особливий акцент на мирянське апостольство після Другого Ватиканського собору (тут я орієнтуюся передусім на католицький контекст, проте, сподіваюся, мої міркування не будуть чужими і для вірних православних Церков). Догматична Конституція «Lumen gentium» особливим чином говорить про «справжню рівність усіх вірних щодо гідності та спільної діяльності у будуванні Тіла Христового» (Lumen gentium, 32). Наголос на апостольстві мирян є своєчасним і необхідним, таким, що відображає вдалу адаптацію Церкви до вимог сьогодення. Та не варто бачити у цьому наголосі щось радикально нове, щось «революційне» у прогресистському значенні цього поняття. Насправді, те, що сьогодні називається апостольством мирян, відігравало важливу роль у житті Церкви і в минулі віки, лиш нам це досить важко усвідомити, адже дуже часто ми банальним чином не розуміємо дух, яким пронизувалося традиційне суспільство.

Коли говорити про Церкву часів Середньовіччя, то варто враховувати, що в ту добу поняття Церкви і суспільства у якомусь сенсі збігалися. Маю на увазі наступне: Середньовіччя знало суцільно християнські суспільства, кожен член яких, відповідно, був членом Церкви. За таких умов суспільний організм, суспільна структура були також структурою Церкви. Папську теократію, що характеризувала середньовічну європейську цивілізацію, не варто розуміти механічно. Зверхність Папи над «світськими» монархами не була зверхністю східного деспота над власними рабами.

Попри те, що середньовічне західне християнство не знало такого огидного явища, як московський цезаропапізм, значення «світського» чинника, пов’язаного з політичною сферою, було вагомим. Лицарська, «феодальна» еліта на чолі з монархом відігравала у житті Церкви величезну роль. Це, власне, й було виявом її апостольства. Звісно, не варто розглядати кожного представника цієї еліти як справжнього лицаря віри. Проте потрібно пам’ятати про те, що серед духовенства також завжди знаходилися люди, недостойні власного стану, але це жодною мірою не говорить про непотрібність духовенства. Так само і з лицарством: не завжди стоячи на висоті власних завдань, лицарство, однак, було вкрай важливим елементом у житті суспільства-Церкви.

Наведу ще одну характеристику середньовічного суспільства. Тогочасний трьохчленний становий поділ мав особливе метафізичне значення. Нижча, підвладна верства, верства «тих, хто працюють» відображала пасивний, жіночий принцип. Лицарство відображало принцип чоловічий, тобто активний. Нарешті духовенство відображало найбільш досконалий, цілісний, «надстатевий» принцип, відображало принцип гармонії, зруйнованої Гріхопадінням і відновленої Воплоченням і Жертвою Господа нашого Ісуса Христа. Ці зауваження будуть важливими нижче, коли ми безпосередньо поведемо мову про перспективи націоналістичних орденських структур сучасності.

Щоб краще усвідомити роль середньовічного лицарства у житті Церкви і усвідомити цю роль як форму апостольства, варто детальніше зупинитися над тим, що Церква говорить про апостольство мирян у наші дні. Кодекс канонічного права стверджує, що мирянське апостольство покликане «наповнювати і вдосконалювати порядок пройдешніх справ євангельським духом» (кан. 225, § 2).

При цьому Катехизм Католицької Церкви вчить розуміти під мирянами «усіх вірних, крім членів священства і монахів, визнаних Церквою», тобто «віруючих, котрі з’єдналися із Христом у Хрещенні, приєдналися до народу Божого і стали учасниками, кожен на свій лад, священичого, пророчого і царського служіння Христа». Ці вірні «виконують у свою чергу місію усього християнського народу в Церкві і світі». «Особисте покликання мирян, – продовжує Катехизм, – полягає у тому, щоб шукати Царства Божого, займаючись світськими справами і втілювати їх за Божою волею. (…) Їм особливим чином варто так освячувати і спрямовувати всі світські справи, з якими вони тісно пов’язані, щоб ці справи здійснювалися і розвивалися завжди згідно з Христом і були во славу Творця і Відкупителя» (ККЦ, 897-898).

Декрет «Apostolicam actuositatem» говорить про апостольство мирян наступне: «Як у складі живого організму ні один член не буває виключно пасивним, але бере участь у житті організму і в його діяльності, так і в Тілі Христовім, котрим є Церква, все воно "згідно з відповідним діянням кожного члена, від нього бере зріст на будування самого себе в любові” (Еф. 4, 16)». Далі Декрет стверджує, що про члена Церкви, котрий не діє відповідним йому чином, можна сказати, що він не приносить користі ні Церкві, ні собі самому (Apostolicam actuositatem, 2).

«Апостольство у соціальній сфері, – йдеться у Декреті нижче, – тобто намагання християнським духом формувати мислення і звичаї, закони і структури того суспільства, в котрому живе кожен із нас – це обов’язок і завдання, наскільки відповідні мирянам, що ніхто інший не може виконати їх належним чином. (…) Необмежене поле апостольства відкривається на національному і міжнародному рівні, де саме миряни є передусім служителями християнської мудрості. Тому нехай католики, люблячи свою вітчизну і вірно виконуючи свій громадянський обов’язок, відчувають, що вони зобов’язані сприяти справжньому спільному благу і повинні вміти надавати своїй думці такої ваги, щоб громадянська влада здійснювалася справедливо, а закони відповідали моральним настановам і всезагальному благу» (Apostolicam actuositatem, 13).

Отож, Церква навчає, що вірні не повинні бути її пасивними членами, виконуючи, натомість, відповідну їм працю, ціллю якої, з-поміж іншого, є встановлення Царства Божого на землі, тобто максимальне приближення земного життя до згідного із Божою волею порядку речей. Цією працею окрім інших видів діяльності може бути суспільно-політична активність. Не важко помітити, що ті функції, виконувати які закликає своїх вірних Церква, в умовах традиційного станового суспільства виконувалися монархією і лицарством. Зараз, коли держава є секулярною, відділеною від Церкви, християни, «сприяючи справжньому суспільному благу», мають «надавати своїй думці ваги», тобто бути пасіонарним елементом більш чи менш плюралістичного суспільства. Та тоді, в часи Середньовіччя, втілення християнського порядку речей було безпосереднім завданням «світської» суспільно-політичної еліти. Турбота про дочасне благо суспільства, захист цього суспільства від зовнішніх ворогів, турбота про релігію, переслідування світською владою єретиків, Хрестові походи тощо – все це сучасною мовою ми можемо назвати суспільним апостольством мирян.

А тепер крізь призму вище сказаного погляньмо на зміст і завдання націоналістичного ордену.

Степан Бандера навчав: «Справа релігії, її оборони перед наступом безбожницького комунізму, справжнє ісповідування і підтримування живої християнської віри – це найважливіша справа не тільки самої Церкви, але й всього народу, всіх національних сил, зокрема національно-визвольного руху. Нам треба не відмежовувати оборону християнської віри і Церкви від національно-визвольних змагань, тільки зосередити головну увагу і головні зусилля довкола тих найважливіших тверджень, проти яких ворог спрямовує найсильніший наступ».

Слова Провідника продовжують залишатися для сучасного покоління українських націоналістів зобов’язуючими, лиш замість «безбожницького комунізму» потрібно говорити «сатанинського лібералізму». Таким чином, націоналістичний рух передусім має поставати у ролі світського захисника християнської віри. Форми захисту можуть бути найрізноманітнішими. Перемога Національної революції буде надзвичайно важливою перемогою в обороні Христової Церкви, адже лиш така революція зможе створити належні політичні умови для духовного відродження нашої країни і стати надійним захисником християнських інтересів у світі (хоч, з іншого боку, найбільше християнство відроджується тоді, коли є переслідуваним, та ця тема занадто широка для цієї статті).

Усебічна боротьба за інтереси української нації також має сприйматися як форма християнського, апостольського служіння. «Ми боремося за волю і правду, – влучно зазначав С. Бандера, – не тільки тому, що потребуємо її для себе, але передусім тому, що Бог дав людям ці скарби і такі закони, а основою нашої волі є йти за волею Божою». Націоналістична боротьба повинна осмислюватися як така, що спрямована на встановлення Божого миру на цій грішній землі. При цьому Господь має бути не лише центром кінцевої політичної цілі національно-визвольної боротьби, але й центром її змісту: «І все, що ви робите, словом чи ділом, все робіть в ім’я Господа Ісуса Христа, дякуючи через Нього Бога і Отця» (Кол. 3, 17) – ці слова св. ап. Павла сьогодні має пам’ятати кожен український націоналіст, вбачаючи і в героїчних чинах, і в щоденній рутинній праці справжню молитву Господу.

Зрештою, життя будь-якого християнина має бути молитвою. Ця теза стосується виконання і родинних, і професійних, і, тим паче, національних обов’язків. Ті, кого Бог покликав до націоналістичної боротьби, особливим чином мають усвідомлювати вагу власної діяльності в очах Творця. Ідеологічний, фізичний та спеціальний вишкіл, пропаганда, розбудовча діяльність, акції прямої дії – усюди і завжди націоналіст повинен ставитися до власної діяльності настільки серйозно і відповідально, наскільки серйозно і відповідально до звершення Літургії ставиться священик.

Для того, щоб націоналістичний рух дійсно відігравав належну йому роль у житті Церкви, необхідно, щоб його учасники мали твердий світогляд із чітко розставленими пріоритетами. Націоналістичний світогляд повинен бути теоцентричним, а не гуманістичним – у його центрі має знаходитися Бог, а не людина. Відповідно, недосконалою є логіка «Я християнин, бо я націоналіст, а українська нація є нацією християнською». Ця логіка є дієвою приміром при початковій катехизації націоналіста. Проте націоналіст із твердим, сформованим світоглядом має мислити інакше: «Я націоналіст, бо я християнин. Основою мого світогляду є християнство, а націоналізм закономірно випливає із християнства».

Сьогодні, коли правильні пропорції продовжують порушуватися, коли космос традиційного світу лежить в руїнах, а на його місці утверджується хаос звиродніння, дуже важливо, щоб націоналістичний рух узяв на себе функцію збереження чоловічого принципу християнства і соціального буття. Навіть пересічні християнські публіцисти все частіше говорять, що християнство ожіночнилося, що, образно кажучи, в церкві для чоловіка немає місця. Націоналістичний рух має творити альтернативу до такого протиприродного стану речей. Коли забувається образ християнського воїна, коли авторитетні теологи та представники церковної ієрархії проповідують псевдохристиянський пацифізм, коли не лише світський, але й, нерідко, церковний мейнстрім намагається перетворити чоловіка на кастрата, одним із завдань християнина-націоналіста є живе свідчення віри.

Націоналіст повинен бути живим доказом того, що бути християнином не означає відмовлятися від власної природи, а також того, що справжня чоловіча природа не зводиться до образу якогось миролюбного, законослухняного обивателя. Такий образ досить поверхнево розкриває чоловічу сутність. Він, фактично, виростає із уявлень найнижчої – третьої – верстви, верстви селян, ремісників, торговців і пізніших буржуа, верстви, котра маніфестує собою пасивний, жіночий принцип. Натомість націоналіст має втілювати собою дійсно чоловічий принцип – принцип, котрий в умовах традиційного суспільства маніфестувався передусім у «феодальній» еліті. Сильно виражене вольове, «агресивне» начало, ідеалізм, романтизм, своєрідний авантюризм, жага пригоди, чину і самопожертви – все це, спираючись на чіткі засади християнської віри, має вигідно відрізняти націоналіста і від образу «добропорядного» християнина-обивателя, і від псевдомаскулінного «канону» a la Джеймс Бонд (не говорячи вже про більш огидних, протиприродних персонажів сучасної маскультури).

Сучасний націоналістичний рух має відтворювати собою те, що було покладено на сатанинський вівтар «Прогресу» – має відроджувати лицарську, кшатрійську верству. Свого часу лицарство, нехай і не завжди будучи цього достойним, тримало у своїх руках меч земної влади Христа-Царя. Сьогодні, намагаючись говорити сучасною мовою, Церква забуває про часи минулої слави і забуває про феномен лицарства. Та ми, націоналісти, покликані відродити те, що було втраченим. Коли, з одного боку, християнство не є переслідуваним, не є загнаним до катакомб, а з іншого боку не є пануючим, коли християнство починає вступати у мирний діалог зі світом гріха, тоді сам зміст Христової віри профанується.

Подивіться довкола: велика кількість християнських храмів, вільне відправлення культів, а на цьому тлі – тотальна відсутність Господа у політиці, економіці, культурному житті. Це дуже погано, але саме це може мобілізувати новий лицарський орден, члени якого у власній жертовній боротьбі будуть віднаходити священну чашу Граалю, будуть іти до Творця не широкою дорогою конформізму, а вузькою стежиною Революції.

Ігор ЗАГРЕБЕЛЬНИЙ

www.banderivets.org.ua