Націоналізм є не механічним набором незмінних догм, а ідеологічною формулою, мета якої – унапрямлювати націю до блага (як суб’єктивно-утилітарного блага нації, так і блага у вищому сенсі цього слова). Наявність певних догм для успішного існування організованого націоналістичного руху і справді потрібна. Однак ними (цими догмами) націоналізм у жодному разі не може обмежуватись, шукаючи, натомість, відповіді на нові виклики, котрі ставить хід історичного процесу. Одним із таких викликів для сучасних українських націоналістів є проблема кольорової міграції, а також расове питання як методологічний вимір цієї проблеми.
Українцям пощастило зіштовхнутися із проблемою масової кольорової міграції доволі пізно – уже після падіння СРСР (за часів комуністичної влади ця проблема мала відносно невеликі масштаби). Тому в той час, коли формувалася ідеологія організованого націоналістичного руху (20-30 роки минулого століття) расове питання було неактуальним. Розроблялася лише проблематика нацменшин – представників білих, європеоїдних народів, що сповідували християнство (окрім юдеїв). Різні націоналістичні публіцисти та діячі націоналістичного руху по-різному дивилися на питання національних меншин на українських теренах. В межах цього різноманіття поступово увиразнювалася тенденція виводити ставлення до нацменшин зі ставлення цих нацменшин до інтересів української нації. При цьому можна було помітити зміну колективного підходу (колективна відповідальність общини) індивідуальним (кожен представник нацменшини відповідає сам за себе).
Націоналістичний дискурс почав наповнюватися рефлексіями щодо проблеми кольорової міграції лиш тоді, коли ця проблема стала практичною. В межах націоналістичного підходу проблема кольорової міграції оцінювалася як наслідок фактичної бездержавності української нації в умовах неоколоніальної України. Корінь проблеми справедливо бачився не так у самих мігрантах, як у злочинному характері неоколоніальної влади (від її найвищих щаблів до місцевих корупціонерів, які за умов безкарності забезпечують мігрантів паспортами, роботою, житлом). Причому така поведінка влади пояснювалася не лише її байдужістю до національних інтересів, але й злим умислом, в т.ч. таким, що пов’язаний із виконанням волі закордонних сил. Яскравий приклад такого мислення ми знаходимо у Дмитра Яроша: «Не менш важливим питанням, що теж страшенно турбує наших “західних партнерів”, є монорасовий і моноетнічний характер населення України. Якось під час “помаранчевої революції” один з американських сенаторів, побачивши Майдан Незалежності у Києві, прохопився: “Щось ці українці занадто білі…” І подивіться, як влада України відразу ж прислухалась до цієї фрази. Табори “біженців” з Азії та Африки ростуть, як гриби. Фінансуються емігрантські програми порівняно краще, ніж наші Збройні Сили, громадянство України роздається направо і наліво. З благословення західних ліберастів робиться все для того, щоб наш народ якомога швидше почорнів, пожовтів або набрав ще якихось кольорів райдуги. … Потоки мігрантів до нас (африканців, в’єтнамців, китайців, корейців тощо) – це планомірна кампанія, розв’язана світовими крутіями та активно підтримана режимом внутрішньої окупації проти нашого народу у боротьбі за безцінну українську землю» («Українська революція: ХХІ століття»).
Нерідко тема кольорових мігрантів піднімалася в позаукраїнському контексті, а саме використовувалася як аргумент для критики демоліберального Заходу.
Паралельно з націоналістичним рухом в Україні розвивалися політичні середовища, зорієнтовані на західні моделі правого активізму (власне кажучи, про «паралельність» можна говорити умовно, адже середовища націоналістів і неформальних правих значною мірою перетиналися). Йдеться передусім про скінхедів та інші напрямки НС-субкультури. Часом виникали маргінальні, проміжні ідеологічні мікси та форми ідентичності (основним брендом для їхньої самоідентифікації став так званий соціал-націоналізм). Неформальні праві не переймалися потребою чітко орієнтуватися на ідейну спадщину організованого націоналістичного руху, зате легко переймали ідеологічні рецепти, що мали західне (передусім англосаксонське) походження. Об’єктом запозичення стали, зокрема, й особливості бачення расового питання: крайній біологічний детермінізм, фаталізм міжрасового протистояння, грубий, вульгарний ієрархізм в баченні різноманіття людських рас.
Щойно змальовані характеристики були доволі чужими ідейній спадщині українського націоналізму (достатньо згадати, яку шквальну критику подібним моментам німецького націонал-соціалізму давав Євген Онацький). Одначе сила моди і простота підходу робили їх популярними.
Аби говорити про вирішення расового питання з урахуванням традицій української націоналістичної думки, нам необхідно зробити принаймні дві речі: 1) з’ясувати можливість екстраполяції на проблему кольорової міграції тих надбань націоналістичної думки, які стосуються проблеми нацменшин; 2) поглянути на проблему кольорової міграції і расове питання крізь призму методологічних домінант українського націоналізму. Останніми ми можемо вважати християнство та те, що Василь Іванишин називав «національно-екзистенціальною методологією» (тобто оцінку суспільно-політичних феноменів крізь призму того, які наслідки – негативні чи позитивні – вони несуть для існування нації).
Націоналістичні автори стояли перед необхідністю вирішення практичного питання – що робити з тими національними меншинами, які вже проживають на українських землях? Як зазначалося вище, з часом націоналісти дійшли до думки про необхідність виводити ставлення до неукраїнців із характеру їхнього ставлення до інтересів української нації. Отож, якби мрія націоналістів минулого здійснилася, і їм вдалося б здобути українську державність, Україну чекало б очищення від частини колонізаторів (тих, хто активно протистояв би процесам державотворення), а також подальша інтеграція представників нацменшин у розбудову новоствореної держави.
Цілком імовірно, що націоналістична влада не лише забажала б інтегрувати нацменшини до власного суспільно-політичного проекту, але й прагнула б їх максимально асимілювати. Тут доволі показовою є стаття Володимира Мартинця «Чи дбати нам про чистоту раси?» (поняття «раса» Мартинець вживає не в значенні великих рас – білої, чорної, жовтої, – а в значенні своєрідної етно-біологічної субстанції кожної нації). У своїй статті Мартинець говорить про шкоду мішаних шлюбів в умовах бездержавності і їхню перспективність після здобуття незалежності: «Обмежимося до ствердження: мішані подружжя не є самі по собі для нас шкідливими, расово шкідливими, оскільки їхній продукт залишається між нами. Зате частіше – можна навіть сказати – з правила так буває, що замість зукраїнізувати чужинку (чужинця) батько (мати) сам денаціоналізувався, а син, кровний мішанець, уже сам був чужинцем. Отже зовсім відворотний від бажаного наслідок: замість приєднати до української нації расово чужі елементи й збагатити українську націю расово чужими мішанцями, відпадали, й далі можуть від української (поневоленої) нації відпадати її власні, “расово” чисті члени, а продукти расового змішання збільшать чужі, та ще й ворожі раси. І якраз тому не можна допоручувати змішаних подруж як засіб, та ще й як масовий засіб для нашої нації так довго, як довго вона буде знаходитись у стані поневолення. З хвилею, коли ми станемо державною нацією, справа вповні зміниться, бо ми з поневоленої перемінимось в пануючу націю. Тоді мішані подружжя втратять для нас характер ворожого денаціоналізаційного засобу, а навпаки можуть стати одним із наших засобів трансфузії чужої крові та асиміляції чужинців».
Отож, у разі здобуття УССД ми мали б зведення до мінімуму наслідків колонізації наших земель колишніми поневолювачами (росіянами, поляками, румунами, мадярами), а також подальшу інтеграцію залишків колонізаторів та представників інших нацменшин (вірменів, греків, німців, чехів тощо) до українського суспільства.
Співставляючи вище сказане з темою кольорової міграції, перш за все варто відзначити, що в контексті націоналістичного дискурсу міжвоєнного чи повоєнного часу важко уявити згоду націоналістів на широкомасштабну імміграцію інонаціонального населення. По-друге, населення України тоді мислилося як апріорі біле. По-третє, націоналістичне мислення було сповненим яскравого есенціалізму. Підставою нації вважалася «раса» у пояснюваному вище сенсі; нація мислилася не просто як спільнота, наділена спільністю етнографічних рис, колективною волею та політичними прагненнями, але й як продукт особливої матерії (кожна нація є продуктом своєї власної «раси»-матерії). Усвідомивши цей есенціалізм, дуже нерозумно ставити питання про те, чи надавали б українські націоналісти минулого значення відмінностям між білою, жовтою та чорною расами, якби перед ними стояло практичне завдання випрацювати відповідну методологію. Таким чином ми можемо говорити, що класична методологічна тріада у ставленні до нацменшин (В. Іванишин: «Наше ставлення до неукраїнців: побратимське – до тих, хто разом з нами бореться за УССД; толерантне – до тих, хто позитивно ставиться до нашої боротьби за УССД; вороже – до тих, хто протидіє процесам українського національного відродження і державотворення») жодною мірою не може автоматично переноситися на десятки тисяч іммігрантів, які останнім часом наводнюють наші землі.
Тепер перейдемо до оцінки проблеми кольорової міграції крізь призму методологічних домінант українського націоналізму.
Християнство уникає двох крайнощів у розумінні расової різноманітності людства. З одного боку, для християнства є неприпустимим грубий расизм, невизнання за тими чи іншими расами повноцінної людської сутності з її найважливішим атрибутом – безсмертною душею. З іншого боку, християнство сповнене благовоління перед сотвореним світом – ділом рук Творця. Якщо у нас викликає захоплення вигляд зоряного неба або різноманіття барвистих квітів, то чи не має викликати подібного захоплення різноманіття народів і рас? Якщо має, то чи не варто нам боротися за збереження цього різноманіття, пам’ятаючи, що Господь призначив границі розселення людей (Ді. 17, 26)? Таким чином ми можемо говорити, що християнський світогляд являє собою матрицю для формування расіалістських поглядів на расове питання.
На тлі щойно сказаного сумно спостерігати за окремими моментами у житті сучасної Церкви, коли частина європейського духовенства замість того, щоб підтримати націоналістичні рухи корінних народів, піднімає лицемірне питання захисту мігрантів. Таким чином це духовенство опиняються по один бік барикад із агресивними ліберастами-неоманіхеями – тими, хто хоче знищити природну людину (з її расою, статтю, національною вкоріненістю) в ім’я власноруч вигаданої «людини-взагалі» (без раси, національності, із «гендером» замість статі).
Враховуючи виклики неоманіхейства, ми можемо говорити, що роль християнства як підстави расіалістських поглядів зростає. На неоманіхейство сьогодні варто дивитися в есхатологічній площині – як на одну зі стратегій Антихриста. А тому захист власної раси і захист расовості як природної характеристики людини варто розглядати як суспільно-політичний обов’язок християнина.
Що ж стосується розгляду проблеми кольорової міграції крізь призму національно-екзистенціальної методології, то варто зазначити наступне. Одним із базових вимірів національних інтересів є біологічне виживання нації. З огляду на це стає зрозуміло, що наплив мігрантів, які мають радикально відмінний расовий тип, суперечить національним інтересам, адже через механізми метисизації відбувається розмивання біологічної субстанції народу. При цьому змінюється не лише зовнішній вигляд людей, але й їхня ментальність.
Ще більшою проблемою є наплив мігрантів у такій кількості, яка дозволяє їм не розчинятися і не підлаштовуватися. Коли кількісний поріг перейдено, мігранти починають витісняти корінне населення, завойовуючи один квартал за іншим.
Міграція, особливо радикально відмінного населення, створює низку інших проблем. Серед них – зростання злочинності, посилення суспільної напруги, витворення типу агресивного етнічного маргінала, який, не будучи вкоріненим у жодну велику спільноту, закономірним чином стає ворогом суспільства.
Расово споріднені з українцями представники національних меншин можуть бути інтегральною частиною українського суспільства як асимілюючись, так і зберігаючи власну культуру та ідентичність. Незначний відсоток неукраїнського населення, що расово відрізняються від більшості українців, але назагал належить до європейської раси (наприклад, представники кавказьких народів), також є допустимим, хоч, як показує практика, зміцнення відповідних діаспор усе ж породжує певні виклики для корінного населення (вже згадувана етнічна злочинність або надмірна присутність у бізнесі; в окремих випадках – шовінізм відносно місцевого населення). Натомість кольорова, інорасова міграція несе набагато серйозніші виклики – виклики, які, власне кажучи, адресовані самому існуванню нації.
На превеликий жаль, на тлі війни з Москвою чимало українців залишаються байдужими до проблеми заселення їхньої землі чужинцями. Ба більше, сьогодні набирає популярності тренд «афробандерівця» – україномовного негра, нерідко у вишиванці або в якомусь одязі з українською символікою. Усього цього достатньо, щоб потішити патріотичні почуття багатьох наших громадян. Розгадати природу такої психологічно-світоглядної патології нелегко. Можливо, дається взнаки колоніальна схильність захоплюватися чужим (в цьому випадку – західним): протистояння з Москвою змушує українців ще більше хотіти бути «європейцями», а з «європейством» нині пов’язується мазохістський культ «толерантності». Крім того, наявність на вулицях наших міст кольорового населення візуально споріднює їх (наші міста) із містами Заходу; щоправда, залишається питання, чи воліють українці спостерігати іншу візуальну схожість – спалені автівки та розграбовані магазини.
В сутності речей московська агресія і колонізація наших земель кольоровим населенням – це явища подібного характеру. І там, і там ми бачимо волю до іншої України. В основі більшості війн чи навіть міжособистісних конфліктів лежить конфлікт візій. Навіть у конфлікті грабіжника і його жертви лежить фактичний конфлікт двох візій: грабіжник вважає, що гаманець, мобільний телефон та прикраси жертви мають перейти у його власність, жертва з цим не погоджується. Те ж саме ми можемо спостерігати в московсько-українському конфлікті: московська сторона бачить Україну по-своєму, ми – по-своєму. Такий же конфлікт візій спостерігається і в площині етно-расового майбутнього наших земель: якою бути Україні – білою, по-справжньому європейською країною чи країною, заселеною мішаниною народів і рас? Мігранти уже самим фактом своєї присутності на наших землях підтримують другий варіант. Загал українства, будучи обдуреним або пасивним, не протистоїть його реалізації. Це збільшує відповідальність, що лежить на націоналістах.
Не зважаючи на війну та інші негаразди, націоналісти мають активніше зачіпати проблему кольорової міграції як у площині пропаганди, так і в площині практичної діяльності. Не варто думати, що тоді, коли проблема кольорової міграції стане більш явною, суспільство якось автоматично прокинеться і почне її вирішувати. По-перше, вирішити її буде значно тяжче, ніж зараз. По-друге, ніяких гарантій, що суспільство прокинеться, немає. Навіть навпаки: досвід західних суспільств доводить, що збільшення масштабів присутності мігрантів відбувається паралельно зі збільшенням масштабів одурманення населення.
Передусім, націоналістам необхідно не допустити крайньої маргіналізації теми опору процесам заселення наших земель мігрантами. Для цього націоналістам варто не боятися бути собою і сміливо говорити про речі, котрі несуть небезпеку існуванню української нації.
Піднімаючи тему кольорової міграції у своїй пропаганді, націоналістам варто уникати грубого расизму (котрий, власне, є чужим націоналістичній ідеології) і дотримуватися расіалістської методології: ми боремося проти кольорової міграції не тому, що ненавидимо чорних або жовтих чи вважаємо їх людьми нижчого ґатунку (це надзвичайно вульгарний погляд на різноманіття рас), а тому, що ми європейський народ і хочемо, щоб наша земля продовжувала бути європейською.
Потрібно на прикладах (а їх зараз вистачає) говорити про усі ті негаразди, які може принести нашому суспільству кольорова міграція. Також не буде зайвим певний месіанізм: з огляду на стан речей у Західній Європі Україна та інші країни Центрально-Східної Європи сьогодні ще мають шанс відбутися як бастіон білої раси; переконування українців, що вони можуть стати рятівниками Європи може відіграти роль певної протиотрути відносно меншовартісного заклику «ставати європейцями».
Що стосується деяких емоційних моментів, то ними також не варто гребувати. Напади мігрантів, ведена ними наркоторгівля, витіснення мігрантами українців із ринку праці, надмірний розвиток їхнього бізнесу, випадки зґвалтування українських жінок – усе це повинно ставати предметом націоналістичної пропаганди. В ряді випадків, дотримуючись загальної расіалістської методології в теоретичній площині, у практичній площині не буде зайвим розпалювання того, що можна назвати ксенофобією (буквально – «боязнь чужинців»). Випадок зґвалтування негром чи арабом білої жінки або ж витіснення в’єтнамцями українських продавців на ринку несумісний із толерантністю.
Протидія колонізації наших земель чужинцями має бути невід’ємним елементом перманентної революційної боротьби. Часом є необхідними акції прямої дії відносно самих мігрантів. Не повинні лишатися без відповіді злочини з боку мігрантів. Націоналісти мають діяти самі або ж організовувати громаду у випадках, коли непрохані гості збільшують власну нахабність. Не буде зайвою профілактика ганебних зв’язків між білими жінками та кольоровими зайдами (як показує практика, доволі дієвими є комбіновані патрулі, до яких входять не лише хлопці, але й дівчата: доки хлопці приділяють свою увагу мігрантам, дівчата проводять «роз’яснювальну роботу» з білими хвойдами). При цьому усе ж потрібно пам’ятати, що удари у больові точки самого міграційного процесу будуть більш дієвими, аніж акції прямої дії відносно мігрантів.
Колонізація наших земель відбуваються завдячуючи верхам державної влади. І тому, доки не відбудеться націоналістична революція, націоналісти мають докладати максимум зусиль, аби впливати на неї з метою прийняття корисних для нашої нації рішень або недопущення рішень шкідливих. Чималий простір для боротьби існує на місцях. Це і недопущення будівництва нових «відстійників» для мігрантів, і протидія тим, хто їх працевлаштовує, забезпечує документами чи житлом, і боротьба з мафією, котра допомагає мігрантам переміщуватися через нашу територію або осідати на ній. Окремим фронтом роботи є вузи. Женучись за грішми, керівництво вузів докладає максимум зусиль, аби залучити іноземних студентів: за ними резервуються місця, для них створюються житлові умови і т.д. Вплинути революційними методами на адміністрацію вузу буде більш продуктивно, аніж протидіяти самим студентам, кількість яких зростає.
У разі перемоги націоналістичної революції нова влада має у якнайшвидші терміни зробити Україну територією, важкодоступною для кольорових мігрантів. Йдеться передусім про радикальне обмеження можливості легального проникнення в Україну на постійне місце проживання або ж на навчання. Жорстко діючи проти будь-яких форм злочинної діяльності, націоналістична влада має з особливою жорсткістю розправитися над мафією, котра сприяє нелегальному трафіку мігрантів. Важливим є розірвання договору з Євросоюзом про реадмісію мігрантів (якщо цей договір не буде розірваний раніше).
Розохотити мігрантів осідати в Україні або пересуватися через її територію мають жорсткі умови їхнього утримання у випадку арешту.
Влада має докласти максимум зусиль, аби депортувати тих кольорових іноземців, які вже осіли в Україні. Важливою є розробка нормативної бази для позбавлення громадянства мігрантів і, в ідеалі, їхніх дітей (в тому числі від змішаних шлюбів). Загалом, існує суттєва потреба в юридичній артикуляції расової ідентичності. У справі заохочення мігрантів до виселення з України держава може стимулювати потрібні реакції з боку суспільства, негласно покриваючи стихійні виступи проти мігрантів.
Важливість расової складової людської ідентичності, критика неоманіхейських рис лібералізму, висвітлення мерзенного характеру міжрасових зв’язків має стати важливим напрямком державної пропаганди.
Цілком прогнозованим є те, що, не дивлячись на вище згадані заходи, державі не вдасться повністю очистити країну від наслідків колонізації. З огляду на це мають бути розроблені далекосяжні стратегії соціально-економічної маргіналізації мігрантів та їхніх нащадків (знову ж таки, включаючи нащадків від змішаних шлюбів).
А загалом, проблему колонізації наших земель варто розглядати в глобальному контексті. Шалені міграційні потоки породжує хибний напрямок розвитку сучасного світу. Значною мірою вони закорінені у обставинах економічного характеру. Щоправда, ці, здавалось би, грубі, зовнішні обставини мають наслідки глибоко антропологічного характеру. Нинішній світ створює передумови для того, щоб людина перетворювалася на номада і в просторовому, і в духовному сенсі.
Одним із напрямів профілактики міграції для української влади мають стати релокалізація економіки, боротьба зі споживацтвом, гармонізація суспільного розвитку. Дуже часто мігранти селяться у західних країнах, заповнюючи вакуум на ринку праці. Поєднане зі споживацькими амбіціями поширення вищої освіти призводить до того, що представники корінних західних народів відмовляються від фізичної праці. Цю нішу на ринку праці заповнюють мігранти. І з огляду на це, і з огляду на ряд інших обставин необхідним є радикальне скорочення кількості вузів і студентів (відповідно до вимог ринку праці), повернення вищій школі елітарного статусу, зруйнування стереотипу про обов’язковість вищої освіти, популяризація робітничих професій та сільського господарства, протидія нав’язуванню штучних потреб, створення перепон для виїзду українців закордон (при відповідному поліпшенні соціально-економічних обставин всередині країни).
Якщо націоналістична революція в Україні можлива, вона має народити нову країну, котра вкаже людству шляхи до його порятунку.
Ігор Загребельний http://zahrebelnyj.blogspot.com
