Марія! Одне тільки слово, а в серці вже - віхола ніжності! Одне тільки слово, а в тебе вже виро­стають крила. Одне-однісіньке слово, а скільки в ньому любові і сили! Казав один святий: "Знай: щойно ти вимовиш "Богородице Діво..." - а Вона, Марія, твоя Мати, Мати всіх людей, вже стоїть біля тебе, готова тобі допомогти". Немає скорішої помічниці, немає вірнішої заступниці. В цьому ми переконуємося щодня, на кожному кроці життя, хоч, можливо, й не завжди розуміємо, за що нам така ласка...

У липні цього літа, яке запам'яталося всім неймовірною, виснажливою спекою, довелося мені стояти, як і кожного місяця, в черзі в ощадній касі на вулиці Генерала Чупринки, щоб оплатити рахунки за комунальні послуги. Людей було чималенько, роздратована черга ледь-ледь посувалася, бо постійні працівники-касири подалися у відпустки, залишивши замість себе не зовсім второпних практикантів, які працювали дуже повільно. Щоб не нудитися й не гаяти часу, беруся за вервичку і тихенько молюся. Упівоберта голови за моїм лівим плечем стоїть жінка. Сільського вигляду, спра­цьована, на голові біла охайна хустина, глибокі очі. Такі жінки трапляються дуже рідко тепер, тому з першого погляду на них неодмінно про себе відзначиш: це дуже побожна душа.

Вона усміхнулася до мене самими очима так тепло й довірливо: свої своїх упізнають одразу.

- Любите вервичку? - звернулася до мене.

- Я з нею не розлучаюся... - захотілося мені чомусь звіритися цій незнайомці.

Тоді й вона несподівано почала мені звірятися. Ми навіть зраділи, що до бажаного віконечка каси було ще далеченько.

- Для мене це також найважливіша, найперша молитва, - розпочала свою розповідь жінка. - Ой, якби Ви знали, скільки ласк отримала моя сім'я завдяки їй! Хочете розповім про один випадок? Може, встигну, заки надійде наша черга...

Я кивнула і затамувала подих.

Жінка продовжила:

- На початку вісімдесятих років мій син закінчив середню школу і зібрався вступати в університет на фізичний факультет. Вчився добре, особливо йому давалися точні науки. Я дуже молилася за нього. Три перші екзамени він склав на четвірки, залишався ще один, останній, іспит. Йому потрібна була тільки четвірка. Бо якщо отримає трійку - все: відправлять в Афганістан, тобто на війну, з якої він може не повернутися. Знаєте, скільки тоді трун спроваджували звідти з нашими дітьми... Вся наша родина, звичайно, дуже переживала за мого Ігоря. Я слізно благаю: "Дитино, прошу тебе, візьми в кишеню з собою на іспит вервичку!" Він наче аж обурився: "Ну що ти таке кажеш, мамо! Ти ж знаєш, що я на ній не молився, хоч як ти мене не просила. І Бог про це також знає, і тепер Він скаже: "Ти диви, який хитрун! Як притисло, одразу згадав про Мою Пречисту Матір і про вервичку!" Я не переставала вмовляти сина, намагаючись переконати, що Бог навпаки зрадіє, коли побачить вервичку в його руках. І таки поклала її йому до кишені...

З тим і пішов мій Ігор на той вирішальний іспит.

Минали години. Я вийшла на балкон, стала там, спершись на перила, виглядаю сина та все молюся. Молюся всі вервички, які знала, усі підряд. Все в мені горіло: "Матінко Божа! Не допусти, щоб моя дитина пішла вмирати ні за що в чужі краї!" Не знаю, скільки часу я отак провела, не їла й не пила, та все не зводила очей з дороги, якою мій Ігорко мав вертати з університету.

Здається, минула ціла вічність. Нарешті біжить мій синочок. Але якийсь сам не свій. Намагаюся розпізнати: що ж там у нього?! Здалека підніс обидві руки: правою показує чотири пальці, а в лівій тримає вервичку над головою і радісно махає нею. Слава Богу, зрозуміла я: вервичка перемогла!

Забіг до хати й розповідає:

- На два питання я відповів запросто. Вони були легкі. А третє - ніяк. Розумієш, мамо, такого й близько не було в шкільній програмі! Такого ми не вчили... Я не знав, що робити. Намацав вервичку в кишені, молюся "Богородице Діво", прошу Її допомоги. Не знаю, як маю викручуватися. Мабуть, доведеться йти в армію, під кулі. Викладачка переглядає мій екзаменаційний листок. "Так, - каже. - По всьому видно, що тобі потрібна тільки четвірка. І що ж ми з тобою будемо робити? Ти ж не знаєш відповіді на третє питання". Я з переляку вийняв руку з кишені, а заразом висмикнув і вервичку. І тут ще більше злякався, подумав: а що як викладачка відбере та ще й накапає на мене в ректорат?! І полечу я на всі чотири сторони з тріском... Але вона не сказала ні слова. Вдала, що нічого не помітила. Тоді я почав її просити: "Будь ласка, запитайте мене ще про щось! Я відповім на всі питання!" Вона посміхнулася і таки поставила нове питання... Так, мамусенько, твій син став сьогодні студентом!"

... У голосі жінки було стільки переконаності, любові й віри у силу молитви на вервиці, що я не могла приховати свого захоплення й здивування. Яке це щастя - зустрічати на своєму шляху людей, для яких головним у житті є віра й духовність!

Завершивши свої справи, ми подякували одна одній за радість спілкування і попрощалися христи-янським привітом: "Слава Ісусу Христу!"

Донині докоряю собі, що не запізналася з цією жінкою ближче, не закріпила нашого знайомства. Вона поспішала, і я поспішала... Але Матінка Божа недаремно нас поєднала. Адже ми тримаємо в руці Її святу вервичку, за саме носіння якої при собі Святий Папа Пій Х 31 липня 1906 року Божого надав усім вірним 100 літ і 100 чотиридесятниць відпусту... Не кажучи вже про інші численні відпусти та обітниці, пов'язані з молитвою на вервиці, що їх у різні часи надали Папи Римські і сама Мати Божа у Фатімі, а також в інших місцях своїх об'явлень. "Хвала і честь Тобі, Маріє!"

http://www.saintjosaphat.org