„Рідна мова – це найважливіша основа, на ній зростає духовно і культурно кожний народ”, – підкреслив Митрополит Іларіон (Іван Огієнко) у праці „Наука про рідномовні обов’язки”, яка вперше побачила світ на сторінках „Рідної мови” 1935 року.

У державному процесі мова виконує низку функцій. Серед них дві найголовніші. Всередині країни мова інтегрує, об’єднує, консолідує етнос, народ в єдиний національно-духовний організм. Роль зовнішньої функції мови полягає у виокремленні держави з-поміж інших країн, в утворенні нації і держави серед багатомовної спільноти. Це об’єктивний природний процес, бо навмисне порушення його, підступне зазіхання на нього не можна охарактеризувати інакше, як злочин проти народу – носія цієї мови і людства загалом.

Найжорстокіший, найнебезпечніший слід у психіці, моралі, вчинках і діях мільйонів українців залишили московсько-царські і московсько-комуністичні асимілятори. Расизм Московщини щодо України є найдавнішим, наймасштабнішим, найпідступнішим. Євген Маланюк справедливо підкреслив, що терористично-поліційна машина тоталітарної держави підступно, брутально підганяла національні організми під етнічний рівень московської маси, маючи на меті витворити єдиний „нєдєлімий” народ – русскій, російський чи совєтський. Зросійщені українці (а цю проблему я добре знаю по с. Станіславчик Вінницької обл., де я часто буваю, а також по інших регіонах України) повинні знати правду про причини того, що з ними сталося. Вони – жертви цілеспрямованого насильства, примусового зросійщення „згори”.

Українська мова така ж мучена, багатостраждальна, як і наш народ. Зросійщення було продуманим, постійним, масовим, методичним, як у царській Росії, так і СРСР. Нині маємо кілька поколінь російськомовних українців, які вивчають українську мову як іноземну, російська стала дляних побутовою. Від матері до дитини в багатьох сім’ях уже не передаються в спадок українська мова, пісня. Відбувається те, що наш відомий краєзнавець Петро Арсенич назвав „підсвідомим колаборанством”, тобто, коли свої мова й культура вже не сприймаються навіть у найвищих проявах. Як наслідок, ми часто дивимося на світ чужими очима: російськими, американськими, польськими, ще якимись. Дуже важко вчимося дивитися своїми, українськими.

Національний нігілізм, малоросійська психологія, зневажливе ставлення до української мови найбільше даються взнаки на найвищому державному рівні. Антидержавники найбільше бояться національно-свідомого українства і прагнуть здобути все, аби не допустити розвитку національної освіти й національного виховання функціонування української мови, виховання молоді в патріотичному дусі.

Академік Іван Дзюба привертає увагу до нового явища –традиційно зневажливе ставлення до української мови як до сільської. На неї переносять всі негаразди, викликані жахливим економічним становищем. Українська мова, на жаль, відіграє роль подразника для невдоволених мас. Натомість російська мова стає знаком соціального протесту проти безладу в країні і зубожіння народу. Такі хитрі зміщення відбулися не стихійно, в тому простежується цілеспрямована свідома політика новітніх зросійщувачів, які будь-що намагаються повернути Україну в лоно Росії.

Свого часу відомий політик П. Милюков говорив: „Чим довше в Україні пануватиме безладдя, тим легше її знову прилучити до Росії”. Часи змінилися, але незмінним залишилося прагнення великодержавників, україножерів. Чим менше української мови, тим менше самої України, тим глибше поглинання України Росією. Нинішній розгардіяш російськомовного реваншизму щільно пов’язаний несамовитими намаганнями комуністів, соціалістів (звичайних і „прогресивних”) та їх московських підспівувачів реанімувати російсько-комуністичну імперію з однією мовою, культурою,духовністю – зрозуміло, російською. Звідти такий брутальний наступ на українську мову, як один з основних елементів, що цементують націю і державу, наповнюють добротворчою енергією. Не слід забувати, що всі кризи – економічна, політична, ідеологічна – є продовженням кризи національної.

Для збереження української мови в Україні – державі, що відродилася на засадах реалізації українським народом іманентного природного права на своє самовизначення – доконечно потрібна цілеспрямована, наполеглива, активна підтримка її функціонування, а не правове закріплення так званої українсько-російської двомовності, а насправді – російської одномовності. Одержавлення української мови зовсім не означає приставляння з ножем до горла росіян чи російськомовних. Говоріть собі у приватному користуванні на рівні національних груп і громад якою бажаєте мовою, але дотримуйтеся закону про державність української мови на державній службі та загальногромадському мовокористуванні.

Повністю погоджуюся з твердженням професора Прикарпатського університету ім. В. Стефаника п. Миколи Лесюка, що жалюгідне становище української мови та культури в Українській державі має бути проблемою і болем не лише етнічних українців, але й кожного, хто називає себе патріотом України. Бо українська мова і культура – це не лише мова й культура етнічних українців, але й наш спільний гімн, герб і прапор, наш знак у світі.

Не можна бути політично і економічно незалежною державою, не будучи незалежним духовно і культурно, не маючи еліти, яка міцно стоїть на рідному культурному ґрунті.

Відомо, щоб дитина успадкувала духовно-національні якості свого народу, його ментальність, її слід виховувати саме рідною мовою. Рідна мова формує тих, хто нею говорить, їх погляди на світ, на взаємини між людьми, вироблені нацією за довгий шлях її формування. У мові сконцентрований спільний світогляд народу, набутий досвідом багатьох поколінь.

Людська спільнота і мова цієї спільноти перебувають у сфері постійних взаємних впливів. Самостійна вільна особа, її громадянський державницький дух, всебічний моральний розвиток можливі лише в національно-культурному і високодуховному середовищі. Воля здійснюється у духові, а дух – у національному слові, покликаному служити насамперед порозумінню, злагоді, інтеграції української людності, будівництві та утвердженні суверенної незалежної демократичної правової Української держави на засадах домінуючої української культури.