Біографія

Василь Стефаник народився 14 травня 1871року у с.Русів Снятинського повіту.

Він дійсно прийшов у світ як страдник і боронитель страж­денних.

Родина жила заможно. Хоча під час пожежі у великодню п’ятницю 1911 року в родини згоріла хата. Проте мати винесла подушку, в якій були зашиті гроші. Так рід Стефаників знову залишився багатим. Семен натомість побудував ще більший будинок, який стоїть і донині. Зараз там знаходиться меморіальна частина музею.
 Дитинство хлопчика минуло в рідному Русові Василько радо виконував звичну для сільських дітей ро­боту, пас вівці, близько сходився з батьковими наймитами, слу­хав їхні пісні та казки. З юних літ лилася в сердечко, вразливе на біль та несправедливість, велика любов до землі й хлібороба-трударя на ній, відчувалася святість праці.

Батько хотів бачити Василька орачем і сіячем з юних літ, і пізніше Стефаник згадував першу свою оранку, криваві мозолі і втому. «Нагадується мені одна весна — давня, давня... Я пер­ший раз йшов робити весну... Тато казав: «Ти вже великий, вже мені зо мнов у поле ходити, а за то до Великодню я куплю файний капелюшок кайстровий і черевики куплю, будем робити та й будем мати». Цілий день я погонив — мука була, плач був і сварка. Вечером я вертався додому... Мама мене привітала як парубка». Звернімо увагу, що спогад не похмурий, не песимістич­ний, а овіяний надією: «Будем робити та й будем мати». Оцю впев­неність у власних силах, працездатність, селянську двожильність В. Стефаник пізніше реалізував уже не як ратай, а як новатор-письменник, орав літературне поле глибоко, без огріхів, совість, як людьми і самим собою поважаний добрий господар.

У 1878 році батьки віддали свого найстаршого сина до по­чаткової школи в Русові, де Василь провчився три роки.

Поба­чивши, що дитина тягнеться до знань і має здібності до науки, в 1880 році Семен Стефаник відвіз хлопчика в Снятин, де Василя зарахували до другого класу міської школи. Відразу ж на малого посипалися насмішки й кпини від паничів й учителів: «Тут мене почали бити, хоч дома мої батьки ніколи мене не били». Після цієї школи, де, як писав письменник, «не одну сльозу... зрібним рукавом обтирав», проте хотів учитися і вчився, у 1883 році Ва­силь успішно склав іспити до Коломийської гімназії.

І тут треба було перейти через Дантове пекло другосортності, принижень, знущань. Одного разу вчитель наказав хлопчикові на­писати речення на дошці якнайвище. Василько старався виконати наказ, тягнувся вгору, сорочечка піднялася і блиснуло голе тіло. Вчитель указкою задирав сорочину, під якою в хлопського сина, звичайно, не було нічого, реготався, а весь клас тупав ногами й улюлюкав. Потрясіння було таким великим, що Стефаник у цей момент мало не помер, а пізніше, коли батько купив йому «пан­ський» костюм, не міг його носити, бо запах сукна щораз нага­дував Василькові ганьбу коло дошки, і хлопчик умлівав уже від одного спогаду.

Доводилось терпіти й коритися, старатися бути непоміченим у класі найбільш агресивними паничами, а потім картати себе за слабодухість: «Я пішов від мами у біленькій сорочці, сам бі­лий. З білої сорочечки сміялися. Кривдили мене і ранили, я ходив тихонько, як біленький кіт, аби паничики не чули. Я чув свою підлість за тихий хід і кров моя діточа з серця капала…»

Так, влітку 1886 року він із найближчими друзями ор­ганізував у Русові читальню, а в кінці року гімназисти прийняли Василя до таємного гуртка, де він перед портретом Шевченка при­йняв присягу, що буде чесно жити і трудитися для народу.

Юний Стефаник сміливо взявся за агітаційну пропаганду, чи­тав заборонену літературу, дружив з Лесем Мартовичем.

Лесь Мартович був для моло­дого Стефаника втіленням справжнього таланту. Василь навіть випросив у своєї матері гроші, щоб видати Мартовичеве оповіда­ння «Нечитальник». Під впливом Леся він і сам спробував тво­рити: «Писати я почав дуже рано, ще в гімназії, та величезний талант Мартовича просто паралізував мене, і я ніколи не призна­вався, що я також письменник».

У Коломийській гімназії В. Стефаник знайомиться з молодим Іваном Семанюком — майбутнім письменником Марком Черем­шиною.І вже В. Стефаник сприяє тому, щоб молодий митець повірив у себе і став писати. Пізніше Леся Мартовича, Василя Стефаника й Марка Черемшину назвуть «покутською трійцею».

Першою публікацією В. Стефаника стала стаття в журналі «Народ» — «Жолудки наших робітних людей і читальні», під­писана псевдонімом Василь Семенів. Погляди коломийських гім­назистів перелякали місцеву владу. Леся Мартовича виключили з гімназії, а дещо пізніше ще двадцятьох, між якими й Стефа­ника.

Продовжувати навчання Василь поїхав у Дрогобицькій гім­назії, але ролі захисника скривджених не зрікся, свідченням чого стала стаття у Станіславському журналі «Поступ» — «Форналь Антін». У цьому нарисі йшлося про долю колишнього заможного селянина, який став наймитом («форналем») на чужому полі.

У Дрогобичі В. Стефаник зустрівся з Іваном Франком і дружба між ними утвердилася на довгі роки.

Після закінчення гімназії батько хоче,щоб син став лікарем. Отож Василь поступає на медицину в Ягеллонський університет в Кракові, де він провчився майже 8 років. Але лікарем так і не став, бо не любив хворих. Зате у Польщі Стефаник сформувався як письменник.

В останній рік навчання в Дрогобицькій гімназії помирає старша сестра Марія, що була для Василя і вихователем, і другом-порадником.

Наша, синку, Марія вмерла. Та як умирала, та все за тебе випитувала. Ми її дурили, що ти над'їдеш. А таки того дня, як вмерла, то казала, що коби тебе хоть крізь вікно, хоть через по­ріг узріла. Та й умерла».

Від жалю серце у Стефаника перевернулося: Пішли ми з мамою на могилу. «Аді, синку, отеє Маріїн гріб. Я вже насадила і рути, і барвінку, і хрест дала малювати, але ще вишеньки не посадила, аж восени посаджу». Сіли ми коло гробу, і мама оповідали мені за біду Марійчину. Цвіт падав на гріб і на нас. Здавалося, що той цвіт зростається з маминим білим волоссям...»

Мати Стефаника — надзвичайно чуйна, добра і ніжна жінка — була чи не єдиною людиною, яка розуміла сина, співчувала йому і безмежно любила. її світлий образ письменник проніс у своїй душі до останніх днів життя.

Після смерті дочки ненька тяжко захворіла, і люблячого сина це дуже непокоїло. До того ж убивчо впливали на виснажене від тяжких страждань материне серце докори батька, що, мовляв, Василеві арешти заженуть її в домовину. Він знав про це і, палко люблячи матір, заради неї терпів усе.

«Не раз, а сто разів на день,— пише він у листі до В. Морачевського 24 листопада 1895 р.,— я боюся своїх дверей, чи аби не розтворилися та аби мені не подано телеграми».

Василь боїться втратити матір. Туга каменем тисне на душу.

26 січня 1904 року Василь Стефаник одружився з Ольгою Гаморак, надзвичайно розумною, делікатною і мужньою дівчи­ною з прогресивної сім'ї. її батько високо цінував творчість зятя і після прочитання «Синьої книжечки» сказав: «Не пиши так, бо іімреш». Сімейне щастя Стефаника тривало всього десять років, \ лютого 1914 року Ольга померла, залишивши Василеві дрібних діток — трьох синів.

Залишившись на 43-му році життя вдівцем, Стефаник узяв турботи про дітей на себе, доглядав їх, пестив, турбувався про здоров'я. Один із синів — Юрко, захворів на висипний тиф і був на межі між життям і смертю. Про переживання батька у той час згадує інший син — Кирило: «Він майже нічого не їв, вночі не спав, щогодини міряв пульс хворого: «Я цього не годен пере­бути, коли Юрко вмре, я не хочу жити. Мені так само тяжко пе­реносити його слабість, як йому»,— з сльозами в очах говорив Стефаник»

Таким він був батьком.

Помер В. Стефаник 7 грудня 1936 р. у Русові від серцевого на­паду. За заповітом митця поховали в рідному селі, поруч із моги­лою матері, адже відчуваючи подих смерті, він не раз повторю­вав: «То, небожата, мені вже треба йди до моєї мами».