Джерела антикріпосницьких настроїв.
Світогляд дворянських революціонерів — майбутніх декабристів формувався, передусім, на основі тодішньої російської кріпосницької дійсності. Неймовірна відсталість країни, необмежене самодержавство, дике панування дворян-поміщиків, закріпачення ними й гноблення селянських мас, безправність і злидні народу, свавілля й хабарництво чиновників, темна аракчеєвська реакція і, в той же час, — селянські антикріпосницькі виступи, поширення просвітительських і революційних ідей, зокрема творчість М. Новикова і О. Радищева, — викликали в передової частини дворян гарячий відгук і зумовлювали висунення ними гасел боротьби проти кріпосного права й самодержавства.
Разом з тим на формування поглядів дворянських революціонерів серйозно вплинула участь багатьох з них, як офіцерів російської армії, у Вітчизняній війні 1812 р. і закордонних походах 1813—1815 pp., в час яких вони наочно ознайомилися з життям європейських країн, просвітительською і матеріалістичною філософією, з демократичними ідеями, ідеалами Великої французької революції — свободи, рівності і братерства. «Ми діти 1812 року», — говорив декабрист Матвій Муравйов-Апостол.
Разом з російською кріпосницькою дійсністю й закордонними походами на формування революційного світогляду багатьох дворян-офіцерів справило вплив також і нестерпне становище селянства України, звідки немало з них походили або служили у військових частинах, що стояли в українських містах і селах. Так, член Південного товариства П. Абрамов на слідстві говорив: «Коли я перебував на зйомці (йдеться про топографічну зйомку) в Подільській губернії, то мав випадок... побачити бідність, в якій перебувала більша частина селян. Це мене вразило і розбудило в мені цікавість дізнатися, яким чином вони доведені до такого стану». Член Південного товариства М. Крюков на допиті теж говорив, що на «зйомці в Подільській губернії побачив я, до якої міри простягається пригнічення селян поміщиками». Член Товариства об'єднаних слов'ян, виходець з Полтавщини, прапорщик Полтавського полку Я. Драгоманов свідчив, що його антиурядові ідеї з'явились як наслідок спостережень над «гнетением» і «жалким состоянием» селян-кріпаків. Велике обурення в молодих офіцерів викликало підневільне й неймовірно тяжке життя військових поселенців в Україні, зокрема у Чугуївських військових поселеннях.
На формування політичної ідеології декабристів впливало і звернення декабристів до історичного минулого України, зокрема до боротьби українського народу за визволення з-під чужоземного гніту, за національну незалежність і волю. У 1816—1819 pp. Ф. Глинка опублікував роман «Зиновий Богдан Хмельницький или Освобожденная Малороссия». Цілий ряд художніх творів з української тематики написав К. Рилєєв. Це — думи «Богдан Хмельницкий», «Войнаровский», уривки із поеми «Наливайко», уривок із поеми «Хмельницкий», «Гайдамак», уривок із поеми «Палей» та ін. Рилєєв прославляв героїчну боротьбу українського народу за своє визволення, оспівував борців за волю України — Наливайка, Богдана Хмельницького, Войнаровського, безіменного гайдамаки та ін. В уста ватажка козацько-селянських повстань Наливайка автор вкладає слова:
Известно мне: погибель ждет
Того, кто первый восстает
На утеснителей народа;
Судьба меня уж обрекла.
Но где, скажи, когда была
Без жертв искуплена свобода?
Погибну я за край родной,—
Я это чувствую, я знаю,
И радостно, отец святой,
Свой жребий я благословляю!
Масонські ложі.
Організаційними формами, в яких об'єднувалися незадоволені існуючим тоді самодержавно-кріпосницьким режимом, стали масонські ложі і таємні політичні товариства. Масонство або франк-масонство (від франц. franc macon — вільний каменяр, муляр) виникло, як релігійно-етична течія, в Англії на початку XVIII ст. Як організаційну форму, масони сприйняли середньовікові цехові об'єднання «каменярів» (масонів) — ложі, які мали свій статут і суворо дотримувалися дисципліни. В масонських ложах об'єднувалися переважно представники привілейованої верхівки суспільства. Масони закликали до всесвітнього братерства, рівності, самопізнання і самовдосконалення людей. В Росію масонство було занесено у XVIII ст. з Англії і Швеції, а в Україну — з Росії і Польщі. У XIX ст. масонські організації набувають політичного характеру.
В Україні найбільше значення мала масонська ложа «Любов до істини», заснована в Полтаві у 1818 p. M. Но-виковим. Михайло Миколайович Новиков (1777—1824) — двоюрідний племінник відомого російського просвітителя М. І. Новикова — з 1816 р. служив спочатку начальником відділення, а з 1817 р. — начальником канцелярії малоросійського генерал-губернатора М. Рєпніна. До полтавської ложі належали великі поміщики С. Кочубей і В. Тарновський, переяславський предводитель дворянства В. Лукашевич, автор «Енеїди» письменник І. Котляревський. М. Новиков був членом перших декабристських товариств — «Союзу порятунку» та «Союзу благоденства» і використовував масонську ложу «Любов до істини» як прикриття для нелегальної роботи і для підготовки людей до вступу до таємного товариства. В «Алфавіті членам колишніх зловмисних таємних товариств...», складеному правителем Слідчої комісії у справах декабристів А. Боровковим, серед 579 членів декабристських товариств і причетних до них сім були із ложі «Любов до істини».
М. Новиков склав перший у Росії республіканський конституційний проект, який, на жаль, не зберігся.
Масонська ложа «Любов до істини» проіснувала в Полтаві близько року і була з наказу царя Олександра І закрита М. Рєпніним у 1819 р.
Із 1818 р. масонська «Ложа об'єднаних слов'ян» існувала в Києві. До неї входили українці, росіяни й поляки. Засновниками цієї ложі були польські поміщики В. Рос-цішевський, X. Харлинський, П. Олізар — маршалок шляхетства Київської губернії, членами були майбутній декабрист князь С. Волконський, деякі офіцери, вчителі, лікарі, всього близько ЗО чол. Масонські ложі існували також у Житомирі, Крем'янці, Рафалівці, Вишнівці на Волині, при цьому українці більшість становили в Кременецькій і Вишневецькій ложах, інші мали польський характер. 1 серпня 1822 р. Олександр І заборонив масонські ложі.
Малоросійське товариство.
Одночасно з існуванням масонських лож член полтавської ложі «Любов до істини» В. Лукашевич у 1819 р. почав створювати таємне Малоросійське товариство. Василь Лукич Лукашевич (бл. 1783—1866), походженням із козацьких старшин, по закінченні Пажеського корпусу служив у колегії закордонних справ, а потім у міністерстві внутрішніх справ. Вийшовши у 1807 р. у відставку, жив у Борисполі, став маршалком дворянства Переяславського повіту, брав участь у масонських ложах полтавській «Любов до істини» і київській «Об'єднаних слов'ян». Настроєний патріотично, Лукашевич і почав організовувати «Малоросійське товариство», яке ставило метою досягти незалежності України. Членами товариства були українські дворяни С. Кочубей, В. Тарновський, П. Капніст (небіж письменника) та ін. Лукашевич уклав «Катехізис автономіста». Товариство мало зв'язки з Польським патріотичним товариством і з Південним товариством декабристів. У 1826 р. Лукашевич був ув'язнений у Петропавлівській фортеці, допитаний Слідчою комісією у справі декабристів і, оскільки не був визнаний членом декабристських товариств, був звільнений і жив під наглядом поліції у Борисполі.
«Союз порятунку» і «Союз благоденства».
Одночасно з масонськими ложами та Малоросійським товариством створювалися й діяли таємні політичні товариства, які уже чітко ставили за мету змінити існуючий лад. Першим з таких товариств під назвою «Союз порятунку» (після прийняття статуту в 1817 р. «Товариство істинних і вірних
синів вітчизни») виникло в Петербурзі у 1816 р. Його заснували офіцери генерального штабу полковник Олександр і прапорщик Микита Муравйови, офіцери Семенівського гвардійського полку брати поручик Сергій і підпоручик Матвій Муравйови-Апоетоли, які були синами українського поміщика Івана Матвійовича Муравйова-Апостола, та поручик Іван Якушкін. Незабаром до товариства ввійшли й інші офіцери, всього близько 30 чол. Серед них виділявся своїм розумом, твердістю характеру, здібностями організатора й освіченістю полковник Павло Іванович Пестель. Народився Пестель у 1793 р. у Москві в сім'ї дворянина, що пізніше обіймав пост сибірського генерал-губернатора. Закінчив Пажеський корпус у Петербурзі, як офіцер, брав участь у війні 1812 року, за мужність у Бородінській битві нагороджений золотою шпагою з написом «За хоробрість». З 1813 р. служив ад'ютантом генерала Вітгенштейна, який у 1818 р. став командуючим 2-ою армією, штаб якої перебував на Поділлі в м. Тульчині (тепер райцентр Вінницької області). У 1821 р. Пестель став командиром Вятського піхотного полку, який стояв поблизу Тульчина в селі Линцях. О. Пушкін, після зустрічі з Пестелем у 1821 р. в Кишиневі, назвав його людиною розумною в повному розумінні цього слова й одним з найоригінальніших умів, яких він знав.
Члени «Союзу порятунку», хоч серед них і не було одностайності, в цілому ставили своєю метою добитися в Росії скасування кріпосного права і заміни самодержавства конституційною монархією.
У 1818 p., після ліквідації «Союзу порятунку», у Москві був створений «Союз благоденства», який на початок 1821 р. налічував близько 200 членів. Одночасно з основними осередками в Москві і Петербурзі філія (управа) «Союзу благоденства» була й в Україні, в Тульчині. Очолював її Пестель. Але цей Союз проіснував недовго. У січні 1821 р. на з'їзді в Москві, за умов внутрішніх незгод, поміркована частина керівників добилася ліквідації «Союзу благоденства».
Утворення Південного і Північного товариств та їх головні програмні вимоги й документи.
Проте більшість членів «Союзу благоденства» не припинили своєї діяльності. У березні 1821 р. засідання Тульчинської управи, не погодившись із рішенням Московського з'їзду про розпуск таємного товариства, вирішило створити нову організацію, яка була названа Південним товариством. Остаточно воно оформилось у січні 1822 р. на з'їзді в Києві, що відбувався на квартирі В. Давидова по вул. Кловській. Директорами товариства були обрані Пестель, генерал-інтендант 2-ої армії Олексій Петрович Юшневський і представник Петербурга Микита Михайлович Муравйов, що свідчило про намір південних декабристів діяти спільно з північними. Крім Тульчинської управи, керованої Пестелем, були створені ще дві управи — в 1822 р. Кам'янська — на чолі з полковником у відставці Василем Львовичем Давидовим та генерал-майором Сергієм Григоровичем Волконським і в 1823 р.— Васильківська управа, керівниками якої стали підполковник, командир батальйону Чернігівського полку Сергій Іванович Муравйов-Апостол і підпоручик Полтавського піхотного полку Михайло Павлович Бестужев-Рюмін.
У Петербурзі офіцери, колишні члени «Союзу благоденства», які продовжували свою роботу, восени 1822 р. створили таємне Північне товариство. До нього входили М. Муравйов, М. Тургенев, С. Трубецькой, Є. Смоленський, І. Пущин. Незабаром членами його стали К- Рилєєв, брати Бестужеви, П. Каховський та ін. Одночасно з поміркованою частиною членів Північного товариства (М. Муравйов, М. Тургенев та ін.), які стояли за конституційну монархію, сильним було ліве крило, що виступало за встановлення в Росії республіки (К. Рилєєв, П. Каховський, Є. Оболенський, О. Бестужев, О. Одоєвський та ін.).
Північне й Південне товариства діяли спільно, на однакових загальних принципах. Обидва товариства об'єднувала єдина політична мета — знищення самодержавства і кріпосного права, демократизація державного й суспільного ладу. Однаковою була й тактика — тактика військового перевороту.
Ставлячи своєю метою ліквідувати абсолютну монархію, кріпацтво й покласти край безмежному свавіллю поміщиків, члени Південного й Північного товариств розробляли й обговорювали конституційні проекти, в яких змальовувався уявний їм майбутній державний устрій. Найважливішими цими програмними документами були: в Південному товаристві — «Руська правда» Пестеля і; в Північному товаристві — «Конституція» Микити Муравйова. При цьому «Руська правда», розроблена Пестелем, обговорювалась членами Південного товариства, відповідно до їх пропозицій дороблялась і була ними голосуванням схвалена, а «Конституція» Микити Муравйова не була прийнята Північним товариством, а тільки обговорювалась.
«Руська правда» Пестеля.
«Руська правда», як говориться в самій її назві, мала бути після військового перевороту «вірним наказом як для народу, так і для тимчасового верховного правління». Вона передбачала, передусім, ліквідацію станів, перетворення всіх людей у державі на громадян, рівних перед законом. «...Всяка постанова, яка порушує цю рівність усіх перед законом,— говорилося в «Руській правді»,— є нестерпне зловладдя, яке повинне неодмінно бути знищеним». Проголошувалися також у документі принцип священності й недоторканності приватної власності й особиста свобода як перше і найважливіше право кожного громадянина.
Заявивши, що «володіти іншими людьми, як власністю своєю, продавати, закладати, дарувати і одержувати в спадщину людей, подібно до речей, використовувати їх по власній своїй сваволі... є справа ганебна, супротивна людству...», «Руська правда» закликала до рішучого знищення кріпацтва («рабства»).
Звільнені від кріпосної залежності селяни мали одержати землю без всякого викупу і стати вільними землеробами, які живуть у селищах, об'єднуваних у волості. Земля в кожній волості поділялася на дві рівні частини:
1) громадську, що перебувала у власності всього селища або громади, общини і не могла ні продаватися, ні купуватися;
2) приватну, яку держава могла продавати у власність або здавати в оренду.
З громадського фонду земель, який призначався для вироблення «необхідного продукту», міг безплатно одержати наділ кожний громадянин, що виявляв бажання займатися землеробством. Додатково до цього наділу з фонду приватних земель, на якому мав вироблятися «продукт достатку», він міг купити або взяти в оренду будь-яку кількість землі. Для створення громадського земельного фонду планувалося конфіскувати в поміщиків частину земель. Якщо поміщик мав 10 тис. і більше десятин, то у нього безоплатно конфіскувалася половина землі. Якщо у поміщика було менше 10 тис. десятин, то за половину конфіскованої землі держава мала дати або грошову винагороду або певну кількість землі в іншому місці з таким розрахунком, щоб у нього збереглося 5000 десятин. Хоч намір Пестеля зберегти поміщицьке , землеволодіння свідчив про дворянську обмеженість його аграрного проекту, але передбачуване-ним скасування кріпацтва, наділення селян землею і часткова конфіскація поміщицьких земель серйозно підривали економічну міць дворян і відкривали певні можливості для більш прогресивного, буржуазного розвитку суспільства, зокрема до створення буржуазної форми власності.
У «Руській правді», зокрема в параграфах про купецтво й міщанство, намічалися заходи, які відповідали інтересам буржуазного розвитку промисловості й торгівлі. Передбачалися ліквідація цехів і купецьких гільдій, надання всім громадянам права і дозволу займатися будь-якою галуззю промисловості та торгівлею і не тільки в містах, а й скрізь, усунення всіх утруднень і перешкод у розвитку промисловості й торгівлі, створення банків і страхових товариств.
Після проведення військового перевороту і ліквідації самодержавства (можливо навіть знищення царя і його дружини) Пестель передбачав створення Тимчасового революційного уряду з диктаторськими повноваженнями, який і мав провести революційні перетворення відповідно до положень «Руської правди».
Росія мала бути проголошена республікою. Політичні права діставали, незалежно від майнового цензу, всі чоловіки, які досягли 20 років. Верховна влада поділялася на законодавчу (Народне віче), виконавчу (Державна дума) і наглядальну, спостережну (Верховний собор), щоб дві перші не виходили за межі своїх повноважень. Законодавча влада доручалася однопалатному Народному вічу, яке складалося з народних представників, обраних народом на 5 років. Кожний рік одна п'ята частина членів віча переобиралася. Народне віче мало видавати всі закони, оголошувати війну і укладати мир. Розпустити його ніхто не мав права. Вища виконавча влада належала Державній думі, яка складалася з 5 членів, обраних народом на 5 років. Щорічно один з членів Думи виходив і шляхом виборів замінювався іншим. Головою Думи був той її член, який засідав останній, п'ятий рік. Верховно-наглядальним органом був Верховний собор, що складався з 120 членів, які називалися боярами. Бояри призначалися Народним вічем на все життя. Верховний собор контролював дії всіх органів влади щодо точного виконання законів і конституції.
«Руська правда» надавала всім громадянам свободу слова, друку, віросповідання, вільного пересування, проголошувала ліквідацію військових поселень і рекрутчини.
Пестель вважав, що Російська республіка повинна бути централізованою, «єдиною і нероздільною» державою. Він заперечував федеративний устрій, який, на його думку, привів би до послаблення держави. Визнаючи за всіма народами рівні права, Пестель, разом із тим, не вважав можливим надати неросійським народам права на самовизначення. Лише Польщу він погоджувався визнати самостійною державою, що мала бути в союзі з вільною Росією.
«Конституція» М. Муравйова, визнаючи необхідність ліквідації необмеженої влади царя, станів, кріпосного права, військових поселень і рекрутчини, надання всім громадянам рівності прав, разом із тим менш послідовно, ніж «Руська правда» Пестеля, розв'язувала ряд важливих питань. Росія мала стати не республікою, а конституційною монархією, де законодавча влада належала Народному вічу. А виконавча — імператорові, як «верховному чиновникові держави», виборче право обмежувалося високим майновим цензом (не менше 500 крб.) й іншими умовами (постійне проживання і т. п.), селянам при звільненні надавалося лише садибу і по дві десятини польової землі на двір, а всі інші землі залишалися в руках поміщиків.
Однак, незважаючи на обмеженість і непослідовність, програмні вимоги декабристів свідчили про їх прогресивність і революційність. Об'єктивно здійснення цих вимог сприяло б суспільному поступові і формуванню більш прогресивного в порівнянні з феодалізмом — буржуазного ладу.
Товариство об'єднаних слов'ян.
У 1823 р. в Україні у місті Новоград-Волинському виникло третє таємне товариство, яке дістало назву Товариства об'єднаних слов'ян. Його організаторами були офіцери-артилеристи 8-ї артилерійської бригади брати поручик Андрій Іванович і підпоручик Петро Іванович Борисови і учасник польського визвольного руху Юліан Казимирович Люблінський, висланий з Варшави на батьківщину до Новоград-Волинського під нагляд поліції за участь у студентській організації «Союз вільних поляків». У товаристві об'єдналися близько 50 офіцерів: В. Бечаснов, І. Горбачевский, П. Громницький, В. Соловйов, А. Кузьмін, М. Щепило та ін. На відміну від учасників інших товариств, які належали переважно до багатих, аристократичних родів, ці офіцери були вихідцями здебільшого з дрібних або навіть збіднілих дворянських сімей.
Із програмних творів — «Правил об'єднаних слов'ян» і «Присяги об'єднаних слов'ян», «Записок» І. Ґорбачевського, показань П. Борисова та інших документів видно, що, як і інші таємні товариства, Товариство об'єднаних слов'ян ставило своїм основним завданням боротьбу проти кріпосництва, деспотизму й самодержавства. «Не бажай мати раба, коли сам рабом бути не хочеш», — говорилося в «Правилах об'єднаних слов'ян». При цьому особливістю цього товариства було те, що воно, як про це пише у своїх «Записках» Горбачевський, «мало головною метою звільнення всіх слов'янських племен від самовладдя; знищення існуючої між деякими з них національної ненависті і з'єднання всіх населених ними земель у федеративний союз». До нього мали ввійти Росія, Польща, Молдова, Сербія, Валахія, Богемія, Моравія, Кроація, Далмація, Трансільванія й Угорщина. Ця федерація займала б землі від Адріатичного й Чорного до Балтійського й Білого морів і стала б могутньою державою.
У центрі федерації передбачалося побудувати місто, що стало б столицею, до якої слов'янські народи посилали б своїх депутатів і в якій би перебувало головне управління федеративного союзу — Конгрес, що виробляв би «Загальні корінні закони» і здійснював би загальне керівництво. Кожний же народ — федерації — матиме свою демократичну конституцію, свій уряд і самостійно вирішуватиме питання свого внутрішнього життя.
Дізнавшись про існування Південного товариства, члени Товариства об'єднаних слов'ян у вересні 1825 р. на зборах у с Ліщині під Житомиром вирішили для спільних дій об'єднатися з цим товариством, після чого стали підлягати Васильківській управі.
Готуючись до повстання проти царизму, керівні діячі як Південного, так і Північного товариств протягом 1822—1825 pp. вели переговори про спільні дії і об'єднання товариств. З цією метою до Петербурга їздили представники Південного товариства, зокрема в 1824 р. Пестель, а в 1825 р. у Києві вів переговори один із керівників Північного товариства С. Трубецькой.
З метою забезпечення спільності дій і підняття в один час повстання в Росії і Польщі керівники Південного товариства в 1824—1825 pp. вели переговори з керівниками польського Патріотичного товариства, яке було організацією шляхетських революціонерів. Але досягти угоди не вдалося.
Повстання 14 грудня 1825 р. у Петербурзі.
Члени таємних товариств готу валися до повстання, що мало бути здійснене в 1826 р. силами військових частин, у яких служили декабристи офіцерами.
Розроблялися плани заарештування, а то й знищення царської сім'ї й захоплення влади революціонерами. Члени всіх таємних товариств не мали тісних зв'язків з солдатами. Але окремі з них, зокрема в Південному товаристві і особливо Товаристві об'єднаних слов'ян, робили спроби вести агітаційну роботу серед солдатів, унаслідок чого деякі з солдатів і унтер-офіцерів стали близькими до декабристів (Ф. Анойченко, І. Зенін, М. Переситкін, Ф. Ніколаєв, К. Абрамов та ін.).
19 листопада 1825 р. у Таганрозі помер цар Олександр І. Оскільки в урядових сферах не було відомо про зречення старшого його брата Костянтина Павловича, намісника Польщі, армія й чиновники присягли йому як цареві. Настало міжцарів'я, яким і вирішили скористатися керівники Північного товариства. Поспішати їх змушувало й те, що про існування таємних товариств через провокаторів дізнався уряд.
14 грудня 1825 р., в день присяги новому цареві Миколі, декабристам удалося підняти на повстання на Сенатській площі лейб-гвардії Московський полк, лейб-гвардії Гренадерський полк і Гвардійський морський екіпаж, всього близько 3 тис. солдатів і ЗО офіцерів. Але повсталі були відірвані від народу, керівники повстання діяли неорганізовано й нерішуче, обраний диктатором С. Трубецькой на площу не з'явився. Микола наказав стріляти в повсталих картеччю, і на вечір повстання було придушено.
Напередодні повстання в Петербурзі, 13 грудня 1825 p., керівники Північного товариства послали до Москви й в Україну своїх представників, які мали сповістити тамошніх членів товариств про початок повстання й закликати їх виступити на підтримку столиці. В Україну виїхав брат Сергія Муравйова-Апостола прапорщик Іполит Муравйов-Апостол.
Повстання Чернігівського полку.
У цей час члени Південного товариства, особливо Васильківської управи, вели підготовку до повстання, в яке вони мали намір втягти війська, що стояли навколо Києва і в інших місцевостях України. Повстання намічалося почати в другій половині січня 1826 р.
Але дізнавшись про арешт 13 грудня Пестеля і про поразку повстання 14 грудня в Петербурзі, керівники Васильківської управи Сергій Муравйов-Апостол і Михайло Бестужев-Рюмін, спираючись на Чернігівський полк, вісім рот якого розташовувалися під Києвом у містечку Василькові та навколишніх селах, і сподіваючись залучити на свій бік інші військові частини, вирішили почати повстання негайно.
Повстання почалося 29 грудня в селі Трилісах, де стояла 5-а рота Чернігівського полку. Тут вночі на 29 грудня командир Чернігівського полку підполковник Гебель заарештував братів Сергія і Матвія Муравйових-Апостолів. Вранці 29 грудня до Триліс з Василькова приїхали викликані увечері Сергієм Муравйовим-Апостолом учасники колишнього Товариства об'єднаних слов'ян командир 5-ї роти Чернігівського полку А. Кузьмін, командир 3-ї роти підпоручик М. Щепилло, командир 2-ї мушкетерської роти капітан В. Соловйов, поручик І. Сухинов. Вони влаштували напад на Гебеля, побили його й змусили втікати, звільнили Муравйових-Апостолів, після чого Сергій Муравйов-Апостол разом з Бестужевим-Рюміним — директори Васильківської управи — очолили повстання. Солдати 5-ї роти, які неодноразово терпіли знущання Гебеля, охоче підтримали офіцерів і виявили готовність в усьому підкорятися їм. Того ж дня, 29 грудня, С. Муравйову-Апостолу вдалося підняти на повстання й 2*у гренадерську роту, яка стояла в є. Ковалівці. Вранці ЗО грудня повсталі роти вирушили в напрямку Василькова, куди й прибули надвечір. Командир першого батальйону майор Трухін намагався розгромити повстанців силами рот, які були в місті. Але солдати 3-ї, 4-ї і 6-і мушкетерських рот його не підтримали й перейшли на бік повсталих. Трухін був побитий і заарештований, місто опинилося в руках повсталих солдатів і офіцерів.
Керівники повстання намагалися залучити до участі в ньому інші військові частини, де були члени Південного товариства, і для цього посилали своїх представників до Києва, Сквири, Білої Церкви і в інші місця. З цією ж метою було вирішено повести полк в напрямку містечка Брусилова, а звідти, залежно від умов, які складуться, — на Київ чи Житомир, щоб зайняти одне з цих міст, приєднати війська, які там дислокувалися і розширити повстання.
На честь походу у Василькові опівдні 31 грудня була влаштована урочиста церемонія. Полк вишикували на площі і перед ним зачитали революційну прокламацію «Православний катехізис», написану Сергієм Муравйовим-Апостолом у формі запитань і відповідей. На запитання, чому російський народ і російське воїнство нещасні, автор відповідає: тому, що царі викрали у них волю, діють всупереч волі божій і тільки тиранять народ. Для визволення сімейств своїх стражденних і батьківщини, — говорилося наприкінці «Катехізису», — необхідно «ополчитися усім разом проти тиранства і поновити віру і волю в Росії».
Після зачитання прокламації полк виступив у похід і надвечір 31 грудня ввійшов у село Велику Мотовилівку, де до повсталих приєдналася більша частина солдатів ще двох рот. Отже, на ранок 1 січня 1826 р. у повстання включилися солдати всіх 8 рот Чернігівського полку й 18 офіцерів, а всього учасників повстання налічувалося тоді 1020 чол. С. Муравйов-Апостол й інші керівники повстання робили спроби зв'язатися з місцевими селянами, читали їм «Православний катехізис». Селяни доброзичливо ставилися до повсталих і, як писав потім Горбачевеький, піклувалися про них і постачали їм усе в достатку, вбачаючи в них не постояльців, а захисників.
С Муравйов-Апостол діяв недостатньо швидко, оперативно і навально. Це особливо яскраво виявилося в тому, що замість того, щоб негайно рушити на Київ або Житомир, раптовим ударом спробувати їх захопити і цим сприяти приєднанню до Чернігівського полку тамошніх військових частин, С Муравйов-Апостол оголосив з нагоди Нового року І січня днівку і цим прогаяв час, давши можливість царським властям опам'ятатися, відвести в безпечні місця ненадійні для них військові частини і підтягти інші полки. Крім того, цілоденна зупинка і втеча частини офіцерів і солдатів негативно позначилися на моральному стані повстанського табору.
З Великої Мотовилівки повсталий полк вийшов у напрямку Білої Церкви вранці 2 січня, маючи на увазі з'єднатися з 17-м єгерським полком, який там стояв. На вечір повсталі дійшли до села Пологи, розташованого за 15 км від Білої Церкви. Там уранці 3 січня через посланого солдата було встановлено, що 17-й єгерський полк уже виведено з Білої Церкви. У зв'язку з цим було вирішено змінити напрям руху і прямувати через Ковалівку і Тркліси на Паволоч, а потім на Волинь, щоб там спертися на підтримку членів Товариства об'єднаних слов'ян.
Однак здійснити цього плану повсталим не вдалося. Недалеко від села Устимівки того ж, 3 січня, вони зіткнулися з великим загоном військ 3-ї гусарської дивізії під командуванням генерала Гейсмара. Гейсмар наказав артилеристам стріляти по повсталим картеччю. Чернігівці вступили в бій, виявляючи високі зразки героїзму. Мужньо вели себе повсталі офіцери Щепилло, Соловйов, Сухинов і інші. С Муравйов-Апостол був тяжко поранений картеччю в голову, Іполит Муравйов-Апостол, Щепилло і шість солдатів загинули в бою. Кузьмін, щоб не потрапити живим до рук ворога, застрелився. Всього загинуло й було поранено близько 50 повстанців. 895 солдатів, унтер-офіцерів, музикантів і денщиків було арештовано й відправлено до Білої Церкви.
Отже, повстання Чернігівського полку, не підтримане іншими полками й Тульчинською та Кам'янською управами Південного товариства, як і повстання 14 грудня в Петербурзі, зазнало поразки.
Царський уряд жорстоко розправився з декабристами. П'ять їх керівників — П. Пестель, С. І. Муравйов-Апостол, М. Бестужев-Рюмін, К. Рилєєв і П. Каховський — 13 липня 1826 р. у Петропавлівській фортеці були повішені. 121 чоловік заслано до Сибіру на каторгу й поселення. Офіцери були позбавлені всіх чинів і дворянства. Деякі з них, розжалувані в рядові, відправлені на Кавказ, багатьох солдатів покарано шпіцрутенами. Полки, що брали участь у повстаннях, в тому числі Чернігівський, були розформовані, а солдати відправлені на Кавказ для участі у воєнних діях проти горців.
Декабристський рух і Україна.
З вищесказаного видно, що поряд з російськими губерніями декабристським рухом широко була охоплена і Україна. Відома дослідниця декабризму академік М. Нечкіна у своїй праці «Движение декабристов» (Т. 1. М., 1955. С. 83) писала, що в декабристському русі багато була представлена Україна. З ним зв'язані родові гнізда Муравйових-Апостолів (Полтавська губернія), Давидових і Поджіо (Київська губернія); з Полтавською губернією також зв'язані О. Якубович, І. Шимков, Я. Андрієвич, С. Краснокутський, В. Бечаснов і М. Лісовський, з Чернігівською — О. Мозалевський, з Слобідсько-Українською — брати Борисови. Подільська губернія представлена О. Юшневським, В. Тизенгаузеном, П. Вигодовським; Ю. Люблинський жив у Новоград-Волинську, І. Іванов — у Житомирі, Я- Булгарі — в Харкові. Причому цей список, складений М. Нечкіною, не є повним.
Але зв'язок декабристів з Україною не обмежувався лише тим, що багато з них тут народилися, жили або служили. Широкою була і їх діяльність в Україні. Із трьох декабристських товариств два — Південне і Товариство об'єднаних слов'ян — були створені й діяли в Україні, причому ці товариства були найбільш радикальні й революційні. Саме тут була розроблена «Руська правда»— найважливіший програмний документ декабристського руху. На Київщині відбулося повстання Чернігівського полку. Із п'яти страчених царизмом провідників декабристського руху три — П. Пестель, С. Муравйов-Апостол і М. Бестужев-Рюмін — були керівниками Південного товариства, яке діяло в Україні Нарешті, як видно з матеріалів слідства, на формування революційних поглядів декабристів серйозний вплив справила тодішня соціально-політична обстановка в Україні.
Проте, діючи в Україні, декабристи у своїх програмних документах не розглядали спеціально українського національного питання. Товариство об'єднаних слов'ян ставило метою визволення всіх слов'янських народів від самовладдя і об'єднання їх у рівноправний федеративний союз. До цього союзу включалася Росія в цілому, про Україну не говорилося нічого.
Керівник Південного товариства П. Пестель у своїй «Руській правді» визнавав за всіма народами рівні права, але стояв за те, щоб Російська республіка була централізованою, і не визнавав за неросійськими народами права на самовизначення (крім Польщі). На його думку всі різні племена, які входять у Російську державу, складають один народ — російський. Передбачався новий адміністративний поділ Росії на десять областей, причому без врахування національного складу населення. Українські землі включалися в три області: Українську (обласний центр Харків), Чорноморську (обласне місто Київ) і Вершинну.
Отже, оскільки декабристи не ставили й не розв'язували українського національного питання, немає підстав вважати декабристський рух специфічно українським. Це був рух загальноросійський, що охопив і Україну.
Місце і роль декабризму в історії визвольного руху.
Наприкінці XVIII — на початку XIX ст. самодержавно-кріпосницький режим у Росії, а, отже, і в Україні досяг свого апогею і став головним гальмом на шляху прогресу країни. Навіть найбільш далекоглядні вищі царські сановники (М. Сперанський, М. Новосильцев та ін.) розуміли необхідність кардинальних змін у державному і суспільному ладі країни. У глибокій таємниці виношувались проекти реформ і навіть проект конституції, які мали перетворити необмежене самодержавство в конституційну монархію. Але ні цар, ні вищі урядові бюрократи не наважились на реформування Росії. В умовах краху реформаторства Олександра І передові дворяни — патріоти Росії, захоплені демократичними ідеями Заходу, — заснували таємні політичні товариства і стали на боротьбу проти царизму.
Повстання декабристів було першим революційним виступом проти царського самодержавства в Росії. При цьому декабризм слід віднести до європейських визвольних рухів першої чверті XIX ст. і включити його в загальну історію всесвітньо-історичної боротьби народів проти феодального ладу.
Як дворянські революціонери, декабристи .сподівалися здійснити революційний переворот лише силами війська, причому участь у ньому солдатів мала бути не свідомою.
Поразка декабристського руху стала національною трагедією в історії Росії. Сотні освічених, чесних і високоморальних людей були заарештовані, вилучені з активного суспільно-політичного життя. Перемогла миколаївська реакція, на кілька десятиліть затримано прогресивні зміни в суспільстві. Царська Росія залишалася опорою загальноєвропейської реакції.
Але заснування таємних антиурядових товариств, діяльність і повстання декабристів мали величезне значення для дальшого суспільного прогресу і розгортання визвольного руху в усій країні.
Основні лозунги — повалення самодержавства і ліквідація кріпосництва, висунуті декабристами, були підхоплені наступними поколіннями революціонерів. Для них же стали взірцем глибокий патріотизм декабристів, їх мужність і героїзм, прагнення віддати всі сили служінню вітчизні. Разом з тим наступні покоління революціонерів, зокрема народники, перейняли від декабристів і радикальні, аж до збройних включно, методи досягнення перетворень у державному й суспільному ладі країни. 
Рух декабристів в історіографії.
Повстання декабристів 1825 р. — перший відкритий збройний виступ проти самодержавства — набув широкого розголосу як усередині країни, так і поза її межами уже незабаром після його придушення. Через це царський уряд, щоб увести в оману громадську думку й зганьбити, знеславити перед нею декабристів, опублікував і розповсюдив тенденційно складене «Донесення» Слідчої комісії, в якому декабристи змальовувалися як невеличка група змовників, «недолюдків», «злочинців», що шляхом підбурювання військ намагалися в егоїстичних, корисливих інтересах захопити до своїх рук владу. Виступ декабристів зображувався як прикре «випадкове» явище для Росії, що не мало ніяких історичних коренів у житті країни й не могло дістати підтримки в народі й суспільстві, які начебто були безмежно віддані Богом установленим і ним освяченим дворянсько-кріпосницькому ладові й царському самодержавству. Цієї тенденційної урядової концепції дотримувалися у своїх книгах офіціозні історики М. Корф, М. Устрялов, М. Богданович, М. Шильдер, М. Дубровін.
Ліберальні та народницько-ліберальні історики (О. Пипін, М. Довнар-Запольський, М. Павлов-Сільванський, П. Щоголів, В. Семевський та ін.) увели в науковий обіг значний конкретний, зокрема архівний, матеріал і стали досліджувати важливі питання руху декабристів, як, наприклад, їх політичні й суспільні ідеї, але в цілому ні соціально-економічних передумов, ні мети, ні характеру декабристського руху з'ясувати не могли. Типовими для ліберальної історіографії були погляди О. Пипіна, висловлені ним у його праці «Исторические очерки. Общественное движение при Александре І», яка вперше окремою книгою вийшла в 1871 р. Автор заперечує революційність декабристів, змальовує їх мрійниками, які начебто прагнули здійснити ті самі реформи, які хотів провести й сам уряд. Повстання ж 14 грудня 1825 р. характеризується як «хвилинний вибух відчаю в нечисленному гуртку».
Вперше спростували офіціозну версію декабристського руху й висунули революційну концепцію його історії самі декабристи. Найбільше значення в цьому мали праця М. С Луніна «Взгляд на русское тайное общество с 1816 до 1826 года», «Разбор донесения тайной следственной комиссии», написаний Луніним разом з Микитою Муравйовим, а також спогади Якушкіна, Басаргіна, Горбачевського, О. Поджіо та ін,
З словами глибокої поваги, як до борців за свободу, звернувся в 1827 р. до декабристів у своєму посланні «В Сибирь» О. С Пушкін. Він писав:
Во глубине сибирских руд 
Храните гордое терпенье, 
Не пропадет ваш скорбный труд 
И дум высокое стремленье.
Глибокий інтерес до діяльності і життя декабристів виявляв Т. Шевченко. Як свідчать дослідження Г. Сергієнка, Т. Шевченко особисто зустрічався і розмовляв з дев'ятьма декабристами: Ф. Толстим, О. Капністом, О. Муравйовим, І. Анненковим, О. Улибишевим, С. Волконським, А. Бист-рицьким, В. Штейнгелем, Ф. Глінкою і знав про діяльність і долю ще не менше тридцяти декабристів. У своїх поемах «Тризна» (1843), «Сон» (1844), «Неофіти» (1857), «Юродивий» (1857), та інших, у щоденнику Т. Шевченко змальовував декабристів як самовідданих борців за свободу і прославляв їх мужність і героїзм, їх небачену стійкість у протиборстві з царським самодержавством. У поемі «Неофіти» Т. Шевченко, називаючи царя Миколу І «Нероном лютим», про декабристів писав:
Нероне лютий! Божий суд,
Правдивий, наглий, серед шляху
Тебе осудить. Припливуть
І прилетять зо всього світу
Святії мученики.
Діти Святої волі.
А в поемі «Юродивий» Т. Шевченко, з болем описуючи страждання декабристів на каторзі в Сибіру, називав їх «споборниками святої волі».
З листопада 1857 р., перебуваючи у Нижньому Новгороді, Т. Шевченко вперше побачив «Полярную звезду», що її видавали в Лондоні О. Герцен і М. Огарьов. Після цього він записав у щоденнику: «Обертка, т. е. портреты первых наших апостолов-мучеников, меня так тяжело, грустно поразили, что я до сих пор не могу отдохнуть от этого мрачного впечатления. Как бы хорошо было, если бы выбить медаль в память этого гнусного события. С одной стороны — портреты этих великомучеников с надписью «Первые русские благовестители свободы», а на другой стороне медали — портрет неудобозабываемого Тормоза с надписью «Не первый русский коронованный палач».
Революційну концепцію підхопили й розвинули О. Герцен і М. Огарьов. «Нашими устами, — писав Герцен, — говорить Русь мучеників, Русь рудників Сибіру і казематів, Русь Пестеля і Муравйова, Рилєєва і Бестужева». Герцен і Огарьов високо оцінили декабристів і їх повстання, назвавши його «урочистим протестом проти деспотизму». У своїй праці «Кінці і початки», опублікованій у «Колоколе» 2 жовтня 1862 р. (№ 148), Герцен писав, що декабристи — це «фаланга героїв, вигадуваних, як Ромул і Рем, молоком дикого звіра... Це якісь богатирі, ковані з чистої сталі з голови до ніг, воїни-сподвижники, які вийшли свідомо на явну загибель, щоб розбудити до нового життя молоде покоління і очистити дітей, народжених в оточенні катівства й раболіпства». Герцен правильно визначив причини поразки повстання 14 грудня, вказавши, що на Сенатській площі декабристам не вистачало народу, і його значення, наголосивши, що «гармати на Ісаакіївській площі розбудили ціле покоління».
Аналіз класової природи, причин поразки, місця у визвольному русі й історичного значення рух декабристів дістав у публіцистичних працях В. Леніна «Пам'яті Герцена» (1912), «Роль станів і класів у визвольному русі» (1913), «З минулого робітничої преси в Росії» (1914), «Доповідь про революцію 1905 року» (1917) та ін. Ленін, насамперед, писав, що «в 1825 році Росія вперше бачила революційний рух проти царизму» (т. ЗО, с 298). Отже, Ленін вважав декабристів першими революційними борцями проти царизму. За своєю класовою природою декабристи, по Леніну, — це дворянські революціонери, вони — перше покоління революціонерів у нашій країні. Причина поразки їх руху в тому, що вони були «страшенно далекі» від народу. Але вони «розбудили Герцена», «допомогли розбудити народ», і в цьому їх величезне, історичне значення (т. 21, с 249). Погляди Леніна справили великий вплив на історіографію декабристського руху в радянський час.
Після 1917 р. вивчення історії декабристського руху розгорнулося широким фронтом. Деякий час, приблизно до середини 30-х років, великого поширення набули погляди М. М. Покровського у дореволюційних працях. Покровський, намагаючись викрити «легенду про декабристів», повністю заперечував їх революційність і патріотизм, вважав їх рух рухом «корисливим», «аристократичним», їхню боротьбу проти царизму — боротьбою групки «скривджених», «ображених» самодержавством дворян, які начебто прагнули зберегти недоторканним аристократичний устрій держави. У післяреволюційних працях Покровський пов'язував виступ декабристів безпосередньо з підвищенням хлібних цін на світовому ринку й аграрною кризою 20-х років XIX ст. Декабристи, будучи поміщиками, начебто висунули вимогу скасування кріпацтва через те, що їм було вигідно торгувати хлібом з чужоземними країнами. Покровський не визнавав єдності декабристського руху, заперечуючи революційність Північного товариства і перебільшуючи радикальність Південного товариства й Пестеля, якого він називав «якобінцем» і «монтаньяром у полковничому мундирі».
Радянські історики для своїх досліджень виявляли й залучали до обігу дедалі більшу кількість різноманітних джерел і за роки Радянської влади опублікували багато збірників документів, монографій, брошур, статей, у яких висвітлюються численні проблеми історії декабристського руху, в тому числі й діяльність декабристів в Україні. Насамперед, для істориків за Радянської влади були відкриті архіви царських державних установ, і вони дістали можливість всебічно вивчати до того часу здебільшого неприступні для вчених архівні фонди Слідчого комітету (комісії), Верховного кримінального суду в справі декабристів, 3-го відділу власної його величності канцелярії, особисті фонди декабристських родин та ін. Внаслідок цього виявлено й опубліковано велику кількість різноманітних джерел, які охоплюють усі основні проблеми декабристського руху. Найбільше значення мають багатотомне видання документів і матеріалів «Восстание декабристов», тритомник вибраних соціально-політичних і філософських творів декабристів, твори, записки, статті, спогади, листи декабристів Пестеля, Микити Муравйова, Горбачевського, Якушкіна, Корніловича та ін.
На основі значного числа історичних джерел уже в 20-х — першій половині 30-х років історики написали ряд праць, у яких зображувалися як декабристський рух у цілому, так і окремі його питання. Це були книги П. Що-голіва «Декабристы», О. Преснякова «14 декабря 1825 г.», М. Дружиніна «Декабрист Никита Муравьев» та ін.
Вивчалася й діяльність декабристів в Україні. Першою значною монографією була книга М. Нечкіної «Общество соединенных славян», видана в 1927 р. В Україні було видано ряд праць у зв'язку з відзначенням 100-річного ювілею повстання декабристів. У 1925 р. вийшла в світ брошура Д. Багалія «Декабристи на Україні», що містила публічну промову автора на зборах наукових працівників у Будинку вчених у Харкові, присвячених 100-річчю повстання Чернігівського полку. Того ж року під керівництвом Д. Багалія було опубліковано ювілейне видання Укрцентрархіву «Рух декабристів на Україні», в якому містилися вступні пояснення Д. Багалія до матеріалів, 10 статей з різних питань декабристського руху в Україні і велика добірка документів про повстання декабристів в Україні. У другій половині 20-х років було надруковано чимало статей, у яких досліджувалися окремі питання декабристського руху в Україні (праці В. Базилевича, Л. Добровольського, Є. Іванова і М. Горбаня та ін.).
У подальші роки радянські історики на основі сукупності історичних джерел написали багато праць, у яких досліджуються різноманітні питання декабристського руху. Серед них найбільш важливими є численні праці М. Нечкіної «Грибоедов и декабристы», «Восстание декабристов» та інші, у яких висвітлено декабристський рух у всіх його аспектах. Разом із тим учені опублікували багато праць із окремих проблем декабристського руху: Г. Габов — про суспільно-політичні і філософські погляди декабристів, К- Пажитнов — про їхні економічні погляди, С. Волк — про історичні погляди, Є. Прокоф'єв — про військові погляди, К- Аксьонов — про Північне товариство і т. п.
Значні успіхи учених і в дослідженні діяльності декабристів в Україні. Крім того, що ця діяльність вивчалася в загальних працях, протягом 50—80-х років видано й ряд спеціальних праць. Це книги, брошури, статті Ф. Ястребова, М. Лисенка, С. Файерштейна, I. Пороха, Л. Медведської, П. Нікандрова, Б. Сироечковського, Н. Захарова, Г. Гайдая, Ю. Калугіна та ін. Зокрема, цікавими є праці М. Лисенка «Повстання декабристів на Україні», «Декабристський рух на Україні», «Повстання Чернігівського полку», видані в 1952—1956 pp., і книги Л. Медведської «Сергій Муравйов-Апостол» і «Павло Іванович Пестель», опубліковані в 1961 р. і в 1964 p., а також праці Г. Сергіенка «Суспільно-політичний рух на Україні після повстання декабристів» і «Декабристи та їх революційні традиції на Україні», опубліковані в 1971 р. і 1975 р. Найновішою є праця М. Савчева «Первые благо-вестители свободы», видана в 1990 р.
Оперуючи великим конкретно-історичним матеріалом, радянські історики аргументовано спростували деякі хибні погляди на декабризм, які побутували в літературі, зокрема, ідею про існування начебто окремих течій в декабристському русі — «великоруського» — «аристократичного» й українського «демократичного», представленого, насамперед, Товариством об'єднаних слов'ян. (Про український декабризм писав, зокрема, М. Яворський). Безпідставність цієї тези підтверджується, передусім, тим, що Товариство об'єднаних слов'ян, як і Північне та Південне товариства, головною своєю метою висувало ліквідацію самодержавства і кріпосництва. По-друге, у своїх програмних документах керівники цього товариства зовсім не ставили українського національного питання, не говорили про окремі російську, українську й білоруську нації, а в майбутню всеслов'янську федерацію включали, поряд з іншими, в тому числі й неслов'янськими народами, тільки Росію в цілому.
Отже, декабристський рух в Україні був складовою частиною загальноросійського декабристського руху — руху першого покоління дворянських революціонерів.