Преподобний Харитон був од Ликаонської єпархії, жив у місті Іконії, християнин благочестивий і в чеснотах достатній. Цей у часи Авреліяна, злочестивого царя, виявився ісповідником імені Ісуса Христового, коли безбожне повеління від царя вийшло в усі країни, щоб примушували християн класти жертви ідолам, а хто не покориться звеленому, убивати. Тоді в Іконії на таке діло Харитон, як перший, котрий сяяв серед християн благочестям і чеснотами, узятий був ігемоном тієї країни і, зв'язаний, приведений на суд нечестивих, де допитав його ігемон, кажучи: "Чому високоіменитим богам не кланяєшся, їм-бо цар і всі народи голови свої смиряють?" Відповів Харитон: "Всі боги язичницькі — біси, що колись через гордість свою, бо хотіли вишньому уподобитися Богові, звержені були із небес до пекла в безодню; тепер же від безумних і зваблених людей хочуть як боги пошановуватися. Одначе вони й ті, що поклоняються їм, невдовзі згинуть і, як дим зникає, зникнуть — через те їм не поклоняюся, бо маю істинного Бога, якому служу й поклоняюся, що є Творцем усіх, Спасом світу, що пробуває вовіки". Рече ігемон: "Першою своєю жорсткою відповіддю постав ти як достойний смерті, адже дерзнув ганити безсмертних богів, і нас, котрі їм поклоняються, безумними і звабленими називаєш. І вже досить, щоб твоя лихославна голова була мечем усічена, але оскільки боги наші є довготерпеливі і нешвидкі до відомсти безчестя свого, через це і я потерплю тебе й не губитиму, аби ти прийшов до тями, уцнотливившись, і приніс із ними жертву цим, що їх тепер ганиш, і випросив у них прощення за піднятий гріх свій. Вони ж, як незлобливі, готові прийняти тебе, вибачивши твоє безчестя". Відповідає Харитон: "Коли ідоли ваші боги є, то зле чиниш, ігемоне, терплячи мою докуку, якою я їх безчещу; кожен повинен за честь Бога свого стояти і ревність за ним являти. Коли ж не є вони боги, то марно їм поклонятися велиш, адже відомо, що ніяка мука не відторгне мене від живого Бога і не прихилить до пошанування поганих ідолів. Є я учень блаженної Теклі-першомучениці, яка, ніби світло, в цьому нашому Іонікійському місті зорями мученичества засіяла, наставлена до подвигу від святого Павла, учителя великого, з ним-бо і я тепер, кажучи: "Хто нас розлучить від любові Божої? Чи скорбота, чи утиск, чи переслідування", чи біда, чи меч чи щось інше жорстоке?" Рече ж ігемон: "Коли б боги наші не були богами, як ти кажеш, то не дали б нам щасливого життя, і багатства, і слави, і здоров'я". Відповів Харитон: "Зваблюєшся, ігемоне, гадаючи, що все це маєш від несправжніх твоїх богів, які і самі є злидарі і нічого не мають, окрім погибелі своєї; біси навіть у свинях не мають влади без попуску Божого. Ідоли ж, як можуть щось комусь дати, самі нічого не маючи, не простягнуть-бо рук своїх, не підуть ногами, не промовлять язиком, не побачать очима, не почують вухами — бездушні вони є, і коли хочеш пізнати істину, випробуй речево і марноту їхню побачиш: приклади свічку запалену до вуст ідола і опали його: чи ж заболить? Візьми сокиру й відсічи йому ноги, чи ж закричить? Принеси молота і побий ребра йому, чи ж застогне? Воістину нічого не почуєш, не мають-бо ані життя, ані дихання". Це почувши, ігемон запалився гнівом і, ніби п'яний, закричав з ярості, не даючи більше святому слів поширювати. Відтак звелів тим, що біля нього стояли, схопити його, і оголити, і, простягти на землю хрестоподібно, нещадно жилами бити. Святий же доблесно терпів, зволяючи померти за Ісуса Христа, аніж, відступивши від свого Творця, беззаконно жити. Коли били святого, запитував його мучитель: "Чи покладеш жертви безсмертним, Харитоне, чи багато ран тілові своєму взяти хочеш?" Відповідає мученик: "Коли б мені можливо було тисячекратно померти за Спаса мого, то більше зболив би, аніж тимчасово жити і бісам поклонятися!" Тоді по всьому тілу битий був святий, що й нутрощі його стало видно, аж плоть від кісток відпадала, кров же, як ріка, виливалася, і було все тіло його цілковитою раною. Тож перестали бити, бачачи, що він ледь живий і, гадаючи, що вже скоро помре, взяли на рамена і віднесли його до темниці, не міг-бо сам і трохи ступити ані говорити щось і ледь-ледь дихав, такий оранений був, і, поклавши його в темниці, відійшли. Бог же, бачачи терпіння страждальця свого, покріпив його поміччю своєю і незабаром сцілив його від ран, і того, кого нечестиві сподівалися бачити мертвим, живим та здоровим учинив, щоб міг сказати із Давидом: "Не помру, але житиму і буду звіщати про діла Господні". Виведений був удруге на суд, а коли на ньому ще більше першого показав дерзновення, на більшу запалив мучителя ярість, тож повелів той свічками палити тіло його і настільки припалюваний був, що вся плоть його пеклася, як м'ясо до їжі; він же, радіючи, терпів такі муки за Христа, Господа свого, і знову в ту ж таки був укинений темницю.

Тимчасом Авреліян, кесар, за пролиття християнської крові гнівом Божим покараний, помер. Ішов-бо між Візантією та Іраклією, спершу був перестрашений великим із небес громом, що швидку його смерть знаменував. По тому від домашніх своїх у тій-таки дорозі люто вбитий, зле життя свого позбувся. Після смерті його припинилось гоніння на християн і поверталися із вигнання, та вуз, та темниць в'язні Христові; той-бо, що після смерті Авреліяна прийняв скіпетри царства, навчився покарою раніше царюючого, і послав повеління по всіх країнах області своєї, щоб усі християни вільні були, боявся-бо, аби так само не постраждати, як Авреліян, коли жорстокий буде до християн. І була тоді велика правовірним радість, випускалися в'язні, вигнані із вигнання поверталися, виходили із пустель та вертепів єпископи, священики та мирські люди, котрі через страх ховалися від мучителів і, один одного цілуючи, торжествували на мир церковний. Тоді й преподобний Харитон-ісповідник був випущений із темниці, хоч і не радий був, що не постраждав до кінця, ліпше-бо бажав стражданням вінця свого мученицького дістати, аніж живим бути, і бажаніше було йому за Христа померти, аніж вільним бути. Одначе промисел Божий продовжив його життя на користь багатьом, щоб не тільки один, а з ликом добровільних мучеників, як пастир із вівцями і батько з дітьми, постав перед Богом в обителях небесних.

Відтоді Харитон святий, ранами позначений Христовий воїн, відкинувшись від світу і всіх, що в світі і, прийнявши хреста свого, пішов шляхом жорстоким і був живим мерцем, для світу померлим, живим же для Бога, носив-бо на собі рани Господа Ісуса, весь у Нього перетворивсь і з Ним розіп'явся, а щоб його божественну муку завжди мати перед очима, пішов до Єрусалима, де Господь наш поклав на хресті душу свою, і коли йшов знаміреним шляхом, уже біля Єрусалима, потрапив між розбійники, що, не маючи чого в нього забрати, самого взяли, ведучи в свою печеру із наміром віддати його гіркій смерті. Але не вбили його, а швидко рушили в дорогу, шукаючи мимохідних людей, щоб розбити їх. Святого ж Харитона покинули в печері, лежав там зв'язаний, як і перед цим у вузах та муках, дякуючи Богу, — готовий був за Божим допустом будь-яку смерть прийняти. Лаяв же біса, кажучи: "Знаю, дияволе, що, боячися сам зійтися зі мною, навів ти розбійників на мене і, бажаючи відвернути мого наміра, сітку ти поклав мені в цій дорозі. Одначе знай, проклятий, що не ти наді мною, але я над тобою з поміччю Бога мого маю торжествувати; хоч і уб'ють мене розбійники, але сподіваюся на милість Божу, що маю наслідувати святий покій його, ти ж наслідиш геєнну. Я маю воскреснути у життя вічне, ти ж помер смертю вічною і помреш у погибелі безконечній. Сильний є Владика мій тут ще живого мене зберегти від рук розбійницьких і від смерті збавити, як збавив Ісаака від заколення, юнаків від печі, Даниїла від левів, Теклю святу від вогню та звірів". Тут до святого, що таке казав, приповз змій і, знайшовши при печері посудину з вином, пив із неї і, опившись, знову в посудину вино виблював із трутою та й відповз. Розбійники ж прийшли, великою спрагою мучені, коли ж усі по одному від посудини тієї напилися, то смертною тією отрутою повбивали себе: попадали-бо всі на землю і, в муках, повмирали. Так достойну кару гріхам своїм прийняли і злому життю недоброго кінця.

Святий же Харитон, збавившись від заколення, звільнився з Божою поміччю від вуз і знайшов у тій печері велику кількість золота, що розбійники зібрали, провздовж багатьох літ розбій чинячи. Це розбійниче зібрання, зле зібране, святий Харитон розтратив добре: роздавши злидарям, церквам і монастирям, а з решти побудував на тому місці обитель, що Фаре зветься, і печеру розбійницьку у церкву перетворив і братію зібрав. Пішла про нього слава по всій країні тій і багато людей приходило до нього заради його чеснотливого життя і постриглися в нього, і безмовні були в тій обителі, приймаючи користь від учителя наставника свого, преподобного Харитона, на його життя святе, як на світло світильника позираючи, і себе будували: досконалий-бо в чеснотах та іночих подвигах був, любив піст і повстриманість, як солодку їжу, а працю маючи, як спокій, і убогість, ніби багатство, бережучи; милостивий же був і гостинний, милосердний і братолюбний, і покірливий, і мовчазний, і всім добродоступний. Мав же в устах своїх слово, сіллю премудрості начинене, ним-бо завжди братію навчав спасительному шляху. Дав він устав монастирю один раз у день їсти і то ввечері й невиборну їжу та пиття приймати, але хліб та воду і то в міру, не утяжувати черева обжерством та опийством, бо незручні та важкі зробляться, щоб опівночі на молитву ставати. По молитві мали у рукоділлі вправлятися, дотримуючись сторожко, щоб жодна година не проминула в неробстві, щоб диявол, знайшовши інока у безділлі, зручно його не вловив гріховною сіткою, лінь-бо та безділля початок є гріхопадіння. Повелів братії в келіях сидіти у безмов'ї, не переходячи з місця на місце, не збиратися на пусті бесіди — багато-бо перепон буває від марнослів'я, як свідчить Писання: "Нищать добрі звичаї лихі бесіди", — сумління чисте берегти, як зіницю ока, бідність любити більше золота і срібла та й послух мати, як помічника, котрий сприяє спасінню. Смирення ж, любов, терпіння, незлоб'я і всі інші чесноти іночі як багатоцінний скарб збирати і ними збагачуватися. Так навчивши братію і обитель, як належить, обладнавши, повелів зібратись усім і, вибравши з них, кого бачив за вищого від усіх чеснотою, того їм замість себе пастирем поставив. Сам же захотів відійти у найглибшу пустелю, люблячи безмов'я і людей відсторонюючись. Мав-бо благодать цілити недуги і проганяти бісів, через це звідусюди стікалися до нього люди, приносячи хвороби свої, приходили і вельможі знамениті заради благословення, тож не міг мати цілковитого безмов'я. Затуживши від неспокою, намислив віддалитися, утікаючи від слави людської. Братія ж вельми молила його, щоб не полишав їх і коли не досягла нічого, плакала за ним, як сироти за батьком. Одначе доброприємна молитва доброго отця не полишила дітей своїх, за його молитвою всі мали успіх у заповідях Господніх і, як крини в пустелі посаджені, святинею процвітали. Поцілував же братію і поблагословив, і, Богу їх доручивши, відійшов у далекі пустелі та непрохідні нетрі.

Ішов дорогою день і знайшов другу печеру, що входила в Єрихонські межі, і поселився в ній, жив для Бога, день і ніч славословячи його, ніби другий ангел, поживком його було травне зело, що росло довкола того місця, а найбільше живився словом Божим, безперестанними молитвами і теплими, які з любові до Бога виходили, сердечними слізьми, попсаломському кажучи: "Сльози мої стали для мене хлібом вдень і вночі". Пробув він там якесь час, і відкрив його Бог людям, мов якогось скарба, схованого в полі; багато-бо іноків після його відходу тужило і на втрату доброго отця нарікали, тож деякі із братії, погодившись, пішли, шукаючи по пустелях пастиря свого; і пройшли численні гори та уділля, і знайшли того, кого шукали. Бог так хотів, щоб наставник управний і добрий правитель не тільки себе, але й інших багатьох наставив і управив у Царство Небесне. Відтоді стало відоме місце усамітнення його, і почали до нього приходити чорноризці та мирські, бажаючи із ним жити і зріти ангеловидне лице його і насичуватися корисними бесідами його. І невдовзі зібралося немале стадо словесних овець, і влаштовано було другий монастир за таким же чином та уставом, як і перший. Росла і множилася слава Божа в місцях порожніх і непрохідних більше, аніж посеред людних міст, в яких беззаконня та суперечки пробувають. Але недовго отець із дітьми своїми пробув укупі; влаштувавши-бо весь чин монастирський, як належить, знову відійшов у глибшу пустелю, що відстояла від країни Текуїтської на чотирнадцять стадій і більше, і там, подібно до Іллі та Предтечі, віддалившись та утікши, поселився в пустелі, покладаючись на Бога, що спасав його, і переходячи з місця на місце крізь зарості, кручі, ущелини та прірви земні, всього себе поклавши Богу. Труд же його пустельний хто розкаже, один тільки Бог знає досконало, той подвиги його відає, на працю його дивлячись, і за це готував йому небесні воздаяння.

Отак тулявся він пустелею довгий час і захотів Бог, щоб знову світильник, який чеснотами світить, із пустельного схову наяву виступив і життям своїм світив щоб усім, хто бажає йти шляхом вузьким, який веде у вічне життя, бо знову знайшли його деякі із подвижників, що переходили пустелю, і впали йому в ноги, молячи його: хай повелить їм із ним пробувати і ревно наслідувати преподобне діло його. До цих, що до препо добного прилучилися, інші, довідавшись, у великому числі збиратися почали, тікаючи від марнотного світу. Він же, уже третє стадо овець Христових зібравши і навчивши іноцтву, третю влаштував обитель, що згодом сирійською мовою називалася Сукійська, по-грецькому ж звалася Старою Лаврою. Тоді зійшов на верх гори, яка там була, і поселився на вельми високому горбі, що мала в собі малу печеру, на нього ж високою драбиною ледве можна було зійти; там сам лише, ніби на стовпі став, від землі відсторонюючись і до небесних наближаючись поселень, і звідтіля, як добрий пастир, стоячи на сторожі, на свої монастирі молитвами і на спасіння зібраних братій піклуванням і, ніби на кормі в кораблі стоючи, управляв плаванням стількох душ; від усіх-бо цих створених ним монастирів приходили до нього, потребуючи живлення. І прожив на тому місці до глибокої старості у пості, у молитвах, і в таких подвигах, що годі їх побачити, день від дня працю прикладаючи, у плоті безплотним виявляючись. Було ж це місце безводне і не бажав отець, щоб хтось із братії трудився на нього, приносячи йому воду віддалік, сам же не міг приносити собі і через незручність підйому на висоту горба і через неміч постарілого багатотрудного тіла. Сотворив отож старанну до Бога молитву, щоб вивів із каменя воду, як Ізраїлю в пустелі. І сталося так: Господь-бо волю тих, що бояться його, творить і молитву їхню чує — раптово від сухого і суцільного каменю, силою Божою вийшло джерело водне — так молитва чеснотливого отця багато у Бога може досягти.

Прожив ото добродосконало у чеснотах і, як гроно спіле, в літах доспівши, наблизився до кончини своєї, про неї ж бо від Бога дістав звістку, прикликав від трьох своїх монастирів ігуменів та братію, що примножилась у пустелі тій, ніби зорі небесні, через його молитви й старання та й сказав їм про свій близький відхід. "Я, — рече, — відхожу від вас, як це велить Господь, приспів-бо час, його я давно бажано чекав, щоб, розв'язавшись од вуз плотських, піти і явитися перед лицем Бога мого.

Ви ж, діти, дбайте про своє спасіння, щоб кожен із вас, уникнувши ворожих сіток, сподобився достойним бути, вийшовши із тіла, ввійти до Господа і дістати милість його". Це почувши, всі заплакали, кажучи: "Полишаєш нас, дітей своїх, отче і вчителю наш, полишаєш же, пастирю й наставниче, гаснеш, світильниче наш і вожде шляху нашого". Він же втішав їх, кажучи: "Господь наш, Ісус Христос, обіцяв із нами бути нерозлучно до кінця віку, той-бо не полишить вас, від нього, коли здійсню дерзновення, молити маю його благостиню: хай не розлучить вас один від одного, як овець від козлищ на страшному своєму суді, але всіх із благословенням своїм хай поставить праворуч і збере нас в одну загорожу в Царстві свойому". Запитала ж його братія: "Що велиш, отче, щодо тіла свого, де поховаємо тебе?" Він же рече: "Віддайте порох пороху, де хочете. Господня-бо є земля і наповнення її". Вони ж кажуть: "Ні, отче, ти влаштував три обителі і три зібрав ти стада, кожне-бо хотіло б твої мощі собі мати, через те, щоб не було поміж ними сварів, тепер заповідж, де покладаємо твої мощі?" Він же, творячи за бажанням їхнім, зволив, щоб у першому його монастирі поховали його, де від розбійників був пійманий і чудесно благодаттю Божою від них збавлений став. Узяли його весь собор, повели ще живого до тієї обителі, у якій, багато повчивши братію щодо досконалого життя і мир їм подавши, ліг на ложі та й віддав у руки Господові святу свою душу, не маючи ніякої тілесної хвороби. Так помер преподобний отець наш Харитон, Христовий мученик та ісповідник, і добрий подвижник. Заридали за ним усі отці пустельні, і вся ' пустеля наповнилася плачевних голосів за таким великим отцем та вчителем, котрий як сонце світ осіяв. Плакали за ним достатньо, святі його мощі поховали чесно, славлячи Отця, і Сина, і Святого Духа навіки. Амінь.

У той-таки день пам'ять святого пророка Варуха. І святих мучеників, рідних братів Олександра, Алфея та Зосими. 1 святого мученика Марка, пастиря. І святих мучеників Никона, Пеона, Коліодора при Діоклитіяні-царі мучених за Христа в Антіохії Писидійській. І забиття святого Вячислава, князя чеського.