1580 р. – У місті Володимирі на Волині в українській шляхетській родині Гавриїла і Марини Кунцевичів народився син, якому дали ім’я Іван.

1585 р. – Рік, в якому гаряча іскра з розп’ятого на хресті Ісуса запалила серце Івана любов’ю до св. Церкви і її обрядів.

1594 р. – Івана віддали на науку до купця у Вільні. В цей час зірвалася велика релігійна буря по всій Україні.

1604 р. – Івана прийняли до монастиря Пресвятої Тройці отців Василіян у Вільні, де він міняє своє хресне ім’я Іван на монаше – Йосафат. Відразу ж складає монаші обіти.

1610 р. – Святого Йосафата на священика висвятив митрополит Іпатій Потій.

1613 р. – Святий Йосафат переїжджає у Жировиці, де будує монастир, розширює церкву і запроваджує порядок у відправі Богослужіння.

1614 р. – Св. Йосафат стає архімандритом у Вільні.

12 листопада 1617 р. – Митрополит Вельямин Рутський з іншими єпископами висвятив святого Йосафата на Вітебського єпископа з правом успадкування полоцького престолу.

9 січня 1618 р. – Святий Йосафат приїжджає до Полоцька.

1618 р. – Святий Йосафат стає архієпископом Полоцьким.

12 (25) листопада 1623 р. – Святий Йосафат помер мученицькою смертю від рук схизматиків у Вітебську.

17 січня 1624 р. – Початок судової справи, в якій виявилася невинність і святість Йосафата.

18 січня 1625 р. – Похорон святого Йосафата у Вітебську.

1628 р. – Приїжджає римська комісія, яка збирає в церкві Пречистої Діви Марії у Вітебську докази святості, причини мучеництва й ласки, одержані через заступництво святого.

Беатифікаційні акти до 1637 р. нараховують до 84 чудес, стверджених присягою перших осіб держави.

16 травня 1643 р. – Вийшло папське бреве, в якому Уран VIII дозволив зарахувати Йосафата до числа блаженних і одночасно відправляти Богослужіння на честь бл. Йосафата в день 12 (25) листопада, як у річницю смерті.

1650-1655 рр. – Під час війни з москалями шанувальники святого Йосафата вивезли його мощі разом із срібною домовиною в незнане місце.

1657 р. – Мощі святого Йосафата перевезено до Супрасля.

25 вересня 1667 р. – Мощі перевезено до Полоцька.

1705 р. – Отці Василіяни вивезли мощі святого Йосафата з Полоцька і віддали разом із коштовностями на переховування кн. Королеві Радивилові, литовському канцлерові.

1764 р. – Ігумен Більського монастиря о. Лодієвський замуровує мощі св. Йосафата у великій тайні в замковому мурі.

1767 р. – Виставлено мощі для прилюдного пошанування у церкві в Білій на Підляшші.

2 травня 1865 р. – Папа Пій ІХ дозволив канонізацію св. Йосафата.

12 червня 1867 р. – Канонізаційний процес ще раз був запропонований цілому Соборові й одностайно затверджений.

29 червня 1867 р. – Йосафат проголошений святим.

1873 р. – Мощі святого Йосафата москалі зняли з престолу в церкві і перенесли до пивниці під церквою в Білій.

1918 р. – Мощі віднайшли в Білій і перевезли у Відень до церкви святої Варвари.

25 листопада 1963 р. – В базиліці святого Петра відбулося перенесення мощей святого священномученика Йосафата, які і донині спочивають в престолі святого Василія Великого, біля гробу святого апостола Петра.

Молитва до святого священномученика Йосафата

Великий мученику Христовий, святий Йосафате, прекрасний взоре християнської досконалості й непоборний ревнителю в приєднуванні нез’єднаних до святої католицької віри! Ти через любов до Бога не відмовився від жодних труднощів і навіть радо пролив кров, і віддав своє життя. Благаю тебе, святий покровителю й отче – встався за мене перед Ісусом і Марією та випроси мені непохитність у святій католицькій вірі й ревність для спасіння моєї власної душі, душ моєї рідні, знайомих, сусідів і друзів.

Святий священномученику Йосафате, згадай, що ти наш брат із крови й кости, тож вставляйся перед Богом за нарід, з якого ти вийшов. Вчини, святий наш покровителю, своїми могутніми молитвами, щоб у всьому українському народі настала єдність у святій вірі, щоб усі сталися дітьми єдиної правдивої Вселенської Церкви, яка тішилася б розквітом у нашій вільній батьківщині, та щоб увесь наш нарід, збагачений дочасними й вічними благословеннями, прославляв Бога, який нагородив тебе нев’янучим вінцем у своєму Царстві. Амінь.

Молитва за свідомість народу

Всемогутній Боже, Творче, що сотворив світло й одним своїм Словом освітив світ мільйонами сонць і зір небесних, і сам нам невгасним світлом сяєш, за молитвами св. священномученика Йосафата, освіти душу, серце й розум українського народу, нехай він не ходить у тьмі, але в світлі, ясними дорогами. О, Всесильний Господи, що любиш світло й лице Своє відвертаєш від тьми, дай, нехай за молитвами св. Йосафата український нарід збудить і посяде в своїм серці свідомість свого достоїнства й своєї сили, своїх цілей і своїх змагань і Твоєї слави, Боже наш, щоб міг Тебе свідомим серцем славити й величати й надію свою в Тобі покладати. Амінь.

Набоженство до всіх святих українського народу. Зібрав о. Василь Ковпак.

СВЯТИЙ, ЩО ПАЛАЄ БОЖОЮ ЛЮБОВ’Ю

Від перших років свого життя св. Йосафат виявляв великий нахил до побожності. Причиною цього, як пізніше звірився Св. Йосафат своєму товаришеві Геннадієві Хмельницькому, була ось яка подія. Коли одного разу родичі пішли з ним до церкви Св. Параскевії, в якій він був охрещений, він побачив там ікону розп'ятого Христа й почав цікаво випитуватися в матері, що означає ця ікона. Побожна мати як могла, так і пояснювала дитині, що це Спаситель світа, який із любові до людей зійшов із неба на землю, дав себе прибити до Хреста, щоби лише спасти людей від пекла і відчинити їм небо. Дивиться хлопчина широко відкритими оченятами, з любов'ю на Розп'ятого Христа й "у тій хвилі почув я, - згадував Св. Йосафат, - як із боку Розп'ятого Христа випала палаюча іскра, впала мені в серце, й від того часу я загорівся до Св. Церкви й Св. обряду такою великою любов'ю, що через тридцять літ я ні разу не пропустив церковного правила".

Від тої хвилі велика зміна відбулася з хлопчиною. З нього почав промовляти майбутній монах. Понад свій вік утікав від дитинячих забав, уникав поганого товариства, весь свій час присвячував прибиранню образів Святих і віддаванню їм почесті. Як лише міг, утікав у безлюдні місця або біг до котроїсь з церков, а як заставав двері зачиненими, то в притворі кидався навколішки й зі складеними рученятами молився гаряче, звідки, шукаючи, забирали його родичі додому.

Ця незвичайна побожність, ангельська скромність і безприкладна сталість у недозрілого ще хлоп'яти, звернула на нього увагу всього міста. Всі подивляли цю чудову дитину, й не один задавав собі питання: "Что будет отроча сіє?" Недарма назвали його родичі Іваном, себто по-нашому "даром ласки". Чужі дивилися на малого Йвася та ставили своїм дітям у приклад, як вони повинні поводитися. А найдивніше те, що й старші люди, бачачи цю надзвичайну ревність Івана в Божій службі, самі навертались й ставали ліпшими.

 

СВ. ЙОСАФАТ У КИЄВІ В ПЕЧЕРСЬКІЙ ЛАВРІ

Св. Йосафат на протязі цілого свого життя не забував слів Спасителя: "Да будут єдино". Всюди, де довше затримувався, навертав лагідними словами до прийняття святої єдності, учив, катехизував, сповідав, а потім відсилав людей до Св. Причастя у найближче розташовані церкви. Довго прагнув Св. Йосафат відвідати Печерську Лавру в Києві, з якої розійшлося монаше життя по всій Україні, котра видала стільки Божих Угодників на славу України, яка посідала мощі Святих. Та проминула її слава, відколи вдерлася до неї схизма, й стала вона осередком тої зарази, що нищила святу колись Україну. Його бажання сповнилося, коли митрополит Йосиф Рутський поїхав до Києва, щоб взяти в посідання Престольну Церкву Св. Софії. Бо тоді схизматики не мали ще свого митрополита, тож київським митрополитом був Рутський. Товаришив йому в дорозі Св. Йосафат.

Дорогою була для української з'єднаної Церкви Св. Софія - залишилася свідком вірності народу Апостольському Престолові. Ярослав Мудрий, той самий, котрий не хотів знати грецької схизми, наказав вибудувати її на взірець церкви в Царгороді. Коли будова вже була готова, хотів побожний і вірний аж до смерті з'єднанню, справді великий князь, посвятити її в присутності представників Римського Первосвященика. На його запрошення папський легат Алексій першим відправив Богослужіння в новій митрополії, мовби на скріплення з'єднання України з католицько Церквою. Шість віків минало, відколи зайшла схизма, а церква Св. Софії то через татарські напади, то через хижість світських опікунів, чимраз більше втрачала свою велич і красу. Цей пам'ятник з'єднання треба було затримати, і тому подався митрополит, щоб разом із майбутнім мучеником з'єднання взяти її в посідання, щоб вона надалі залишилася свідком вірності найбільшого по Св. Володимирі, князя Ярослава, для одної, святої, Католицької, Апостольської Церкви.

В тій довгій дорозі віддавався Св. Йосафат апостольському життю. Як лише прибули до Києва, таки того самого дня пішов до печерського монастиря. Дарма, що стримував його Рутський, лякаючись за життя Йосафата, бо знав добре, якою ненавистю горіли до Йосафата монахи Печорської Лаври.

Коли наблизився до монастиря, зустрівся з монахом Курцевичем, вихідцем із княжої української родини, в момент, коли той із слугами і псами вибрався на лови. Як довідався, що перед ним Йосафат, почав його зневажати, називаючи зрадником вітчизни й Церкви, зводником душ, а навіть в приступі злості погрожував йому смертю. Спокій святих перемагає звичайно людей із непобореними пристрастями. Так сталося і тут. На ті образливі слова відповів Св. Йосафат спокійно: "Я люблю спокій, приходжу не зі злими намірами, але як гість, хотячи відвідати братію й розмовитися з ними. Дивно мені, що я досі ніде не вичитав у правилах Св. Василія, щоб монахам вільно було ходити на лови". Й дивна річ, ці прості, щирі слова й лагідне нагадування змінило Курцевича, бо, засоромлений, пустив його до монастиря.

Коли Св. Йосафат повідомив ігумена про своє прибуття, той наказав задзвонити у монастирській дзвінок, щоби монахи зійшлися до трапези й оглядали душехвата, чого так давно собі бажали. За хвилину більше 100 монахів збіглося до трапези. Як лише Св. Йосафат показався в трапезі, зі всіх боків посипалися крики. "Нащо ти прийшов сюди? Чи може хочеш звести нас? Не надійся, що з нами так тобі вдасться, як із іншими!" Сто монахів відразу виявило злість Св. Йосафатові, деякі хотіли його бити, а інші - втопити в Дніпрі. Св. Йосафат хотів щось промовити, але йому не дали. Коли на просьбу Йосафата ігумен сказав їм заспокоїтися, Св. Йосафат, поклонившись їм, сказав: "Я прийшов сюди, щоби побачити це місце, славне старинністю та віддати честь Св. мощам, які тут знаходяться, а заразом, щоби потішитися численним збором монахів. Не думав зробити вам зло, бо приходжу сам один, без товариша, приходжу лише, щоб вам побажати добра. Радо залишуся з вами, коли мені покажете дорогу правди з науки Св. Письма, Св. Отців і інших літургійних книг"

Обеззброєні лагідними словами Св. Йосафата, монахи замовкли, а ігумен просив його на обід, та Св. Йосафат подякував відмовляючись, що недавно їв у місті, і попросив Богослужебні книги, Життя Святих та Біблію. Коли мав книжки перед собою, почав їм доказувати потребу церковної єдності. Пригадав їм із історії, що Україна хрестилася, коли грецька Церква була злучена з римською, що київські митрополити найдовше трималися єдності, а наприкінці сказав таке: "Як хто-небудь із вас доведе мені, що все те, що я говорю, є неправдою, охоче залишуся з вами".

Дивувалися монахи, чуючи стільки свідоцтв проти себе із своїх власних книг, які щоденно вживали й говорили один до одного: "Недарма називають його душехватом, уміє він захопити людей солодкими словами". Та ні один із них не відважився заперечити словам Св. Йосафата. Усі глибоко задумалися. Цей зненавиджений душехват знайшов у них повагу, бо попрощавшись мов із братами, пішов з монастиря в товаристві кількох монахів, які відпровадили його з належною пошаною до будинку, де чекав його нетерпеливо митрополит. Здивувався Рутський, побачивши Св. Йосафата живого й здорового, а ще й до того в товаристві монахів, бо він переживав, що Св. Йосафат не вийде живий із Печерської Лаври, цього гнізда затятої схизми.

В Києві удалося ще Св. Йосафатові навернути одного радника Баталію й двох священиків до з'єднання; пізніше ці священики своєю кров'ю засвідчили правдиве прив’язання до Св. з'єднання. Полишивши Церкву Св. Софії опіці навернених священиків, митрополит із Йосафатом повернулися до Вільна.(Джерело)