4 грудня свята Церква святкує пам’ятку Введення Пречистої Діви Марії в єрусалимську святиню. Згідно передання, що сягає перших часів християнства, св. Анна, мати Пречистої Діви, ще перед народженням дитини пожертвувала Її на службу Богові в святині. Коли Пречистій Діві було три роки, святі Йоаким і Анна завели маленьку Марію до храму в Єрусалимі і тут віддали її в руки священника (згідно передання, ним був св. Захарія, батько Йоана Хрестителя). При храмі було багато дівиць і жінок, посвячених Богу. Тут вони молились, вчились, працювали, дбали про порядок в святині. Через кілька років дівиці виходили заміж. Це був певний праобраз теперішнього монастиря.
Передання оповідає, що Пречиста Діва перебувала в святині до 15 року життя і тут в тайні склала обіт дівицтва. Дальші передання описують урочистий спосіб введення Пречистої Діви в храм, Її буденні заняття, і як Вона днями і ночами перебувала на молитві.
Всіма барвами сонця хотіли би побожні душі звеличити Пречисту Діву Марію, а однак все, що сказали би ми на Її похвалу, все те порівняно з Її святістю, і Її славою – то як тінь, супроти сонця. Не зрозуміє людський розум, якою святою вона була, від дитячих років найдосконаліше віддана Богові.
І ось сьогодні приноситься вона Богу в жертву. А ця жертва є настільки великою, що займає друге місце після хресної жертви. Ціле небо ликує, коли бачить, що Святій Тройці приноситься така мила жертва. Ангели бачать трилітню дитину, повну надзвичайних ласк і дарів св. Духа. Вони ще не знають, що це дитя вибране на Матір самого Бога, та подивляють надзвичайну красу тої невинної, молодої душі, що сяє понад всі людські душі.
Ось, що пише св. Амврозій про молодість Пречистої Діви Марії: "Пречиста Діва була дуже смиренна. Вона говорила мало, у всіх справах була дуже розумна. Читала охоче і уважно св. книги, молилася часто і гаряче, була слухняною, повною поваги до настоятелів, і прихильності та любові до ближніх. Любила убожество і охоче приставала з бідними, утікала перед хвальбою, ненавиділа заздрість, нікому не бажала зла, а всім творила добро. В Її ходьбі не було нічого вдаваного, вона була природна, а розмова не знала гордості. Її зовнішня поведінка свідчила про глибоку внутрішню святість, і про досконалість чеснот, так, як гарний зовнішній вигляд будівлі свідчить про внутрішню красу. Їла вона дуже мало, стільки, скільки потрібно для підтримання життя. Не зважала на якість страви і не догоджала смакові. Була великою приятелькою праці, не дозволяла собі спочинку понад потребу. Була найчистішим дзеркалом чесноти, найбільшим прикладом досконалості. Від Неї маємо вчитися, що ми повинні робити, а чого слід остерігатися. Чи можна знайти кращого ніж Матір Божа провідника на дорозі до християнської досконалості?”
Так пише св. Амврозій. Маємо взірець – наслідуймо! Християни вже в четвертому столітті урочисто святкували празник "Введенія”. Ціле Богослужіння цього свята – то похвальна пісня на честь Пречистої Діви Марії. І нехай вся вселенна кожної хвилі, безупинно, гаряче і сердечно несе пісню слави Тій, котра нині вступає в храм Господа і до котрої з кожного серця нехай лине гаряча молитва:
Пречиста Діво Маріє, Святине Пресвятої Тройці, від віків вибрана Донькою Небесного Отця, Мати Божого Сина, Обручнице Святого Духа. Ти в це свято як трилітня жертвуєшся Господеві Богові у єрусалимському храмі на цілковиту Його службу. Зглянься непорочна, покірна Божа слуго, на мене негідного (-ну) грішника (-цю), що в цій хвилині в найглибшій покорі припав навколішки перед Тобою. Мати всякого милосердя, Діво над усіма дівами! Ти, маючи всього три роки від народження, віддала їх на досконалу службу Богові. А я стільки літ живу й ще навіть не почав (-а) Йому служити. Тому сьогодні, маючи Твій приклад, пресвята й пренепорочна Діво, жертвуюся з тілом і душею на вічну службу моєму Сотворителеві. Від сьогодні не хочу вже служити ні світові, ні собі, лише для Бога хочу жити.
Пресвята Діво, Твоїм єдиним заняттям у єрусалимській святині було хвалити й величати Бога і там Ти перебувала й розмовляла лише зі своїм Сотворителем, ангельські хори служили Тобі. Нехай же я за Твоєю поміччю, пренепорочна Діво, буду ревний (-а) у службі Божій, гарячий (-а) у молитві, пильний (-а) у виконанні моїх обов’язків. Нехай часто з правдивою побожністю приймаю до мого серця Пресвяте Тіло Христове у Пресвятій Євхаристії. Випроси мені ласку прийняти Його в хвилині мого відходу до вічності. А Ти, предвічний Боже, що з такою радістю приймав на службу свою Улюбленицю, дай мені ласку витривати в Твоїй службі, щоб я заслужив (-ла) оглядати Тебе колись у небі. Амінь.
ДУХОВНЕ ЗНАЧЕННЯ ПРАЗНИКА ДЛЯ НАС
Про що нам говорить празник Введення? Яку духовну науку він нам дає? Празник Введення говорить нам насамперед про радісну жертву святих Йоакима й Анни. Вони свою, в Бога вимолену, донечку самі приводять до храму на службу Богові. Та не тільки батьки радо приводять свою дитину на службу Богові, але й Марія радо йде за голосом Божим і своїх батьків. Як святий Йоаким і Анна, так і Марія є для нас гарним зразком радісної жертви і служби Богові.
Може ще ніколи уся Христова Церква, а в тім і наша Церква, не переживала такого великого браку покликань на священиків, монахів і монахинь, як сьогодні. Дух матеріялізму й секуляризму щораз більше й більше проникає в наші родини, тому щораз менше й менше маємо молоді, охочої на жертву й посвяту для Бога, своєї Церкви й народу. Щораз менше в нас батьків, які за прикладом святої Анни були б готові сказати нашій Церкві: "Прийми дитину, яку Бог мені дав”.
Ознакою глибокої релігійности якогось народу є не тільки його величаві й численні церкви й монастирі, але передусім його численні покликання, тобто священики, місіонери монахи й монахині. Нічого не допоможуть нам навіть найкращі святині й золоті престоли, коли не матимемо священиків, які в тих храмах і на тих престолах приносили б Безкровну Жертву, уділяли б святі таїнства й голосили б Боже слово. Наш слуга Божий митрополит Андрей Шептицький каже: "Зрозумійте, що народові треба до спасення ревних і святих священиків”. Брак духовних покликань у народі веде до повільного завмирання Церкви й духовного життя її вірних, бо духовний стан – це серце й душа Церкви.
Де шукати розв’язок цієї важливої проблеми? Де властиво родяться і виростають духовні покликання? Найкращий городець, де ростуть і дозрівають покликання до священицького й монашого стану – це добрий християнський дім. "Добрий родинний дім, – каже німецький кардинал М. Фавльгабер, – це перша духовна семінарія”. А свята Церква часто називає родинний дім колискою покликань. Статистика свідчить, що п’ятдесят відсотків духовних покликань вирішується між шостим і чотирнадцятим роком життя, це той час, коли дитина ще під повним впливом своїх батьків.
Дух жертви в родині для Бога і своєї Церкви є дуже важливим чинником у плеканні покликань. Без духа жертви нема любови ідеалів, бо жертва це мова любови. Тому батьки повинні відразу від колиски заправляти своїх дітей до жертви й посвяти.
Та, на жаль, сьогодні не багато таких християнських батьків, які плекали б в родині дух жертви та ідеал духовного покликання. Зате в нас є багато батьків, що в зародку вбивають голос покликання у серцях своїх дітей.
Майбутнє нашої Церкви й народу багато в чому залежить від того, як наші українські батьки виховають своїх дітей. Нам потрібні батьки, які за прикладом святого Йоакима й Анни радо благословили б своїх дітей на цілопальну жертву для Бога, своєї Церкви й народу. Нам потрібна ідейна молодь, яка за зразком Пречистої Діви Марії радо йшла би за Божим голосом на службу Богові, Церкві й народові. І щойно тоді зможемо сміливо дивитися в майбутнє нашої Церкви й народу. (Джерело)
Коротка історія
Святе Євангеліє нічого не говорить нам про подію уведення в храм. Основою цього празника, як і празника Різдва й Успення Божої Матері, є традиція Церкви й апокрифічні книги, передусім Протоєвангеліє Якова і Псевдоєвангеліє Матея "Про Різдво Пречистої Діви Марії". Звідси довідуємося, що батьки Пречистої Діви Марії святі Йоаким і Анна, будучи бездітними, дали обіцянку, що, як у них з'явиться дитина, то віддадуть її на службу Богові у храмі Єрусалима. Господь Бог вислухав їхні молитви і дав їм донечку. І коли їй було три роки, то батьки привели її до храму і віддали в руки первосвященика Захарії, батька святого Йоана Предтечі. Тут Пресвята Богородиця перебувала багато років доти, доки, як доросла дівиця, не була заручена зі святим Йосифом.
Празник Введення належить до дванадцяти великих празників. Він має один день перед- і чотири дні попразденства. Про нього маємо згадки з V ст., але треба було аж кількасот літ, доки він став загальнопоширеним на усьому Сході. З проповідей на цей день царгородських патріярхів Германа (715-730) і Тарасія (784-806) з'ясовуємо, що празник Введення був встановлений у VIII ст. У Синайському Євангелії з VIII ст., яке подарував до синайського монастиря цісар Теодосій III (715-717), серед дванадцяти празників згадано і празник Введення. Цей празник є і в грецьких місяцесловах з IX століття. І з цього століття його знають і святкують усі. Синайський канонар з ІХ-Х ст. фіксує празник Введення під назвою: "Пресвятої Богородиці, яку привели в храм Божий, коли вона мала три роки". Типікон Великої Царгородської Церкви (ІХ-Х ст.), хоча не подає ані апостола, ані Євангелія на цей празник, але про 21 листопада так каже: "Собор святої Богородиці, яку батьки привели і передали у храм Господній від трьох літ". Евергетицький типікон з XI ст. має службу Введення з перед- і попразденством. Службу на цей празник уклав Григорій Нікомедійський (IX ст.), Василій Пагаріот і Сергій Святогорець.
На Захід празник Введення прийшов досить пізно — аж при кінці XIV століття, а в середині XV ст. поширився по всій Європі. І Захід святкує празник Введення того самого дня, що й Східна Церква — 21 листопада. У середньовіччі Введення в храм було улюбленою темою в іконографії.
Тропар та кондак
Тропар, глас 4: Днесь благовоління божого предзображення і спасення людей проповідання, у божому храмі Діва ясно з'являється і Христа всім предзвіщає. Їй і ми голосно закличмо: Радуйся, промислу Створителя сповнення.
Слава, і нині: Кондак, глас 4: Пречистий храм Спасів, дорогоцінна світлиця і Діва, священна скарбниця божої слави днесь уводиться в дім Господній, благодать з собою вводячи, що в Дусі божественнім, яку оспівують ангели божі: Вона є оселя небесна.
Послання святого апостола Павла до Євреїв 9,1-7
Браття, перший завіт мав також свої установи щодо служби і земну святиню. Бо зроблено перший намет, де були світильник, стіл і хліби появлення: він зветься Святе. За другою ж завісою був намет, званий Святе Святих, із золотим жертовником кадила та з кивотом завіту, увесь покритий золотом; у ньому був золотий посуд з манною, розквітлий жезл Арона і таблиці завіту. А зверху над ним були херувими слави, що крильми отінювали престол. Але про те тепер не час говорити докладно. При такому влаштуванні всього, у перший намет входили завжди священики, виконуючи службу а в другий - раз на рік лиш архиєрей, і то не без крови, яку приносив за свої й людські провини.
Євангеліє від Луки 10, 38-42; 11, 27-28
В той час увійшов Ісус в одне село, і одна жінка, на ім'я Марта, прийняла Його в свій дім. А в неї була сестра, що звалась Марія, що і сівши у ніг Ісусових, слухала слова Його. А Марта клопоталась великою послугою і, станувши, сказала: Господи, чи не зважаєш, що сестра моя одну мене зоставила служити? Скажи отже їй, щоб мені помогла. І відповівши, Ісус сказав їй: Марто, Марто, ти журишся і клопочешся про многе. А одне є на потребу. Марія ж вибрала добру часть, що не відніметься від неї. І сталося, як Він це говорив, одна жінка, піднявши голос з народу, сказала Йому. Блаженна утроба, що носила Тебе, і груди що Тебе кормили. Він же сказав: Отож блаженні ті, що слухають Боже слово і зберігають його.
Проповідь
Дехто каже: «Головне мати Бога в серці, вірити в душі». І правильно каже! Без віри в Бога важко жити, ба, навіть неможливо. І Бог має бути в душі завжди. Цим думкам не заперечиш. Проте є відчуття, що щось не до кінця сказано.
Жити самому є можливо, основне їсти і хотіти жити – і все?
Історія не раз нам показувала приклади людей, котрі були змушені жити окремо від всіх. Ці приклади нам показують, яке було у них велике бажання віднайти іншу людину. Не даремно найбільшим покаранням для людини є відлучення від усіх – тюрма. Звичайно, ми часто нарікаємо на спільне життя, але поряд із ним розуміємо, що жити окремо від усіх – це просто самознищення. Саме тому для нас, людей, жити серед інших – це просто необхідність. Хто себе ізолює, той відчуває полегшення на початках, але з часом розуміє, як багато він втратив.
Молитись самому легше, але ризиковано...
У кожного є свій характер і свої уподобання. Це робить нас особливими, але дуже часто стає причиною непорозумінь. Найгірше тоді, коли кожен свої переконання вважає найправильнішими. Така гордість відштовхує людей, віддаляє одного від іншого. Гордий часто може сказати, що мені легше молитись самому, бо буде саме так, як я цього хочу, і ніхто не буде мені заважати. Подібне переконання виникає щодо віри. Вірю так, як я вважаю, і ніхто не має права мені накидати своїх думок.
Ось так людина поступово стає центром всього. Іншими словами – стає замкнутою в собі і своїх переконаннях та потребах. Біда в тому, що з часом вона зазнає розчарування. І цей розпач походить від простого: життя набридає. Не секрет, що життя прекрасне тим, що воно різнобарвне. А цю різнобарвність можна знайти тільки в інших. Для цього потрібно вийти із свого замкнутого кола гордості і піти на зустріч іншому. А ще одне, ті, що оминають церковну спільноту, мають дивні релігійні переконання, які знаходяться між двома крайнощами – фанатизмом і поверховістю. Не дивно, що монахи (означає «один») живуть у спільноті, тобто їдять, моляться разом.
Приклад Христа, Богородиці та святих.
Тим, що постійно шукають причини не ходити до храму хочеться лише пригадати, що Марія сьогоднішнім святом нам чітко показує приклад. Прийшла до храму, щоб навчитись і виховатись там. Її батьки знали, що кращої школи виховання не знайдуть. У свою чергу, Марія привела Ісуса у храм. І Євангеліє свідчить, що наш Учитель постійно відвідував синагогу і храм Єрусалиму. І він, у свою чергу, цінував життя в спільноті: 12 апостолів, яких постійно супроводжував кудись удвох.
Спасибі.
Сьогодні, у цей пам'ятний день, хочу подякувати всім, котрі живуть у церковній спільноті і творять цю прекрасну різнобарвність за задумом Бога. Спасибі тим, котрі показують іншим шлях до храму, щоб і вони прикрасили нашу громаду талантами Божими і спільною молитвою. Так і є, чим нас більше, тим сильніша наша молитва. Бо де двоє чи троє зібрані в ім'я Ісуса, там і він серед них, і молитва їхня буде вислухана, і буде дано їм за проханням їхнім (Мт. 18.20). Амінь.
о. Віталій Тарасенко
"Сівач", листопад 2010 Ч. 11 (134) рік 12
Проповідь
Святкуючи сьогоднішнє свято, задумаймося кожен з нас над своїм власним життям. Це свято дає нам багато думок для роздумів. Найперше задумаймося: куди ми усі і кожен з нас, зокрема, скеровує свої кроки життя, яке ми отримуємо від Бога. Адже сьогодні читаємо, що Пресвята Богородиця перші кроки свого життя спрямувала до храму. Приклад. У східних народів є звичай, коли дитина починає робити свої перші кроки, то у святковий день збирається уся найближча родина. Вони сідають півколом в одній кімнаті, а дитину батьки тримають посередині. Перед дитиною розкладають різні зазначені предмети, а потім батьки її відпускають і дивляться до якого предмету пішла. Який предмет вона вибере, до якого піде, така доля її чекає, до того вона має схильність. І дивно, але у переважній більшості у подальшому житті цей вибір підтверджується. Так майбутній воїн обирав шаблю, хлібороб - сільський інструмент, будівельник - будівельний інструмент, лікар - лікарський і т.д. (Один відомий футболіст розповідає, що батьки поклали м'ячик, хоча це не прийнято, і він відразу і впевнено побіг до м'ячика). Отже, до чого робить свої кроки людина така є її доля. Пригадую скарги одного тата, що його син пияк. Але в молоді роки, коли йому давали гуляти з малолітньою дитиною, то він завжди йшов з ним на пиво і змушував сидіти дитину у прокуреному барі, аж поки не вип'є своє пиво. То чого дивуватися, що син з дитинства до цього призвичаївся і бар став улюбленим місцем його перебування. Куди крокують наші кроки з самих початків, таким і буде наше подальше життя.
Сьогоднішнє свято дуже тісно пов'язане зі святом, яке ми святкували на початку церковного року, швидше від сьогоднішнього свята - зі святом Різдво Пресвятої Діви Марії. Знаємо з передання, як хотіли мати дитинку Йосип і Анна. А сьогодні звершується їхня обіцянка віддати на служіння Богу свою, даровану їм Богом, дитину. Вони принесли цю найбільшу свою цінність на служіння Йому. Їх охоплювали одночасно сум і радість того, що збулося обіцяне Йому. А тепер на хвильку задумаймося: як ми всі і кожен, зокрема, поступає у своєму житті, виконуючи свої обіцянки, дані Богові і своїм ближнім? Чи ми є вдячні, що Бог дає нагоду їх виконати, як це зробили Йоаким і Анна (і якою ціною любові)? Вони не відкладали своєї обіцянки, даної Богу. А ми часто подібні до того багача, що про нього чув розповідь в одному селі. У багача родило дуже велике збіжжя. Йому бракувало робітників. Він почав ходити по хатах просити, щоб допомогли зібрати. Пообіцяв великі гроші. Але коли зібрали збіжжя, пану стало шкода своїх грошей і він заплатив людям набагато менше. (А скільки є таких «панів» і в наш час, які багато обіцяють, коли їм щось дуже потрібно). Ми також часто подібні до цього пана. Коли хвороба чи якась біда, пережиття, то ми молимося, просимо у Бога, щоб допоміг, часто обіцяємо, що змінимося, що почнемо вести краще життя. А коли біда проходить, то про обіцянки і наміри забуваємо або відкладаємо на «ліпші часи» і тим самим не принесемо плоду наших рук - любов! Але наші терпіння - це часто випробовування нас, які ми є: чи ми виконуємо обіцяне, чи зуміємо подякувати Богу за ласки, що отримали. Ми часто не вміємо дякувати Йому за життя і ті ласки, які ми отримуємо завжди незалежно від нашої заслуги, бо є відкуплені Його кров'ю і смертю на Хресті.
Все залежить від нас з вами, чи ми скористаємося і відкриємо своє серце, як і Він відкрив для нас усіх і кожного зокрема. Що ж ми взамін можемо віддати Йому крім свого серця, повного любові, бо говорить Господь до людини: «Дай мені своє серце». В одному селі проходила збірка на хрест при вході до села. Усі давали щедрі пожертви, тільки бідний хлопчик-сирота не мав, що дати. Тоді він прийшов у ночі на це місце і почав молитися: «Христе, не маю, що Тобі дати. Але прийми у жертву любов мого серця». І ця щира жертва бідної сироти було найбільше, що він міг дати для Бога.
Що людині треба найбільше у цьому світі? Їй потрібно, щоб її любили. А коли хочемо, щоб нас любили, мусимо жертвувати свою любов іншим. Та ніхто в світі не здатен нас більше любити, як Бог. Коли ми хочемо віддячити Богу за Його безконечну Любов, то повинні постаратися віддати Любов за Любов. Амінь.
Ієромонах Андрій Сологуб
"Сівач", листопад 2009 Ч. 11 (122) рік 11
(
Джерело)
