У світі зараз проблема спорожнілих церков неабияк серйозна, адже світ деградує і під впливом активної християнофобської пропаганди людство відмовляється від Христової віри на користь нової релігії – віри в людину. Християнство, яке прийшло на землі Європи, Америки та слов’янського континенту, уже відбуло свою еволюцію. Еволюція християнства полягає в процесі, при якому в середовищі поганства з’являються християни, які стають мучениками і своєю пролитою кров’ю утверджують Христову віру на своїй землі. Поганство викорінюється, християнство процвітає. Останній етап – деградація, коли християни знову повертаються у поганство, коли святих християн меншає, а «грішні» християни помножують гріх, відмовляючись від нелегких засад християнської віри, прагнучи адаптувати християнство із своїми поганськими тілесними бажаннями. Постійне перебування і практика гріха в християнському середовищі породжує деградацію свідомості і сприйняття християнської віри, результатом чого являється нове тлумачення християнської віри, гріховне тлумачення дияволом правд християнської віри у грішних душах вироджених християн. Такі твердження згодом перероджуються у сталі фрази, типу: «Бог добрий – всі спасуться», «головне нікого не вбити», «Бог наказував любити – отже розпуста – це не гріх», «гріха немає – це вигадка священиків» і т.д. Існують багато причин, чому християни рано чи пізно приходять до таких висновків, проте найбільш вагомою є те, що риба гниє з голови, тобто справа у поганих священиках, які в перших часах зародження християнства являються святими місіонерами, а згодом стають бухгалтерами та бізнесменами, прагнучи християнську віру подати людям такою, яка б отримувала великий попит і яку можна було б продавати.
Коли християнство на одних територіях вироджується у поганство, істинне християнство починає шукати нові території, тому ми зараз наочно бачимо, як Святий Дух через надмір гріха покидає нас, Європу і Америку (це для прикладу) починає сіяти зерно Христової віри серед народів, де раніше й не чули про християнство. Як для прикладу взяти Індію, Китай чи африканські держави. Тепер там відбувається активне переслідування християнства, проливається кров новомучеників, а отже там зароджується Христова віра.
А взагалі-то основною причиною індивідуального відречення від християнства кожної людини являється порок слабкої людської природи, яка має властивість любити Бога і вірно Йому служити, коли людині погано і навпаки, коли людині добре, або дуже добре, то через невдячність і лицемірство забувати про Бога і навіть заперечувати не тільки Його роль у житті людини, але й саме Його існування.
Написано: «Кого Бог любить, того й карає». Це не тому, що Богові подобається карати людей. Це тому, що якщо Він бачить, що люди про нього забувають, поглинаються гріхом, Він дозволяє дияволу тут і тепер (не у вічному пеклі) карати людей як справедливий акт відплати за гріх, власне гріх – це дозвіл і влада диявола на вплив на життя людини. А диявол тільки спустошує, руйнує і вбиває, тому й гріх є цим проявом. Тоді люди в біді взивають до Бога, каються, відрікаються від гріхів і навертаються до Бога, Він їм прощає і дарує мир та захист від нещасть, стихій, війн та інших небезпек. Отже, ці люди ще мають милість в очах Божих і Він прагне їх спасти таким закономірним і справедливим способом.
Набагато гірша ситуація там, де народи забуті Богом, там, де людство настільки ненавидить Бога, що Бог просто змушений прийняти такий сумний вільний вибір людей. Ми бачимо, як та ж Європа і Америка розкошує і живе у своє задоволення, не знаючи ні проблем, ні бід, ані терпінь. Цей стан дуже печальний і ми, християни, знаємо, як трагічно закінчиться це їхнє райське життя на землі без Бога, але з дияволом. Вони настільки погрузли у гріху, вони настільки віддалили від себе Бога, що кари за гріхи вони не матимуть тут і зараз, але то буде страшна і раптова кара на вічну смерть.
Проте повернемось у проблематику у нас, в Україні. Чому так печально?
Знову ж таки, людська природа тому винна. У нас склалася важка ситуація, коли народ півстоліття жив у часи атеїзму і безбожного режиму. Ця проблема страшна і вона мов той Чорнобить на багато поколінь залишить печальний наслідок у нашому духовному житті українців. Проте не в атеїзмі уся печальна проблематика. Адже у кожного в сімї були бабця чи дідусь, які не відрікалися Святої віри у часи переслідувань і які передавали зерна цієї віри душам своїх нащадків – дітям, внукам, правнукам. Ми здобули незалежність не для того, щоби відкрилися кордони та щоб українці змогли повтікати по всьому світі. Нам був даний час покаятися і уже вільно сповідувати Христову віру. Кров мучеників СРСР здобула нам шанс на краще життя, проте ми не зрозуміли, у чому полягає сенс кращого життя. Українці кинулися у світ, важко працюючи, заливаючи свої терпіння горілкою, та повернувшись із доллярами та євро, почали будувати хати, басейни, вілли, купувати чи не найдорожчі авто, купляти нерозумним і бездуховним дітям золоті медалі, модні освіти, престижні роботи. Все маючи, ці українці і далі поверталися у світ, прагнучи ще більшого збагачення, вони, мов ті сліпі адепти бога мамони, готові були все здоров’я віддати задля грошей і багатства.
А їхні діти?! Вони, мов ті сироти, зростаючи в пестощах і вседозволеності, не хотіли слухати бабусь-дідусів, вони мов ті блудні сини і дочки, пізнавали світ через друзів, компанії, п’янки, наркотики, клуби, бари, розпусту. І світ їх жорстоко вчив своїй релігії – грошей, розбещеності та спротиву усьому традиційному, консервативному і особливо християнської віри, яка покликана обмежувати цю вседозволеність. Вони втрачали почуття патріотизму, любові до батьків, поваги до людей, навіть коли батьки поверталися з-закордону, вони не раділи їм – вони раділи їхнім грошам. Ці батьки, які проміняли Бога і духовність на гроші і матеріалізм тепер самі і покинуті – вони стають опущеними представниками суспільства. Там, за кордоном вони втратили усі свої християнські цінності, адже там майже всі заробітчани знаходять нових чоловіків, жінок, вони собі там дозволяють те, що не можуть дозволити тут, при сусідах-свідках. Їм також з рештою стає байдуже на своїх дітей, вони навчилися жити для себе і у своє задоволення, духовність вони запивають спиртними напоями та розпустою. Повертаються додому, їм огидними стають їхні жінки/чоловіки, діти для них обуза і тягар на шиї. Приходить старість і вони самі, покинуті та втрачені у житті. Домашня церква, як це модно сьогодні називати, стає руїною і мерзотою запустіння. Зрада Бога на користь грошей погубила тисячі українських, колись християнських, сімей.
Молодь у церкві – це рідкісне явище. Не багато є сімей, батьки в яких можуть силою притягнути дітей до церкви. Майже всі решта – заспокоюють свою совість тим, що жаліють дітей, їм важко в церкві стояти, а вони ще молоді, не висипаються, а доросле життя важке, хай ще відпочинуть. А є такі, що й самі не ходять до церкви і дітей не водять, бо церква – це пережиток минулих століть, а це зомбо-установа, а це фінансова піраміда, а священики такі-сякі і т.д. І знову ж таки, - чому так?
А тому, що як я вже писав, багато священиків своєю поведінкою і наукою роблять християнські віру ресурсом збагачення. Багато вірних християн відійшло від церкви тому, що сучасне православ’я в Україні стало страшно безбожною вірою у все, що хочеш вірити. Чому православні? Бо дуже багато людей звіршуються псевдонаукою православ’я про те, що якщо заплатиш – дам тобі і другий і п’ятий шлюб з ким хочеш. Спиш з партнером до шлюбу – не добре, краще оральний секс, аніж втрата дівочості. Втратила дівоцтво – спи з одним партнером, не з багатьма (до шлюбу мається на увазі). Вкрав щось, посповідався і вже все село знає про крадія. І ще багато безглуздих і ненормальних прикладів, які практикуються священнослужителями і через які християнська віра десекралізується і фактично ґвалтується. Вже не говорю про ті випадки, коли священика з однієї парафії переводять на іншу через інтимні стосунки з парафіянками тощо.
Священики багатьох конфесій, помітив, навіть у монастирях проповіді промовляють так, якби вони бути психоаналітиками, а не носіями Духа Святого, говорять про світські проблеми світською мовою, про Бога згадати – це велика рідкість. Тлумачення Святого Письма і в проповідях і в літературі – це коментарі майже по Фрейду, уся божественність і сакральність Святої віри перетворюється у дарвінізм – науку і віру в людину і природу. Бог постає якоюсь метафорою, згадка про якого є немодною і пережиточною.
Також сучасні священики люблять захоплюватися політикою, ідеологією. Може це й добре, проте тільки в тому випадку, коли ця ідеологія є традиційною та нейтральною. Згадка про патріотизм – це добре, але дуже погано тоді, коли той чи інший священик агітує та ту чи іншу партію чи кандидата.
Зараз, у світі інформаційного вибуху важко знайти людину, яка б була осторонь від тих чи інших інформаційних потоків. Завжди знайдеться колишній семінарист, який розкаже про ті огидні речі, які відбуваються у семінаріях. Завжди знайдеться священик, який добряче випивши, не у тій компанії, зробить комусь дитину на стороні, чи розповість про церковні тарифи на покупку священичого сану, парафії, щомісячну дань вищим «фінансистам» деканатів, єпархії-митрополії. Часто це і породжує необхідність брати шалені гроші за молитви, Тайни Хрещення, Вінчання і т.д. Просто священику слід або відбити затрачені на купівлю священства гроші, або пан декан чи єпархіальні банкіри петрових грошей  вимагають як то кажуть, «по курсу доллярра».
Таких священиків і випадків мало, проте такого роду інформація шалено швидко розповсюджується у свідомостях простих мирян, що і формує таке жалюгідне ставлення людей до віри та церкви взагалі.
Молоді священики намагаються не протиставлятися своїм ровесникам, прагнучи зблизити їх із церквою і Богом. Проте добрими намірами встелена та дорога… Вони через юну необережність намагаються приблизитися до світу, проте не бачать, як віддаляються від Бога. Їм здається, що таким чином вони зможуть проповідувати Слово Боже у компаніях і клубах, а зі сторони видно, що ці священики нічим не кращі за сучасну зіпсуту молодь, розбещену пристрастями і світськістю.
Багато людей, які не люблять церкву, зате люблять оцінювати вартість машин, котеджів священиків, єпископів, дорожезні прибамбаси у церкві і т.д. Саме тому сучасному духівництву слід навчитися пропорційно витрачати гроші. Хочеш машину – купи таку, щоб їхала, рештою допоможи нужденним – і люди про тебе добре заговорять, а заговорять про тебе – добре заговорять про церкву, віру, Бога. Але не купляй ту машину, яка б нічим не відрізнялася, коли припаркуєш її поряд з банком чи державною установою, бо люди подумають і правильний висновок зроблять, що ти нічим не ліпший від тих олігархів чи чиновників, які просто збагачуються, а про простих людей не думають. Те саме про монастирі – колись це були гарні, прекрасні духовні місця, де в очі не кидалися євроремонти і дорожезні випендрьожі у вигляді новинок у світі ландшафтного дизайну та архітектурних витворів мистецтва. Краще збудуйте недалеко якийсь музей чи парк і хай туди люди йдуть, щоб полюбуватися красою мистецтва і дизайну. Раніше приїжджав в монастир, де нічого око не різало, ніщо не відволікало увагу, зате смиренний і простий вигляд спонукав до заглиблення в душу, до молитви і богоухання. Тепер це якби якийсь цирк, куди задля відчуття молитовного стану треба приїхати на десятий раз, щоб всі ті диковинки стали байдужими і буденними. Це також проблема. Навіщо ці розбудови, витвори, дизайни і розробки, якщо вірних людей-прихожан все меншає.
Є ще багато людей, які живуть своєю вірою, вигаданою і придуманою самим собою. Вона полягає в тому, що Бог зрозуміє і простить, а все, що людина робить – це по-Божому. Тобто якщо це природнє – то це Боже. Це проблема, адже наступним етапом деградованого мислення такої особи стане неприродні пристрасті, які вона по шаблону також буде вважати побожними. Саме тому у секуляризованій Німеччині католицькі монахи і монахині зараз вимагають від Ватикану узаконення одностатевих відносин, розлучень та багато інших гріхів. Цікаво, чим ті монахи і монахині там у монастирях займаються, що не просто вважають, але вимагають дозволити збочення?
Уся ця проблематика, уся описана вище еволюція християнства ґрунтується на принципі взаємопідтримки, бо всі ми є одним Тілом Божим. Тому щоб не гнила голова (церква), чи руки (священики) чи ноги (християни) і т.д., слід за всіх молитися! Це егоїстично молитися тільки за себе любимого чи любиму, чи кохану жінку/чоловіка, дитину/онука – слід за всіх! Щоб не допустити повної деградації нашої держави. Цей страшний час є часом Божої любові, Він чекає, щоб ми, українці, навернулися, а тому й допускає кару, бо любить нас. Якщо ми повністю відвернемось від Бога, і станемо як ті поганські народи Європи чи Америки – Бог відвернеться від нас і перестане допускати кари, бо ми будемо приречені на погибель. Не смерть, а погибель.
П.с. ще багато причин нашої дегенеративної віри існує в нашому суспільстві, зокрема наший огидний український менталітет, язичництво та стандартні людські пороки, про які поговоримо пізніше. Хвороби не слід приховувати і закривати пеленами від інших – їх слід виявляти, щоб інші не заразились, і щоб молитвою всі, хто читає, підтримували і оздоровляли тих, хто хворіє.  Всі ми люди, людська природа недосконала. Християни повинні навернутися до Бога, не бути тими українцями, які називають себе патріотами, а самі відкуповуються від армії і шукають прихистку в Росії чи інших країнах ніби задля заробітків. Коли навернеться народ, тоді й матимемо спокій, мир, добрих священиків (як казав митрополит Шептицький: «Якщо Бог хоче покарати народ, то посилає народу поганих священиків»). Люди повинні навернутися до Бога і перш за все почати із самих себе, зі свого життя. Бо ми всі є місіонерами один одному, наша поведінка, спосіб життя, мова і вчинки є прикладом для наслідування як ровесникам, так і молодому поколінню. Потрібно ставати консервативними і завзятими християнами, радикалами в певному значенні, щоб не приховувати віру, але ставати світочами віри, світильниками добра у світі зла.