«Історія оповідає, що нераз, коли в якійсь державі, краю або народі відбувались страшні події, коли вирішувалась їх доля, коли села і міста падали під мечем і вогнем, коли лилася кров людська, то нарід, замість тверезо дивитись на таке застрашаюче положення і думати про рятунок, віддавався, немов у дурійці, забавам, танцям, пияцтву, розпусті і видовищам. Чи не страшне засліплення такого народу, котрий в шаленому передсмертному танці кидався стрімголов у пропасть погибелі?! (…) Голод, неурожаї, дорожнеча, епідемії, бунти, розрухи і війни, - се немов ті громи і блискавки, які остерігають перед надходячою бурею».

Ці слова, які вражаюче характеризують також нинішній стан українського народу, Блаж. Свмч. Григорій Хомишин написав у своєму Посланні «Про сліпоту душевну» ще на початку 1913 року, коли людство стояло на порозі великої катастрофи ХХ ст. – Першої світової війни. Немовби передчуваючи невідворотність вселенського лиха, молодий Станиславівський Єпископ рішуче продовжив пастирську працю над формацією свого духовенства і вірних. Напередодні війни впродовж півтора року він оприлюднив три вагомі послання, які мали стати невидимим духовним щитом для його Церкви перед жорстокістю побоїща, яке невблаганно насувалося. Перше з них, вже згадане, - «Про сліпоту душевну», друге – «Про духа віри», і третє – «Про Царство Боже на землі».

Розвиваючи далі свою думку, порушену в Посланні «Про сліпоту душевну», Владика Григорій пише: «Чи наш нарід сповняє післанництво, від Бога йому призначене, чи, може, полишив дорогу, визначену Божим провидінням, і пустився на блудні дороги? Чи наш нарід серед благородних подвигів прямує до високої мети, Христом означеної, чи, може, занурений у мертвий сон, викликає проти себе гнів Божий і своїми провинами доповнює міру справедливости Божої? По тім всім, що у нас діється, з тяжким болем серця радше треба признати, що наш нарід досі не відповів на заклик Христа Спасителя, що та «Русь свята» досі ще не усвідомила своєї високої цілі». І далі ілюструє невідрадний реальний стан віри і побожності та перераховує його причини, які походять з недостачі ясного і розумного усвідомлення засад віри і християнських звичаїв, з поширення  аморальності, забобонності і ворожбитства, з нестримного поширення ліберальної та радикальної пропаганди т. зв. вільною пресою.

Єпископ Хомишин продовжує: «В парі із затемненням і ослабленням віри йде також упадок та занедбання чеснот християнських. Сварня, прокльони і незгоди в родинах, ненависть і поділ на різні партії убиває у нас любов ближніх. Відчути біду і нещастя ближнього, нести поміч і рятунок в загальній потребі, почуватись до співучасті в праці для добра спільноти – ще не стало у нас загальнопрактикованими чеснотами».

Далі Архієрей наводить невідрадні факти і явища, зокрема, - непошанування недільних і святочних днів, під час яких люди масово віддаються ярмаркуванню, гульбищам, розпусті та пияцтву. І підсумовує: «Нещастя, які нас тепер навістили і навіщують, то ще не кара справедливості Божої… Ні! То лишень кара милосердя Божого. То лишень вістуни, які нас остерігають, щоб ми не не перебували далі в нашій упертості і засліпленню. То лишень громи і блискавиці перед грізною бурею».

Порятунок перед загрозами, які насуваються, Владика Григорій бачить у наверненні народу до Христа і Його Церкви, у плеканні праведних і святих душ, які би своїми молитвами, заслугами і прикладом відвертали від нас всякі нещастя і охороняли перед цілковитою загибеллю. І цю місію в такі переломові часи повинні взяти на себе духовенство і монашество.

Підсумовуючи зміст і мету своїх послань, Єпископ Хомишин, звертаючись до священиків, резюмує:

«Що поможе нам, хоча б ми збудували найвеличніші муровані церкви, хоча б заволоділи всіма скарбами світу, якщо злегковажимо царство Христове?»

«У Посланні «Про сліпоту душевну» я вказав на загрозливе наше становище, на загальне затемнення і на загальний потоп, який нам грозить. В Посланні «Про духа віри» я представив віру як найперший конечний рятунок з того загрозливого становища; як єдине світло, що темряву проганяє; як конечну основу і підвалину цілої будівлі царства Божого; як гору, на верху котрої стоїть «град» царства Христового. А в нинішнім посланню я випровадив моє духовенство на ту гору і показав красу та велич того «града», того царства Божого, яке воно само в собі, а відтак – яке воно є в нас. З висоти сього «града» Божого ясно видно ті глибокі яри і провалля, в яких ми знаходимося і через те наглядно відчуваємо, як глибоко ми зсунулись.

В першій мірі вина за це падає на нас, священиків, бо ж ми як «отці духовні» першими повинні будити життя духа віри, лікувати сліпоту душевну, ми перші покликані основувати і ширити царство Христове в душах наших власних і наших вірних».

Завершуючи свої духовні настанови, Владика Григорій з властивою йому відвертістю крізь століття взиває до сумління священиків:

«Я був би ворогом Христа, ворогом мого духовенства, якщо б присипляв увагу і мовчав там, де треба будити і накликувати. Я цілим моїм єством бажаю Христа прославити і єдино прямую до того, щоб моє духовенство не було поневолене, але стояло на тій висоті достоїнства, яку йому Христос призначив, і що я цілим серцем бажаю для мого народу такого добра і щастя, яке тільки у Христа можна осягнути».