Сьогодні в Івано-Франківську є шість пам'яток національного значення.
Одна з них - кафедральний собор Святого Воскресіння, в народі -
катедра. Що пам'ятає храм?
Щедрі фундатори
Катедра була на цьому місці не першою. Спочатку там
стояв старий палац Потоцьких. Маленький, дерев'яний. На початку 1680-х
Потоцькі перебралися до нового палацу, який зберігся і донині. Ну,
майже зберігся. А на місці старого утворився пустир.
В 1715 році до Станиславова на запрошення Йосипа
Потоцького прибуває єзуїт Томаш Заленський, який мав намір збудувати
єзуїтський костел і навчальний заклад - колегію (на той час знаменита
Станиславівська академія припинила своє існування, не витримавши
негараздів Північної війни).
Тож 21 квітня 1716 року Потоць-кий дарує єзуїтам
ділянку землі (60х40 ліктів) на місці давнього палацу. Невдовзі
почалася будова костьолу. Ім'я архітектора невідоме, але є дані, що
головний єзуїт міста просив руського воєводу Яблоновського, аби той дав
йому свого надвірного архітектора Якоба Пертіго. Втім, хто б не був тим
зодчим, він допустив багато помилок, через що вже через 20 років
споруда вся вкрилася тріщинами і ледь не завалилася.
Цікавим є той факт, що коли у 1720 році рили
котлован під фундамент, то знайшли скарб із 14 000 злотих. Половину
Йосип Потоцький забрав собі, а решту віддав на будову.
Але це були не єдині фінансові вливання. Щедрими
спонсорами виступили дружина Потоцького - Вікторія з Ліщинських, її
брат Казимир, багато інших шляхтичів і шляхтянок. Крім того, самі
єзуїти володіли селом Тисьменичанами, мали звідти непогані прибутки,
які теж ішли на спорудження костьолу.
Будували досить швидко. Вже у 1729 році (на день
святої Вікторії) в костьолі відбулось перше богослужіння, хоча повністю
його завершили наступного року. Називався він Костьол Святого Духа і
Непорочного Зачаття Найсвятішої Діви Марії і мав цілих сім каплиць.
Всередині був дуже багато оздоблений. Дружина власника міста Вікторія
подарувала костьолу головний вівтар, а також оздобила каплицю святого
Костки. Для цього їй довелося продати за 1000 дукатів своїх любимих
канарок. Ії донька Софія подарувала образи Матері Божої Ченстоховської
та святого Франциска Ксаверія, син Станіслав - образ і вівтар Ігнатія
Лойоли (засновника ордену єзуїтів), а брат Казимир - вівтар святого
Франциска Боргезе. Всі ці вівтарні скульптури були виконані з дерева
тірольським майстром Йозефом Шаффлом.
Під Косткою
У підземеллях костьолу хоронили отців-єзуїтів, але
незабаром до них приєдналися інші «гості». У 1730 році до Станиславова
приїхав брат дружини власника - львівський каштелян Казимир Ліщинський.
Тут він важко захворів і раптово помер. Урочистий похорон відбувся 26
січня 1731 року у костьолі. На церемонії була присутня його сестра
Вікторія, яка тихо, майже про себе, сказала «і мене тут поховайте».
Почувши це, її син Станіслав почав протестувати: «Мамо, ви ще досить
молода і здорова». Та наполягла: «Під благословенням материнським прошу
тебе, нехай і я, під моїм святим Косткой, покладена тут буду після
смерті».
Її слова виявились пророчими. Вже 1 травня
наступного року Вікторія Потоцька померла у своєму заміському палацику
Бельведер, маючи лише 53 роки. Найщедрішу фундаторку костьолу поклали у
крипті під вівтарем святого Станіслава Костки.
У 1739 році до стін міста підійшов загін російського
війська, яке очолював молдавський князь Кантемир. Перед тим вони вже
спалили Кути, Городенку і Тисменицю, здавалось, ніщо не завадить їм
повторити це зі Станиславовом. У місті спалахнула паніка, оскільки
гарнізон фортеці був невеликий, а коронне військо знаходилось аж на
кордоні з Молдавією. Поповзли чутки про капітуляцію. Єдині, хто не
піддався паніці, були єзуїти. Вони влаштували службу за порятунок міста
від неприятеля. Незабаром аналогічні служби відбулися в інших церквах
Станиславова, і натхненні мешканці ринулись на стіни і дали гідну
відсіч ворогові.
Зодчий Станіслав
У 1751 році помер Йосип Потоцький. Ще перед
погребінням гетьмана його син Станіслав, досвідченим оком будівничого,
помітив чисельні тріщини на стінах костелу. Причиною були суттєві
інженерні похибки при спорудженні, а саме слабкий фундамент. Тріщини
розростались у геометричній прогресії, стало зрозуміло, що скоро
костьол завалиться. Станіслав наказав евакуювати вівтар та внутрішнє
оздоблення храму, а підлогу застелити товстим шаром соломи, аби при
обвалі стелі врятувати цінний паркет та гробниці у підвалі (адже там
були поховані його мати і вуйко).
З лютого 1752 року до травня 1753-го храм розібрали,
відразу поглибили котлован і заклали більший, міцніший, фундамент.
Потоцький особисто виготовив креслення споруди та щорічно виділяв на
будівництво шість тисяч злотих та 50 000 цегли. Але фундатор не
дочекався завершення будівництва. Костел був завершений у 1763 році,
коли Станіслав уже помер. І хоча на останніх етапах роботами керував
архітектор Христіан Дальке, дякувати за цю чудову барокову споруду ми
маємо саме Станіславу Потоцькому.
Відроджений храм отримав назву Костьолу Непорочного
Зачаття Пресвятої Діви Марії і Святого Алоіза Гонзаги. У 1764 році
власниця міста Катерина Коссаковська подарувала 4000 злотих на новий
вівтар святого Франциска Ксаверія. Але єзуїтам цей образ не сподобався,
і вони попросили не копіювати старі, а краще зробити вівтар нового
патрона костьолу - Алоіза Гонзаги.
Того ж року під мури Станиславова в чергове
підходять росіяни. Вони піддали місто артобстрілу, внаслідок чого
завалилась одна костьольна вежа, яку відновили лише через дев'ять
років.
Чотири єпископи
В 1772 році Станиславів відходить під владу Австрії,
а 21 липня наступного року Папа Римський ліквідовує орден єзуїтів.
Починаючи з осені 1773 року, костьол перестає бути єзуїтським і
передається для потреб державної гімназії та військового гарнізону,
хоча служби там проводили колишні брати.
У 1783 році сюди переносять великий орган із
тринітарського костелу, а старий віддають кудись у провінцію.
Австрійська влада не надто переймалась релігійними питаннями, а тому
декілька разів конфісковувала цінні храмові речі - перш за все, срібло
і золото. Та й доглядали за костьолом - не дуже. Через це скоро у
склепіннях та стінах знову з'явились тріщини, 1828 року храм закрили,
перетворивши його на військовий склад. Така ситуація тривала до
1835-го, коли стараннями губернатора Галичини князя Фердинанда д'Есте
розпочався капремонт. За три роки костьол був повністю відреставрований
і заново побілений.
У 1838 році почали правити служби, на яких
переважала гімназіальна молодь і студенти. Від 1839 року до костьолу
почали пускати греко-католицьку громаду міста для відправи власних
богослужінь. А 21 жовтня 1849 року в історії храму починається нова ера
- цісарським розпорядженням він остаточно переходить до
греко-католицької громади. Нові господарі змінили назву і тепер споруда
називалась як Церква Воскресіння Господнього. У 1864 році до церкви
внесли Царські ворота.
Під час знаменитої пожежі 1868 року храм майже не постраждав.
У 1885 році у Станиславові створено
греко-католицький єпископат. Єпископ мав кафедру, відповідно, і церква
стала називатись кафедральною. Всього єпископів було чотири:
• Юліян Пелеш (1885-1891),
• Юліян Сас-Куїловський (1891-1899),
• Андрей Шептицький (1899-1901),
• Григорій Хомишин (1904-1945).
У 1886 році в підземеллях церкви знайшли чорний
саркофаг Вікторії Потоцької. Одна з її численних нащадків - Катерина
власним коштом відремонтувала саркофаг, і 13 травня 1886 року відбулось
урочисте перепоховання у католицькому костелі. Цей багато прикрашений
саркофаг можна і сьогодні побачити у крипті Художнього музею.
У 1880-х роках художники Юліуш Макарович і Модест Сосенко здійснили розпис костелу. Іконостас розмальовував Антон Монастирський.
Під час Першої світової храм зазнав пошкоджень і у
1920-х його ґрунтовно реставрували, змінили верхівки двох веж і знесли
сигнатурку.
З 1946 року після ліквідації греко-католицької
церкви будівля використовувалась Станіславським православним
єпископатом. У 1990 році храм повернувся до греко-католицької громади.
Цього разу, можливо, назавжди.
www.christusimperat.org
