о. д-р І. БАРТОШЕВСЬКИЙ

XX. Відпусти не мають нічого спільного з легковажністю грішника. Легковажність грішників зустрічається всюди, в усіх релігіях, а навіть і в тих християнських віросповіданнях, які відкинули відпуст Католицької Церкви. Та й у самій Католицькій Церкві хтось може легковажно грішити, уповаючи на Боже Милосердя і при цьому не стараючись ніколи за все своє життя про отримання якогось відпусту. Припустимо, що Церква не уділяла б зовсім жодного відпусту. Чи в такому разі не було б католиків, котрі б жили у поганих звичках, поверталися знову до тих самих гріхів або котрі б легковажно грішили, уповаючи на Боже Милосердя? Або якщо б Церква уділяла відпусти лише раз у сто років — чи й тоді не було б уже серед нас легковажних грішників? Тож маємо відтак незаперечний доказ, що легковажність у грішенні має свою причину в чомусь іншому, а не у відпустах. Як можуть противники говорити, що відпусти полегшують шлях до гріха, що потрібно лише доступити відпусту, а потім можна починати знову попереднє життя? Хіба вони не знають, що відпуст не є відпущенням гріхів, що через відпуст не відпускається нам жоден найменший гріх? Та, крім того, ті легковажні грішники, вільнодумці, не належать до числа прихильників відпустів.

Не католицький люд, котрий сповідається, причащається, молиться і дає милостиню, не той люд постачає легковажних грішників, ні. Зухвалі, легковажні грішники належать до числа тих, котрі не думають про сповідь і Св. Причастя, а тим більше не дбають про відпуст. Саме святі, тобто люди, які найбільш ревно дбають про своє спасіння, старалися з найбільшою турботою отримати відпусти, ще й інших до того заохочували, щоб прагнули доступити тих "небесних скарбів".

Вище, наводячи історію відпустів, ми вже зауважили, як Папи нагадували хрестоносцям, щоб вони в дорозі вели побожне життя і остерігалися гріхів, оскільки без того не може бути й мови про отримання відпусту. Папа Климент VI у ювілейній буллі 1349 року Божого каже, що уділяє відпуст на прохання Римлян (...). ПапаЛев XII нагадує, щоб вірні не лише отримали відпуст, але щоб так доступили його, щоб його плоди лишилися на майбутнє... (...). Ювілейний рік є, за Папою Венедиктом XIV, величавим походом проти ворогів спасіння. А щоб цей похід міг славно відбутися, мусять, каже цей Папа, співдіяти з благодаттю і під покровом Ісуса Христа, найвищого Владики небесних воїнів,— Папа, єпископи, проповідники і сповідники, а також усі вірні.

"Подорожні, — пише Папа Венедикт XIV, — мають приходити до Риму з такими почуттями, які надихали бажання св. Златоуста бачити це місто: вони мають приходити, щоб через точне виконання приписаних діл отримати повний відпуст. Для цього не досить самої подорожі. Для цього в підготовчий час мають відбуватися місії у різних частинах міста: місіонери мають провадити катехитичні науки і в них викладати католицьке вчення про відпусти і про загальний ювілей, не порушуючи таких питань, про які сперечаються полемісти і моралісти. А крім того, щоб вірні доступили дійсно плодів відпусту, місіонери мають виступати з апостольською ревністю проти пануючих у світі гріхів". Далі пише цей Папа, щоб — "єпископи дбали про те, (так, як і Апостольський Престол зі свого боку вжиє всіх засобів), аби всі подорожні, навчені прикладом християнського життя, яке бачать у Римі, стали твердими у вірі, ревними в чеснотах і щоб зміцнилися у вірності Апостольському Престолові".

З попередньо сказаного кожен може якнайліпше пересвідчитися, що метою Церкви при уділенні ювілейного відпусту завжди було і є допровадити вірних до щораз більшого вдосконалення і освячення. Цю саму мету має на увазі Церква, надаючи також звичайні повні і неповні відпусти. Адже Церква поєднує такі відпусти з довершенням певних молитов, духовних вправ та інших добрих діл. А оскільки всі такого роду добрі діла є умовою для отримання відпусту і тому мусять бути точно виконаними, то й стають відпусти обильним джерелом багатьох діл побожности і покаяння, а водночас засобом запровадження, зберігання і поширення серед католиків певних християнських практик і звичаїв. Цю успішність відпустів спостерегли вже у середньовіччі, так що знайшлися люди, які помилково стверджували, що відпуст є всього лиш побожним обманом, аби вірних заохотити до добрих діл, внаслідок яких кожен отримає в міру своєї ревності відпущення кари.

Говорячи далі про умови, необхідні для отримання відпустів, пересвідчимося, що це отримання не є такою легкою справою, як, скажімо, піти до криниці і набрати води. Для отримання відпусту не досить відмовити кілька разів "Отче наш", дати якусь милостиню і прийняти поверхово Св. Тайни. За одну чи дві години вже не один висповідався, запричащався, відмовив свою відпустову молитву, дав милостиню і відвідав церкву — та чи він уже цілком певно доступив відпусту? Може так, а може й ні. Щоб отримати повний відпуст, необхідно рішуче змінити свою поведінку, а також потрібно щиро жалувати за свої гріхи, твердо постановити собі більше не грішити і гідно прийняти Св. Тайни. Людина, котра в такий спосіб навернулася до Бога, яка гідно прийняла Св. Тайни і відтепер перебуває в стані благодаті — така людина не так легко покине ту дорогу спасіння, навпаки — намагатиметься тією дорогою все більше поступати, щоб удостоїтися і на майбутнє благодатних плодів відпусту. Така людина, вдосконалюючись у добрих ділах, відмовляючи набожно багато малих молитов, щоб доступити кожного року, або в головні церковні празники, або щомісяця повний відпуст, набере певної вправності у виконанні добрих діл та чеснот, а часте прийняття Св. Тайн стане для неї богоугодним і спасенним звичаєм. Таким чином, відпусти, як ми бачимо, не спричиняються до послаблення нашої побожності, а навпаки — приводять до неї, бажаючи від нас постійної поправи, без якої про отримання будь-якого відпусту не може бути й мови. І в цьому криється причина того, чому Церква уділяє нам так часто і так багато різних відпустів. Вона керується тим досвідом, що дуже корисною і спасенною річчю є подавати нам якнайчастіше можливість отримання відпусту. Церква знає, що ми, отримавши від Неї таке добродійство відпусту, уже з самої вдячності захочемо бути надалі її добрими і богобоязливими дітьми...(...).

А тепер легко буде нам довести, що також неправдивим є іще один закид, нібито відпусти звільняють нас від обов'язку чинити покуту.

Противники кажуть: тому, хто доступить відпусту, зараховуються заслуги Христа і Святих зі скарбу Церкви замість його власних надолужень. Тож борги, які мав заплатити він, заплатили інші. З цього випливає, що відпуст є добрий лише для ледачих, які самі не хочуть відбувати покути, а лише стараються шляхом відпусту привласнити чужі надолуження зі скарбу Церкви, щоб самим не чинити ніяких надолужень.

Визнаємо, що цей закид видається на перший погляд слушним. Проте слушна тут лише сама засада, а помилковим є висновок. Слушно кажуть противники, що нам через отримання відпусту зараховуються надолуження Святих і що ми тоді справді є вільними від обов'язку особисто чинити якісь надолуження. Так навчає Католицька Церква. Інакше відпуст був би звичайним обманом, якщо б він, з одного боку, обіцяв нам відпущення дочасних гріховних кар, а з другого боку — накладав на нас повинність, аби ми за ті кари чинили власну покуту. Але з цього ще не можна робити висновку, що відпусти вбивають всякий покаянний дух, роблять людей ледачими і холодними у справі чинення власного покаяння. Цей висновок є абсолютно неправильним, в чому ми зараз і переконаємося.

Як говорилося вище, Св. Церква вчить, що ми багато разів отримуємо відпуст і в міру вартості відпусту звільняємося від покаянних кар і від повинності чинити власні надолужувальні покаянні діла. Це діється на основі закону справедливості. Але з цього аж ніяк не випливає, що ми за законом нашого власного внутрішнього покаянного духу не можемо або не повинні чинити покаянних діл і тим більше, за наукою Церкви, — хто не має такого покаянного духа, той не може доступити ніякого відпусту. Те, чого уже більше не жадає і не може жадати справедливість, заспокоєна відпустам, того жадає любов, до того схиляє нас власний дух покаянний. Він не заспокоїться, доки не проявиться також зовнішньо у ділах, хоча по отриманні відпусту не є вже до них зобов'язаним.

На кому проявилася у високому ступені благодать, на тому у рівному ступені проявиться і любов. Любов пробуджує любов: кому багато простилося, той багато полюбить, той охочіше буде терпіти, щоб стати гідним виявленої йому любові (...).

Поза тим, маємо ще один доказ того, що відпусти не звільняють нас від чинення власної покути. Ми знаємо, що покаянні діла мають подвійний характер: вони є або надолужувальні (і як такі, є сплатою кари, на яку ми заслужили, провинившись своїми гріхами), або вони є цілющим засобом, за допомогою якого ми маємо від душевних ран, нанесених гріхами, зцілюватися і на майбутнє гріхів остерігатися. Що стосується покаянних надолужувальних діл, — немає сумніву, що відпуст нас від таких діл увільняє, оскільки нам тут зараховуються надолуження зі скарбу Церкви. Однак від покаянних діл, як зцілюючого засобу, не може нас увільнити ніякий відпуст у світі. Дуже гарно пояснює цю надзвичайно важливу правду кардинал Каетан такими словами: "Покаянних діл, оскільки вони є ліком від пристрастей, не замінить ніякий відпуст, а тому мусимо ще після отримання відпусту чинити покуту, аби ми мали в ній лік на наші пристрасті. Наскільки ті покаянні діла є надолужуючими за поповнені гріхи, настільки заступає і відпускає їх благодать відпусту. Бо відпуст може кас увільнити від кари, яку ми маємо відбути за наші гріхи, але він не може нас увільнити від пристрастей і грішних нахилів, які в нас пробудилися внаслідок попередніх гріхів, ані від спокус і небезпеки гріха, які нам загрожують з усіх боків. Проти них мусимо вживати засобів, щоб їх відігнати, пригнітити і перемогти. А для цього найкраще надаються покаянні діла. Вони в цьому смислі для того, хто в дорозі відпусту доступив відпущення дочасних кар, є достойними плодами поправи і ліком на душевні рани, але не засобом до сплати нашої вини". (...).

Крім того, ми повинні особисто чинити покуту ще й тому, що не можемо мати певності в отриманні відпусту, бо кара, яку ми мусимо відбувати за наші гріхи, може бути не раз більшою від самого відпусту. Тому добре роблять ті, котрі, дбаючи про отримання відпусту, при цьому слушно побоюються, чи належно виконали все необхідне, і свої покаянні діла вершать так, мовби вони були для них не лише душевним ліком, але й надолуженням, якого від них домагається Бог, щоб бути гідними благодаті відпусту.

Тому Церква, заповідаючи як ювілейний, так і звичайний відпусти, ніколи не переставала закликати вірних до покаяння і застосовувала всіляких засобів, щоб вірні знали про потребу такого покаяння для отримання відпусту. Так, Венедикт XIV наказує, аби місійні проповідники в часі ювілею навчали вірних про те, яким необхідним для них є покаяння і що тих, хто не покутує, чекає неминуча загибель (Лк 13, 3. 5). І що Бог є безмежно милосердним до тих, що каються. Цей Папа наказує проповідникам говорити про Св. Тайну покаяння і приготовляти вірних до гідного її прийняття. Вони мають прагнути відкинути неслушний і нечестивий закид противників, нібито відпуст зменшував або скасовував покуту, адже саме через відпуст покаянний дух і покаянне життя більше пробуджуються не лише тому, що бракує нам певности, чи ми справді отримали відпуст, але ще й тому, що через довершення для отримання відпусту приписаних діл зростає наша побожність і в нас виробляється нова добродійна поведінка, яка нам полегшує виконання інших добрих діл. Тридентський Собор також нагадує (Сесія 25), щоб відпусти не защедро уділялися, бо інакше б люди могли подумати, що через ці такі численні відпусти вони стають уже вільними від усякого покаяння, а це непорозуміння, як висловлюється Собор, викликало б цілковите ослаблення і уневажнення всяких звичаїв і карності. Відпуст має бути мовби нагородою за поправу життя, а ця поправа без покаянного духа і пов'язаних із ним діл є неможливою. Не "Отче наш" чи якась невеличка милостиня є остаточною метою відпусту, а внутрішнє освячення, покаянна поведінка, яка доти не має спокою, доки не виявиться назовні в достойних плодах. Тож якщо відпусти мають бути для нас корисними і спасенними, то наше старання про їх отримання мусить іти в парі з нашою ревністю в покаянні. У цьому ми пересвідчимося ще більше, коли далі будемо говорити про умови, необхідні для отримання відпусту, але перед тим хочемо ще пізнати різні види відпустів, які Церква у своєму милосерді надає як живим, так і померлим своїм дітям.

http://www.saintjosaphat.org.ua/