Мої дорогенькі! Як не може риба жити без води, так і людина без правди Божої. І хоч би в золоті чоловік купався, однак душа потребує свого. „Блаженні голодні" та спраглі справедливості, бо вони наситяться(Мт.5:6). Життя швиденько збігає і гріх буду мати на душі, якщо не скажу правди, заради щастя майбутніх поколінь. Неможливо збудувати державу, не знаючи своєї історії, не шануючи того, хто за тебе з любов’ю віддав своє життя.
Степан Бандера – це герой ХХ століття, людина-легенда, найвидатніша особа всієї історії України. Настав час піднести його ім’я по всій вільній Україні, щоб кожна жива душа подякувала Богові за те, що послав нам таку світлу постать в найтемніші часи історії людства. Саме Бандера врятував честь України в ХХ-му столітті і зумів організувати народ на відчайдушну боротьбу проти сатанинського комунізму, фашизму і шовінізму. Цей змаг був настільки героїчним, що став неперевершеним в історії людства. Бандера підніс український націоналізм любові до найвищої жертовності. Його гасло – Бог і Україна! За це ми любимо Бандеру.
Мабуть, дехто здивується, чому це я пишу про Степана Бандеру. А тому, що маю українське серце в грудях, яке Господь щедро наповнив любов’ю до моєї коханої України. Я просто згоряю з любові до цієї казкової землі і чекаю тієї хвилини, коли моє серце розірветься і принесе в жертву останню краплю крові заради щастя мого українського народу, а душа полине до Бога, щоб вічно дякувати Творцеві за дар життя і превелике щастя – народитися українцем! „Любов до Бога і Батьківщини – це дві найбільші любові кожної благородної душі"(Папа Пій ХІІ). Хто не любить Україну – той і Бога не любить, бо не має в своєму серці любові.
Коріння моїх батьків походить з стародавнього містечка Лісько, що розташоване над срібним Сяном в мальовничих українських Бескидах на південний схід від Перемишля неподалік м.Сянока. Якраз в тому краї народився автор національного гімну „Ще не вмерла Україна" священик і композитор Михайло Вербицький, а також Перемиський єпископ Йосафат Коциловський, який мучиницькою смертю засвідчив свою любов до Бога і України. У Ліську була чудотворна ікона Матері Божої (нині в Стрию), до якої з далеких країв приходили люди за поміччю. Саме там о.Михайло і єп.Йосафат одержали чудесне благословення на тернисту священичу дорогу і щедрі таланти, якими так гарно прикрасили багатостраждальний хрест Неньки-України. Перед іконою Ліської Богоматері хрестили мого діда, бабцю і маму, обидва мої діди не раз бачили і бували в єп.Йосафата, який благословив їх жити для Бога і України, що й вони передали мені. „Справу Церкви від національних первнів неможливо відділити. Так було століттями, так є і тепер. Хто є українцем-християнином, той є теж українським патріотом" (Патріарх Йосиф Сліпий).
З маленької дитини я вірив в Бога і щиро молився, щоб не змарнувати життя, а принести себе в жертву, щоб тільки Україна була вільною, а мій народ щасливим. Коли ж дідусь включав радіо „Свобода" і там передавали гімн „Ще не вмерла Україна", то я падав на коліна і заливався сльозами; я ставав непритомним з любові до моєї коханої України, яка була закута в московські кайдани. Моя душа кричала: Боже, дай волю Україні, а мені сили боротися проти окупантів! Дуже скоро, ще в шість років, я відчув на собі, що таке більшовицький дикун. Сидів я раз з іншими, набагато старшими дітьми, біля озера. До берега підпливає дорослий хлопець і просить подати руку. Я, як щирий українець, простягнув йому руку, а він вмить кинув мене у глибоку воду. Був би втопився, але біля мене був святий ангел-хоронитель, і невидима Божа сила викинула мене аж вище води. Я подивився в злі очі того дикуна і зрозумів – переді мною московський окупант. З того часу я органічно не переносив червоних визволителів.
Навчався у львівській СШ №75 імені Лесі Українки. Вчителі були виняткові, але ніколи не забуду пані Надію Іваночко, яка на все життя прищепила мені любов до української мови і літератури. Як на ті часи – відважно робила свою справу. Якось приїхав я у село до бабці і питаю, хто такий Ленін. Бабця каже – антихрист, і цього було досить, щоб ніколи не вірити брехливій радянській пропаганді. А коли почув, що Бога нема, то дав собі слово, що як виросту, то докажу тим безбожникам, що Бог є. Писали ми в школі диктант і там було слово Бог. Ми, маленькі діти, швиденько між собою перешепнулись і написали Бог з великої букви. Це був перший протест. Пізніше, десь після четвертого класу ми вже створили Організацію Українських Націоналістів для боротьби з окупантами. В 1973 р. два хлопці намалювали величезні п’ятиметрові тризуби на висотних будинках по вул. Любінській. Накинулось КГБ на нашу школу і познаходили тризуби на партах. Зняли директора, багатьох вчителів і почали нас перевиховувати. Перевіряли сумки і чи не ходимо в червоних шкарпетках. На уроці історії йшла мова про російські війська у Криму і тут падає мій сусід з крісла. Мене відразу на допит, бо роблю диверсію. Якось відпустили нас з останнього уроку фізкультури додому і ми залізли в роздягальну, щоб видати пальта для цілого класу. За це взяли нас двох на допит до директорки. Та кричить: „Ви зв’язані з бандерівцями, давайте їхні адреси" – і почала нас бити. Бігаєм навколо стола, а вона за нами.
Все це безслідно не пропало, а лиш дало ясно зрозуміти, що в моїх жилах тече бандерівська кров. Я твердо собі постановив – боротися проти комуни. Щороку на Різдво та Великдень я приймав найактивнішу участь у релігійних обрядах і звичаях. В такий спосіб виявляв протест проти атеїзму і свідчив свою вірність Христові. Мій дідусь легенько мене навчав розуму: „На уроці в школі вчителька пропонує записати якесь речення. Встає Івась і каже: наша киця мала восьмеро котенят, всі мали одну масть і любили совєтську власть. Дуже гарно! – записали. Через тиждень той самий урок і знову Івасик пропонує нове речення. Наша киця мала восьмеро котенят, всі мали одну масть і не любили совєтську власть. Вчителька кричить: як то так – тиждень тому любили, а тепер вже ні! Івасик відповідає, що тиждень тому вони ще сліпі були, а тепер прозріли". Також мені дідусь виразно казав, що бандерівці захищали український народ від польського, московського і німецького терору. З його слів я зрозумів, що Степан Бандера для нас святий. І чим більше брехала більшовицька пропаганда, тим більше в мене спрацьовувала зворотна реакція. А ще мені мама розповідала, як в комсомол приймали: запихали пальці в двері і тиснули. Знущання над народом були нестерпні як в колгоспах, так і по містах. Я завжди вірив, що комуна розвалиться і буде вільна Україна.
У 1977 р. мене забрали в концтабір, тобто в радянську армію – і я чудом живим вернувся додому. З дитинства я мав спецвиховання, а тому був підготовлений до найгіршого. Займався боксом і музикою, їздив на мотоциклах і конях, багато читав, особливо про козаків і бандерівців. Вважав, що мушу в житті зі всім давати собі раду задля України. І ось, попадаю в Забайкальський військовий округ – „забудь вернуться обратно". Гарнізон в лісі далеко від людей і з тисячі чоловік – 60% раніше суджених. Мені 18 р., а поруч такі, яким вже по 27 і після п’яти, семи років тюрми. Всі ходили з ножами, мали обрізи і день без бійки вважався втраченим. За моїми підрахунками за два роки загинуло понад 70 чоловік в різних жахливих випадках. Вбивали, вішалися, стріляли і п’яні замерзали в снігах, а скільки зійшло з розуму!? Я відразу організував переворот і ми взяли владу в свої руки. Викликав мене начальник штабу і сказав, що як доведуть мою вину, то посадять в дисбат, а якщо буде винуватий потерпілий, то його виключать з комсомолу, бо то був комсорг. От тобі й більшовицькі порядки! Кожний день був у страшній напрузі, а вночі треба було по черзі годину відчергувати з ломом в руках, бо нападали. Перед кожним боєм я завжди казав собі такі слова: я – бандерівець і хочу правди, а тому зі мною Бог і допоможе мені. Воля або смерть. У гарнізоні було 36 національностей і всі проти тих, хто з України. Приємно було чути як росіян, поляків і євреїв з України називали бандерівцями. Але вони це нормально сприймали, бо навколо чигала смерть і треба було рятуватися. Саме там я зрозумів, що в кожній нації є порядні люди і є негідники. Нарешті, по півтора року служби настала кульмінація. Всі зеки казали, що краще три роки в тюрмі відсидіти, ніж два у такій армії. І ми пішли напролом. Навели порядок у дев’яти казармах, після чого почали співати „Ще не вмерла Україна". Це було 16 грудня 1978 р., коли мені виповнилося 20 років. На нас кинулася зграя червоних офіцерів. Забрали дев’ятьох на гауптвахту і почали катувати, викрикуючи: „Що, бандерівці, захотіли самостійної України?!" Розігрівали в печі набіло металевий гак і ним припікали тіло, били кабелями, а також по п’ятах, щоб відбити нирки. На третій день рафінованих тортур ми почали вже доходити і тоді крик наробили жінки офіцерів, які нас і врятували. Їх страх зібрав, що їхні діти колись підуть в таку армію і з ними можуть таке саме робити.
Крім того, нас часто виганяли на плац і пускали вівчарку. Хто був останній, той попадався псові в зуби. Спиш вночі і думаєш, чи буде зранку пес. Один п’яний офіцер вистрелив у комбата з рушниці. За це його на рік виключили з партії. Яка гуманна радянська влада! Після такого пекла я відчув, що в мені всередині все перемінилося. Коли ж вернувся додому і побачив Львів, то не вірив, що я на волі і мені потемніло в очах. Стояв як сліпий і не знав, що зі мною робиться. Два роки після армії зривався по ночах і кричав, бо те все мені снилося. Я заїкався і мені здавалося, що я прожив не 20, а 80 років. А живий лишився тільки тому, що кожний день щиро молився до Бога і Він мене врятував. Також мій брат Олег служив у 1983 р. біля Києва і одного дня зірвав з себе пагони, кажучи до офіцера: „Не буду я носити вашу більшовицьку форму, а бандерівську!" Були б посадили в тюрму, але закрили справу, бо того ж дня застрілився один солдат і начальство мусіло мовчати. Та дика більшовицька армія загартувала мене і остаточно закріпила в мені переконання, що я бандерівець – той, хто бореться за правду, свободу і бажає щастя Україні та всім людям. Дякую Богові за таку прекрасну школу життя, бо в наступних 20-ти роках це все стало мені у великій пригоді. Саме комуна створила всі умови для того, щоб Степан Бандера став для мене взірцем найвищої жертовності за Божу справу. «Ніхто не спроможен любити більше, ніж тоді, коли він за своїх друзів своє життя віддає» (Ів. 15:13).
Важкий хрест випав на долю України і не одна людина ставить собі питання: „Чому так?" І ось у Святому Письмі знаходимо на це відповідь: „Прошу, отже, тих, що їм потрапить у руки ця книга, не розпачувати над тими нещастями, а вірити, що кари впали не погибелі ради, а на науку нашому народові; бо не лишати грішників на довгий час, але негайно покарати їх – це знак великої доброти. Якщо з іншими народами Владика чекає довготерпеливо, аж сповниться міра їхніх гріхів, щоб їх покарати, то з нами він вирішив інакше, а саме не карати нас наприкінці, коли наші гріхи дійдуть аж до краю. Ось чому він ніколи не позбавляє нас свого милосердя; і хоч карає свій народ нещастями, та ніколи не покидає його". (Мак.6:12-16). В дивний спосіб ми сьогодні є найбільшим християнським народом у світі, де ще люди ходять масово до церкви і хочуть жити з Богом, вчитися на священиків і йти в монастирі. Зматеріалізований світ цього вже не має. От і думай, чому така доля України...
Український націоналізм любові, його сучасна ідеологія, має своє джерело передовсім у літературній спадщині наддніпрянця Тараса Шевченка, який народився 9.03.1814р. у с.Моринці Звенигородського повіту на Черкащині. Охрестив його священик УГКЦ Олекса Базаринський в храмі св.Івана Богослова. Так само називався храм і в селі Кирилівка, куди переїхала жити їхня родина. Аж у 1830р. ці два села насильно загарбала московська імперія. Дід Тараса, Іван син Андрія, 1757р.н. (прожив 115 р.) і баба Марта, 1766р.н. були греко-католиками. Перші релігійні знання малий Тарас одержав від свого дуже побожного батька Григорія, який вдома у свята і неділі часто вголос читав Святе Письмо та „Життя Святих". Тато майбутнього генія був досить начитаною людиною і мав свій власний „Київський патерик" та „Мінеї". Ця наука зробила своє: „Боже милий! Як хочеться жити, і любити Твою правду, і весь світ обняти!" (Ми восени такі похожі). „Молітесь Богові одному, молітесь Правді на землі, а більше на землі нікому не поклонітесь". (Неофіти). „Світе тихий, краю милий, моя Україно! За що тебе сплюндровано, за що, мамо гинеш?" (Розрита могила). „Ляхи були – усе взяли, кров повипивали!.. А москалі і світ Божий в путо закували!"(Сліпий). „Вставайте, кайдани порвіте, і вражою злою кров’ю волю окропіте!" (Заповіт). „Встане Україна, і розвіє тьму неволі, світ правди засвітить, і помоляться на волі невольничі діти!" (Стоїть в селі Суботові).
У 1891р. з нагоди 30-ї річниці смерті Тараса Шевченка студенти з Великої України поклялися на могилі в Каневі боротися за вільну Україну. Тоді ж була створена перша українська націоналістична організація „Братство Тарасівців", до складу якої увійшли Микола Міхновський, Борис Грінченко, Іван Липа та інші. Головним натхненником цієї справи був Міхновський (1873 р.н.). Походив з Полтавщини і був сином православного священика, який виголошував патріотичні проповіді українською мовою , за що його переслідували московські окупанти. Микола успішно навчався у Києві і написав першу поважну працю про український націоналізм. Міхновський був здібний організатор і мав надзвичайний хист у військовій справі. Саме він став першим організатором армії УНР. Знищили його люті вороги України у 1924 р. Але справа його не пропала, бо продовжив її Євген Коновалець, який став засновником залізної ОУН в 1929р.
Крім Шевченка, молоді українські патріоти черпали силу від Івана Франка: „Отак ми всі йдемо, в одну громаду скуті святою думкою, а молоти в руках. Нехай прокляті ми і світом позабуті! Ми ломимо скалу, рівняєм правді путі, і щастя всіх прийде по наших аж кістках". (Каменярі) і надзвичайної жінки Лесі Українки: „Так! Я буду крізь сльози сміятись, серед лиха співати пісні, без надії таки сподіватись, буду жити! Геть, думи сумні!"(Contra spem spero), а також Василя Стефаника, від якого постав чорно-червоний прапор ОУН. Чорна українська земля і червона кров, пролита за Україну(Сини). Виходячи з основ християнської засади про те, що любов перевищує ненависть, українські націоналісти взяли цей принцип на своє ідейно-моральне озброєння.
Уявім собі, що сьогодні нам Бог посилає чоловіка, який би навів порядок в державі з бандитами і злодіями, змусив би їх видати людям зарплату, заборонив робити аборти, закрив недільні базари і карав за п’янство, куріння і розпусту. Одні молилися б за нього, а другі хотіли би його знищити. От вам і Бандера – людина, яка стала наріжним каменем!
Народився Степан Бандера 1 січня 1909 р. в с.Старий Угринів біля Калуша на Івано-Франківщині. Його батько Андрій, 1882 р.н. походив зі Стрия і був греко-католицьким священиком. Мама, Мирослава Глодзинська, 1890 р.н., була донькою священика. У 1906 р. вони одружилися і привели на світ Божий восьмеро дітей: Марта – 1907, Степан – 1909, Олекса – 1911, Володимира – 1913, Василь – 1915, Оксана – 1917, Богдан – 1919, Мирослава – 1921р.н. (померла немовлям). Такі батьки  взірець для української родини! Під час воєнного лихоліття пані Мирослава перестудилася в дорозі і померла навесні 1922 р., маючи лише 32 роки, але полишила після себе найцінніший скарб – дітей, і пішла до Бога по вічну нагороду, сповнивши святу Божу волю. Батько , о.Андрій, був людиною непересічної енергії і приймав найактивнішу участь у боротьбі за кращу долю України. Зумів вивчити і виховати своїх дітей та прищепити їм любов до Бога і України. Сам був взірцем святого життя. Сповідав воїнів УГА, хворих на тиф, і заразився, але чудом вижив. Відкрито говорив проти польських і московських окупантів, за що його і переслідували. Отець Андрій вважався візантійцем і виступав проти запровадження в церкві елементів західного обряду, бо в такий спосіб нищилося все українське – обряд, культура, мова і держава…
Отець Бандера був середнього зросту, сивоголовий і з маленькою борідкою. Вдача його була жвава і весела. У розмові з ним щезали сум, журба й тривога на обличчях присутніх. Коли прийшли більшовики, о.Андрій сказав до священиків: „Усе в Божих руках. У них доля нашого народу. Ми, священики-душпастирі, не будьмо слабодухими в очах парафіян". У 1940 р. отець Бандера відмовився виїжджати за кордон і спокійно відповів: „З приходом совєтського режиму моя донька Марта, на моє доручення, придбала мені валянки і теплий одяг. Я сьогодні готовий на все! Щось гірше від Соловків чи Сибірської Воркути або Колими не може мене зустріти. Насильна смерть від більшовицької кулі або від катувань у в’язницях НКВД прискорить мою зустріч із споконвічним Богом!" У травні 1941 р. о.Андрій сказав: „Німеччина готується до війни з Москвою і тепер треба всього сподіватися від більшовиків. Та моїх парафіян я добровільно не залишу. Розлучити мене з ними може тільки наказ моєї церковної влади або насильство ворога, остаточно – смерть!" Так і сталося. Комуністи заарештували отця Бандеру 23.05.41 р. і завезли до Києва, де після довгих допитів і суду розстріляли 10 липня 1941 р. Через 50 років прокуратура України реабілітувала його. Цікаво, коли Католицька Церква проголосить о.Андрія Бандеру святим священномучеником, якого розстріляли безбожники за те, що любив Бога і Україну?
Як бачимо Степан Бандера мав побожних батьків і був вихований у тому ж дусі. Він казав: „Змагання за волю і правду, за Бога і Батьківщину мусить бути головним змістом життя поневоленого народу". А тому вже з маленької дитини готував себе до боротьби за кращу долю України. Ввечері і вранці щиро молився, а на шиї носив образок Матері Божої. Потайки від людського ока бив себе ланцюгом і колов голками, щоб бути готовим до поліційних тортур. Успішно закінчив гімназію у Стрию в 1927 р., а пізніше Львівську Політехніку. Займався спортом, був середнього росту, кремезний, завзятий і дуже витривалий, притому дотепний і веселий. У вільний час залюбки грав у шахи, співав у хорі та грав на гітарі і мандоліні. Ніколи не вживав спиртного і не курив.
З 1922 р. належав до Пласту, з 1928 – до Української Військової Організації, з 1929 і аж до смерті – член ОУН. Маючи 24 роки Степан Бандера став крайовим провідником ОУН. З його ініціативи поширився культ символічних могил борців за волю України, які насипали в усіх місцевостях України. Поляки забороняли цю акцію і чинили репресії. Все це пригадувало людям політичну дійсність – стан національного поневолення України. Народ чинив опір і в такий спосіб широкі маси залучалися до активної боротьби. А чого вартує клич Бандери: „ Геть з українських сіл і міст горілку і тютюн, бо кожний сотик виданий на це збагачує фонди окупантів, які вживають їх для знищення України!". Ця акція зробила велику шкоду слугам диявола і навпаки піднесла добробут українського села. Українські селяни й робітники вже при самому погляді на чарку чи цигарку пригадували собі проблему національного поневолення України. Як сьогодні нам бракує Степана!
Також Бандера організував акцію в обороні українського шкільництва проти калічення душ української дітвори польською шовіністичною пропагандою. На той час поляки забороняли в школах все українське. В один день по всій Західній Україні діти відмовилися відповідати в школі польською мовою, викидали герби окупантів і закликали вчителів забиратися з українських земель. Батьки й матері активно підтримували своїх дітей і ця акція засіяла добре зерно в душах майбутніх борців за волю України.
Великим поштовхом до боротьби стала смерть молодих членів ОУН Дмитра Данилишина і Василя Біласа. Вони мужньо тримали себе на допитах, а Дмитро й слова не видав з себе. Навіть думали всі чи він не став німим. І раптом, на суді заливається сльозами, встає і каже: „Я знаю, що мене жде. Я був і є на все готовий. Тільки шкодую, що не зможу дальше працювати для нашої Неньки-України." На світанку 23.12.32 р. їх було страчено у Львові в тюрмі Бригідки. Завдяки Бандері цей день став днем загального українського трауру. В часі страти раптом жалібно заграли дзвони по всій Галичині, взиваючи кожну українську душу вшанувати пам’ять героїв і боротися аж до перемоги за найвищу ідею.
У ті часи на Східній Україні більшовики зорганізували найбільший в історії людства штучний голод, внаслідок якого загинуло понад 10 млн. людей. За всі роки комунізму від штучного голоду в Україні було замучено 20 млн. українців. Також, за наказом Леніна, у 1922 р. на Поволжі було знищено штучним голодом 6 млн. росіян. Комунізм – це колективна одержимість злими духами, яку започаткувала сатанинська жриця Джаона Соуткот, а в 1814 р. Джеймс Уайт продовжив це вчення з комуністичним забарвленням. Карл Маркс оголосив своєю метою скинути Бога з неба і втягнути все людство у пекельну безодню. Ось звідки походить ця звіряча наука і як багато нещасних людей, які відреклися закону Божої любові, дали себе нею звести. Лиш той, хто твердо вірив в Ісуса Христа і тримався святої Церкви – не погубив своєї душі, а став на боротьбу з світоправителями тьми цього віку. Такими були українські націоналісти. У 1933 р. під маскою дипломата до Львова приїхав О.Майлов-спеціальний представник Сталіна, який мав завдання унеможливити акції-протести українців Галичини й Волині проти голодомору в радянській Україні. 22 жовтня бойовик ОУН Микола Лемик ввійшов у більшовицьке консульство у Львові і застрілив представника сатанинської влади . Після цього дав себе заарештувати і на суді заявив, що вбив московського агента за смерть мільйонів українців. Ця акція, детально організована Степаном Бандерою, викрила перед цілим світом справжнє лице Москви і закріпила в душах західних українців почуття соборності і національної солідарності із східною частиною українського народу. В таку страшну годину для України світ мовчав, хоч моральне богослов’я виразно каже: „Байдужість людського співтовариства перед смертоносним голодом і відсутність зусиль помогти – кричуща несправедливість і тяжка вина. Спекулянти, лихварство і корисливі методи яких створюють голод і смерть їх братів, непрямо чинять вбивство. Воно ставиться їм у вину".
Тим часом польська окупаційна влада в Західній Україні дійшла до втрати розуму і поставила собі за мету стерти з лиця землі все українське, хоч перед цілим світом обіцяла надати автономію корінному населенню. У 1930 р. почалася пацифікація, тобто „втихомирення" краю. Польська поліція, військо і цивільні шовіністи, як зграя вовків, накинулись на українців. Вбивали, катували і нищили всіх підряд, навіть священиків. Вимагали змінювати обряд і спольщуватися. Відповідальним за пацифікацію був генерал Пєрацький, міністр внутрішніх справ уряду Польщі, що сплямив свої руки кров’ю тисяч невинних українців. Щоб спинити цю дикунську агресію, Степан Бандера організовує атентат на ген.Пєрацького. Від руки бойовика ОУН Григорія Мацейка 15.06.1934 р. серед білого дня в центрі Варшави загинув кат українського народу. Мацейкові вдалося втекти і виїхати за кордон. Моральне богослов’я каже, що для захисту добра суспільства необхідно знешкодити агресора. Ця акція наробила розголосу на цілий світ і показала реальний стан українського населення під польськими окупантами.
Є на світі люди, які мають збаламучений розум і ніяк не можуть відрізнити горох від капусти, а тому ставлять багато запитань. Ось відповідь на їхні сумніви. „Життя Святих" описує, що в 1431 р. у Франції була спалена живцем як чарівниця свята Жанна д’Арк. У 1920 р. Христовий Намісник проголосив її святою і навколішках просив : „Свята Жанно, молися за нас!" Неписьменна селянська дівчина мала об’явлення від Бога і виразний наказ – звільнити рідний край від наїзників-англійців. Їй довго не хотіли вірити і ті, що перевчилися, задавали питання: „Ти кажеш, що твої голоси сказали тобі: Бог бажає звільнити французький народ від лихоліття. Якщо Він бажає визволити його, то не треба армії. – Вояки воюватимуть, відповіла Жанна, а Бог дасть перемогу". У поході попереду Жанни йшли священики, що співали молитву до Святого Духа. Так і Україні Бог послав Степана Бандеру – сина священика, для боротьби з наїзниками-окупантами.
З листопада 1935 р. і по січень 1936 р. відбувся у Варшаві голосний політичний процес проти 12-ти членів ОУН. Вже з першого дня Степан Бандера надав процесові особливого характеру, бо відмовився відповідати польською мовою, кажучи, що суд мусить визнавати право української мови і волю підсудного. Своїм мужнім виступом Бандера запалив іскру завзяття в інших підсудних. Коли до суду ввели українську студентку Віру Свєнціцьку, дочку директора національного музею у Львові, то вона привітала підсудних окликом „Слава Україні!" А коли винесли смертний вирок Бандері, то Степан гордо вигукнув: „Хай живе Україна!" Ажіотаж навколо суду був неймовірний. Весь світ заговорив про молодих український націоналістів і навіть польська преса почала їм симпатизувати.
„Процес українських терористів поволі міняє своє обличчя і замість типів з понурим виглядом" бачимо двоє дівчат і кількох хлопців, молодих, а навіть молоденьких, що дивляться нам у вічі сміло й ясно. Ті люди вбили, бажаючи служити справі свого народу. Це не хлопчики, що не мали на кіно й горілку. Це хлопець, в душі якого вкоренилася погорда до польської „вищості" і до заперечування йому навіть права на національне ім’я. Треба притягнути до відповідальності і байдужих, і тих, що не доглянули проблеми, і всіх інших брехунів; тих, що наслідували і тих, що захоплювалися традиціями Вишневецького і Стемпковського". (Літературні відомості).
„Ми, польські народовці, маємо обов’язок найголосніше говорити, що є український народ, що він живе і бореться за своє право на життя. Саме ми мусимо розуміти й цінити героїчне зусилля українського народу, що від сотень літ не має своєї держави, що його русифікують, полонізують, роздирають, а він усе триває".(Просто з мосту). І навіть польська католицька „Польонія" писала, завважуючи: „Особливо в таких як оце процесах судді повинні пам’ятати, що мають судити людину, яка хоч вчинила найважчий злочин, але заслуговує на пошану, бо вона потоптала закони у боротьбі за ідею".
Коли ж на суді прокурор хотів принизити ОУН заввагою, що бойова діяльність ОУН є терором і суперечить засадам християнської моралі, то Бандера дав таку відповідь: „Відповідальним за все те морально є тільки польський уряд та польський народ, що, потоптавши Божі і людські закони, поневолили український народ і створили стан, в якому український народ у власній обороні мусить вбивати катів і зрадників". Поведінка Бандери і його друзів на суді принесла українському визвольному руху симпатії в цілому світі і тому польська влада не відважилась виконати смертний вирок, а замінила його довічним ув’язненням. Всі тортури, голодування і знущання Степан переносив настільки мужньо, що викликав повагу не тільки друзів, але й ворогів. Ось що каже о.Йосиф Кладочний, який тричі на рік сповідав його у тюрмі. „Бандера був побожний, релігійний, сповідався, приступав до Святого Причастя завжди, коли я був у в’язниці, і хоч ми були під пильним наглядом, – він змушував наглядачів у час сповіді бути на достатній віддалі. Від нього била сила волі і прагнення поставити на своє. Якщо є надлюдина, то він власне був з такої особливої породи, він був тим, який ставив Україну понад усе". Бандера сам керував хором на чотири голоси і в’язні співали Службу Божу так гарно, що нею захоплювалися тюремні сторожі. З початком війни 1939 р. під час бомбардування Бресту Степан чудом вирвався з тюрми і пішки дістався до Львова.
На той час ситуація в ОУН була непроста. 23.05.1938 р. у Роттердамі загинув Євген Коновалець, який був головою Проводу Українських Націоналістів. Народився він у с.Зашків 14.06.1891 р. і був двоюрідним братом Владики Володимира Стернюка. Навчався на юридичному факультеті у Львові і зовсім юним пішов на фронт. Воював на Маківці і потрапив на два роки в російський полон. Звільнившись з полону восени 1917 р., організував у Києві Галицько-Буковинський курінь Січових Стрільців, який став головною збройною силою молодої УНР . Виїхавши за кордон, організував збройне підпілля проти більшовицьких і польських загарбників. Очолив Українську Військову Організацію, яка проіснувала 10 років, аж поки у 1929 р. не ввійшла в новоутворену ОУН як військово-бойова референтура. Полковник Коновалець був одним з найвидатніших речників української соборної державності у ХХ сторіччі, рідкісною індивідуальністю і державним діячем з поглядом у далеку майбутність, завжди був за єдність і проти розбрату. Ось його вислів: „Йдім окремими шляхами, але до спільної мети. В огні перетоплюється залізо у сталь, у боротьбі перетворюється народ в націю. Ніхто, крім Бога, не може бути над нами!" Його підхід до людей і добрі зв’язки з лідерами всіх українських груп і таборів, пристрасть до військового діла, титанічна активність і пошук союзників проти Москви – стали причиною його геройської смерті. Євген Коновалець вмів об’єднувати навколо себе українців. Він був взірцем для Степана Бандери і генерала УПА Романа Шухевича.
Після смерті Коновальця почалися непорозуміння в ОУН, які закінчилися поділом на мельниківців і бандерівців. Нині багато хто над цим мудрує, але на все є проста відповідь. Кому було вигідно сіяти розбрат в ОУН? Звичайно, ворогам України. У 1932 р. в Самборі на Львівщині судили члена УВО Романа Барановського, який відверто й прилюдно зізнався у провокаторській роботі на службі польської поліції. Прямо сказав, скільки йому платили за кожного виданого українського націоналіста. Його батько-українець і мати-полячка через пресу відреклись від такого звироднілого сина, але цього не зробив його брат Ярослав, який належав до закордонного ПУН і був у близькому контакті з Коновальцем. Згодом виявилось, що він теж працював на польську поліцію і наробив багато шкоди справі визволення України. Намовив Андрія Мельника перейняти після Коновальця пост голови ПУН, буцім це був усний заповіт покійного, сказаний особисто тільки Я.Барановському. Який усний заповіт у 47 років і для чого тоді вибори в ОУН? Мельник ніколи не був членом ОУН і більше 10 років не приймав ніякої участі у визвольному русі, а працював у лісництві, однак дав згоду очолити ПУН. До них ще пристав завербований КГБ З.Книш і всі разом повели боротьбу проти Бандери. Тоді за Мельником пішло 50 членів, а за Бандерою – 20 тисяч молодих українських націоналістів. Не один раз Степан робив зустрічні кроки для порозуміння, але Мельник, накручений Барановським погордливо їх відкидав. Остаточно прийшло до роз’єднання, коли Мельник видав наказ здати Карпатську Україну мадярам і орієнтуватися на Німеччину, яка подарує свободу українцям. На це Бандера відповів, що треба здатися на Бога і тільки власними силами боронити свою рідну землю, робити все, аби Україна з честю вийшла з цієї жахливої війни. Степан мав лицарську вдачу, вмів бачити далеко вперед.
Вартує згадати, що у вересні і жовтні 1938 р. у Львові на підтримку братів-закарпатців було проведено дві велелюдні демонстрації (а також осібна Служба Божа у церкві св.Юра), що призвело до сутичок їх учасників з поліцією. Тоді поляки тисячами кидали за грати українців, головно в Березу Картузьку і навіть священиків. Невже можна було з тим миритися? Все ж таки 15.03.1939 р. в Хусті була проголошена Карпатська Україна. Президентом обрали священика УГКЦ о.Августина Волошина, якого пізніше 11 липня 1945 р. закатували комуністи в московській тюрмі. Мадяри кинули в Закарпаття добре озброєну 40-тисячну армію, проти якої виступили 12 тисяч українських січовиків і вели такі запеклі бої, що цим вразили цілий світ. Командували ними члени ОУН – Михайло Колодзінський, Зенон Коссак і Роман Шухевич. Гітлер послав до них свого консула Гофмана з вимогою капітулювати. На це полковник Колодзінський відповів: „У словнику українського націоналіста немає слова капітулювати. Сильніший ворог може нас у бою перемогти, але поставити на коліна – ніколи!"
Також бандерівці казали, що на захист церкви необхідно мобілізувати всіх, і фронт повинен бути одностайним, бо проти УГКЦ і особливо Митрополита Андрея Шептицького комуністичний режим почав розгорнутий наступ. Звичайно, більшість бандерівців були греко-католиками, але вони стояли на позиції, що в Україні має бути Єдина Помісна Церква на чолі з Патріархом, а не поділ українців на православних чи греко-католиків. Недалеко від Луцька ОУН переховувала у криївці сім православних священиків, яким вдалося уникнути арешту та вивезення. Цікаво, що як фашисти, так і комуністи, були проти поширення УГКЦ на Східній Україні. Відчувається один диригент цієї справи.
В головному командуванні німецької армії була антигітлерівська коаліція, з якою бандерівці нав’язали контакти і вишколили два легіони українських воїнів. Через три роки члени цієї коаліції вчинили замах на Гітлера. Тож з ким співпрацював Бандера і чому його разом з відомим адвокатом Володимиром Горбовим арештувало гестапо 20 червня 1941 р., за два дні перед початком війни? До осені 1944 р. Степан карався в німецькому концтаборі „Заксенгавзен", щодня очікуючи смерті. А досить було дати згоду на співпрацю з фашистами і все було б інакше. Але Бандера був сином українського священика і тому думав не про свою вигоду, а за долю України.
Перед самим початком війни почалися жахливі тортури українського населення. По-сатанинськи замордували більшовики сотні тисяч невинних людей у багатьох селах і містах України. Кров плила рікою. Німці повідкривали тюрми і народ побачив страшну трагедію. Все було забито змасакрованими трупами, особливо з числа інтелігенції і патріотів України. Згорьовані люди сумно споглядали на нових окупантів і дуже скоро зрозуміли, що комунізм і фашизм – це два виродки сатанизму.
За дорученням Бандери був створений Український Національний Комітет, до складу якого ввійшли представники всіх існуючих тоді українських політичних середовищ. В будинку „Просвіти" у Львові 30 червня 1941 р. була прийнята історична подія і передана по радіо всьому українському народові і всьому світові  Акт відновлення Української Держави. Цю історичну подію благословили ієрархи українських церков.


ПАСТИРСЬКИЙ ЛИСТ МИТРОПОЛИТА УГКЦ
АНДРЕЯ ШЕПТИЦЬКОГО

З волі Всемогучого й Всемилосердного Бога в Тройці Єдиного зачалася нова епоха в житті Державної Соборної Самостійної України. Народні Збори, що відбулися вчорашнього дня, ствердили й проголосили ту історичну подію. Повідомляючи Тебе Український Народе, про таке вислухання наших благальних молитов, взиваю Тебе до вияву вдячности для Всевишнього, вірности для Його Церкви і послуху для влади. Воєнні часи вимагатимуть ще многих жертв, але діло розпочате в ім’я Боже з Божою благодаттю, буде доведене до успішного кінця. Жертви, яких потреба конечно до осягнення нашої цілі, полягатимуть передусім на послушному підданні справедливим наказам влади, не противним Божим законам.
Український народ мусить у цій історичній хвилі показати, що має досить почуття авторитету й життєвої сили, щоби заслужити на таке положення серед народів Европи, в якім міг би розвинути усі Богом собі дані сили. Карністю, солідарністю, совісним сповненням обов’язків докажіть, що ви дорослі до державного життя. Установленій владі віддаємо належний послух. Узнаємо Головою Державного Правління України пана Ярослава Стецька. Від Уряду покликаного до життя очікуємо мудрого, справедливого проводу та зараджень, які узгляднили б потреби й добро всіх замешкуючих наш край громадян, без .огляду на це, до якого віроісповідання, народности й суспільної верстви належать. Бог нехай благословить усі Твої праці, Український Народе, і нехай дасть усім нашим Провідникам Святу Мудрість з Неба.
Дано у Львові при Арх. Храмі Св. Юра, І.УІ

Схожі матеріали: В Мюнхені відслужили панахиду за Бандерою Біснування Московської Патріархії Єврейський шовініст - головний рабин Києва виступає проти права українців бути господарями своєї долі на своїй землі Степан Бандера як дзеркало української влади та опозиції Степан Банлера За що ми любимо Бандеру? - о. Ігор Цар (4) За що ми любимо Бандеру? - о. Ігор Цар (3) За що ми любимо Бандеру? - о. Ігор Цар (2) НЕРИТОРИЧНІ ЗАПИТАННЯ ПРО СТЕПАНА БАНДЕРУ ВОЇН УПА: У НАС БУЛА РОСІЙСЬКА СОТНЯ ТА ВІДДІЛ НАЦМЕНШИН Історія з грифом "Секретно": Пам'ятник ворогу, або як КГБ писав історію УПА Історія з грифом "Секретно": Кухня антисемітизму від КГБ Історія з грифом "Секретно": Кухня антисемітизму від КГБ-2 Історія з грифом "Секретно": Трагедія отця Андрія Бандери Степан Бандера. Життя і діяльність Брати Степана Бандери —жертви польських шовіністів Ви теж будете шоковані...