Проект створення концтабору в Аушвіці постав у канцелярії верховного командування СС і поліції, що у Вроцлаві, яким керував группенфюрер СС Еріх фон дем Бах-Зелевскі. Під кінець 1939 року з цим проектом виступив підлеглий йому інспектор поліції та безпеки оберфюрер СС Арпад Віґанд.

Німців непокоїло зростання опору поляків. Вирішення проблеми вони вбачали у масових арештах. Однак бракувало місць, де можна було би розміщувати затриманих. Наявної системи концтаборів було замало, а в’язниці Верхньої Сілезії вже переповнилися.

На думку Віґанда, для створення нового табору, який міг би вмістити близько 10 тис. осіб, надавалися казарми польської армії, розташовані у периферійній дільниці Освенціма, що був приєднаний до Рейху 8 жовтня 1939 року. Вже у межах Німеччини та зі зміною назви на Аушвіц, це місце мало стати зразковим німецьким містом.

Віґанд звертав увагу, зокрема, на те, що табір там можна створити достатньо швидко, пристосовуючи казармені приміщення. Однак ця локалізація не видалася переконливою представникам нової влади.

Як каже керівник досліджень у Державному музеї Аушвіц-Біркенау Пьотр Сеткевич, у січні 1940 року німці розглядали кілька локалізацій. Три з них були розташовані в довоєнних межах Польщі: у Вельцхаймі, Кіслау і Фроєнбергу, одна в Сосновці й остання в Аушвіці. У лютому постала думка створити новий концтабір у Штутові (Штуттгоф).

На думку Пьотра Сеткевича, на користь розташування концтабору в межах Аушвіца свідчило кілька моментів. Насамперед, там існував комплекс із 22 мурованих будівель і кількох десятків дерев’яних бараків, які можна було використати під склади, майстерні, стайні, гаражі.

«Всупереч поточній думці, Інспекторат концентраційних таборів не мав у своєму розпорядженні безмежного фінансування, але мусив провадити всі інвестиції в рамках квот, визначених згори. Видача серйозних коштів у середині бюджетного року становила чималу проблему. Йшлося про заощаджування грошей і — певно, це було найважливіше — будівельних матеріалів, які в Німеччині під час війни були жорстко регламентовані», — каже Сеткевич.

На користь локалізації в Аушвіці свідчила також близькість залізничної станції, що полегшувало доставку в’язнів і будматеріалів. Обнадійливими були перспективи розвитку. Територія довкола табору належала польським селянам, яких легко можна було виселити, не виплачуючи компенсацій. «Певною мірою ріки Вісла і Сола ізолювали територію табору від зовнішнього світу», — каже керівник центру досліджень.

У січні в Аушвіц приїхала комісія, вислана інспектором концтаборів оберфюрером СС Ріхардом Глюксом. Члени комісії видали висновок, що колишні казарми не надаються для влаштування тут табору. 1‑го лютого Гіммлер розпорядився провести нову інспекцію всіх пропонованих локалізацій. Через три тижні Глюкс доповів йому, що в Аушвіці, після невеликих перебудов, можна швидко відкрити карантинний табір. Умовою було перейняття колишніх казарм із рук вермахту.

8 квітня 1940 року генерал авіації Хальм здав в оренду СС територію і будинки колишнього перебування частини польського війська, а на місце приїхала наступна комісія з хауптштурмфюрером СС Рудольфом Гессом на чолі. Після інспекції Гіммлер вирішив: в Аушвіці буде табір. Наказ було підписано 27 квітня 1940 року. Над організацією справи заходився Гесс, який 4 травня був призначений комендантом.

Підготовчі роботи тривали до середини серпня. Німці виселили з околиць близько 1,2 тис. чоловік. Територію колишніх казарм заселили 300 освенцімських євреїв. Гесс також узяв на роботу кільканадцятеро поляків. 20 травня раппортфюрер Герхард Паліч привіз до Аушвіца 30 німецьких криміналістів, поселивши їх у Заксенхаузені. Це був початок кадрової структури.

Датою початку діяльності табору вважається 14 червня. Тоді з Тарнова прийшов перший транспорт, який містив 728 польсьських політичних в’язнів.

Аушвіц став найбільшим із німецьких концентраційних таборів. 1942 року в селі неподалік виник Аушвіц-ІІ Біркенау, який став місцем знищення євреїв. У табірному комплексі функціонувала також мережа філій. Загалом в Аушвіці гітлерівці знищили щонайменше 1,1 млн. чоловік, переважно євреїв, але також поляків, циган, радянських в’язнів та інших неугодних.