Як часто нам здається, що ми відмінно розуміємося в людях. Хіба не так? Ось ця елегантна дама, стовідсотково, дуже розумна жінка, з нею можна укладати будь-який договір, а ось цей мужчина, напевне, ніби й не алкоголік, та в чарку заглядає, краще з ним справи не мати. Не всі вірять в інтуїцію, але, зазвичай, цьому чуттю довіряють.
З чоловіком ми прожили 20 щасливих років. Жили, як кажуть, душа в душу, виховували синів-двійнят Дениса та Дмитра, були в нас і велика квартира, і шикарне авто. Я викладала в університеті економіку, а чоловік займався торгівлею — був власником магазину модного одягу. Та на 21-му році подружнього життя у нашу сім’ю прийшло горе: мій коханий Микола раптово помер від інфаркту. Але я, хоч і залишилася з двома дітьми на руках, не впала у відчай: і в університеті продовжувала викладати, і бізнесом займалася.
Час минав швидко. Хлопці росли, закінчили один із найпрестижніших навчальних закладів України. І ось настав час, коли вони вирішили познайомити мене зі своїми обраницями. Ельвіра, дівчина Дениса, мене просто вразила. Висока струнка білявка з бездоганним макіяжем та манікюром. Вона могла підтримати розмову на будь-яку тему, завжди знала коли і що порадити, жодне її слово, здавалось, не було зайвим. Ми разом ходили на вистави в театр, відвідували модні салони… З нею було так легко і невимушено! Крім того, батько Ельвіри — директор великого банку, тож і влаштував зятя в свою установу юристом. Ельвіра працювала там офіс-менеджером.
А от про ту, яка обкрутила Дмитра, і згадувати не хочеться. Пам’ятаю, як вперше побачила її, це було на дні народження Ельвірочки. Василина (хоча я її по-іншому як Васька — ніби кота якогось — не кличу) стояла під стіною і ніби не розуміла куди потрапила. Ще б пак! У такому вишуканому товаристві проста сільська дівка ніколи і не була. Що вона знала і вміла? Як корову доїти і свиню годувати? Бо, крім одинадцяти класів, ніякої освіти не мала. Добре, що навчилася як порядним хлопцям голови морочити. Або й підлила щось, не дарма ж кажуть, що в їхньому селі ворожок чимало. Бо я просто не розумію, як Дмитро міг так зневажити через якесь дівчисько свою рідну матір. Бо оскільки я була проти їхнього весілля, вони, тишком-нишком зареєструвавши шлюб, пішли жити окремо — знімати квартиру. Звісно, таке я пробачити не могла, тож і перестала з ними спілкуватися. Але ж я — мати. Тож і боліло серце за рідну дитину. Дізнавшись, що Дмитро втратив роботу (а він працював в державній установі і потрапив під скорочення), відразу зателефонувала і запропонувала повернутися додому, бо ж розуміла, що за квартиру йому платити буде нічим. Я навіть погодилася, щоб він приїжджав із синочком, але без дружини. Бо я поклялася, що ноги цієї задрипанки не буде в моєму домі.
І що ви думаєте мій син зробив? Повернувся до рідної хати, попросив у матері прощення? Та де там. Дмитро разом із маленьким Сергійком поїхали… в село, в стареньку хату Василининих батьків.
А через кілька років сталася біда. Повертаючись взимку додому з університету, я впала. Зламала ногу, пошкодила спину. Словом, лікарі зробили операцію і попередили, що мінімум півроку, а, може, й більше я не зможу вставати з ліжка. Відразу зателефонувала Денису та Ельвірі (а вони вже на той час жили у Львові) і попросила приїхати. Син з невісткою були у мене на другий же день. Але краще б не приходили.
— Мамо, — мовив Денис, — лікар розповів, що ти деякий час не зможеш вставати. Тобто тебе потрібно доглядати — і погодувати, і помити… Сама розумієш, що ми з Ельвірою для цього не маємо часу. Тож поки не одужаєш, можемо помістити тебе в якийсь заклад.
— А квартиру вашу здавати будемо, щоб даремно не простоювала. За магазином я слідкуватиму дистанційно, — додала Ельвіра. — Домовились?
А що мені залишалось робити. В лікарні на такий термін залишатись не можна, а вдома сама пропаду. Напевне, така вже моя доля…
Але до будинку перестарілих я не потрапила. Мене забрали до себе… Дмитро з Василиною. Знаєте, я спершу не хотіла їхати до них в село, і не тому, що не любила невістку, а тому, що було соромно за свою поведінку. За те, що зневажала гарну людину тільки за те, що вона не мала вищої освіти, не так одягалася, не так говорила. І зі сватами я ніколи не бачилася, а тепер приїду до їхньої домівки. Та з’ясувалося, що хвилювалася я даремно. Батьки Василини виявилися дуже милими, привітними людьми. Та й жити не потрібно було разом в маленькій хатині. Дмитро, виявляється, взяв у селян в оренду паї і став успішним фермером (пригодилися економічна та юридична освіти), за кілька років зумів звести новий будинок.
А Василинка жодного разу жодним словом мені не дорікнула. А я ж без її допомоги не могла ні сісти, ні встати, ні, як це не соромно, і до туалету сходити. Піклувалася про мене, як про рідну, завжди знаходила час, хоча у них з Дмитром було двоє дітей (Сергійко ходив до другого класу, Даринці було три рочки). А коли мені стало легше, навіть попросила не повертатися до міста. Мовляв, у неї з Дмитром та її батьків багато роботи по господарству, а я могла б глядіти за внуками. А що я? Звісно, погодилася. Без літньої професорки в університеті якось обійдуться; квартиру, порадившись з Дмитром, вирішили віддати племінниці мого чоловіка (дівчинка з багатодітної сім’ї, вийшовши заміж, мешкала в кімнаті гуртожитку); в магазині постійний нагляд не потрібен, а я, нарешті, знайшла те, чого прагну-ла все життя — сімейний затишок. От тільки серце болить, що я була такою егоїстичною і несправедливою.
Як часто нам здається, що ми добре розуміємося в людях. А потім виявляється, що ось та мила жіночка — аферистка, що чоловік — насправді чесна людина, а кола під очима — через надмірну зайнятість на роботі. І таких випадків чимало. Помилитися дуже легко. І я переконалася в цьому на власному прикладі.
