rtb
Довідник корисної інформації



Меню сайту

Категорії розділу
ЛІКАРСЬКІ РОСЛИНИ [56] ГРИБИ [5]
ВИЖИВАННЯ [68] СУСПІЛЬСТВО [200]
ЛІКУВАННЯ [99] ПРИВІТАННЯ [3]
КУЛЬТУРА [30] ПРОГРАМИ [6]
КУЛІНАРНІ РЕЦЕПТИ [71] ЦІКАВА ЛІТЕРАТУРА [13]

Друзі сайту
Унійна Традиція УГКЦ
УГКЦ (Скала-Подільська)
В обороні католицької віри
Джублик в Закарпатті
Персональний сайт Павлюк
Молитва
Промінь Любові
Голодомор-геноцид 1932-33
Аве Марія
Українська благодійницька мережа
Благодійний Фонд «ТИ – АНГЕЛ»
Допомога онкохворим дітям

Форма входу

Головна » Довідник » СУСПІЛЬСТВО

Про що шкодують літні люди на порозі вічності
14.07.2014, 08:14

Записки волонтера з Дому пристарілих

Кілька років я допомагала самотнім людям похилого віку. Сьогодні мені навіть важко сказати, хто отримав від цього більше користі – я чи ті дідусі і бабусі, останні дні на землі яких, я намагалася зробити спокійнішими і легшими.

Можу з впевненістю сказати, що моя ієрархія життєвих цінностей після спілкування з помираючими старими докорінно змінилась. Більшість з того, що здавалось в житті головним, відійшло на другий і третій плани. Ось про що найчастіше шкодують дідусі та бабусі.

Вони народили замало дітей

«Я зараз так шкодую, що ми тоді не народили для доні братика чи сестричку. Жили ми в комуналці, п’ятеро в одній кімнаті з моїми батьками. І я думала – ну куди ще одну дитину, куди? І ця спить в кутку на скриньці, тому що навіть ліжечка ніде поставити. А потім чоловіку по службовій лінії виділили квартиру. А потім – іншу, більшу. Але вік вже був не той, щоб народжувати».

«Зараз думаю: ну от чому не народила навіть п’ятьох? Адже все було: чоловік добрий, надійний, годувальник, «кам’яна стіна». Робота була, дитячий садочок, школа, гуртки… Всіх би виростили, підняли на ноги, в житті влаштували. А ми просто жили як усі: у всіх дитина одна, і у нас хай буде одна».

«Бачила як мій чоловік няньчиться з цуценям, і подумала – а це ж в ньому нерозтрачені батьківські почуття. Його любові на десятьох би вистачило, а я йому народила лише одного…»

 

Вони надто багато працювали

Другий пункт часто пов’язаний з першим – багато бабусь згадують, що в молодості робили аборти зі страху втратити роботу, кваліфікацію, стаж. В старості, озираючись на пройдений життєвий шлях, вони просто не розуміють, нащо за цю роботу трималися – часто некваліфіковану, непрестижну, нудну, важку, низькооплачувану.

«Працювала я комірником. Весь час на нервах – раптом недостачу виявлять, на мене запишуть, тоді — суд, в'язниця. А зараз подумаю: і навіщо працювала? У чоловіка ж хороша зарплата була. А просто всі працювали, і я теж».

«Тридцять років я працювала в хімічній лабораторії. Вже в п’ятдесят ніякого здоров’я не лишилось – втратила зуби, шлунок хворий, гінекологія. І навіщо, питається? Сьогодні моя пенсія – три тисячі рублів, навіть на ліки не вистачає».

 

Вони надто мало подорожували

Серед кращих своїх спогадів більшість літніх людей називає подорожі, походи, поїздки.

«Пам'ятаю, як ми ще студентками поїхали на Байкал. Яка ж там неземна краса!»

«Ми на цілий місяць вирушили в круїз на теплоході по Волзі до Астрахані. Яке ж це було щастя! Ми були на екскурсіях в різних історичних містах, загоряли, купалися. Подивіться, я досі зберігаю фотографії!»

«Пам'ятаю, як ми приїхали до друзів у Грузію. Яким же м'ясом нас пригощали грузини! У них було зовсім не таке м'ясо, як у нас, з магазину, заморожене. Це було парне м'ясо! А ще нас пригощали домашнім вином, хачапурі, фруктами із власного саду».

«На вихідні ми вирішили поїхати в Ленінград. У нас тоді машина була ще двадцять перша «Волга». Сім годин за кермом. Вранці сіли снідати в Петропалаці на березі Фінської затоки. А потім запрацювали фонтани!»

«У Радянському Союзі були ж дешеві авіаквитки. Чому я тоді не з'їздила на Далекий Схід, на Сахалін, на Камчатку? Тепер вже ніколи ці краї не побачу».

 

Вони купували забагато непотрібних речей

«Бачиш, доню, килим на стіні висить? Тридцять років тому за ним записувались в чергу. Коли килими давали, чоловік був у відрядженні, я одна його на своєму горбу тягла. І кому сьогодні цей килим треба? Хіба що бомжам замість підстилки».

«Бачите, у нас в буфеті стоїть німецький фарфоровий сервіз на дванадцять персон. А ми навіть ніколи в житті з нього не їли-не пили. О! давайте візьмемо звідти по чашці з блюдцем і вип’ємо з них чаю, нарешті. І для варення тарілочки виберіть найгарніші».

«Ми дуріли від цих речей, купували, діставали, старались… А вони навіть не роблять життя комфортнішим – навпаки, вони заважають. Ну нащо ми купували ту поліровану «стінку»? Все дитинство дітям зіпсували — «не чіпай», «не подряпай». А краще стояла б тут найзвичайнісінька шафа, з дощок збита, зате дітям можна було б грати, малювати, лазити!»

«Придбала на всю зарплату фінські чоботи. Ми потім цілий місяць їли одну картоплю, котру бабця з села привезла. І нащо? Хіба хтось колись став мене більше поважати, краще до мене ставитись через те, що у мене чоботи фінські, а у інших — ні?»

 

Вони замало спілкувались з друзями, дітьми, батьками

«Як би я хотіла зараз побачити свою матусю, поцілувати її, поговорити з нею! А мами вже двадцять років, як нема з нами. Я знаю, що коли не буде мене, моя донька буде так само сумувати, їй буде так само мене не вистачати. Але як їй це пояснити зараз? Вона так рідко приїздить!»

«Мій ліпший друг юності — Василь Петрович Морозов — живе за дві станції метро від нас. Але ось вже кілька років ми говоримо лише по телефону. Для двох старих інвалідів навіть дві станції метро — нездоланна відстань. А які в нас раніше свята були! Жінки пекли пироги, за столом збиралось по тридцять осіб. Пісні завжди співали наші улюблені. Частіше треба було зустрічатись, не лише у свята!»

«Народила я Сашеньку і в два місяці віддала в ясла. Потім — дитячий садочок, школа з продовженим днем… Влітку — піонерський табір. Одного разу приходжу додому і розумію — там живе чужа, зовсім мені не знайома п’ятнадцятилітня людина».

 

Вони замало навчались

«Ну чому я не вступила до інституту, обмежилася тільки технікумом? Адже могла б запросто отримати вищу освіту. А всі казали: куди тобі, вже двадцять п'ять років, давай, працюй, зав'язуй зі школярством».

«І що мені завадило вивчити німецьку мову добре? Адже скільки років прожила в Німеччині з чоловіком-військовим, а пам'ятаю тільки «auf Wiedersehen».

«Як мало я читала книжок! Все справи і справи. Бачите, яка у нас величезна бібліотека, а більшість цих книг я навіть ніколи не відкривала. Не знаю, що там, під обкладинками».

 

Вони не цікавились духовними питаннями

«Я навіть жодної молитви не знала. Зараз молюся як можу. Хоча б найпростішими словами: «Господи, помилуй!» Молитва — це така радість».

«Знаєте, я все життя віруючих людей побоювалась. Особливо завжди боялась, що вони таємно від мене навчать своїй вірі моїх дітей, розкажуть їм, що Бог є. Діти у мене хрещені, але про Бога я з ними не говорила ніколи — самі розумієте, тоді всяке могло бути. А тепер розумію — у віруючих було життя, у них було щось важливе, що тоді пройшло повз мене».

Анна Анікіна, fit4brain.com
Переклад:Ольга Литвиненко, СREDO


http://www.credo-ua.org
Схожі матеріали:
Додав: Anatoliі☩UCT☩ | Джерело матеріалу - http://www.credo-ua.org | Теги: вічності, порозі, похилого, старі, люди, НА, жаліють, віку, шкодують, суспільство
Переглядів: 1145 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Присвячений Святому Йосифу - Обручнику Пресвятої Богородиці

Відправляємо:


Молитовні прохання
500

Підпишіться на оновлення:





Пошук на сайті



© 2008-2024 Свята Традиція УГКЦ
Яндекс.Метрика