Я давно помітив, що різні сіоністські й підконт­рольні їм «демократичні» видання крикливо обурюються за найменшу критику політики Ізраїлю або сіонізму. Особливо ненависні сіоністам-нацистам деякі, поки ще незалежні європейські й національно орієнтовані газети Ук­раїни. Як у прислів’ї: «На злодію і шапка горить». На жаль, Ізраїль давно вже став схожим на кар­ликову гітлерівську Німеччину, але не менш небезпечну через наявність найсучасніших засобів знищення, а також відсутність усяких моральних принципів у проведенні внутрішньої й зовнішньої політики.

Пропонована стаття написана в Чикаго, в 2002 році. На жаль, її актуальність не зменшилася. Декілька місяців я аналізував просіоністську російськомовну пресу в США і побачив реальне життя у цій країні. Гадаю, я знайшов відповіді на низку гострих питань. Мої міркування не залишуть байдужими будь-якого читача, незалежно від його віросповідання й політичної орієнтації. Насамперед вони бу­дуть корисні самим євреям, оскільки основані лише на фактах, взятих із сіоністських джерел у різних американських російськомовних виданнях. На жаль, в Ізраїлі, США й навіть у Росії ця стаття не була опублікована. Втім, дивуватися тут не­ма чому. Статтю можна назвати так: «Ізраїль – історична батьківщина нацизму»*.

СЕМІТИ Й АНТИСЕМІТИ

Спочатку відповімо на кілька «наївних» питань.

Отже, хто такі семіти? Начебто проста відповідь: група народів на Близькому Сході, яка має спільне мовне коріння, загальні етнографічні й антропологічні ознаки. Підкресли­мо, не один народ, а група народів. Як, наприклад, слов’яни, германці чи інші мовні групи. Як правило, такі народи — те­риторіальні сусіди. Араби – найчисельніший із семітських народів. Другий – євреї. Євреї становлять менше ніж 10 % від загальної кількості семітів. Або, якщо сказати точніше — «люди, які називають себе євреями». Чому введений такий термін – пояснимо трохи пізніше.

Тепер наступне «наївне» питання: а хто такі анти­семіти? Проста відповідь. Антисеміти — люди іншої мов­ної групи, які нешанобливо або недоброзичливо ставлять­ся до семітських народів. Не до одного народу, а до всієї семітської групи народів. Тобто до арабів, євреїв й ін.

Звернемося до аналогій. Скажімо, поляк історично не любить росіянина за три або чотири спроби знищення Польської держави і за багаторічне поневолення свого наро­ду. Росіянин – через свою імперську свідомість – не любить поляка за те, що Польща зуміла вирватися з «обіймів» Моск­ви й успішно розвивається на заздрість «великому» російському народу. Також через злопам’ятство, яке культивується за те, що польський король 400 років тому на корот­кий час захопив Москву.

Усім відомі й мотиви, за якими мусульмани-чеченці нена­видять християн-росіян, але поважають християн-поляків і жителів Прибалтики. Приміром, християни-естонці не люб­лять християн-росіян, але поважають мусульман-чеченців. Чи буде правильно в цьому випадку росіян, поляків, естонців і мусульман-чеченців називати «слов’янофобами» або «анти-слов’янами»? Очевидний абсурд. А от «русофоб» або «анти­поляк» – більше відповідає логіці. Тобто можна з упев­неністю стверджувати, що «слав’янофобії» у світі не існує. Тепер ближче до основної теми.

В американській «російськомовній» пресі й тим більше в ізраїльській, слова «антисеміт» й «антисемітизм» повторю­ються найчастіше. В антисемітизмі звинувачують будь-яку людину, яка співчуває семітам-арабам. За умови, якщо він критикує сіоністське керівництво Ізраїлю. В антисемітизмі звинувачують і арабів, які співчувають побратимам у Палес­тині. Але ніхто не називає антисемітами ізраїльських керівників, як і політиків інших держав, які всіляко обража­ють і принижують семітів-арабів, і офіційно визнаних керівників Палестини. Проізраїльська преса дозволяє собі звинувачувати в антисемітизмі навіть Держдепартамент США й країни Європейського Союзу, якщо вони дорікають Ізраїлю у надмірній жорстокості стосовно семітів-арабів на окупованій території Палестини. Доходить до маразму, коли в антисемітизмі звинувачують навіть самих євреїв, які не схвалюють політику Тель-Авіва.

Що це? Елементарне неуцтво? Безграмотність? Навряд чи головного редактора чиказької газети «Новий світ» пана Етмана можна вважати невігласом. Як і редакторів, жур­налістів і постійних авторів майже всіх «російськомовних» (читай «єврейських») газет Америки. От імена «навмання»: Семен Іцкович, Сай Фрумкін, Ілля Генн, Авігдор Ескін, Анатолій Зиньківський, Семен Херсонський, Семен Ліфшиц, Вілен Люлечник, Григорій Серебрянський, Олек­сандр Димшиц, Борис Шустеф, Олександр Лейдерман і ба­гато ін. Це ж стосується і телеведучих «російських» про­грам, на зразок Ігоря Газарха, пана Треппалера та ін. Рідкісними винятками можна вважати лише декілька жур­налістів (і то, з певними застереженнями). Це Вікторія Мунбліт і Юрій Ростов. Ну, і можливо, Михайло Смєхов. Ще складніше звинувачувати в безграмотності або неуцтві професорів Ієрусалимського університету, таких як Вольф Московіч і Роберт Вістріх та багато інших.

Чи можна уявити собі щось схоже серед інших спорідне­них націй? Звернімося знову до аналогії. Скажімо, росіянин назве українця «хохлом», а білоруса — «бульба-шом». У відповідь почує: «Сам кацап!» Але нікому з них не спаде на думку звинувачувати один одного в «слов’яно-фобії». Вони народи-«брати». Незважаючи на всі історичні розбіжності й претензії. Такими ж народами-«братами» є євреї й араби. Значить, ці «вольності» з підміною понять, перекручуванням змісту термінології робляться для свідо­мого обману читачів і слухачів. Але з якою метою? Спро­буємо відповісти.

АНТИСЕМІТИЗМ — ДЕРЖАВНА ПОЛІТИКА ІЗРАЇЛЮ

Єврей-антисеміт – чи можливе таке? У середині 70-х років я був досить близько знайомий з деякими найавтори­тетнішими сіоністами Білорусі. Певною мірою навіть співпрацював із ними. Якось один із них, Ратнер Ілля Абра­мович запитав мене, лукаво посміхаючись: «А от скажи, Ми­хайло, хто, по-твоєму, у країні най-най-антисеміти?» Питан­ня здалося занадто «простим» і це насторожувало. Пом’яв­шись, я почав мимрити щось про державну політику ра­дянського керівництва, про КДБ... «Та ні, дурниця все це! – нетерпляче перервав мене співрозмовник. – Справжні анти­семіти – це самі євреї!» Я делікатно промовчав.

Пізніше не раз подумки повертався до цієї розмови. До­тепер шкодую, що не вистачило мені «безтактності» і скру­пульозності випитати, що мав на увазі цей розумний чо­ловік, фізик за освітою. Можливо, мав на увазі людей, які, будучи «євреями», поводилися по-хамськи, шахраювали. Провокуючи тим самим недоброзичливість навколишніх до всієї громади. Але шахраї і хами є в будь-яких націях. Може, Ілля Абрамович мав на увазі щось інше?..

За рік життя в Америці я знайшов відповідь на свої пи­тання. Як це не дивно на перший погляд, але переважна більшість людей, «які називають себе євреями», ними не є. І, тим більше, практично ніхто з них, на психологічному рівні, не відчуває себе представником семітського племені, спорідненого з арабами.

Мало того! Навіть на невеликій території Ізраїлю (разом з окупованими землями) немає єдиних націй. Є російські «євреї», є грузинські, азіатські, африканські, західноєвро­пейські. І всі вони намагаються при можливості відокреми­тися один від одного. Вже лунають скарги на прояви «анти­семітизму» у самому Ізраїлі одних «євреїв» до інших. Що ж пов’язує всю цю різноплемінну спільність?

Насамперед меркантильні інтереси. Тобто бажання ма­теріально влаштувати життя краще, ніж на своїй колишній батьківщині, звідки емігрували. Другий мотив для кон­солідації – «ідейний». Це іудаїзм або сіонізм (що одне й те ж). Точніше, їхній симбіоз, в основі якого лежить ідея «боговибраності» єврейських націй. Однак ідеологія вибра­ності не передбачає визнання рівноправності ще з кимось. Для консолідації будь-якої спільноти існує перевірений ме­тод. Це створення образу ворога. Сіоністська пропаганда та­ке завдання успішно вирішує, постійно протиставляючи «євреїв» іншому світу. Насамперед арабам.

Таким чином, ідеологи сіонізму свідомо підмінили зна­чення терміна «антисемітизм», зробивши його ідентичним поняттю «антиєврей». Про арабів, одну з найчисельніших семітських націй «забули», тим самим відмовивши їм у праві вважатися семітами. Але, протиставивши себе арабам, сіоністи, власне кажучи, звели антисемітизм у ранг держав­ної політики. Звинувачення в антисемітизмі у вустах сіоністів нагадують відомий злодійський прийом, коли зло­чинець, стягнувши портмоне, кричить: «Тримай злодія!», вказуючи на сторонню людину.

Це лінгвістичне шахрайство, успішний політичний трюк, успішно здійснений сіоністською пропагандою. Причому, настільки успішно, що вся журналістська «братія», як в Аме­риці, так і в Європі проковтнула цей примітив, і він не став їм у горлі. Це й не дивно, якщо врахувати, що чи не більшість засобів масової інформації в США тією чи іншою мірою кон­тролюють сіоністи, як і в багатьох європейських країнах. Є підозра, що й у Росії також. Але, як кажуть у народі: «Шило в мішку не сховаєш». Нині найзапеклішими антисемітами є самі «євреї» (люди, які називають себе євреями).

А ЧИ БУВ ХЛОПЧИК?

Наважимося тепер поставити «найкрамольніше» питан­ня. Чи існує взагалі в наш час така нація, як євреї? Чи це міф, «фантом»? Є думка, що євреїв як нації не існує. Якщо підходити до цього з наукової точки зору, то ми маємо кон­фесійну спільність, нації – немає. Особисто я дозволю собі засумніватися в цій крайній позиції. Проте відомий вчений-історик Фаїна Грімберг на основі багаторічних досліджень дійшла висновку, що існує релігійна спільність, не більше. Навіть «праєврей» Авраам насправді не був євреєм. Він був шумером, який прийняв іудаїзм.

Що цікаво – ця позиція має несподіване підтвердження на «іншому полюсі». Маю на увазі відомого американського сіоніста Менахем-Мендла Шнеерсона. От лише кілька фраз із його багатослівних міркувань: «Єврей, який прийняв християнство... вже не єврей. Його не можна зарахувати до єврейської громади, до народу Ізраїлю». «Краще попрощатися з життям, ніж прийняти християнство, — такий наш прин­цип ... Упродовж багатьох століть перед євреями поставала дилема – хрест або смерть? І вони незмінно обирали ос­таннє».

ЩО ТАКЕ ІЗРАЇЛЬ

Американці люблять ідеалізувати історію своєї країни. Але згадаймо, з чого починалася Америка? Поряд із диси­дентами, релігійними сектантами, переслідуваними в Європі, в Америку хлинула маса пройдисвітів, шахраїв всіх мастей. За багатьма з них, як кажуть, «мотузка або гільйоти­на плакали». Ще 160 років тому колонізатори вирізали корінне населення індіанців, цілими селищами. Про рабо­торгівлю не будемо і згадувати. Цивілізація прийшла в Аме­рику менше ніж 50 років тому. І за те, слава Богу.

В Ізраїлі ситуація майже один до одного. Прибульці, аван­тюристи з усього світу, «які називають себе євреями», щосили намагаються вигнати корінне населення окупованих земель, не зупиняючись навіть перед спробами фізичного знищення. Можна не сумніватися, якби не ООН, не протидія європейсь­ких країн, – добродії шарони й щаранські не посоромилися б застосувати й атомну зброю, і крематорії, не гірше ніж Гітлер. А що ще можна чекати від президента-«м’ясника», генерала Шарона, який з 14 років займається терористичною діяльністю? Те ж саме можна сказати про Менахема Бегіне і про багатьох інших політиків сучасного Ізраїлю.

Треба віддати належне мужності й об’єктивності вченого Фаїни Грімберг в аналізі нинішнього Ізраїлю. «Всі світові й не світові релігії мають своїх прихильників і свою спільноту. Але те, що конфесійна спільнота повинна отримати дер­жаву, – це черговий експеримент. Неможливо отримати по­рожню територію, — на ній уже хтось живе. Виходить, її треба в когось забрати. Виходить, треба створити певну по­хмуру, агресивну й узагалі нам добре знайому ідеологію. Ідео­логію ксенофобії».

Мені здається, у Фаїни Грімберг не повернувся язик на­звати речі своїми іменами. Слова ідеологію нацизму вона делікатно замінила «ідеологією ксенофобії». Цікаво, що ко­лишні чиновники різного рівня, які вірою й правдою служи­ли кремлівським вождям, приїхавши в Америку або Ізраїль, стали більшими сіоністами-нацистами, ніж Папа Римський католик. Продовжимо цитування: «Насправді ми Ізраїль знаємо погано. Ми знаємо його переважно за нашими співвітчизниками вкрай правого спрямування. Але там є й інші люди, які бачать, до чого призводить ситуація. Вони не хочуть самовизначатися як громадяни держави, яка веде війну з корінними жителями цієї території».

Це правда. Тверезомислячі люди в Ізраїлі є. Члени Кнесе-ту: Йоси Бейлін, Йоси Сарід, Шломо Бен-Амі, Юлія Воль­фович, Роман Бронхман і ще низка осіб – найдалеко-глядніші політики. Вони виступають за визнання Палестинської держави й за більш-менш справедливий мир з ара­бами. На жаль, вони в меншості. Поки в меншості. Однак той факт, що десятки й навіть сотні військовослужбовців уже відмовляються служити на окупованих територіях Па­лестини, дає надію.

ІЗРАЇЛЬ — ІСТОРИЧНА БАТЬКІВЩИНА НАЦИЗМУ

Первосвященики Давньої Іудеї зробили воістину геніаль­ний за своєю диявольською витонченістю винахід. Політич­ну ідею національної винятковості, названу нині нацизмом, вони прикрили релігійною оболонкою. Мовляв, Бог після створення Світу створив спочатку євреїв, як «обрану» націю. І лише потім інших: росіян, італійців, німців, коней, свиней, верблюдів – живих істот. Іншими словами, ми – євреї, тут зовсім не причетні. Так розпорядився сам Все­вишній. За те, що ми, євреї, сумлінно дотримувалися всіх йо­го Святих заповідей, Він призначив нас (або «обрав»), як зразок для світу.

Відволікаючись від теми, зауважу. Формально існує сво­бода віросповідання. Але спробував би хто-небудь сьогодні оголосити себе засновником нової релігії і за прикладом іудеїв привселюдно заявити: мовляв, ми, французи або росіяни, чукчі, німці і т. д., є «обраною» Богом нацією. Тако­го «первосвященика» відразу затаврували б як расиста. Зви­нуватили б його в пропаганді нацизму й розпаленні міжнаціональної ворожнечі. І напевно, запроторили б у ка­талажку. А новоявлену «релігію» відразу оголосили б екст­ремістською, деструктивною сектою й заборонили б. А от іудаїстам-сіоністам все безкарно сходить із рук.

Можна припустити, що дві тисячі років тому постулати сіонізму були якось виправдані. Тоді величезна Римська імперія, власне кажучи, і була «усім іншим світом» для євреїв й інших народів Близького Сходу. Для консолідації націй, у тяжкі періоди її історії; коли мова йшла про виживання, на допомогу залучали релігію. Віра в одного Бога, віра в чудо поєднувала народ і давала сили для боротьби. Яскравий при­клад – історія французької дівчини Жанни д’Арк.

Відомо, «обраних» не судять. Вони тому й «обрані», що тільки вони вирішують, як розпорядитися долею окремої людини і навіть цілих народів. Кому можна дозволити жи­ти, а кого бажано позбавити цього права. Особливо пере­конливо, якщо така акція відбувається від імені Бога. Пер­ша спроба успішно проведеного геноциду одного з семітських народів була здійснена ізраїльським царем Сау­лом. Принаймні, цей факт зафіксований у «Святих Кни­гах». От як описує цю давню подію в одній зі своїх статей відомий чиказький сіоніст Олександр Лейдерман, на лекціях якого я не раз був присутній. Описує з відвертим схваленням (як взірець для наслідування) щодо нинішньої політики уряду Ізраїлю відносно арабів. І, мабуть, не тільки до них.

«Мені згадався епізод із нашої історії. Коротко передаю його в тому вигляді, у якому він викладений у Талмуді. Існува­ло в ті безумно далекі часи войовниче й садистське плем’я амалекітян. Воно було першим, хто після Синайського Одкровення спробував знищити єврейський народ, кинувши зух­валий виклик Всевишньому. За велінням згори, плем’я це по­винне було зникнути з лиця землі. Війна з амалекитянами тривала кілька століть. Рішучий бій дав їм перший ізраїльський цар Саул. Військо амалекитян було знищене. Їхній цар потрапив у полон. У захваті від перемоги цар Саул вирішив зробити мінімальну, зовсім малюсіньку поступку во­рогу. Цареві бузувірського племені було дароване життя. На одну тільки ніч. Вранці він був страчений. Ця ніч виявилася фатальною для єврейського народу. Амалекитянин переспав з рабинею, і вона завагітніла. Мудреці стверджують, що Ам­ман (один із правителів Персії. – М. К.) був його далеким на­щадком... Релігійні авторитети нового часу стверджують, що і Гітлер, і Сталін мають відношення до цього отруєного насіння. Мораль цієї історії досить прозора: неприпустима й найменша поступка».

Я сподіваюся, й читачеві статті мораль цієї розповіді теж «прозора». Згадування в «Святих Книгах», що Ізраїль «за­брав собі землі семи народів», наводить на думку, що амале-китяни — далеко не єдиний народ, який знищили єврейські нацисти. Складається враження, що Гітлер був обізнаний із єврейською історією й вирішив скористатися історичним досвідом проти самих євреїв. Через 37 років після Гітлера ге­нерал Шарон організував акт геноциду палестинських арабів у ліванських таборах біженців Сабра й Шатила. В 2001 році Суд Бельгії спробував притягнути Шарона до відповідальності, звинувативши його у військових злочинах. Але правосуддя зазнало невдачі, тому що один з учасників тих давніх подій і головний свідок звинувачення, член пар­ламенту Лівану Хобейка був оперативно підірваний біля власного будинку. Підірваний, як тільки привселюдно ого­лосив, що буде свідчити в бельгійському суді як свідок.

Схожа інтерпретація найдавнішої історії Ізраїлю нинішніми ідеологами сіонізму, не що інше, як підбурюван­ня й пропаганда тероризму й нацизму на державному рівні; його виправдання й заохочення. Теперішній Ізраїль — це до­сить успішна спроба відтворення гітлерівської Німеччини в мініатюрі. Але Гітлер свого часу не встиг зробити атомну бомбу. А Ізраїль має весь комплекс зброї масового знищен­ня. І в Європі росте обґрунтована тривога. Відповідно до опитувань, близько 60 % населення об’єднаної Європи засу­джують політику Ізраїлю. І лише Росія й США мовчазно схвалюють єврейський нацизм, який постійно змінюється. Жодного слова критики: ні в пресі, ні на радіо чи на телеба­ченні. З американською військово-політичною й еко­номічною підтримкою Ізраїлю, російський промислово-фінансовий капітал також починає поступово працювати на ізраїльський мілітаризм. Настільки ж безвідповідально ко­лись радянська влада «загравала» з німецьким нацизмом, постачаючи Гітлеру все необхідне для війни в Європі. Аж до 22 червня 1941 року. Тепер знайшли нового «друга»...

ЧИ БУВ ГІТЛЕР АНТИСЕМІТОМ?

Неупереджений аналіз доводить – не був. Ні Сталін, ні Гітлер антисемітами не були. І, взагалі, уже кілька сотень років у жодній європейській країні антисемітизм не існує.

Таким чином, про антисемітизм мова не йде. Гітлер був юдофобом, але не антисемітом. Хоча сам, певною мірою, був «євреєм». Але ж і Пол Пот знищив третину своїх одно­племінників? Та й Мао-Цзедун особливо не співчував «своїм». Чому ж тоді Гітлер не любив «євреїв»? Це одне з го­ловних питань нашої статті.

Уявімо собі дві фірми. Одна робить праски, а інша – кас­трулі. Будуть вони ворогувати? Ні. А от якщо обидві поч­нуть випускати тільки праски або каструлі, то справа може й до «замовлених» вбивств дійти. Що, до речі, і нині не рідкість.

З історії ми знаємо, що Гітлер був стурбований існуван­ням «Всесвітньої єврейської змови», тому що він мріяв вста­новити у світі свій «Новий порядок», подібну «змову» він трактував як серйозну конкуренцію своїм планам у боротьбі за світове панування. Жоден «нормальний» диктатор не терпітиме конкурентів або опозиції. Так чинив Сталін і всі інші, масштабом дрібніші від нього. Відомо, що спочатку Гітлер хотів «мирним» шляхом видворити «євреїв» з Німеч­чини. Через низку причин це не вдалося.

По-перше, занадто велика маса народу. По-друге, багато «євреїв» не змогли передбачити масштаб небезпеки й тому не квапилися тікати, кидаючи нажите роками майно. І по-третє, у пожежі світової війни ніхто не хотів мати у своєму тилу неспокійну й ворожу спільноту. Насамперед це стосу­валося Великобританії. Тоді він і почав їх знищувати.

Вважаю, що ідея «Всесвітньої єврейської змови» була певною психічною хворобою Гітлера, манією. Якщо він був «євреєм», мав у своєму родоводі єврейські коріння, то, зви­чайно, цікавився так званими «Святими Книгами». В 2001 році я був на лекції одного чиказького сіоніста, Олександра Лейдермана. Під час бесіди я торкнувся проблеми караїмів, невеликого народу в Причорномор’ї. Відповідаючи на мою репліку, пан Лейдерман пояснив, що Гітлер у деяких питан­нях «радився з єврейськими мудрецями». Якщо я його правильно зрозумів, це відбувалося вже в період війни.

Відомо, що в будь-якій «Святій Книзі» можна знайти ма­су взаємовиключних суджень на всі випадки життя. Також можна знайти «аргументи», які виправдають абсолютно будь-який вчинок або злочин. Все залежить від конкретної ситуації й від позиції самих «тлумачів» цих книг. У середньо­вічній Європі з Біблією в руках спалювали тисячі звичай­них людей. Хрестоносці робили свої спустошливі походи на Близький Схід. Багато звірств виправдали різні «Святі Кни­ги». Нинішній світ живе за тими ж Книгами, але вже нікого не четвертують і не спалюють на багаттях від імені Бога. За­конодавчо заборонене рабство. Тобто вся проблема в «тлу­мачах». Що ж проповідують нині іудаїсти-сіоністи?

Основні постулати: євреї — «обрана нація» (не семіти, а саме євреї). Далі, є євреї й «не-євреї»; євреї й «інший світ». Тобто постійно нав’язливо пропагується протистояння, во­рожість між євреями й іншим світом. Якщо це не фундамен-талізм, тоді що підходить під це визначення?! Давайте порівняємо: ні іслам, ні християнство, й ніяка інша релігія не мають обраних націй. Навіть «класичний» нацист Гітлер не наважувався оголосити німців «обраною» нацією. Він го­ворив про вибраність арійців – досить численну групу на­родів. Ісуса Христа Гітлер вважав арійцем, не євреєм. Хрис­тиянство ж визначає: Ісус Христос — Син Божий, тобто він посланник Бога. Поза національною приналежністю. Тому Христос проповідує рівність і справедливість між всіма людьми й народами, включаючи і євреїв. Сіоністи не визна­ють його.

Ісус Христос – один із найбільших проповідників Давньо­го світу був першим, хто привселюдно засудив нацизм, який насаджували первосвященики Давньої Іудеї. За це во­ни його зненавиділи. І, зрештою, він став їхньою першою жертвою.

Нині ситуація радикально відрізняється від Середньо­віччя. Папа Римський привселюдно попросив вибачення за звірства Церкви багатовікової давнини. Нині він проповідує Мир і Згоду між всіма народами й конфесіями. Президент такої мусульманської держави, як Іран, вступає в діалог з первосвящеником Християнства. І лише сіонізм-іудаїзм продовжує культивувати варварські ідеї варварського часу. У сучасному цивілізованому світі такі ідеї чітко визначені як расизм і нацизм.

Таким чином, сіонізм – це логічно «досконаліша» форма нацизму порівняно з гітлерівським. Безсумнівно, Гітлер – жалюгідний плагіатор. Він знав про існування міжнародно­го сіоністського руху. Звідси й виникло переконання в міжнародній «єврейській змові». Подібного конкурента Гітлер стерпіти не міг. І він почав знищувати євреїв як носіїв імперської, сіоністської ідеї, не розбираючи невинних і винних. І в цій варварській акції загинуло багато тисяч «євреїв», які ніякого відношення до сіонізму не мали. Об’єктивно сіонізм несе історичну відповідальність за тра­гедію єврейства в період Другої світової війни. Саме ідео­логія іудаїзму-сіонізму була тим провокуючим фактором, який призвів до Голокосту. Чи був засвоєний цей сумний урок? На жаль, не був. Проводячи шалену антисемітську й нацистську кампанію, сіоністи намагаються протиставити «євреїв» всім іншим народам світу, всьому людству. От міркування про світ любавицького ребе Менахема-Мендл Шнеерсона.

«Мир?! Збройні терористи заповнили (мається на увазі покійний прем’єр-міністр Іцхак Рабин) нашу землю й сімдесят вовків — сімдесят народів світу — скалять зуби на вівцю Ізраїлю. Треба євреям набратися мужності й сказати: ми не будемо виконувати те, що підписали че­рез дурість. Мало говорити, потрібно відібрати у во­рога все, що через малодушність й слабкість віддали йому. Забрати й міцно тримати — «мідним чолом і залізними руками».

ООН була утворена з метою, щоб спільними зусиллями запобігти злочинам проти людяності. Зокрема й таким, як Голокост та ін. І от «подяка» від сіоністів. Цитую поради з виховання єврейських дітей, починаючи з 5 років. Переклад з івриту:

«Поставлять запитання народи світу: засідають 140 народів (мається на увазі ООН), “обурюються народи й пле­мена” під приводом, що неможливо допустити те, що йде врозріз із правдою й справедливістю!

Ці люди — продовжувачі хрестоносців, як ми вже бачи­ли в минулому... Є євреї, які схилили свій дух перед не-єврея­ми й не можуть змусити себе оголосити правду, раз і на­завжди, всім 140 народам... Найстрашніше, що є боягузи се­ред євреїв, які підтримують претензії народів світу, які ка­жуть: «Ви — грабіжники, тому що забрали собі землі семи народів». Подібна філософія проповідується майже в кожній «єврейській» (російськомовній) газеті. Геббельс міг би тільки позаздрити. Генерал Шарон називає Ізраїль «другом» Америки. Шкода, що американці не можуть читати російськомовну пресу. В іншому випадку, вони б згадали од­не народне прислів’я: «О Господи! Позбав мене від таких “друзів”, а з ворогами я впораюсь сам».

ІЗ БЕЗДАРНОСТІ – В «ГЕРОЇ»

Непомітно, крок за кроком, сіоністи зуміли втягти Амери­ку у війну проти арабів. Не секрет, що Ізраїль використовує терористичні методи, якими послуговувались гітлерівські окупанти. І в цій війні проти палестинських арабів, США завжди беззастережно підтримували Ізраїль зброєю, фінан­сами, шпигунською інформацією й політично на всіх рівнях. Тобто США стали співучасниками у війні на стороні Ізраїлю.

Коли влітку 2001 року в Дурбаї, на сесії ООН, президент Буш за «проханням» генерала Шарона бойкотував рішення світового співтовариства, терпіння арабів закінчилося. І вже 11 вересня Америка отримала удар відплати. Цей акт не можна називати терором. Це диверсія на території держа­ви, яка воює. Адже ніхто не називає терором атомні бомбар­дування Хіросіми й Нагасакі? Тоді загинуло в 50 разів більше народу, ніж у Нью-Йорку. Чи міг президент Буш пе­редбачити наслідки свого бойкоту ООН у Дурбаї?

Версія перша. Звичайно, міг. Але що таке 3 тис. чужих життів для честолюбного політика? Тим більше, що свій пост Буш отримав у досить спірній ситуації. Ту т цілком міг зіграти «комплекс неповноцінності» і острах настроїти про­ти себе найвпливовіше в країні ізраїльське лобі. А який пре­зидент не хоче залишитися при владі на другий термін?

Версія друга. Своїм бойкотом ООН, президент Буш обра­зив не тільки арабів, а й все світове співтовариство, ігнорую­чи рішення абсолютної більшості країн світу. Водночас він був упевнений у повній безкарності, незважаючи на кілька серйозних диверсій проти Америки через Ізраїль. Якщо виз­нати останню версію правдивою, напрошується висновок:

президент Буш — один із найбездарніших політиків Амери­ки за останні кілька десятиліть. Шкода, що більшість амери­канців цього не помітили. Втім, дивуватися особливо не до­водиться. Давно відомо: хто контролює пресу, той маніпулює й суспільною свідомістю. В Америці преса переважно просіоністська. От один із прикладів. Видавець газети «Єру­салим Пост» (в Ізраїлі) пан Давид Радлер (David Radler), він же хазяїн Chikago Sun-Times і низки інших газет в Америці. Мегаполіс Чикаго – це понад 8 млн жителів, один з найбільших у країні. У лютому 2002 року пан Радлер удос­тоївся почесної нагороди від сіоністів за активну підтримку Ізраїлю.

Зрозуміло, сіоністи зробили з Буша «героя» всупереч логіці подій і здоровому глузду. «Зробили» на подяку за до­помогу Ізраїлю у війні з арабами. Немає сумнівів, повну мо­ральну відповідальність за трагедію, яка сталася в Нью-Йор­ку 11 вересня, несуть генерал Шарон і президент США Джордж Буш. Шкода, що в результаті цієї масштабної тра­гедії постраждали сторонні люди. За законом совісті, Буш сам повинен був подати у відставку, як роблять політики в Європі, які не впоралися зі своїми обов’язками. Зали­шається сподіватися: час все розставить на свої місця. В історії немає місця лжегероям. Сіоністське лобі поширило свій вплив на всі державні й суспільні інститути Америки. Завдяки такому впливу на уряд США, сіоністи безкарно во­лодіють власною зброєю масового знищення; перетворили Ізраїль у ядерну наддержаву. Це не перебільшення. Події 2001 року показали, що США, власне кажучи, поводяться як одна із провінцій Ізраїлю. Як член ООН, керівництво Ізраїлю ніколи не зважало на її рішення й завжди безкарно їх порушувало: ембарго на торгівлю з расистською ПАР (до Нельсона Мандели), чи будь-які інші рішення. Все це при беззастережній або мовчазній підтримці США. Згадаємо, коли атомну зброю створив Пакистан, відразу ж пішли еко­номічні санкції. Але ми не знаємо прикладу, щоб президент США зажадав провести інспекцію установ і підприємств в Ізраїлі, які займаються розробкою й виробництвом зброї ма­сового знищення: атомного, хімічного, бактеріологічного. Ізраїль, до речі, давно вже не приховує, що має ядерну зброю. От такий подвійний стандарт у політиці уряду США. Як рядовий член ООН, Ізраїль фактично має право вето в Раді Безпеки, маніпулюючи президентом США. Водночас цей факт свідчить — наскільки відстали сьогодні Сполучені Штати від Західної Європи в розвитку своїх демократичних інститутів. Адже людей, «які називають себе євреями», у США менше ніж 3 %. Проте вони зуміли нав’язати свою во­лю всім іншим громадянам величезної країни.

КОМУ ПОТРІБЕН ІЗРАЇЛЬ?

Поставимо питання по-іншому. Чи стало «євреям» легше жити після створення сіоністської держави? Реальність доводить, що для пересічних громадян нічого не змінилося. Але для авантюристів і шахраїв можливості розширилися. В Америку приїжджає «євреїв» більше, ніж в Ізраїль. І їх за­гальна кількість чи не вдвічі більша, ніж у самому Ізраїлі. Хто добре влаштувався, ті не квапляться їхати з Росії й інших країн, незважаючи на всі «угоди» генерала Шарона. Найбільш далекоглядні «євреї» добре розуміють, що Шарон піклується не про людей. Генералу Шарону потрібно більше «гарматного м’яса» для нових війн. Вже не рідкість, коли з Ізраїлю («землі обітованої») «євреї» емігрують у різні країни у пошуках кращої долі. Їдуть переважно в США або в Європу. Але відомо, євреї, які не визнають расизму й анти­семітизму, непогано жили й продовжують жити в мусуль­манських країнах. Наприклад, у Тунісі, Марокко. Навіть в Афганістані жили, при талібах.

У цілому ж, через расистську політику Ізраїлю, юдофоб­ство у світі зросло. Нині сіоністи виношують плани висе­лення всіх арабів з території, контрольованої Ізраїлем. Про­водять різні «опитування» емігрантів із колишнього СРСР, щоб прикрити расизм «демократичною» процедурою. Для арабів вже введені спеціальні посвідчення особи. Це наслідування гітлерівського нацизму. Зрозуміло, такі акції не додають поваги державі Ізраїль і «євреям» у цілому.

Створюється враження, що сіоністи свідомо стимулю­ють юдофобство. Щоб потім переконувати всіх «у воро­жості» світу до «обраних націй». Наприклад, ведучий “круг­лого столу” пан Борис Рабінер в одній з телепрограм, у лю­тому цього року висловив ідею: за одного вбитого єврея варто вбивати тисячу арабів. Одного разу після однієї з відповідних акцій відплати з боку палестинців у чиказькій газеті «Новий світ» на першій сторінці великим шрифтом з’явився заклик: «Знищити Палестинську автономію». І приписка дрібним шрифтом — «крайня думка». Однак така приписка не повинна вводити в оману. Газета ніколи не публікує матеріалів на захист палестинців. Навіть із познач­кою «крайня думка». А от заклики: «Вбивати! Знищити! Зруйнувати!» – із задоволенням друкує сіоністська «інфор­мація».

Така політика необхідна сіоністам, щоб перетворювати єврейські громади в «п’яту колону» Ізраїлю у країнах про­живання. Тоді можна легко вербувати шпигунів і створюва­ти «групи впливу» на користь сіоністської держави. Як ми вже знаємо, сіонізм проповідує, що єдина батьківщина для «обраних націй» – це «земля обітована», Ізраїль. Інтереси Ізраїлю вище від усього, де б єврей не жив. Звичайно, подібна ідеологія не може викликати повагу в корінних жи­телів будь-якої країни. Гітлеру знадобилося кілька років, щоб цивілізовані нації відкинути в середньовіччя. Сіоністам сьогодні складніше, ніж Гітлеру, але надії вони не втрача­ють...

Можна не сумніватися, що, зломивши опір палестинсь­ких арабів, сіоністи не заспокояться. Наступною ціллю екс­пансії стануть Йорданія, Сирія, Ліван. А на довгострокову перспективу, можливо, і Єгипет. У сіоністській пресі вже пи­салося, що, мовляв, Ізраїль «поквапився» повернути Єгип­ту Синайський півострів і тепер для ізраїльських бомбарду­вальників стало менше можливостей для тренувань.

Ізраїль був створений 56 років тому. Якщо підрахувати, скільки «євреїв» й арабів загинуло за цей період, скільки коштів і людських зусиль безглуздо розтрачено на руйну­вання, відновлення й знову на руйнування, то доходиш сум­них висновків. Створення сіоністської держави Ізраїль – трагічна помилка тодішнього керівництва ООН і СРСР. І якщо сіоністів не зупинити, вони ще багато горя принесуть навколишньому світу й самим євреям.

*Ця стаття написана в лютому 2002 р., у період перебування автора в США.

Михась КУКОБАКА, білорус-дисидент / http://personal.in.ua