Перманентна світова ліберальна революція
Наприкінці 40-х років XX століття група американських євреїв, які були перед Другою світовою війною активістами і навіть ідеологами інтернаціоналістських (троцькістських) комуністичних груп і партій, але відмовились від марксизму до кінця війни, — Ірвінг Крістол (Irving Kristol), Сідней Хук (Sidney Hook), Франк Мейєр (Frank Meyer), Натан Глезер (Nathan Glazer), Даніел Белл (Daniel Bell) — сформувала коаліцію інтелектуалів-антико-муністів і заснувала кілька суспільно-політичних антикомуністичних журналів. За підтримки і фінансування ЦРУ члени цієї групи розпочали ідеологічну війну з комунізмом, що уособлювався сталінським Радянським Союзом, зокрема пропаганду «універсалістських» ліберальних ідей, як от свобода утворення політичних партій, пріоритет свободи слова і зібрань, інтересів індивідуума над інтересами суспільними і навіть національними.
Саме колишні комуністи-космополіти, а не традиціоналісти-консерватори і навіть не кейнсіанці-демократи були ініціаторами ідеологічної і пропагандистської війни проти СРСР, а нині — проти Росії. У чому причина такої «трансформації? Відповідь дали самі “ренегати”: комунізм для них був насамперед вирішенням «єврейського питання», а коли інтернаціональні комуністи переконалися, що реальний комунізм веде не до «Сполучених Штатів Земної кулі» із Троцьким або Лозовським на чолі, а до системи національних держав, де єврейську проблему вирішують зовсім не так, як цього їм хотілося, то зневірені в «реальному комунізмі» євреї-троцькісти стали найлютішими ворогами вчення, якому вони ще недавно поклонялися.
Ось так 1948 року невелика група євреїв-інте-лектуалів, інтернаціональних комуністів, що перетворилися в лібералів, почали підготовку до нової світової, цього разу ліберальної революції, що «звільнила» б євреїв (а заодно й інші народи) від «світового тоталітаризму-комунізму». Однак оплотом і «колискою» світової революції був уже не Радянський Союз, а Сполучені Штати Америки, найрозвинутіша в економічній, військовій і технологічній сферах країна нашої планети. Країна, де живе найчисленніша і найвпливовіша на Земній кулі єврейська громада, яка до середини XX століття посіла вирішальні позиції у вирішальних галузях американської нації — у владі, засобах масової інформації, академічному світі, юриспруденції, фінансовому й інвестиційному бізнесі.
Рух, який нині називається «неоконсерватизмом», формувався кілька етапів. Його засновниками вважають членів т. зв. «нью-йоркської четвірки» — студенти гуманітарного факультету нью-йоркського City College, згадані вище Ірвінг Крістол, Даніел Белл, Натан Глейзер, а також соціолог Ірвінг Хоув (Irving Howe). Порвавши з троцькізмом, вони аж до кінця 60-х років перебували на «лівому» фланзі американського політичного спектру, співробітничали з троцькістами, прихильниками Макса Шахтмана, але активно брали участь лише в публіцистичній діяльності, публікуючи статті в лівих, але антикомуністичних і проєврейських журналах: Commentary і The National Interest.
Події кінця 60-х і початку 70-х років (війна у В'єтнамі, перемога «Ізраїлю» у шестиденній війні з арабами 1967 року, боротьба радянських євреїв за «репатріацію» у «Ізраїль», підтримка радянським блоком арабських країн) «розбудили» єврейську національну свідомість і активізували єврейські рухи й організації в США. Але паралельно ці події розкололи американську єврейську політичну еліту приблизно на ті ж дві групи, що й усе американське суспільство: на ліберально-космополітичну і національно-консервативну. (Докладніше ці дві течії в американській політичній еліті описані в іншій роботі [16]).
1976 року відродився заснований ще в 1950 році т. зв. Комітет з існуючої небезпеки (Committee on Present Danger), очолюваний дипломатом єврейського походження Максом Кам-пельманом (Max Kampelman). У керівництво комітету ввійшло багато євреїв, які раніше були лівими і лібералами, і навіть комуністами-троцькістами — Ірвінг Крістол, Норман Подго-рец (Norman Podhoretz), Мідж Дектер (Midge Decter), Манні Муравчік (Manny Muravchik), Бен Ваттенберг (Ben Wattenberg). Саме в лавах цієї антирадянської «яструбиної» організації, яка вимагала безкомпромісної боротьби зі «світовим злом» — комунізмом, почалася співпраця колишніх «троцькістів» з Дональдом Рамсфельдом (Donald Rumsfeld), Річардом Чейні (Richard Cheney), Едуардом Роуні (Edward Rowny), Джи-ною Кіркпатрік (Jeane Kirkpatrick) (яка, до речі, також була в молодості активісткою троць-кістської організації Макса Шахтмана) і іншими «яструбами» неєврейського походження. Саме члени цієї організації стали ядром майбутнього неоконсервативного руху. (Кілька років назад CPD був знову «утворений», і в його лави ввійшли практично всі найвизначніші неокон-серватори).
Тоді ж до неоконсерваторів («неоконів», як їх називають у США) приєдналися колишні радники сенатора-юдофіла і русофоба Генрі Джексона (Henry Jackson), автора відомої поправки Джек-сона-Веніка: учень і зять співробітника RAND Corp., стратег військової доктрини США Альберт Волстеттер, Річард Перл (Richard Perle) і історик, сіоніст і відвертий єврейський расист Бернард Льюіс (Bernard Lewis).
Значний внесок в ідеологію і практику «неоліберального троцькізму», як іноді називають неоконсерватизм їхні «праві» критики — традиційні американські консерватори-традиці-оналісти — внесли ідеї, книги і лекції єврейсько-німецького філософа Лео Штрауса (Leo Strauss), який емігрував у США наприкінці 30-х років і потім викладав філософію в Чиказькому університеті. Штраус вчив своїх студентів, що існують дві різні «правди»: одна — для «звичайних» громадян, які не надто освічені і тому призначені бути «керованими», і інша — для «просвячених», освічених і тому «керуючими». Саме його студенти Піл Вулфовіц (Paul Wolfowitz), Елліот Аб-рамс (Elliot Abrams), Абрам Шульскі (Abram Shulsky), Джон Болтон (John Bolton) влилися в середині 70-х років у лави неоконсерваторів, а згодом, на початку XXI століття стали ядром ідеологічного оточення американського президента Дж. Буша-молодшого.
У середині 80-х років у неоконсервативний рух влилася молода «революційна поросль» — колишній керівник американського комсомолу Майкл Ліден (Michael Leeden), члени троць-кістських і лівих молодіжних організацій 60-70-х років Стівен Шварц (Stephen Schwartz), Девід Горовіц (David Horowitz), Джошуа Муравчік (Joshua Muravchik). Тоді ж були «взяті» в адміністрацію Р. Рейгана, а потім Дж. Буша-старшого протеже Р. Перла і П. Вулфовіца «молоді» неоконсерватори, пов'язані з «ізраїльськими» спецслужбами, — Дуглас Фейт (Douglas Feith), Стефан Брієн (Stephen Bryen), Девід Вюрмсер (David Wurmser), Девід Фрум (David Frum).
А до середини 90-х років серед неоконсерва-торів уже було багато відомих політологів і публіцистів, як от Лоренс Каплан (Lawrence Kaplan), Чарльз Краутхаммер (Charles Krauthammer), Іона Гольдберг (Jonah Goldberg).
Словом, до початку XXI століття неоконсерва-тори мали вирішальний вплив у центрах влади, де формувалася американська зовнішня політика і приймаються стратегічні рішення: у Президентській Раді, Пентагоні, багатьох аналітичних центрах при ЦРУ; додамо, що неокони вже контролювали впливові, хоча формально неофіційні організації, як от Center for Security Policy, Committee on the Present Danger.
Нині (2005 рік) неокони домінують у багатьох (якщо не в більшості) провідних мозкових центрах США: American Enterprise Institute, Hudson Foundation, Heritage Foundation, Project for New American Century. Вони практично витиснули лібералів із більшості основних американських єврейських організацій, зокрема з тих, які традиційно займалися лобіюванням інтересів єврейської громади і «Ізраїлю» у США — Jewish Institute for National Security Affairs, American «Israel» Public Affair Committee, Zionist Organization of America.
Дуже показовою ілюстрацією «духовного» і організаційного зв'язку неоконсерваторів з лівацькими і троцькістськими організаціями є їхня вагома присутність у лівосоціалістичній організації «Соціал-демократи США». Ця організація, створена троцькістами в 70-х роках для проникнення в американський істеблішмент, і яка складається практично з одних євреїв, представляє на політичній арені США ліволіберальну еліту, що домінує у провідних американських університетах і значною мірою визначає освітню стратегію і політику Сполучених Штатів Америки.
Ідея використовувати гегемоністські і месіанські традиції й наміри американського істеблішменту, особливо протестантського, для забезпечення безпеки «Ізраїлю» була вперше зрозуміло і чітко «озвучена» 1996 року групою єврейських політологів США і «Ізраїлю» у документі, призначеному для сіоністського уряду Біньяміна Нета-ньяху [17]. У ньому прямо і недвозначно проголошується «право» США і «Ізраїлю» втручатися у внутрішні справи інших країн, а також змінювати політичну систему тих держав, чия зовнішня політика є загрозою для «держави» «Ізраїль».
За цим документом пішли інші, цього разу від групи «неоконів», які утворили комітет «Програма за нове американське сторіччя» (Project for New American Century), де автори закликали президента США скинути президентів Іраку і Югославії. Як відомо, ці заклики були «почуті», і в результаті «спільного проекту» неоконів і лібералів президент Югославії Слободан Мілошевіч був змушений у процесі організованого і проплаче-ного американцями путчу відмовитися від президентства, а президент Республіки Ірак Саддам Хусейн був скинутий внаслідок збройної агресії, вчиненої проти його країни Сполученими Штатами Америки.
До кінця XX століття неоконсерватори остаточно викинули за борт фіговий листок універ-салістського лібералізму і відверто заявили про історичне і моральне право США бути гегемоном усього людства — «благодійною світовою імперією» [11]. Але лише на початку XXI століття, після відомих терактів у Нью-Йорку, єврейські неоконсерватори США змогли одержати від протестантського керівництва США карт-бланш на проведення «перманентної світової ліберальної революції», яку ведуть під американським прапором і від імені американського народу. Члени адміністрації президента Буша, неоконсерватори Піл Вулфовіц, Річард Перл, Дуглас Фейт, Елліот Абрамс, Л’юіс Ліббі (Lewis Libby) фактично очолили цю «революцію», ставши її ідеологами і її «мотором».
Неоконсерватори відверто заявили, а американське керівництво почало виконувати стратегію радикально-екстремістського крила єврейської політичної думки, яка поєднала фундаментальні положення трьох її основних течій:
- марксистсько-троцькістську установку на перманентну світову революцію і марксівський месіанізм «передового класу»;
- ліберально-космополітичну догму про «універсальні» і «загальні» цінності: «політичні свободи», «демократію» і «права людини»;
- проголошення США і «Ізраїлю» «обраними», «месіанськими» цивілізаціями, які не можна критикувати, і які над усіма іншими націями і державами, включаючи європейські, а тому мають право керувати світом, вести його за собою і змінювати на свій розсуд.
Неоконсерватори одержали політичну і стратегічну підтримку з боку т. зв. «євангелічних» християн США, серед яких всесвітньовідомі пастори Пат Робертсон (Pat Robertson) і Джеррі Фавел (Jerry Falwell). Після «інкорпорації» у правлячу американську еліту єврейської фінансової, медійної і академічної еліти, що додало домінуючій в США протестантській ідеології винятковості і вибраності рис єврейського архаїчного, фактично племінного расизму, американський месіанізм остаточно перетворився в ідеологію глобальних геополітичних перетворень і завоювання абсолютної світової влади.
Нині процес глобалізації як встановлення всесвітнього контролю («Нового світового порядку») транснаціональною фінансово-політичною елітою йде швидкими темпами. Використовують різні стратегії і методи:
- пряме військове втручання (Югославія, Ірак, Афганістан);
- організація, фінансування, політична і дипломатична підтримка т. зв. «кольорових» революцій (Сербія, Грузія, Україна, Ліван, Киргизстан);
- дестабілізація країни з наступним її поділом (Югославія, СРСР);
- економічна, політична, блокова і дипломатична експансія (розширення НАТО і ЄС на Схід);
- ідеологічні і психологічні війни, що супроводжуються формуванням п'ятьох колон у країнах, обраних для «оксамитових» і «гуманітарних» революцій, і які використовують ліберально-космополітичну ідеологію, як інструмент для знищення національної самосвідомості народів країн, обраних для експансії.
Висновок
Ми загалом описали два основні напрямки сучасного глобалістського руху, що спирається насамперед на два головні «крила» єврейської діаспори: ліберально-космополітичне («меншовики») і неоконсервативне («більшовики») [16].
Ліберали-космополіти, зокрема також правозахисники (Human Rights Watch, суспільство «Меморіал», Хельсинські групи й ін.) апелюють до нібито загальних і «універсальних» цінностей, начебто свободи слова і самовираження, прав людини, демократії тощо, які вони представляють у ліберальному західному трактуванні. Це інструменти «демократичних» перетворень у «нерозвинених» або «тоталітарних» державах (Сербія, Ірак, Білорусія, Україна, Грузія та ін.), такими їх вважають міжнародні і наднаціональні інститути, як от ООН, ОБСЄ, Рада Європи, а навіть і НАТО.
Політика США, на думку лібералів, повинна насамперед бути спрямована не на військове протистояння з «недемократичною» державою, не на створення там підпільних груп, які мають на меті скинення режиму, а на формування об'єктивних і суб'єктивних умов, необхідних для проведення наступних політичних змін у цій країні. Наприклад, у 70-80-і роки минулого століття важливою «суб'єктивною» умовою змін була, на думку лібералів, поступова зміна радянської юридичної практики відповідно до радянських законів і міжнародного законодавства, узгодження її із Загальною декларацією прав людини.
Неоконсерватори оголошують «обраною» (історією або Богом) для перетворення світу «месіанську» націю-державу — Сполучені Штати Америки. Відповідно й інші країни нашої планети зобов'язані йти у фарватері США, а «непо-слушні» мають бути покарані у вигляді «революційного» впливу з боку країни-гегемона і її «союзників», тобто васалів. Як це робиться — було продемонстровано в Сербії, Іраку, Афганістані.
Іноді обидва «крила» (ліберали-космополіти і інтервенціалісти-неоконсерватори) діють узгоджено. Так це було в Сербії, Грузії, Україні, Киргизстані — у плануванні, фінансуванні і навіть організації «оксамитово-кольорових» революцій і скиненні президента країни... Важко знайти краще підтвердження єдності мети всесвітніх «глобалізаторів-визволителів».
Ця очевидна єдність мети, незважаючи на різні методи й ідеологічні «прикриття», виникає з загальних світоглядних основ обох рухів, як анти-християнських і антитрадиціоналістських. Обидва рухи месіанські, і мотивації їхніх головних ідеологів — чи то Джордж Сорос або Ірвінг Кріс-тол — це «звільнення нерозумного людства» і приведення його до «світлого кінця».
Що ж стосується Росії і її народу, то російські громадяни з ліберально-космополітичними поглядами, як євреї, так і росіяни, повинні зробити свій вибір між транснаціональною космополітичною елітою, що стоїть за «ідеалістами-глобаліста-ми» і використовує єврейський суперетнос і Сполучені Штати Америки, їхню економіку, військову силу, людські ресурси як інструмент для досягнення своїх геополітичних цілей — і іншим людством, яке ця еліта вважає сировинним ресурсом.
Література
1. MacDonald K. B., A People that Shall Dwell Alone: Judaism As a Group Evolutionary Strategy with Diaspora Peoples, Praeger, Westport, CT 1994.
2. Попов О. А. Универсальное и этническое в еврействе // www.pravosiavie.ru; www.pravaya.ru.
3. MacDonald К.В., Separation and its Discontents: Toward an Evolutionary Theory of Anti-Semitism, Praeger, Westport, 1998.
4. Панарин А. С. Искушение глобализмом. — М.: Русский национальный фонд, 2000.
5. Попов О. А. Еврейские корни марксизма // www.pravoslavie.ru; www.pravaya.ru.
6. W. Zombart. «The Jews and Modern Capitalism», Batoche Books, Kitchener, 2001.
7. Попов О. А. Еврейская мировая революция? // www.pravaya.ru.
8. Генисаретская В. Христианские сионисты// www.pravaya.ru.
9. Michael Bind. History News Network.
10. Генисаретская В. Неоконсерватизм в США // www.pravaya.ru.
11. R. Kagan and W. Kristol. Present Dangers: Crisis and Opportunity in American Foreign and Defense Policy, Encounter Books, 2000.
12. Нарочницкая Н. А. Россия и русские в мировой истории. — М.: Международные отношения, 2004.
13. Солженицын А. И. Двести лет вместе. Т. 2. — М.: Русский путь, 2002.
14. Шафаревич И. Р. Трехтысячелетняя загадка. — СПб.: Библиополис, 2002.
15. В. Russel. The Atomic Bomb and the Prevention of War, Bulletin of the Atomic Scientists, October, 1946.
16. Попов О. А. Human Rights Watch как политический инструмент либерально-космополитической элиты США // Москва. — 2004. — № 8 (www.moskvam.ru); Альманах «Лебедь» (www.lebed.com)
17. Richard Perle, James Colbert, Charles Fairbanks, Jr., Douglas Feith, Robert Loewenberg, Jonathan Torop, David Wurmser, Meyrav Wurmser, «A Clean Break: A New Strategy for Securing the Realm», 8 July 1996.
Oлег ПОПОВ / http://personal.in.ua/
