Про єврейський суперетнос

Розкидані по всіх континентах єврейські ет-норелігійні громади за свою довгу історію сформували всесвітній культурно-релігійний суперетнос, створений і скріплений ідеологією і практикою іудаїзму, в надзвичайно організо­ваний «Ізраїль».

Іудаїзм у «широкому» сенсі цього слова — це не тільки релігія, а й сукупність ідеологічних і соціальних структур і поведінкових норм, що забезпечують реалізацію «еволюційної стра­тегії групи», у цьому випадку — світового єврейського співтовариства [1; 2]. Мета цієї «стратегії» — виживання, відтворення й успішний розвиток єврейського релігійно-культурного етносу.

Тут необхідно зауважити, що будь-яке людське об'єднання: сімейне, суспільне, політичне, соціальне, виробниче, релігійне, етнічне — приречене на зникнення, якщо воно не має «стратегії виживання і розвитку». Ті етнічні групи і держави, які не намагаються усвідомити, сформулювати, як свою «наці­ональну ідею» сенс свого існування і виробити ідеологічні і соціальні механізми свого відтво­рення — приречені на зникнення. Ус я історія людства — є історія не тільки соціальних про­цесів і конфліктів, зміни різних державних ус­троїв, технологічного прогресу, розвитку мис­тецтв, а й виникнення і зникнення етносів і на­родів.

Існує «стратегія розвитку» японського етно-су-цивілізації, китайського, навіть цигансько­го. Кожна ця стратегія відтворює в постійно змінних умовах унікальний етнос — японсь­кий, китайський, циганський... Що ж сто­сується єврейського етносу, то він теж унікаль­ний, і ця унікальність виявляється в його ево­люційній стратегії розвитку, основні пункти якої такі:

• генетична і культурна сегрегації єврейсь­кої громади від неєврейського світу;
• успішна конкуренція за природні ресурси з різними сегментами неєврейських співтова­риств;
• стимулювання вищого, ніж у сусідів-неєвреїв («джентіле») відтворення єврейсько­го населення;
• підтримка у членів єврейської громади пе­реконаності у своїй обраності;
• інтелектуальний захист доктрин і ідеологій іудаїзму і єврейських теорій антисемітизму.

У статті наведені приклади того, як «універ­салізація» і «приватизація» лібералами і неокон­серваторами категорій «демократія», «права лю­дини» тощо, використовуються для реалізації ге-гемоністських планів транснаціональних політич­них і фінансових еліт і структур, насамперед, єврейських.

Спершу дамо визначення таким важливим, але не завжди однозначним термінам, як інтер­націоналізм, космополітизм, націоналізм і лібе­ралізм — національний і космополітичний.

Інтернаціоналізм і космополітизм

Як випливає із семантики самого слова, інтер­націоналізм передбачає наявність багатьох націй, так само як і їхню ідеологію націоналізму, ев­фемізмом якого є слово патріотизм, і аж ніяк не етноцентризм, і, тим паче, не шовінізм. Інтер­націоналізм визнає суверенність націй і разом з цим — «легітимність» націоналізму як ідеології нації, що вважає свої національні інтереси пріоритетними і важливішими, ніж національні інтереси інших націй.

Космополітичний світогляд «мириться» з існу­ванням національних інтересів, однак ставить нації в становище вічно підозрюваних у «національному егоїзмі» і категорично «запере­чує» проти утвердження їхнього пріоритету над якимись загальними «загальнолюдськими» інте­ресами. Ця удавана схоластична дискусія має цілком практичний додаток: у результаті дискре­дитації національних інтересів тієї або іншої нації, космополіти підмінюють їх («заміщають») інтересами іншої нації або навіть етнічної мен­шості, яка виступає під «прапором» універ­салізму.

Інтернаціоналізм — ідеологія і практика рівноправного співробітництва суверенних націй, а місцем («полем») такого співробіт­ництва є міжнародні (тобто міжнаціональні) організації й інститути, як от Організація Об'єднаних Націй (ООН), створені для вирішення спільних проблем держав, які вхо­дять в ООН. І формулювання проблем, і їхнє рішення, відповідно до Статуту ООН, повинне відбуватися лише на основі абсолютного суверенітету кожної держави які входять в ООН, і націй, що утворюють ці держави.

Космополітизм — «наднаціональна» ідеологія, відповідно до якої вся наша планета представле­на як загальна і єдина «квазівітчизна», що має свої власні цінності й інтереси, які космополіти іменують загальнолюдськими й універсальними, і які мають пріоритет над «місцевими», наці­ональними цінностями й інтересами. З погляду космополітичної ідеології, ООН є інструментом такої «квазівітчизни» — наднаціональний (а не міжнаціональний!) інститут, рішення якого є обов'язковими для всіх націй, що входять в ООН (і виключених, як це було з Югославією), навіть якщо вони (в особі того, хто представляє націю держави) не згодні з цим рішенням.

Що ж стосується «спільних загальнолюдсь­ких» цінностей і інтересів, то в реальному житті ідеологи космополітизму або «створюють» їх, або «віднаходять» в існуючих або минулих цивілізаціях і культурах, залежно від своїх пріоритетів. Сучасні євроцентристи-ліберали, відповідно до традиції Освіти виходять із основ­ного поняття «прогрес», яке означає насамперед прогрес у сфері індивідуальних прав і свобод. Відповідно до цього підходу, вони будують лан­цюг «акумулювання» загальнолюдських ціннос­тей по лінії «Іудея — Еллада — Рим — Західна Європа — США» [4]. Для них Візантія і Китай, Японія й Індія, Росія і мусульманський світ пере­бувають поза «основною лінією прогресу» і є ли­ше «сировинним ресурсом», з якого вони в міру потреби видирають цінності, що сподобалися їм і наділяють їх «загальнолюдською» значимістю і легітимністю.

Відповідно до своєї фундаментальної установ­ки на «планетарність», космополітичний світо­гляд трактує національне й етнічне, як вторинне щодо «загальнолюдського». Так це було в орто­доксальному класичному марксизмі, де космо­політичний світогляд найчастіше відмовлявся навіть враховувати етнічний і національний фак­тор у розгляді соціальних, політичних і еко­номічних явищ.

Космополітичність сучасних лібералів, зокре­ма і правозахисників, полягає у твердженні «універсальності» обраних ними «загально­людських» цінностей, які через перевірку вияв­ляються західноєвропейськими (а в післявоєнні роки й американськими) цивільними і політич­ними правами. Відповідно до цієї установки, всім народам світу рано чи пізно «доведеться» прий­няти європейські (американські) нібито «загаль­нолюдські» цінності і випливати шляхом «про­гресу», як його розуміють європейські й амери­канські ліберали.

Водночас добре відомо, що спочатку, від виник­нення, європейський лібералізм виходив з мо­ральної основи, закладеної в християнстві, який є «етнокультурною» рівністю усіх народів перед Богом («У Христі немає ні елліна, ні іудея»). Ця християнська «аксіома», очевидно, суперечить «приватизації» загальності й універсальності, що роблять сучасні ліберали, ототожнюючи дану Гос­подом свободу розрізняти Добро і Зло з політич­ними категоріями волі і «прав людини», які вони трактують у дусі дехристиянізованої Освіти.

Лібералізм національний і космополітичний

Як відомо, класичний лібералізм створили у XVII — XVIII столітті протестантські філософи Західної Європи як політичну, юридичну й еко­номічну основу для антистанової й антифеодаль­ної «революційної» ідеології «вільної людини». Основним соціальним «замовником» була національна французька (англійська, голландсь­ка) буржуазія. А єврейська буржуазія лише «приєдналася» до національної буржуазії, оскільки її економічній діяльності суттєво зава­жали обмеження «позаекономічного» характеру, характерні для середньовічної держави.

Між «національним» (англійським, голландсь­ким та ін.) і «єврейським» лібералізмом була (й існує) істотна різниця, яка, однак, не відразу вия­вилася.

По-перше, для французів (англійців, гол­ландців) економічний і політичний лібералізм мав своєю підставою і моральним виправданням національну християнську релігію, у якій ні «ні елліна, ні іудея».

По-друге, економічна основа європейського лібералізму «корінних» етнічних груп (фран­цузів, англійців) базувалася на продуктивній праці.

По-третє, європейський лібералізм був ідео­логією французької (голландської, англійської) нації з практично етнічно ОДНОРІДНИМ насе­ленням (у нашому контексті незначні відмін­ності в культурі, традиціях, релігії між англійця­ми і шотландцями, французами і бретонцями не мають значення).

Отже, європейський лібералізм був «проек­том» для християнської гомогенної нації, але аж ніяк не для азіатських, африканських і інших неєвропейських, нехристиянських цивілізацій.

А єврейський лібералізм мав зовсім інші підстави. По-перше, іншу економічну єврейську «основу»: банківська справа, кредитування, лих­варство, торгівля [6]. Цей вид економічної актив­ності — безнаціональний, тому що не «прив'яза­ний» до реального виробництва, розташованого на національному ґрунті, землі французів, англійців, голландців, а має справу з без-, над- і між-національним «товаром» — грішми.

По-друге, для єврея-іудея, як у Середньовіччі в гетто, так і в Новий час (епоха Освіти), країна йо­го проживання не була Батьківщиною в «основ­ному» і релігійному змісті цього слова. Як ми за­значали на початку цієї статті, євреї усю земну кулю представляли якоюсь «потенційною Батьківщиною», оскільки реальної Батьківщини в євреїв не було. Відповідно, ідеологію лібе­ралізму від моменту її виникнення євреї ро­зуміли як космополітичну, а не національну.

Через різне тлумачення лібералізму, його «за­стосування» і «використання» різне в єврея-банкіра і буржуа. Для капіталіста-француза лібе­ралізм, що апелює до «позасоціального» інди-віда-француза і не передбачає соціальних і класо­вих розходжень, був зручний, як кажуть маркси­сти і соціалісти, для «замазування» різниці в еко­номічному становищі й освітньому та культурно­му рівні француза-капіталіста і француза-робітника. А для єврея-банкіра, єврея-лихваря ідеологія лібералізму, що апелює до якогось абст­рактного «надетнічного» громадянина Франції, зручна тим, що вона «ігнорує» реальну різницю, яка існує між християнськими і єврейським релігійно-етнічними співтовариствами.

Упродовж усієї своєї історії єврейські релігійно-етнічні громади постійно перебували в конкуренції з «сусідським» етносом, який про­живав на тій самій території. Цей відомий в істо­ричній і соціологічній науці феномен є «секре­том» лише для тих, хто ігнорує не тільки відмінності етносів, а й ту обставину, що конку­ренція і конфлікти між громадами були і залиша­ються не менш важливим і істотним «мотором» історичного процесу, ніж соціальні і релігійні протиріччя і конфлікти. Суб'єктами у цих конфліктах є не члени громади, як «автономні» від громади індивідууми, які захищають свої осо­бисті інтереси, як це намагається представити ліберальна ідеологія, а сама етнічна громада. Історичний досвід переконує, що в цій конку­ренції перемагають ті громади, де велика згурто­ваність і готовність пожертвувати інтересами членів громади заради досягнення спільної мети. Де домінує «спільний» інтерес, і де індивідуаль­ний, приватний інтерес підпорядкований інтере­су всієї громади як цілого. У випадку з єврейсь­кою глобалістською цивілізацією цей спільний інтерес виходить за межі місцевої громади і по­ширюється на цілу планету.

Неважко зрозуміти, що реалізація європейсь­ких ліберальних ідей на основі «універсальних» прав і свобод абстрактного позаетнічного індивіда в суспільстві з етнічними групами, які мають різні цілі, поведінкові установки, мораль, стано­вище до іноплемінника, до своєї громади і навіть до країни проживання — цілковита утопія. Вона можлива лише в гомогенному соціально й етнічно однорідному суспільстві, де немає ні кла­сової (соціальної), ні етнічної різниці. А реально­му суспільству, яке складається з різних етнічних груп, формально рівноправне, але насправді не­однакове (через культурно-цивілізаційну відмін­ність) становище етнічних груп і їхніх членів зво­дить ліберальну ідеологію «прав абстрактного індивіда» до рівня пропагандистського гасла.

Фактично, під прикриттям декларативних за­конів про однакові права людини під акомпане­мент криків і заклинань, що нібито «байдуже, якої національності олігархи, з кого складалося керівництво ГУЛАГу, хто власники і менеджери засобів масової інформації», — найбільш ор­ганізовані і напористі ті етнічні групи, які во­лодіють високим рівнем самоідентифікації, згур­тованості і взаємної підтримки, домагаються найкращих результатів у тих сферах держави, суспільства і бізнесу, які вони вважають для себе вигідними і пріоритетними. А російські й інші за­хисники прав «людини без національності» є «агентами впливу» цих етнічних груп, незалежно від того, усвідомлюють вони це чи ні.

Як переконує новітня історія Європи, Росії й Америки, інтереси місцевих єврейських громад далеко не завжди збігаються з інтересами пере­важної більшості населення російського, угорсь­кого, німецького, американського... Ці «розбіж­ності» не тільки вплинули на внутрішню і зовнішню політику держав зі значною часткою єврейського населення (Росія, США, Німеччина, Угорщина й ін.), а й спричинили конфлікти і навіть революції в цих країнах, які кардинально вплинули на долю всього людства.

Про чотири «шляхи» вирішення «єврейського питання»

Із фактичним зникненням до середини XX століття єврейського робітничого класу, євреї «втратили» класову основу для появи в них по­чуття соціальної солідарності і соціальної спра­ведливості. Проте залишався ґрунт для поза-соціальної, релігійно-племінної солідарності. Цим ґрунтом завжди були «етнічний» іудаїзм і єврейський секуляризований гіперетноцент-ризм, що розвинувся у процесі еволюції єврейсь­кої релігійно-етнічної групи, про що ми писали раніше [2].

Починаючи з XVIII століття, із вступом єврейських громад до європейського співтовари­ства і залучення єврейських інтелектуалів до раціоналістичної й універсалістської Освіти, єврейські мислителі і суспільні діячі шукали різних шляхів вирішення споконвічної «єврейсь­кої проблеми». Про один «шлях» — комуністич-но-глобалістський — ми вже писали [4; 7]. Як до­вели перші роки після Жовтневого перевороту, спроба єврейських більшовиків і їхніх росіян, ук­раїнських і інших «гойських» соратників нав'яза­ти російській православній у своїй основі цивілізації чужу для неї соціально-економічну і політичну систему, не була успішною і відкинула політичну і соціально-економічну структуру Росії далеко назад. Збанкрутілий ленінсько-троцькістський космополітичний режим змінив «національно-орієнтований» сталінський режим, який був змушений повернутися на рейки відновлення російської держави, хоча і під марк­систськими прапорами.

Спроби поширити «комуністичні» революції за межі Росії призвели до небаченого раніше росту юдофобства й антисемітизму в багатьох країнах Європи, насамперед там, де були зроблені спроби «комуністичного перевороту» — у Німеччині, Угорщині. Наслідки спроб «роздути пожежу світової революції» обернулися для європейсь­кого єврейства катастрофою. Цілком терпимі до євреїв ще кілька десятиліть тому німці, литовці, латиші, угорці раптом стали добровільними ви­конавцями організованого нацистами геноциду єврейського народу.

Інше вирішення єврейської проблеми — сіонізм, було пов'язане з імміграцією євреїв у Па­лестину, розпаленням там російськими євреями єврейського релігійно-етнічного вогнища. Існує багато фактів, які свідчать про те, що марксисти, зокрема і росіяни, радянські більшовики, не тільки співчутливо ставилися до ідеї і практики сіонізму, яка мала спочатку яскраво виражений соціалістичний (і навіть комуністичний — кібутці) характер, а й сприяли заселенню Палес­тини євреями.

Нині сіонізм — це не тільки ідеологія і практи­ка «репатріації» євреїв в Ізраїль, а й світогляд, який «потребує» від євреїв безумовної підтрим­ки Ізраїлю, лобіювання його інтересів у парла­ментах європейських і північно-американськ країн. Сіонізм, що був на початку XX століття марґінальною політичною і частково релігійною течією східно-європейської єврейської молоді, перетворився до кінця XX століття у світогляд переважної більшості європейського й амери­канського єврейства.

Третє вирішення єврейської проблеми — у «глобальних» ліберально-космополітичних пла­нах «демократії свободи»; воно походить від єврейських гілок німецької соціал-демократії і лібералізму XIX століття. Суть його — у ство­ренні всесвітньої наддержавної структури, що функціонує на ліберальних принципах «свободи, миру, універсальності і спільності прав людини». Ця структура включала б усі країни Земної кулі на «добровільних» началах, однак її контролюва­ли б «демократичні держави», йдеться про дер­жави Західної Європи й Америки, насамперед Сполучені Штати Америки.

Варто підкреслити, що цю течію єврейської політичної думки часто ототожнюють із тра­диційним сіонізмом як політикою і практикою колонізації євреями Палестини, що призводить до плутанини понять і викликає у читачів асоціацію неоконсерватизму з горезвісною «змо­вою сіонських мудреців».

Від марксизму до лібералізму

Десятиліттями світове єврейство і його міжна­родні організації «не зауважували» ні фізичного знищення православного духівництва, ні геноци­ду козацтва, ні насильницької колективізації, що супроводжувалася депортацією сотень тисяч ро­дин, ні голоду на Україні і Північному Кавказі, ні навіть гучних політичних процесів другої поло­вини 30-х років. Не було, зрозуміло, і дорікань на адресу радянської держави і його керівництва під час Другої світової війни, коли радянська влада рятувала від знищення сотні тисяч євреїв, еваку­ювавши їх з територій, зайнятих нацистами. Сло­вом, аж до кінця 40-х років XX століття єврейсь­ка громадськість Заходу ні не критикувала, ні тим більше не звинувачувала більшовицький ре­жим. Однак, після Другої світової війни ситуація змінилася. Вже наприкінці 30-х років, після успішної реалізації «Нового Договору» (New Deal) президента США Ф. Д. Рузвельта, який призвів до різкого підвищення рівня життя в країні, ліквідації убогості і безробіття, і серед єврейського населення, марксисти і соціалісти США заговорили про «реалізацію в США основ­них соціалістичних вимог» (ген. секретар ком­партії США Ерл Браудер).

Післявоєнний підйом економіки в країнах Західної Європи, Північної Америки, Аргентини, Мексики призвів до якісної зміни соціального статусу єврейських «мас» у цих країнах: практич­но зник єврейський робітничий клас. А до 60-х років XX століття єврейські громади країн Захо­ду стали, мабуть, найзаможнішими серед релігійно-етнічних громад США, Англії, Фран­ції, Мексики, Бразилії, Аргентини. Відповідно, «демократія рівності» комуністичної ідеології стала не тільки далекою для «обуржуазнених» євреїв Європи і Північної Америки, а й соціально небезпечною. Звідси — стрімке падіння впливу на євреїв комуністичних ідей і партій, зокрема космополітично-троцькістських.

З іншого боку, масове фізичне винищування євреїв німецькими націонал-соціалістами і їхніми поплічниками в країнах Європи, спричи­нене значною мірою ставленням до євреїв як до агентів Комінтерну, стимулювало єврейську дум­ку на пошуки іншого, «не комуністичного» рішення «єврейського питання» у глобальному масштабі. До цього їх спонукало також розчару­вання у «світовому комуністичному проекті», який призвів не до «всесвітньої держави», очо­люваної Комінтерном Зинов’єва-П’ятницького-Лозовського, а до сталінської національної дер­жави, очолюваної аж ніяк неєвреями.

Однак до кінця 40-х років рішення шукали не стільки для євреїв-пролетарів, яких ставало що­разу менше, скільки для євреїв-бізнесменів, євреїв-фінансистів, євреїв-професорів, євреїв-журналістів. Тобто для таких соціальних груп, де успіху і добробуту досягали не в результаті про­фесійної/класової солідарності, а завдяки індивідуальним зусиллям. Саме для таких соціальних прошарків більше підходить класич­ний індивідуалістичний лібералізм як ідеологія власника і буржуа.

Перелічимо основні причини, що вплинули на відхід світового єврейства від космополітичного марксизму-соціалізму і його перехід до лібе­ралізму:

• радикальні зміни в соціально-економічному становищі робітничого класу США, зокрема єврейського, що призвело до фактичного зник­нення єврейського «компоненту» у малозабезпе­чених і соціально пригнічених верствах населен­ня;
• трагічний досвід «вирішення єврейського питання» у країнах Європи, окупованих на­цистською Німеччиною, який призвів до зни­щення мільйонів євреїв, поставив питання про необхідність введення міжнародного інституту для спостереження за станом прав людини в усь­ому світі;
• банкрутство «комунізму» у середовищі євро­пейських і американських інтерпретаторів як соціально-економічної і політичної філософії, так і як практики глобального революційного процесу;
• перетворення СРСР із засобу для світової революції в соціалістичну тоталітарну державу, що загрожує американській демократії і геге­монії, до того ще й «антисемітську»;
• прийняття значною частиною американської інтелігенції, як лівої, так і правої, тези про амери­канську винятковість, зокрема тези про те, що американська політична система — взірець і при­клад для всіх країн і народів, а США — не тільки гарант свободи і демократії в усьому світі, а й «за­конний» лідер усього людства.

До середини XX століття американська і євро­пейська єврейська інтелектуальна еліта і керівництво єврейських міжнародних і національних організацій перейшло від одного космополітичного проекту (комуністичного), до іншого — ліберального.

Провідними теоретиками лібералізму середи­ни XX століття стали єврейські філософи Анрі Берґсон (Henri Bergson), Карл Поппер (Karl Popper), Ханна Арендт (Hannah Arendt), Еріх Фромм (Erich Fromm), Макс Хоркхаймер (Max Horkheimer), Теодор В. Адорно (Theodore В. Adorno), Ісайа Берлін (Isaiah Berlin), Даніель Левінсон (Daniel Levinson). Tе, що усі вони більшою чи меншою мірою симпатизували ідеї сіонізму, не тільки не змінює суті справи, а й підкреслює «специфічність» єврейського лібе­ралізму, як космополітичного, на відміну від лібералізму «національного» (французького, німецького, російського).

Ще раз наголосимо, що, будучи «дітьми» Освіти, марксівський комунізм і лібералізм XIX століття є не тільки «універсалістськими» ідео­логіями, а й глобалістськими космополітичними доктринами. Обидві ідеології — результат «впро­вадження» у маси постулатів, за якими або «у пролетаря немає Батьківщини» (марксизм), або «права людини — це загальні, універсальні і фун­даментальні категорії» (лібералізм). Для людей, які поділяють ці ідеології, Батьківщиною є не стільки країна їхніх предків, де вони виросли і виховалися, а... уся Земна куля. А «культурною Батьківщиною» — значною мірою дехристи-янізована американська цивілізація.

Очевидно, вирішальною причиною анти-соціалістичної орієнтації переважної більшості російських євреїв, як, утім, також євреїв євро­пейських і північно-американських держав, став високий соціальний статус і економічне станови­ще євреїв у цих країнах, серед яких робітників практично не було.

Ті соціальні, економічні і «цивільні» умови, що зумовили в минулому симпатії євреїв до марк­систської і, загалом, до соціалістичної теорії і рухів — зникли. В усьому світі євреї стали чи не найбагатшою, політично могутньою і впливовою етнічною групою, яка чинить вирішальний вплив на політику провідних країн Заходу. Повною мірою це стосується США, де євреї посіли вагомі позиції в економічній, фінансовій, академічній, юридичній сферах, у засобах масової інформації і навіть у державних структурах. І нині вже не Радянський Союз є тією країною, на яку «постави­ли» євреї, а Сполучені Штати Америки.

Ліга Націй і ООН

Перша спроба «залучити» універсалістський лібералізм для вирішення глобалістських єврейських проблем зробили єврейські банкіри США і Європи наприкінці Першої світової війни. Вона досить детально проаналізована у фундаментальному дослідженні Н. О. Нароч-ницької «Росія і росіяни у світовій історії». Ав­тор наголошує: «До початку XX століття у США сформувався центр фінансових інтересів», пов'язаний з європейським фінансовим середо­вищем. «І ті, і інші прагнули до повної лібе­ралізації суспільних відносин у Європі, тому ре­зультат світової сутички... обіцяв за умови вміло­го використання війни лідерство у світовій ідео­логії і політиці з одночасним набуттям фінансо­вих важелів для її контролювання» [12].

Сформована до того часу міжнародна «мере­жа» єврейського фінансового капіталу складала­ся з банкірських родин США і Європи, що поріднилися: Шифів, Варбургів, Ротшильдів [13;14]. Ця група мала найсильніший вплив на оточення президента США В. Вільсона, зокрема через його радника Едварда Манделя Хауза (Edward Mandel House), сина плантатора з Півдня Томаса Хауза, фінансового представника родини Ротшильдів у США.

Саме Едвард М. Хауз і інший радник президен­та Вудро Вільсона банкір Бернард М. Барух (Bernard Marines Baruch) розробили програму Ліги Націй з 14 пунктів, відому також, як «докт­рина Вільсона». (Саме тоді Е. Хауз разом із гру­пою єврейських банкірів США, Німеччини, Швеції і Голландії створив 30 травня 1919 року у паризькому готелі «Мажестік» Інститут Міжна­родних Справ, який у 1921 році був перейменова­ний на американську Раду з міжнародних відно­син — Council on Foreign Relations). У цих 14 пунк­тах американські інтереси вперше були потрак-товані як «загальні й універсальні». Як пише Н. О. Нарочницька, у цих пунктах відбулося «ототожнення власних інтересів США з мораль­но-етичними канонами універсуму» [12].

Так було започатковано використання лібе­ральної — універсалістської і глобалістської ідео­логії як «ідеальної» для зовсім не універ-салістських імперських цілей наднаціональної фінансової олігархії, як правило, єврейського по­ходження. Однак перша спроба нав'язати амери­канській нації неамериканські «ненаціональні» цілі не вдалася. 1919 року Конгрес США обгово­рив Версальський договір, розгледів у ньому спе­цифічні інтереси єврейських банкірів, що не збігаються з інтересами переважної більшості американських народів, і не схвалив його.

ООН над законами і рішеннями, прийнятими національними законодавчими інститутами. Тим самим ООН здобула статус наднаціональної структури, що має найвищу законотворчу силу, обмежуючи тим самим суверенітет національних держав.

1975 року на нараді глав європейських держав, США і Канади в Хельсінкі було підписано Хельсінську Угоду, відповідно до якої всі держа­ви, які її підписали, включаючи СРСР, зо­бов'язані дотримуватись прав людини в тому трактуванні, в якому вони були записані в За­гальній декларації прав людини. Цим актом ра­дянське керівництво легалізувало «перетворен­ня» проблеми прав людини з внутрішньодержав­ної юридичної і політичної категорії в міждер­жавну і наднаціональну. А міжнародним ор­ганізаціям ООН і ОБСЄ було надано статус всесвітніх наддержавних структур, які одержали легальне право втручатися в справи інших дер­жав під приводом захисту прав людини. І хоча до прямого використання ООН як інструменту для зміни внутрішнього політичного устрою країн, ворожих США, справа тоді не дійшла, лібераль­но-космополітична ідея про пріоритет «загально­людських цінностей» міцно завоювала серця і го­лови радянської інтелігенції, зокрема і частину правлячої «комуністичної» еліти.

Тому невипадковим було проголошення в сере­дині 80-х років минулого століття М. С. Горбачо­вим тез про «єдиний світ», про «нове мислення» і інші утопії ліберально-космополітичної гло-балістської свідомості.

Схожі матеріали: США і глобалістські концепції єврейського етносу (продовження) Міркування про антисемітизм, сіонізм і нацизм Чи править Америкою Орден «Череп і Кістки»? Мы положим конец религии: Взрыв нового американского атеизма Шарада від Ротшильдів на 2015 рік Американці за природний шлюб «одного чоловіка і однієї жінки» АЛЬБЕРТ ПАЙК И РЫЦАРИ «КУ-КЛУКС-КЛАНА» ЧЕРЕП И КОСТИ Гілларі Клінтон: Релігійні переконання проти абортів слід змінити МАСОНЫ И РЕВОЛЮЦИЯ В РОССИИ Американізм і культ комфорту Оккультные корни проекта глобального управления ДОСТОЕВСКИЙ Федор Михайлович Кошмар современной Европы Вперед, к "светлому будущему". В Британии разрешили менять пол детям В НОРВЕГИИ ДЕТЕЙ ТЕПЕРЬ ОТБИРАЮТ ЗА "НЕПРАВИЛЬНЫЕ" ДОМАШНИЕ ТОРТЫ Игра в смерть РАЗВРАТНАЯ ЕВРОПА Влияние порнографии на детей и взрослых Майкл Снайдер: Настала епоха повсюдної біометричної ідентифікації та імплантованих мікрочіпів Amnesty International внедряет в школы гендерную идеологию Библия рассказывает об опасностях чипирование В Европе и мире проходит гендерная революция Диктатура толерантности в Катехизисе Католической Церкви и Канонизация папы-еретика Иоанна Павла II - трагедии в католическом мире Євреї: комуністи і сіоністи