великопанське життя. Та їхнім найбільшим скарбом була правдива християнська віра. Коли за Діоклетіана настало гоніння християн, батько Василія бажав радше все втратити, ніж наразити на небезпеку найцінніше — віру; він утік з дружиною Макриною в ліси Понту, залишивши своє добро кри­вавим гонителям християн­ського народу. Сім літ побож­не подружжя в товаристві кількох слуг ховалося по горах і лісах, виживаючи Божим Провидінням і полюванням на птиць та диких звірів. Коли ж прий­шов кінець переслідуванню, вернулись вони до свого маєтку.

 

Василій і Емелія були гідними дітьми своїх батьків. Бог обдарував ту святу родину десятьма діточками. Крім Василія, мали вони ще чотирьох синів і п'ятеро дочок. З дочок відома тільки одна, що звалась Макрина, так, як і її бабуня. Інші були, напевно, одружені й вели незамітно своє щоденне життя. З хлопців найстаршим був св. Василій, а потім ішли: Навкратій, Григорій, Петро, ще один помер дитиною. Правдоподібно, дочки прийшли першими на світ, бо найстаршого з п'яти братів, як писав Григорій, випросили гарячі молитви їхнього батька.
Василій у дитячому віці був, напевно, хворобливим, на що вказувало слабе здоров'я. Коли він був ще малим, то одного разу тяжко занедужав. Усі думали, що він помре? Проте в сні батько почув голос Ісуса, який сказав йому: "Іди, твій син живий". Малий Василько справді видужав.
Свої перші роки св. Василій провів у няньки в селі. Коли повернувся додому, то батько з великою дбайливістю зайнявся його вихованням та навчанням. В той час вони, мабуть, покинули Кесарію й перейшли жити до Понту, в родинний маєток до старої бабуні Макрини, яка мешкала в Аннесії, в околицях Ново-Кесарії. Там провів св. Василій свої дитячі літа, слухаючи наук батька й оповідань бабуні, яка мала в своєму житті багато пригод у боротьбі за віру. Свята визнавиця викликала в уяві свого малого внука геройські події з часу великого гоніння, повторювала йому слова засновника церкви в Назіянзі св. Григорія Чудотворця, учнів якого вона знала та одержала від них науку. В серці малого засіялось тоді спасенне християнське зерно, що в слушний час зродило св. Василія Великого.
Скоро й щасливо минали дитячі рок« Василія в батьківському домі. Та настав час, коли юнакові треба було дати світське виховання, щоб підготувати його до громадської служби, до виконання державних, суспільних обов'язків. Василій вивчав філософію й красномовство у Кесарії (Каппадокія), що була не тільки столицею провінції, але й красного письменства. Підготовлений своїм батьком, Василій став там невдовзі найліпшим учнем. Григорій з Назіянзд, що познайомився з Василієм в Кесарії, казав, що Василій перевищував усіх товаришів у навчанні і був на рівні зі своїми учителями; був досконалим промовцем, філософом, хоч тільки-но почав слухати лекції.
Коли Василій закінчив науку в Кесарії, то виїхав, як це було тоді прийнято, до школи у Константинополь, а звідти в університет до славних Атен, де студенти пристрасно віддавались не лише науці, але й забавам.
Перебуваючи в Атенах, Василій так близько зійшовся зі св. Григорієм з Назіянза, що вони обидва стали щирими, нерозлучними друзями. Про цю дружбу писав сам Григорій так: "Усе в нас було спільне, ми разом мешкали, разом учились, і одна тільки душа оживляла два тіла; нашою метою була чеснота; Божий закон був нашим провідником. Ми не приятелювали з людьми легкої поведінки, бо ми знали, що легше впасти в хибу, як навернути когось до чесноти. Ми знали тільки дві дороги: першу — до церкви» й святих її учителів, і другу, на яку ми менше зважали, — до світських шкіл; шляхи, що вели до розваг, театрів, бенкетів, ми залишали іншим. Найбільшим нашим намаганням і найбіль­шою нашою славою було не тільки зватись християнами, але й бути ними". В Атенах Василій і його друг Григорій здобули собі велику славу між товаришами і професорами як у Греції, так і поза її межами. Після п'яти років навчання в Атенах Василій вернувся до Малої Азії. Мав тоді 26 років.
На Батьківщині, в Аннесії, Василій не застав уже між живими ні батька, ні бабуні Макрини. Мати Емелія з дочкою Макриною самі порядкували великою господаркою й опікувались усією родиною. Побувши серед рідні, Василь виїхав до Кесарії, де обійняв кафедру красномовства. Там поважали його й славили. Василій гордився своєю вимовою й знанням; він знався з усіма, хто займав високі посади.
Проникливе око сестри Макрини скоро помітило той блиск пустої слави. Вона знала колишнього Василія й вважала його здатним до кращого життя. Нагадавши йому про марноту світу й ницість самого красномовства, переконувала величати покору й убогість, бажати християнської досконалості, яку вона сама плекала з кожним днем щораз більше. Переконана, що Василій народжений до чогось вищого, а примани світу зведуть його зі шляху справжнього покликання, Макрина сказала йому це сміливо, і її щире та просте слово досягло мети. Брат повернувся серцем до досконалішого життя.
Про цю свою переміну так пише сам Василій: "Прогайну­вавши чимало часу в марноті та зуживши майже всю молодість на те, щоб важким і марним трудом здобути знання мудрості, осудженої Богом, я прокинувся нарешті, наче з глибокого сну; побачив дивне світло євангельської чесноти; я пізнав безвартісність і порожнечу мудрості князів цього світу, які проминають і гинуть. Я оплакував з невимовним болем нужденне життя, яке я вів досі. В той час я бажав провідника, який вів би мене й навчав основ побожності. Найбільшим моїм старанням було те, щоб почати працю над поправою своїх звичок, спотворених довгим перебуванням зі злими людьми. Тож я почав читати Євангеліє й пізнав, "що нема іншого способу дійти досконалості, як продати своє майно, розділити його між убогими братами, позбутись усіх журб цього життя, щоб душа не була прив'язана до дочасного добра". Коли розвіялись перші дими марної слави, коли Василій відрікся від світу, щоб посвятити себе Богові, єпископ Кесарії Діяній злив-на його голову воду св. Хрищення. Тоді не можна було христитися до 25—З0 року життя. Св. Григорій з Нісси, св. Василій, й св. Григорій з Назіянза виступлять* згодом проти такої практики.

Тією переміною брата найбільше раділа сестра Макрина, яка в той час разом з матір'ю й кількома вірни­ми слугами посвятила себе досконалому черне­чому життю.
Як Василій розпочав нове богомільне життя, то задумав глибше пізнати його правила та зблизька приглянутись до нього.
Незважаючи на слабе здоров'я, він подорожує по всьому Сходу. Про це згадує св. Василій в одному своєму листі. В Олександрії і Єгипті, Па­лестині, Келисирії і Месопотамії він подивляв у монахів "їхню стрима­ність у їжі, повагу до праці, витривалість у мо­литві, той високий і непе­реможний стан душі, що допомагає їм погорджувати голодом, спрагою, наче б вони були без тіла, справжні подорожні на цій землі й уже громадяни неба".
Приглядаючись з великою пошаною до побожного життя монахів, Василій бачив страшне, криваве переслідування правовірних фальшивниками християнства — аріанами, які, заохочені ласкою царів, ув'язнювали, мучили й убивали правовірний люд. Тому-то "в своїх довгих подорожах по морю й суші він обминав усяких зустрічей з прихильниками аріанства й визнавав керманичами своєї душі тільки тих, що йшли традиційною дорогою правдивої побожності".
До Понту вернувся Василій з сильною постановою у сер­ці — наслідувати суворе життя монахів. Він вибрав собі мешкання на березі річки Іріс, проти Аннесії, де жили мона­хині Емелія, Макрина та їхні товаришки. Те місце було поблизу Ново-Кесарії. "Жодне інше місце, — казав св. Ва­силій, — не дало мені такого глибокого спокою; туди не доходив гамір міста, бо це місце було далеко від шляху подорожніх; тільки кілька ловців приходили оживити нашу пустиню".
Василій недовго був самітний. У Понті він знайшов кількох християн, що пробували свої сили в аскетичному житті. Він зібрав їх біля себе і поволі перемінив свою пустельню на монастир. Тепер учень став учителем, але не світського голосного красномовства, а тихого чернечого життя, посвяченого Богові.
Незабаром туди загостив Григорій з Назіянза і перебував якийсь час з Василієм. У своєму листі Григорій зворушено пригадує собі життя, яке вони провели разом; "їхні невпинні молитви, спів псалмів, святі чування, згідливість малої громадки, яку Василій заохочував до досконалості своїм прикладом і сжлми порадами; їхні студії Святого Письма, навіть роботу: як вони носили дерево, лупали каміння, копали, поливали".
Святий вибрав собі справді суворе життя. Багатий громадянин вибрав убогість. Одна туніка й один плащ були його одягом. Ліжком була дошка або килим, розстелений на землі. Хліб, сіль, кілька овочів — цього вистачало йому на поживу. Чиста гірська вода гасила його спрагу. За словами Григорія, він був людиною чистою, вбогою, висушеною довгими постами, блідою від вічних чувань, без жінки, без майна, який не мав майже ні тіла, ні крові... В своєму затишку св. Василій вів суворе, аскетичне життя, запрошуючи до нього своїх братів-монахів живим прикладом і словом своїх повчань. "Хто хоче бути справжнім аскетом-монахом, — говорив новий провідник, — його душа повинна забути все минуле, свої почування, справи, погляди, приємності, звички та створити в собі порожнечу. Вона має стати мов та воскова табличка, з якої стерті старі букви і пишеться нове письмо. Першою умовою, щоб дійти до такого стану, є віддалення від світу. Потім прийде молитва, праця, наука".
Ось такі думки висловлював Василій на початку свого монашого життя в листі до свого друга. Згодом св. Василій склав дві збірки — 55 і 313 правил, що стали й досі є правильником монашого життя, насамперед на Сході. Він започаткував монастирські школи, що в середньовіччі були осередками християнської культури.
Коли св. Василій проводив у пустині свої перші ^юки монашого життя, в Кесарії помирав єпископ Діяній, христитель св. Василія. Оскільки Діяній знався з аріанами, Василій порвав з ним усякі зв'язки. Та коли Діяній відчув свій кінець, то не захотів помирати в розлуці з Василієм; послав по нього і склав перед ним визнання правдивої віри, щоб не бути відлученим від 318 єпископів, що проголосили світові ту святу науку. Таку повагу мав св. Василій через своє знання й святість життя: хоч ще не був священиком, та його єпископ не хотів умирати, не будучи з ним у духовній з луці.
Після смерті Діянія вибрали й висвятили на єпископа Кесарії Євсевія, гідну й чесну світську людину. Євсевій ще раніше знав добре чесноти Василія, тому невдовзі висвятив його на священика, щоб мати доброго помічника. Св. Василій щиро працював для спасіння душ. Та побачивши Євсевієве невдоволення тим, що народ більше звертається до нього, ніж до Євсевія, він несподівано покинув Каппадокію й повернувся до монастиря в Аннесії. Коли ж небезпека з боку аріан і нового аріанського імператора Валента почали сильно загрожувати Каппадокії, єдиний Василій, міг з'єднати навколо себе народ для мужнього опору противникам Христової віри. Залишивши в монастирі настоятелем свого брата Петра, який згодом став єпископом Севастії, повернувся 362 року знову до Євсевія, щоб стати його найревнішим, а одночасно й найпокірнішим та щирозичливим помічником.
Завоювавши довір'я єпископа, Василій без труднощів усунув розбрат, що був між народом, і згуртував усіх правовірних для спільного опору ворожому наступові. Одних утішав, інших стримував від надмірного запалу, — усіх заохочував до боротьби. Аріани відступили з соромом і гірким досвідом, переконавшись, що не так легко захитати кападокійський народ, який непохитно зберігає віру в Пресвяту Трійцю.
У той час св. Василій впорядкував богослужбу в своїй церкві, залишивши помітний слід у Літургіях східних церков. У всіх грецьких патріархатах ще послуговуються Літургією св. Василія, а в нас відправляють її 10 разів на рік.

Коли св. Василій став архієпископом-митрополитом Каппадокії, то знайшлись такі духовні особи, що противились йому й не виконували його митрополичих наказів. За кілька літ терпеливості, лагідності й любові св. Василій з'єднав тих противників, які усвідомили: "хто противиться Василієві, противиться Богові". Та це не дало Святому бажаного спокою, бо вже надходив ворожий наступ єретиків-аріан і пересліду­вання правовірних під високим покровом імператора Валента, який сам став аріанином і старався всюди прищепити цю єресь. Перед тією справою поступалися всі державні справи. Урядники, військова старшина, вояки — все служило імператорові в поширенні аріанства й переслідуванні право­вірних християн. Вісімдесят священиків з Царгорода спалили з кораблем на морі. В усіх містах, куди приходив імператор, правовірні терпіли тяжкий глум. Церкви віддавали єретикам, поганам абоюдеям. Дівиць зневажали, вірних кидали звірам, єпископів роздирали кліщами, — християнська кров заливала долівку святинь.
Оплямлений кров'ю в одній провінції, зміцнений відступ-ством у іншій, імператор наближався тепер до Каппадокії, де св. Василій був архієпископом. Василій чекав його без ляку. Єпископам, дворянам і всяким урядникам, яких імператор посилав з облесливими словами до св. Василія, він чинив рішучий опір.
Найбільший спротив, записаний св. Григорієм Назіян-зьким, дав св. Василій найстрашнішому противникові, префектові Преторії Дометієві-Модестові, що наказав спалити 80 священиків на кораблі. Той прийняв хрищення з рук аріанина й увесь палав фанатизмом аріанської секти. Коли св. Василія привели до Модеста, той не привітався з ним, а закричав:

Розлючений префект почав тоді погрожувати Василієві відібранням майна, засланням, муками, смертю.

Знеохочений префект пішов до імператора.
— Пане, — сказав він до Валента, — єпископ переміг нас. Йому не страшні жодні погрози... Залишається тільки один засіб —-насилля.
Після того імператор Валент не тільки перестав переслі­дувати св. Василія, але навіть старався підтримувати зв'язок з ним, був присутній на його богослужбах. У 372 році він прийшов у день свята Богоявлення до катедральної церкви в Кесарії й зайняв місце між вірними. Коли почув спів псалмів у Божому домі, побачив численний побожний народ і повних Божого страху та подібних до ангелів церковних служителів, а серед них — самого св. Василія, тілом нерухомого, зором піднесеного, а духом злученого з Богом, дуже здивувався. Голова йому закрутилася. Коли ж під час приносу чесних дарів він мав сам нести свій дар до вівтаря, то захитався, почав тремтіти й впав би на землю, якби хтось з духовних не підтримав його, подавши йому руку. Можна було надіятися, що Валент і надалі буде приязно ставитися до св. Василія, та згодом аріани вплинули на імператора, щоб він прогнав Святого з краю. Коли св. Василій мав уже вночі виїжджати з міста, раптово занедужав імператорський син Ґалат. Цариця Домніка стривожилася, бо в сні мала попе­редження, що їхній син терпить за кривду, заподіяну св. єпископу. Приневолений крайньою потребою, як засвідчує історик Теодорет, імператор закликав св. Василія до себе й просив його помолитися за видужання сина. Св. Василій обіцяв, що Ґалат одужає, якщо буде охрищений у правдивій вірі. Імператор "спочатку обіцяв це зробити, й синові стало легше; та згодом спонуканий своєю присягою служити аріанам, всупереч засторозі св. Василія, дав охристити сина аріанам; Ґалат зразу помер. Переляканий імператор залишив св. Василія в спокою, навіть розкаявся, прийшов до церкви та слухав науки Святого. Після Служби Божої св. Василій запросив імператора до себе й розмовляв з ним про віру. Захоплений мудрістю св. Василія, імператор подарував йому гарні землі для вбогих. Але по якомусь часі хиткий імператор, знову піддавшись аріанам, вирішив прогнати св. Василія з краю. Та коли вже мав підписати той несправедливий декрет, тричі зламалось йому перо, а вкінці почала його права рука так сильно тремтіти, що переляканий імператор порвав непід-писаний декрет і лишив св. Василія в спокою. А св. Григорій Назіянзький зазначає, що в той час занедужав також відомий префект Модест; у недузі прикликав св. Василія, просив вибачення за давню зневагу, а, видужавши за молитвами Святого, став його приятелем.
У той час, як це також зауважив св. Григорій (проп. 20), одна вдова знатного роду терпіла прикропи від напасливого жениха; в тривозі просила захисту в св. Василія, а він послав її до монастиря сестри Макрини. В справу втрутився намісник префекта Євсевій, викликав св. Василія до себе, наказав зірвати з нього мантію й подерти її, погрожував йому бичами, залізними кігтями й вирванням печінки з його нутра. Св. Василій усміхнувся й сказав: "За те я буду тобі щиро вдячний, бо мені печінка якраз докучає, то як вирвеш її, звільниш мене від досить болючої частини". Тим часом по місту розійшлася вістка, що св. Василій — у смертельній небезпеці в намісника. Почувши це, люди зі смолоскипами, каміннями й дрючками щосили побігли до дому намісника. Навіть жінки з веретенами поспішили захистити владику. Побачивши такий обурений народ, суддя зробився покірним і вже сам просив захисту в св. Василія. Святий, на превелику радість народу, вийшов спокійно й велично з дому намісника,-. заспокоївши своїх оборонців.
Амфілохій, єпископ Іконійський, розповідає про різні чуда, що діялись за молитвами св. Василія. В місті Нікеї аріани несправедливо забрали в правовірних церкву. Люди просили <іомочі в св. Василія. Святий написав листа до імператора у цій справі, а той доручив вирішити справу св.Василієві з застереженням, що він буде безстороннім суддею. Тоді Святий скликав правовірних і аріан на збори, повідомив їм про рішення імператора й сказав аріанам запечатати церкву, поставити свою сторожу і три дні молитися; як від їхніх молитов церква сама відчиниться, вона буде їхня навіки; якщо ж не відчиниться, тоді зроблять те саме католики. Аріани молились без успіху. Тоді св. Василій відправив уночі за містом у церкві св. Діомида Всенічне, а вранці пішов з людьми походом до запечатаної церкви. Ставши перед її дверми, всі разом заспівали: "Господи, помилуй!" Опісля св. Василій перехрестив замкнені двері і промовив урочисто: "Благословен Бог християнський завжди: нині і навіки-віків". А коли народ відповів на це: "Амінь", тоді, наче від вітру й бурі, двері самі відчинилися. Церква залишилася правовір­ним, а.багато аріан, побачивши те велике чудо, навернулися до правдивої віри.
Водночас з геройською обороною правдивої Христової віри в своїй провінції св. Василій дбайливо організовував свою митрополію. Пильно дбав про красу церковної богослужби й виховання духовенства, бажаючи, щоб була велика Божа слава й спасіння душ. Убогі, покривджені, переслідувані — всі, хворі душею -й тілом, мали в св. Василієві опікуна і помічника, префекта, намісника, самого імператора, посила­ли йому усні або письмові прохання, що вінчались успіхом і приносили терплячим полегшення. Розгнівався якийсь пан на своїх невільників? Василій виблагав їм прощення. Невдоволений якийсь поганин з навернення свого сина? Василій переконує його в зворотному. Прийшли здалека подорожні, щоб спровадити до свого краю тіло вмерлого в Каппадокії батька? Він старається для них про допомогу. Нестача шляхів збільшує голод, що лютує у провінції? Він пише просто до імператора листа й просить збудувати моста. Не було нужди, не було справи, малої чи великої, загальної чи приватної, речником якої б він не був.
Мабуть, ніхто від перших часів християнства не збудував стільки великих доброчинних закладів, як св. Василій. В осередку митрополії, біля Кесарії, було видно ціле місто будівель для нещасних, які потребували допомоги. Св. Василій потурбувався про фахівців для них. На найвид-нішому місці стояла церква. Довкола неї були дім єпископа, який мешкав біля своїх хворих і вбогих, та будинки, призначені для священиків. Далі йшли гостиниці для подорожніх і прочан, притулки для старців і лікарня для недужих; прокажені мали окреме місце. Були там помешкан­ня для лікарів, доглядачів і прислуги; а також стайні, клуні й додаткові приміщення. У тому містечку процвітали всі ремесла; навкруг гостинних будинків були виставлені роботи, митців. Були там ремісничі й мистецькі школи, призначені для сиріт. Народ називав те містечко Василіядою. Так дбав св. Василій про добро ближніх. Іншим віддавав багаті столи, дорогий одяг та виставні карети, а сам перебував між прокаженими й тулив свої уста до їхніх кривавих ран.
У часи св. Василія багато мук і переслідувань зазначали правовірні від аріан, що не признавали Ісуса Христа правди­вим Богом. Становище їхнє погіршувалось, коли аріанами ставали навіть імператори. В одному зі своїх листів до єпископів Заходу св. Василій описує нещастя, спричинені аріанським переслідуванням: "Пастирі на вигнанні, стада розігнані, і що найсумніше, народ не вважає жертви аріан мучениками, тому що аріани називають себе християнами. Найтяжче карається тільки один злочин: вірність батьків­ському переданню. Кого в тому звинуватять, того проганяють з рідного краю, засилають в безлюдні краї. Хоч, ніякого злочинця не засуджують без доказів, досить навіть наклепу, щоб проголосити винним єпископа й покаратігйого. Декого забирають вночі, везуть в далекі краї без жодного суду. Священики, диякони тікають; духівництво чисельно рідіє. Дні радості змінилися днями жалоби. Нема вже згромаджень християн, нема проповідників, нема побожних чувань, нема духовних радощів. Доми молитви закриті, вівтарі стоять без жертв. Дітей навчають безбожним наукам. Про Трійцю вчать так, ніби Син не має участі в Божій природі, а Святий Дух'є творивом. Душі звикають до богохульств. Зло так зростає, що коли не спинити його, то не треба буде повертати като­ликам волі — багато зведених довготривалою фальшю, вже не навернуться до правди. "Бачачи таке горе вірних християн, св. Василій разом з іншими єпископами посилав кілька разів послів до Папи й єпископів Заходу, просячи у них негайної помочі.
Крім постійної праці та проповідей, св. Василій часто брався за перо, щоб і писемним словом служити Божій справі та спасінню людських душ.
Щодо творів св. Василія, то були вони продиктовані тодішніми потребами й мають майже винятково практичне значення. Писав він догматичні й аскетичні твори, гомілії та листи.
Догматичними творами є писання проти, Евномія, аріанського єпископа, в яких св. Василій Великий обороняє божество Ісуса Христа, а також твір про Святого Духа, що є трактатом про божество й єдиносущність Святого Духа.
До аскетичних творів належать: "Етика", "80 правил етичного життя, обґрунтованих текстами або фактами Нового Заповіту для усіх християн у світі й монастирі"; "Великий устав, тобто 55 розгорнутих правил монашого життя", і "Малий устав, або 313 коротших правил", що є наче катехиз-мом монаших обов'язків і чеснот, поданих у питаннях і відповідях. Ті устави містять монашу практику ще до часів св. Василія, яку він мав нагоду пізнати в Єгипті та в інших місцях. Руфін переклав Василієві устави латинською мовою, а св. Венедикт та Іван Касіян користувались ними й радили їх переймати ченцям латинського обряду. Таким чином вони стали не тільки основою нового монашого життя на Сході, замінюючи пустинне життя на монастирське, але також впливали на розвій і устрій монашого життя на Заході. Завдяки тим уставам Василій став законодавцем етичного устрою східного монашества; свій юридичний статус одержав Чин св. Василія Великого від Апостольської Столиці.
Св. Василш написав 24 проповіді, які поділяють на догматичні, моральні, екзегетичні, панегіричні й принагідні; всі вони вказують на те, що св. Василій був промовцем з Божої ласки.
Екзегетичні гомілії — це проповіді про Шестиднів'я, тобто про створення світу протягом шести днів, і проповіді на основі псалмів. Шестиднів'я св. Василія звеличує створення світу волею всемогутнього Творця. Григорій Богослов говорив про ці гомілії: "Скільки разів беру Шестиднів'я Василія до рук, відчуваю близькість Бога, й здається мені, наче б я оглядав створення". Св. Амвросій наслідував його в своєму творі, який мав такуй саму назву.
Гомілетичні проповіді св. Василія на псалми були написані в алегорично-дидактичному стилі.
Збереглось 365 листів св. Василія. В основному, це листи приватні, пастирські, догматичні й дисциплінарні. Листи св. Василія — це закінчені зразки епістолярної літератури, £ за змістом — найкращі ілюстрації до життєпису Василія й сучасної йому церковної доби. Твори св. Василія були наче його другими устами, що з любові до Бога й ближніх промовляли до Папи та імператора, єпископів, священиків і монахів, урядників і широких народних мас — для слави Бога й добра безсмертних людських душ.
Наприкінці життя св. Василія осяяла велика радість. Заки_л Бог покликав його по вічну нагороду, він бачив перемогу Церкви над аріанізмом: в державі настав мир, закінчились переслідування правовірних, — вони могли спокійно визна­вати правдиву Христову віру.
Слава св. Василія почалась ще за його життя. Коли одного разу св. Єфрем був у церкві й слухав проповіді св. Василія, то так був ними захоплений, що скрикнув: "Направду великий ти, Василіє, направду Божий Дух говорить через тебе!" Провівши ще кілька днів у розмові зі св. Василієм, він написав на його честь похвальне слово.
Був у Кесарії лікар, юдей Йосиф; лікарську справу знав так досконало, що міг недужому на кілька днів наперед передбачити смерть. Св. Василій бажав навернути Йосифа до Христової віри, тому часто розмовляв з ним і заохочував до прийняття св. Хрищення, але надарма. Коли св. Василій занедужав смертельно, то спитав Йосифа, що відвідав Святого:

Коли розійшлась вістка про смертельну недугу св. Василія по Кесарії, де. його так любили, невдовзі все місто облягло єпископське помешкання. Люди плакали, молилися. Кожний охоче б віддав багато своїх днів, щоб тільки продовжити життя вмираючого Василія. Святий говорив з ними, що його оточували. Пригадував їм науки, які він проповідував усе життя, заохочуючи їх бути справжніми християнами.
Накінець його голос ослаб, і він уже пошепки проказав слова св. Псалма: "Господи, в твої руки віддаю свого духа", після чого смертю праведника закінчив свою земну боротьбу й працю для прослави Бога та добра ближніх дня 1 січня 379 року, на 9 році свого єпископства й 49 році свого трудолюбного й святого життя.
Похорон св. Василія, що відбувся за проводом його брата Григорія, єпископа Нісси, був справжнім тріумфом. Духівництво несло відкрите тіло Святого. З усіх боків тиснувся народ. Одні хотіли мати хоч ниточку з його одежі, інші — діткнутися рукою його домовини. Були й такі, які бажали, щоб впала на них хоч тінь труни. Люди цілували землю, якою несли домовину. Маса народу наповнила вулиці, майдани, все місто; на дахівках домів були теж люди. Загальний біль вибухав так сильно, що зойки заглушували церковний спів. Усі йшли у великому смутку. Чужинці, погани, іудеї плакали разом з правовірними. З великими труднощами^далося опустити домовину Святого до гробниці кесарійських єпископів.
Стародавні письменники переказали нам, як св. Василій виглядав: був високого росту, жовтуватий з лиця, мовчазний; мав довгу бороду, що в останні роки трохи посивіла.
Святого Василія назвали ще за його життя Великим. Христова Церква прийняла цю назву як визнання за його великі заслуги та зачислила його до своїх святих і великих вселенських учителів. Своїм характером, культурою, талантом, праведністю та невтомною службою Богу й ближньому св. Василій заслужив звання — Великого й Святого.
Василій мав багато дарувань від Бога, що злилися гармо­нійно в гарний, сильний характер. Умів панувати над собою й міг вести інших людей. Завдяки тому Святий був зразковим єпископом, організатором і законодавцем монашого життя та доброчинцем. Він не знеохочувався серед труднощів і невдач; у прямуванні до своїх цілей не зневірювався. Був ** людиною практичною: робив тільки те, що було потрібне; так само говорив і писав. У проповідях старався навчити народ розуміти правди віри і втілювати їх у щоденному житті. Все, що говорив чи писав, подавав у гарній формі — неначе розсипав перли.
Св. Григорій Богослов сказав про св. Василія: "Ти — око землі, ти — звучна труба й голос, ти — палата науки. Одна весна в році, одне сонце між зорями, одне небо огортає собою * все, один голос вище всього і... це твій голос". А св. Амфілохій говорив: "Пошануймо тепер його пам'ять, правдивого батька, що породив нас Євангелієм у Христі Ісусі, а своєю наукою перемінив нас на милих Богу дітей".
Далеко від нас той край, де жив св. Василій; давно минув і той час, коли він закінчив своє святе життя. Та св. Василій близький нам. Він продовжує жити в українському народі через Чин св. Василія Великого. В цій чернечій, релігійно-духовній організації українські василіяни й василіянки пам'ятають про свого славного патріарха й законодавця, кріплять свої душі по монастирях прикладом його святого життя й словами його науки, а водночас несуть ті скарби рідному народові та роздають їх старим і малим через свої школи, часописи й книжки, через свої душпастирські й місіонерські науки.
Так живе в українському народі пам'ять про св. Василія Великого, а одночасно розвивається й таке житія', яким він сам жив колись і якого ревно навчав інших з любові до Господа Бога.
А сам св. Василій утішається тією нагородою, що її обіцяє Святе Письмо за дотримання заповідей: "А хто виконає їх і навчить, той буде великим у Небеснім Царстві" (Мт 5:19).