Знову наближається період виборів – уже традиційного для українського суспільства явища, яке носить у собі все більш активнішу складову мети такої частоти чи кількості виборчих процесів. Ця складова чи мета полягає у тому, щоби народні маси повністю і остаточно зреклися політичної свідомості і волі, як чогось недосяжного, марного і непотрібного. Коли є надія – тоді є мотив для існування, боротьби чи дії, коли надія втрачається – втрачається суть існування, життя. Так і в нашому суспільстві, кожний період виборів покликаний на те, щоби показати народу загибель тієї надії, яку запалили ще в 91-му році, власне, яку намагалися запалити протягом усіх століть існування української нації. Тепер цей вогонь гасне, а отже, гасне і надія українського народу на позитивно якісне майбутнє нашої держави, народ розчарований. Одні стали аполітичними елементами споживацького суспільства, інші перетворили політичну активність у щось типу виду спорту чи азартної гри, ще інші кардинально змінили свої політичні погляди, інші перетворили їх на джерело збагачення і прибутку. Наше західне населення України стало незалежним від політичного клімату влади, воно знайшло способи виживання без взаємодії із владою. Майже у кожній сім’ї, родині є особи, які працюють на інші держави, тому й забезпечують життя своє і своїх близьких завдяки іншим державам. Вони не мають мотивації чи інтересу до політичного стану і процесів в Україні – не мають потреби у цьому. Хто зміг – той вхопився за соломинку, хтось солідно і за рятувальний круг, а хтось залишився на дні, у безодні, тримаючись за бритву кровавими руками. Суспільство розділилося, і не тільки політично, - це не так уже важливе явище, яким було десяток років тому, коли майже всі були злиднями і різнилися між собою лише політичними поглядами. Тепер суспільство поділилося класово, на бідних і багатих, причому різниця розділення досить велика, проте тісно зв’язує ці два класи між собою взаємозв’язком – тією артерією, якою кров викачується із бідного органу суспільства у багатий, що має наслідком захворювання слабшого органу, а отже, і всього організму – держави. Тільки зараз в цей час цей хворий орган бідної частини суспільства не реагує на біль, він власне не відчуває імпульсів своєї нервової системи – адже знаходиться під дією знеболюючих, які безсистемно вводяться у хворий орган у вигляді морфію обіцянок, «кісток» у вигляді соціальних реформ і «покращень», підігнаних і сфальсифікованих статистичних вибухових, якісно-зростаючих показників розвитку держави. Багатим українцем стати надзвичайно важко, щоб не сказати, неможливо в наш час, у нашій державі за умови абсолютного дотримання українського законодавства. Це вже зараз, тепер, коли окремі активні верстви населення після довгого часу трудових поневірянь за кордоном змогли чесно заробити грошові активи, починають вкладати цей капітал у бізнес, і повільно починають розвиватися фінансово, проте це лише квіточки, а що сказати про ягоди? А ягоди, які зараз вливаються жирним фінансовим соком у свій час також були квіточками, проте розквітли набагато швидше, ніж теперішні. Саме вони, маючи у своїх руках державні активи – спадщину Радянської України, як останні пройдисвіти, розграбували і порозпродували все те, що могло б тепер підняти економічний і соціальний рівень нашої держави, саме вони мали владу, повноваження і обов’язок не допустити виконання такого деструктивного і безнадійного сценарію розвитку України. Проте вони це допустили, вони прирекли народ на злиденність і бідність, на поневіряння і врешті вимирання. Вони збагатилися за рахунок долі всього народу і тепер продовжують керувати Україною, не тому, що хочуть більше збагатитися – нема уже з чого, а тому, щоби утримати свої первинні і вторинні капітали. Проте події останніх років свідчать про ще одну мету політики влади, якого кольору вона б не була, - мету реалізувати політичні інтереси інших держав щодо України. Якщо раніше владні сили були здебільшого україноцентриськими, з невеликим акцентом на російську сторону, то тепер це два потужні табори антиукраїнських інтересів. Один табір продовжує триматися політики приєднання до російської сфери впливу, інші прагнуть відновити Союз, проте з іншими «союзниками» - європейськими дегенератами-підерастами в особі Європейського союзу. Україноцентризм уже вийшов із стратегії політичної гри і залишив сліди у консервативних, радикальних, проте закулісних, неформальних колах. Українці у свій час масово підтримали україноцентризм у формі пасивної революції, проте особи, які вважалися носіями цих проукраїнських ідей народ розвели, кинули, награбували своє і зійшли зі сцени. Власне, Україна стала країною №1 по концентрації лохів на метр квадратний. Так виходить, по факту, що й перелічувати: навіть африканці додумалися до того, щоби розводити українців і перекачувати грошові маси у бідні країни чорного континенту, скориставшись зрадою українським народом своєї традиційної християнської віри.

Отже, політичний клімат в Україні формувався давно, проте нарешті він дійшов до серйозної стабільної форми. Якщо колись в політиці подували дрібні, проте чисельні, різновекторні вітерці у вигляді сотень політичних партій, рухів, об’єднань, то тепер існують лише два вітри – «владний» і «опозиційний», всі решта – легкі вітерці, які хоч і надалі чисельні, проте рухаються у спільному із вищевказаними вітрами напрямку, у двох напрямках, так звані політичні сателіти. Саме про ці два вітри хотілося б тут поговорити.

Почну з того, що якщо проаналізувати політичну ситуацію останніх років в Україні з усіма подіями, реформами та політичними діями, якщо все це представити у формі моделі чи політичного довгострокового сценарію, і якщо цю модель накласти на відповідну модель політичного стану Росії післяєльцинського періоду, то можна побачити чітку аналогію, я навіть назвав би це політичним плагіатом.

Так сталося, хоч про це час від часу застерігали окремі політично свідомі особи, що зараз Україна перебуває у завершальній стадії формування авторитарного політичного режиму. Чому? Бо не прижилася у нас демократія, як писалося у попередніх публікаціях, сам менталітет чи психологія українського чи взагалі слов’янського народу не здатна сприймати демократичний режим, слов’янський народ не може бути вільним – він не знає і не вміє, не спроможний ладити із волею чи свободою як можливістю, ресурсом, поняттям і даром. Наш народ не здатний бути лідером,авторитетом,навіть для себе. Ще Русі не було, як вже шукали собі царя у скандинавських варязьких країнах. Авторитарний режим – єдиний режим, яким жили українці впродовж століть, це режим, який є природнім для українців, який не дозволяв українцям як нації зіпсуватися чи здеградувати, як це трапилося із демократичними американськими та європейськими народами, які скориставшись повнотою свободи, перетворилися на споживацьких свиней, тобто тварин, які живуть лише задля свободи, а свободу утримують задля своїх інстинктів, пожадливостей, задоволень і розбещення. Свобода, рівність, справедливість, як політика масонів в частині виконання протоколів сіонських мудреців, довели демократичні нації фактично до вимирання. Європейсько-американська спільнота доживає останні часи свого існування, проте все ще продовжуючи у конвульсіях пускати паростки метастаз своєї демократичної пухлини у здорові органи молодих та здорових націй і народів.

Незалежність України була здобутою шляхом реалізації ідей нелегальних, проте масових політичних сил патріотичного напряму, які діяли протягом усієї історії окупації України більшовицько-комуністичною Росією. І ось, ця довгоочікувана незалежність здобута, проте що далі? Іронія долі полягає в тому ключовому моменті, який являється сучасною політичною ситуацією України, яка свідчить – українці не можуть бути вільними. Ось незалежність! А ми її втрачаємо. Ось вам свобода, воля – а ми від неї відрікаємося. Доля ніби захотіла явно засвідчити цю нездатність української нації до незалежності і подарувала нам ось ці два десятка років випробувального терміну. Проте чи слід при цьому опускати голову у пісок і плакати у хустинки? Навпаки. Слід надіятися на краще майбутнє, а це майбутнє слід передбачливо спроектувати. І не потрібно вичитувати політологічні трактати відомих політологів, слід повернутися до вищезгаданих політичних моделей і добре їх проаналізувати. Розглянемо модель Росії. Спершу в Росії існував такий же колорит політичних сил, що й існував в Україні з десяток років тому. Ця політмаса згодом почала відходити від ідеологічних принципів, все більш поповнюючись олігархічними інтересами. Фактично неспроможність націоналістичних проукраїнських сил початку 90-х років об’єднатися в одну політичну силу із спільною націдеєю, сприяла приходу до влади осіб з кримінального середовища, які скористалися внутрішніми чварами так званого інтелігентного кола, змогли витіснити їх, а тоді прибрати в свої руки – одних завербували, інших підкупили, третіх «списали», ліквідували. Криміналітет почав свою владну діяльність з гоп-стопу: розікрали економічні активи держави за кілька років. Проте, згодом на їх місце прийшли інші угрупування, витіснивши кримінальних ветеранів з політичної арени. Переважно це були два клани: київський і донецький, які уже не думали примітивно, як би то вкрасти і сховатись, але щоб вкрасти і красти постійно. Їхні інтереси лобіювалися різнокольоровими політиками і партіями. Так сталося, що відбулася помаранчева революція, яка дозволила без «розборок» вийти на політичну арену ще одному кримінально-олігархічному клану – західному. Поняття було конкретним: разом нас багато, нам не подолати. Може й хотіли щось змінити в плані реалізації національної ідеї – може і ні, проте західних хлопців одразу ж поставили на коліна – в той же день, коли президент, прем’єр-міністр і революціонер закрилися у кабінеті і довго щось обговорювали без журналістів. Подальші дії революціонерів ніби свідчили про те, що східні хлопці їх конкретно взяли в обороти.

Проте, в цей період уже чіткіше формувалася двох-векторна політична маса. Була команда провладної сили, формувалася потужна опозиційна команда, яку очолювала Партія регіонів. Єдиним чинником, який розбивав цю політичну масу на три команди, було внутрішнє розділення провладної сили, внутрішні чвари між командою Ющенка і Тимошенко. Ця тенденція роздільності зберігається досі, у тому ж особовому складі політичної сили київського і західного кланів, які саме через свої суперечки опинилися у опозиції. Цією боротьбою скористалася на той час опозиція і змогла перемогти на всіх виборах, таким чином утвердившись на всіх рівнях владних інституцій. В той час, коли західні і київські клани команди Ющенка і Тимошенко продовжували розділюватися і гризлися між собою, східний клан в особі Партії регіонів поступово і стратегічно формував потужну політичну команду на принципах авторитарності і чимось нагадуючи партійну систему радянського союзу. Власне, більшість представників східної політичної сили і являються колишніми елементами партійної системи – системи, настільки потужної, що здатна була проіснувати ледь не ціле століття. Ними є колишні кадебісти, комсомольці, вищі партійні чиновники, представники старої школи, одним словом всі ті верстви населення, які брали участь де-факто чи де-юре в державному управлінні незалежно від свого статусу чи професії. В них була ідея – партійна ідея, вони нею жили, мотивувались і діяли відповідно до потреб реалізації цієї партійної ідеї. Що це була за ідея – нею була ідея вузького кола вищого партійного керівного складу. Деякі ідеї були мудрими, інші абсурдними – це не важливо. Важливий сам механізм реалізації ідеї. Думка вищого партійного чиновника, схвалена кількома іншими чиновниками одного рівня, могла бути і фактично реалізовувалася у найкоротший термін, на усій легітимній території і потужним механізмом людської системи втілювалася в життя аж до найнижчого рівня. Щоб змінити болт на гайку, не потрібно було чиновнику шукати такий підхід до директора заводу, яким можна було б обійти опозиційний політичний не-інтерес цього директора щодо виконання вказівки «ворожого провладного» чиновника. Була одна партія, одна ідея, єдиний механізм, ідентичні елементи цілісної системи, яка була максимально налагодженою від процесу планування до контролю і виконання. Звісно ж, самі ідеї радянської політичної системи заслуговують на критику і осуд, проте механізм цієї системи являвся ідеальним для нашого українського суспільства.

Авторитарний режим передбачає однопартійність – опозиція існує для реквізиту. Вона як бактерія у стані вакцинації, призначена для того, щоб заспокоїти лейкоцити активних соціальних груп від гіперболічного сприйняття авторитаризму за тоталітаризм. Власне, сама природа нам показує приклад того, що організм не буде здоровим, коли у ньому присутня однакова кількість лейкоцитів і їх опонентів - хвороботворних бактерій, адже одні намагаються знищити інших, а в той час організм послаблюється, виснажується і вкінці кінців помирає. Так само у політиці. Державне управління має бути єдиним комплексним механізмом із чітко визначеними функціями, із відповідними елементами і деталями, які ефективно виконують ці функції, забезпечуючи гармонійну, безконфліктну роботу механізму. І коли політичне оточення вливає паливо одного виду у цей механізм – система управління працює стабільно. Коли починають паливо змішувати з іншим видом чи взагалі заміняти різними видами по якості – механізм відповідно реагує, починає втрачати стабільність, виникають дрібні неполадки і аварії, які з часом призводять до повної зупинки механізму.

Політична опозиція, якого кольору вона не була б, які б ідеї не сповідувала, - вона завжди пропонує щось нове, щось яскраве і реформативне, проте практично завжди порушує стабільність системи, - нововведення не можна застосовувати до вже існуючого механізму, їх можна використовувати при створенні нового механізму. Молоде вино у старі бурдюки не вливають. Іншими словами, коли суспільство – це організм, то опозиція – це алкоголь, який вливається у політичну кров і призводить до дестабілізації організму, зокрема в частині соціального і державного контролю.

Повернемось до Росії. Після приходу до влади «Єдиної Росії», політичний режим фактично став авторитарним. Всі інші партії і політичні сили відійшли на задній план, стали маріонетками чи сателітними партіями. Окремі опозиційні партії, які прагнули зберегти свою ідейну ідентичність, покинули політичну арену і перейшли у нове середовище своєї активної і зокрема ефективної реалізації своїх ідей – у громадянське суспільство.

Таким чином тепер спостерігаємо тенденцію до становлення нової системи владно-громадянських відносин у Росії. Існує єдинопартійність – концентрат і представник існуючої політичної сили (влади чиновників і законодавців)і паралельно формується та  розвивається потужний апарат громадянського суспільства, здатний набувати права на реалізацію поняття «влада народу» такого рівня, яким можна було б контролювати, бодай частково, політичну владу, стримувати чи впливати на її рішення і законотворчість. Суть такої політичної моделі суспільства полягає в тому, що суспільство слід сприймати як цілісний живий організм, якому властиві умовні і безумовні рефлекси. Ці рефлекси, які відбуваються свідомо чи несвідомо, являються захисним механізмом забезпечення збереження здоров’я і безпеки організму, а тому реагують на всі ті негативні і позитивні чинники відповідними реакціями болю і задоволення. Чим менша концентрація кисню в повітрі, тим більша кількість легеневих скорочень, чим жаркіше  середовище, тим більше тіло виділяє поту для конденсації і гіпотермії. Отже, чим сильніший тиск і вплив політичної влади на громадянське суспільство, тим активніше мобілізуються захисні механізми суспільства. Відбувається соціально-політична регуляція між двома системами контролю. Таким чином ці дві системи у процесі регуляції перетинаються в одній точці, яка становиться базовою і яка формує та дозволяє зберігати баланс чи співіснування однієї системи та іншої. Це призводить до злиття двох систем в одну, єдину систему – державу, в якій функціонують підсистеми політичної влади і влади громадянського суспільства. Одна політична сила і одне громадянське суспільство; суспільство визнає єдину владу, влада працює для суспільства; в разі дестабілізації функціонування однієї із підсистем, вмикаються контролюючі чи рефлекторні механізми іншої підсистеми, які створюють відповідну реакцію таким чином, щоб повернути прямі двох підсистем до єдиної базової точки балансу гармонійного спів-функціонування.

Звісно ж, існують загрози, які здатні впливати і перешкоджати нормальному функціонуванню даних підсистем. Існують віруси, бактерії, здатні знищити організм громадянського суспільства. Це є віруси різноманітних ідеологій, культів, псевдо-релігійних рухів, модних тенденцій, віруси новітньої соціальної психології, віруси деструктивної залежності (алкоголізм, наркоманія, комп’ютерна віртуалізація, споживацький культ, кар’єризація). Всі ці та інші чинники, віруси, проникають у суспільство із зовнішнього, навколишнього середовища, непомітно проникають в окремі клітини організму, розвиваються, заражаючи все більшу кількість здорових клітин суспільства. Таким чином виникають запальні процеси, які дестабілізовують роботу організму і викликають конфлікт із лейкоцитами – політичною владою. Держава, як організм, хворіє, ослаблюється і може загинути. Інші віруси зовсім інакше знищують імунітет організму – вони діють ніби наркотики, вводячи організм у стан залежності від певного задоволення, таким чином гальмуючи захисні функції організму. Тож якщо підсистема політичної влади починає функціонувати нестабільно, громадянське суспільство, перебуваючи у байдужості і в стані сп’яніння від побутових задоволень, не здатне відстежити загрозу політичного тиску, піддається окупації і дестабілізації функціонування елементів власної підсистеми шляхом зміни порядку функцій даної підсистеми елементами  підсистеми політичної влади.

Аналогічно хворіє і підсистема політичної влади. Коли відбуваються розколи, чи зараження окремих політичних елементів вірусами інших ідеологій, політичних інтересів, опозиційних до існуючої програми функціонування даної підсистеми, виникає внутрішній конфлікт і дестабілізація роботи механізму, це призводить до того, що захисний механізм політичної влади перестає працювати і реагувати на вплив громадянського суспільства, таким чином виникає небезпека перезавантаження усієї системи – держави. Відбуваються революції, громадянські війни, повстання. Система повністю знищується або переформатовується, і виникає нова система, здебільшого вона проходить той же еволюційний шлях, що й попередня, від ідейної багатопартійності до абсолютної моделі системи «одна влада – одне суспільство». Тобто система відновлюється, працює за попередньою функціональною програмою, просто відбувається абсолютна заміна елементів системи, їхнє оновлення.

Тому досить важливим є державний контроль за формуванням політичної свідомості суспільства, а саме за недопущенням проникнення у середовище суспільства та політичної влади різноманітних, дестабілізуючих факторів політичних і громадянських вольностей, як от ліберальні ідеології, ідеології анархізму, глобалізації, пропаганди споживацького способу життя, гендерної та педерастичної політики. Всі ці віруси, які поширюються у громадянському суспільстві та паралельно лобіюються зараженими елементами політвлади різноманітними інформаційними каналами, потрібно фільтрувати і тримати під особливим контролем збоку як контролюючого і захисного механізму підсистеми громадянського суспільства, так і збоку відповідних механізмів підсистеми політичної влади. Таким чином має відбуватися взаєморегуляція усіх процесів функціонування держави, на стабільному і гармонійному рівні.

Тож, завершуючи ці роздуми, хотілося б наголосити і повторити згаданий вище тезис про те, що на теперішньому етапі Україна завершує формування тієї державної системи, при якій функціонуватимуть лише дві вищерозглянуті підсистеми: політичної влади і громадянського суспільства. Українська опозиція, яка фактично ніколи й не існувала, переживає останній час свого існування, конвульсивно намагаючись запропонувати українському суспільству ілюзорний рай європейського стандарту життя. Поділ в середовищі теперішнього складу опозиції на україноцентриські, проєвропейські та інші політичні вектори точить, як черв’як, пошматоване тіло, зшите тюремщицею, опозиції. Після виборів 12-го року опозиційні політичні сили почнуть поступово концентруватися на своїх лобістських інтересах, утворюючи свої окремі фракції, команди, переформатовуючи політичні позиції та зливаючись у нові партії. Частина буде перебіжчиків, які приєднаються до стабільної і потужної, теперішньої, провладної сили. Після чвар і непорозумінь, чергового поділу, цілі дрібні партії приєднаються до сильнішої партії, що значно послабить вплив опозиції і яка набуде де-факто статусу реквізитного представника у законодавчій гілці влади. Після остаточного формування домінуючої політичної партії, всі сателітні чи опозиційні міні-партії втратять свій вплив і підтримку в народі. Народ, у той час, почне відчувати істотний і безальтернативний вплив політики єдиної партії і почне пробувати реагувати на ці впливи, принаймні, у перших часах, просто буде аналізувати. Згодом, коли вплив політичної сили буде надто болючим, що викличе рефлекторну реакцію як окремих клітин суспільства, так і цілих соціальних органів, окремі громадяни почнуть дорослішати і розвивати свою політичну свідомість, цікавитися політикою і концепцією громадянського суспільства. При авторитарному режимі політична влада не дозволить радикальні, «дикі» і провокаційні дії окремих елементів суспільства, тому розвиток свідомого і активного громадянського суспільства в Україні, як і в Росії, думаю, почнеться саме із віртуального світу, а саме із явища блогерства, соціально-мережевої комунікації. Громадянин зможе свої думки і переживання публікувати у своєму блозі, таких блогерів ставатиме більше, спочатку будуть анонімні, згодом, при активній підтримці блогу збоку інтернет-користувачів, блогери почнуть відкрито виступати від імені соціальної групи громадянського суспільства. Спершу окремо, поодинці, згодом, об’єднавшись у цілий контингент із розбудженими ними елементами громадянського суспільства, ця соціальна сила набере такого масштабу, що зможе сформувати альтернативну силу протиставлення політичній силі на контролюючому та взаємозалежному рівні. Після неминучих, проте пасивних, можна сказати – інформаційних, конфліктів між стороною політвлади і громадсуспільства, конфлікт усіх інтересів двох сформованих підсистем завершиться у гармонійній точці взаємозалежності і підзвітності, того ж таки балансу і рівноваги дій, впливу та функцій підсистем. Саме ця базова точка чи баланс спровокує взаємозалежне злиття підсистем в одну стабільну систему – державу Україну.