21 січня 1978 року Олекса Гірник вчинив акт самоспалення на Чернечій горі в Каневі...
Тож давайте проаналізуємо цей поступок з точки зору сьогодення в контексті нерозривності історичного буття того періоду і нашого часу. В релігійному контексті дана особа осквернила відносно святе місце, адже вважається, що територія монастирів, церков є святим місцем, освяченим, а тому будь-яка наруга в межах та проти цього місця являється оскверненням, що є рівнозначним вандалізму та хуліганству. Як і в свій час, а було це влітку 1993-го, адепти Білого братства, жертви психіатричних експериментів радянських спецслужб, вривалися в православні храми з метою вчинення групового самогубства, - якби до такого дійшло, - це аналогічно являлося б тим самим оскверненням святині, як і справа про Чернечу гору. 
Факт: людина принесла себе в жертву Україні, виявивши свій протест російській окупації в Україні.
Тепер розглянемо акт самоспалення о. Гірника в контексті релігійного ритуалу жертвоприношення.
1. Колись в давні часи місцем жертвоприношення являлася переважно гора, пагорб, рельєфне підвищення. Аналогію спостерігаємо і з Чернечою горою, жертвоприношення було вчинене на горі.
2. О. Гірник чотири рази обійшов могилу Т. Шевченка, що також має певний ритуальний зміст. В релігіях обходяться храми, жертівники, статуї ідолів.
3. Облив себе бензином, тобто приготувався до спалення жертви.
4. Вдарив себе ножем.
Якщо не брати до уваги різні релігії, то відповідну аналогію спостерігаємо в релігії жидів, - в юдаїзмі. Там тварину ставлять на жертовник, ножем вбивають, щоб кров'ю окропити жертовник, а тоді спалюють жертву. Так було із О. Гірником.
У релігіях жертву приносять богам, тож якщо ця жертва і була принесена якомусь богу, то хіба або Т. Шевченку (могила якого знаходиться на Чернечій горі) або власне Україні (життя віддав за Україну, але тоді кому віддав? - Радянському союзу, який і так не скупився на приношення мільйонних людських жертв).
Думаю, Т. Шевченко в якості божка відпадає, адже мотив акту самоспалення був конкретний - проти окупації України, отже, в захист України, на її підтримку; акт вірності та служіння Україні. З ідентифікацією божества розібралися.
Тепер наступне: що ж це за божество таке? Згідно Конституції України, Україна - це держава. А держава - це люди, територія, на якій проживають ці люди та влада, яка є суверенною в межах цієї території. Ось такі три зуби, на яких тримається це божество. Тепер проаналізуємо кожну складову цього божества з точки зору акту жертвоприношення.
1. Акт самоспалення як жертвоприношення людям.
Навіщо себе приносити в жертву людям? Мотив був очевидний - підняти народ до активних дій щодо визволення їх від російської окупації.
2. Акт самоспалення як жертвоприношення території. Фактично земля в межах території Української держави прийняла цю жертву шляхом поховання.
3. Акт самоспалення як жертвоприношення владі. Влада прийняла це скептично і проігнорувала будь-які мотиви цього поступку, може тому, що на той час влада не була суверенною.
Тепер питання-висновок: навіщо треба було цього самоспалення? Відповідь-висновок: ні для чого. Це був акт даремного марнування життя, користі з цього акту, принаймні позитивного, не було і нема. Як і язичники, які поклоняються деревцям і камінцям, приносять їм жертви, так само і ця жертва була даремною. Адже так як деревце не являється божеством, так само ні люди, ні територія, ні влада не являються божеством, а тому і релігія ця є марною, як і жертви її адептів. Тож і соціальний аспект цього самоспалення інтегрується в релігійний і є рівнозначним.
Акт жертвоприношення був вчинений 1978 року, задовго до проголошення незалежності України. Психологічний аспект зрозумілий - людина зламалася, як дисидент, політв'язень, людина сподівалася на результат, проте ніякої перспективи не було, людина здалася, а щоб не коритися, покинула це поле боротьби шляхом самогубства, не з моральної чи християнської точки зору зберігши честь і гідність. Щоб не перебувати у полоні у ворога, вчинив як у часи війни чинять офіцери і командири. Тут виправдань немає, є тільки співчуття людській слабкості.
Кожен публічний вчинок приховано чи відкрито несе за собою ярлик прикладу для наслідування. Хтось у часи війни брав до рук зброю і воював проти ворога, хтось машиною збиває пішоходів, хтось створює благодійні фонди, а хтось чинить корупційні діяння. Який же приклад подає нам даний вчинок самоспалення? Боротьби? - Ні. Ігнорування і байдужості? - Ні. Єдиний приклад для наслідування в даному випадку являється сам власне ритуал жертвоприношення. Приклад для наслідування: вийти на гору, облити себе бензином, заколоти і згоріти цілопальною жертвою. Аналогію як послідовників даного вчинку спостерігали у Білому братстві. Мотиви різні, проте суть та ж сама - релігійне безумство.

В контексті нашого часу, коли ми живемо у незалежній державі, постає логічне питання: навіщо святкувати річниці на честь цього "святого героя"? Навіщо прославляти цей ритуал самогубства? Яку користь дасть цей приклад жертвоприношення нам, нашим дітям, молодому поколінню?  - Жодної позитивної користі, тільки негативний приклад.
Ану цікаво, чи будуть українці прославляти тих героїв, які минулого року відпиляли голову Леніна? Поживемо-побачимо.
Хто ж це в наш час увіковічнює цей акт самоспалення? Адепти, які досі сліпо поклоняються цьому божеству - Україні. Це також націоналістично підковане старше покоління, яке досі вважає, що Україна і українська нація - це поняття взаємодоповнювальні та рівнозначні.
Хто ці адепти? Це люди, особливо молодь, звісно ж, у мінімальному, відносно загальносуспільного показника, складі, які називають себе патріотами, націоналістами і для яких Україна - це те ж божество, що для львівських фанатів - "Карпати". Вони на це божество моляться, махають прапорцями, щось у межах кіл своїх однодумців вирішують, пошепки критикують владу, москалів, жидів, янкі, - всіх, хто винен їм у тому, що Україна не така, яку вони хочуть мати. Проте якщо вже розглядати ці спільноти як релігійні спільноти, то слід зазначити, що як і в релігійних групах, тут також повно конфесій зі своїми істинами.
Тут у нас і радикальні неонацисти, яким рідних українських букв не вистачило, щоби сформувати "ідею нації", і націонал-демократи, які майже виключно являються ліберастами у тому ж значені, в якому звучить одне нетрадиційне поняття, одні християни, інші - язичники, треті - атеїсти і в кожного своя національна ідея відповідно до потреб своїх же фінансових джерел. Одних лобіює Росія і всі ті, хто бажає дискредитувати націоналізм як загрозу демократії, інших - гомоЄвропа, яка бажає наших злиднів перетворити у позбавлену статі соціомасу, ліквідувати християнську Церкву і сформувати нові резервації для азійських та африканських ісламістів (от Усама бен Ладен тішиться, скількох потенційних терористів уже має у Європі - ледь не більше по кількості за корінних, вимираючих європейців).

Отже, націоналізм як поняття - воно вже мертве. Воно померло тоді, коли померла українська нація, а це було минулого століття. Ті, хто вижив, за останні два десятки років пішли в полон (запродалися), інші повиїжджали за кордон (кажуть, справжня Україна знаходиться в Канаді), тепер залишилася групка аматорів, яка щось прагне зробити для України, але ніц не робить тому, що перебувають у підпіллі, вони самі себе туди завели. Ця групка лише критикує всіх і вся, а реально щось зробити, зробити якісну корективу кадрового складу державної служби своєю участю у цій службі - не бажають тому, що це хоч і можливо, проте складно, - легше критикувати і ніц не робити. Не хочуть робити у поті чола в поки-що недосконалій системі, проте своєю участю якісно оновлювати і модернізувати її, замінити стареньких бюрократів і самим стати на їхнє місце, стати частиною влади не для того, щоби продовжувати робити те, що робиться зараз, але навпаки, міняти стару систему, оновлювати, реалізовувати цю функцію слуги народу (public service), по-людськи відноситися до громадян, забезпечувати їх державними гарантіями, показати, що держава як владні органи, не така-сяка, і не залежить від політичних кольорів, і зовсім немає недосконалого законодавства - єдина причина - це люди. От коли у державній владі є справжні люди, тоді ніхто не буде критикувати державні органи. І ця упередженість вбиває, типу: я не хочу бути елементом державної влади тому, що я націоналіст, а держава не хоче бити москалів і спілкується з Росією. Люди добрі, націоналістом, як і футболістом, ти можеш бути вдома, на деяких заходах, проте ти маєш усвідомлювати, що, окрім того, що ми всі брати і сестри у Христі, ми ще є співгромадянами. Піди у владу, не чекай мажоритарної можливості попасти у самоврядування - це аналогія безпорядку, де рішення приймаються сильнішими і впливовішими, де відбувається гра, не в людських інтересах. Але йди у державну владу, яка виконує ці рішення, вони не є поганими, їх погано виконують, недбало, не по-людськи, бо мало там Людей. Якщо ти прагнеш добра для свого народу - то послужи йому, якщо ти справді готовий допомагати людям без корисливих мотивів. А ось ці ігри в політику - кому від них стало легше жити за ці два десятиліття? Навіщо прославляти Гірника, Шевченка, Бандеру як релігійних ідолів? Чому не можна просто взяти і реалізовувати ті мотиви, якими вони керувалися?! А ми вперлися, проти всіх боремося, спокою не знаємо, з кожним роком нас стає все менше - частина байдужіє, інші виїжджають за кордон, інші - знаходять сімейний достаток і все решта стає їм нецікавим. Все життя - самоспалення без результату і без користі, марнота і гоніння за вітром.
Ось ми здобули незалежність України, проте чомусь продовжуємо за щось боротися, як не на ділі, то на словах, в гарячих дискусіях. За що? Проти кого? Підсумувавши всі гасла, відкинувши традиційні "назад до Союзу", виявляємо, що в Україні досі триває якась невидима війна за Україну, проти її окупантів та ворогів. Що найцікавішим є те, що найчастіше цими окупантами виступають депутати, президенти, урядовці України, а враховуючи, що майже всі вони приходять до влади з-під пера виборця, який за них голосує, можна сказати, що українці борються проти тих, кого вибирають. І так триває уже третій десяток років. Існує проблема, яку досі не вирішено, а позаяк ця проблема легко вирішується, значить її ще не виявлено ні з політично-владного табору, ні збоку громадян.

Проблема є у владно-громадянських відносинах. Існує модель, яка була б ідеальним вирішенням усіх спірних питань, які виникають з обидвох сторін. В основі цієї моделі лежать дві взаємозалежні системи, чи точніше, дві підсистеми однієї системи. В Україні була б повна гармонія і процвітаючий розвиток при умові, коли не існуватиме політичної опозиції, особливо тієї, якою вона є тепер. Зараз потрібна демократична диктатура однієї партії, однієї владної сили, яка мала б усі можливості для реалізації усіх своїх програм, ідей, реформ, політики. Ця єдина владна сила має становити першу підсистему, - планово-виконавчу систему. Другою підсистемою має бути громадянське суспільство, активне, ефективне, здатне істотно впливати на владу, на державні органи, регулюючи їх діяльність. Прямий зв'язок: влада-народ, без посередників (опозиції). На жаль, зараз в Україні не існує громадянського суспільства, проте думаю, при демократичній диктатурі (відсутності політичної опозиції) громадянське суспільство сформується автоматично. Воно являтиме систему моніторингу та контролю за системою планово-виконавчою.

Чому така модель є ідеальною? Ми привикли кожні п'ять років іти на вибори, голосувати. Ба, останнім часом ми ходимо на вибори чи не кожного року. До влади приходить політична сила, яку ми вибираємо (провладна), хто отримав менше голосів - не отримав корони, формує політичну опозицію. І от політична сила діє: позитивно чи негативно, а щось таки робить і це щось ми, громадяни, ретельно відчуваємо індикаторами нашого життя, матеріальним рівнем забезпечення, об'ємом реалізованих наших бажань та амбіцій. Об'єктивна думка щодо рівня нашого життя формується виходячи із стандартів найрозвинутіших країн світу (молодь) та стандартів радянського союзу (старше покоління). Молодь вважає, що якщо не може дозволити собі жити на рівні життя молоді Америки та Європи, то значить влада в Україні є неефективною і бездіяльною. Так само старше покоління, порівнюючи товари, які були єдиними в радянському союзі та єдино доступними для них тепер (хліб та ковбаса - метафора), бунтуються проти влади, вважаючи, що якщо колись хліб коштував копійки, то тепер ми живемо гірше, ніж жили у радянському союзі.
Тож, не маючи мерседеса і купуючи хліб не за 16 копійок, ми виявляємо невдоволення чинній владі і прислуховуємось до тих же політичних сил, які є нашими однодумцями - бо критикують цю владу. Всьо, супер, ми в курсі, що наше невдоволення почуте зверху і з надією чекаємо наступних виборів, а поки що вдягаємо рожеві окуляри і живемо вірою у краще майбутнє. Живемо як жили, хтось у злиднях, хтось із шматком хліба, проте живемо прекрасно, адже нас годує опозиційна партія, ідеями, програмами, мильними, проте милими словами, проте ми це все поживне плацебо з радістю заковтуємо і уявляємо, як добре житимемо через рік-два. Тут залишається рік до виборів і політична провладна сила, бачачи, що народ досі сидить на опозиційному ідейному пайку,  починає підкидати народу кістки, щоб погризти. А це вже смачніше за ідеї, адже має матеріальну форму, отже, не розчиняється у повітрі чи у вушній раковині, а в шлунку. Починається активна реформаторська кампанія, потужна економічна і соціальна політика, люди відчувають досить помітне покращення умов життя порівнюючи із попередніми роками. Народ думає: "йоу, влада реально дає результати, жити стало краще". Проте приходять вибори, а люди починають мислити по-іншому: "хм, он як добре поступила ця влада при тому, що така слабка, що тільки тепер почала щось робити.. а як би життя налагодилось, якби до влади прийшла опозиція - вона ж має стільки нових ідей, програм, що ми взагалі перетворимося на європейську розвинену державу". Ну, якось так і думають. І народ ділиться: одні голосують за стару владу, інші- за опозицію. І як буває щоразу, сили обох таборів (матеріально-ідейним залученням виборців) є майже однаковими, тому й люди постійно голосують не за єдність в особі однієї політичної сили, а за протилежні та ворожі табори, тим самим дозволяючи цим силам у наступному політичному періоді не займатися розвитком держави, а боротися один з одним, конфліктувати та заважати. Народ вибирає двох гетьманів, вибирає двох царів для одного царства, причому не братів-царів, а невістку і свекруху. Таким чином приходимо до висновку, що єдиним джерелом проблем в Україні в політичній площині являється власне народ, який хоч і має повно вищих освіт, а мислить як неграмотний вуйко. Проте це твердження є неповноцінним і дещо помилковим. Адже вибираючи двох гетьманів, народ констатує, що він не один український народ, а їх аж два, хоч і один із них точно український. Інший народ заявляє, що він є російським. Ну я особисто тільки радий, що він бідує тут в Україні, чесно кажучи, це є актом самобичування цього народу - будучи ворогами українського народу, цей народ голосує за політичні сили, які також не є проукраїнськими, а останні, приходячи до влади, починають проводити антиукраїнську та антинародну політику, страждає весь народ, зокрема і ворожий Україні народ. Кажуть, в Україні більше патріотів Росії, ніж у самій Росії. Росія зараз за крок до статусу мусульманської країни, отже, наші патріоти Росії є патріотами мусульманської держави. Ось такий парадокс, який негативно впливає на політичні процеси в Україні: український народ, який прагне в Росію, яка є мусульманською (майже). Добре, що немає інших представників українського народу, які б підтримували, наприклад, уряд Аргентини через те, що в Китаї живуть китайці (сарказм). Інша частина українського народу живе виключно ідеями. Знаходячись ближче до європейських країн, маючи здебільшого непогані доходи від праці закордоном, можуть собі дозволити жити тими ідеями,  які на цій території вважаються модними - націоналізм. Правда, їм за дуже добре живеться, щоби активно реалізовувати ці ідеї, як в минулому столітті робили їхні батьки-діди, а от на словах і в бюлетенях люблять на-пакостити іноідейним. Таке порочне коло триватиме доти, доки або народ не знищиться, або може швидше стане мудрим і почне мислити реально, нормально, без упереджень та ідейного фанатизму.
Сила кожного народу в єдності, а в нас найбільш у світі розділений народ. Кожна сім'я маю свою ідею, погляди і ніколи не шукатиме компромісу в поглядах з іншою сім'єю. А це сім'ї, громади, організації, партії, рухи, села, міста, області, регіони, установи... У кожній соціальній мікрогрупі свій кандидат на владне місце.

Повернемось до виборів. Ось люди проголосували на опозиційну політичну силу. Стара влада почала щось робити, реально діяти, а в результаті люди тупо взяли і перекрили їм кисень. Що ж далі? Далі до влади приходить опозиційна сила. Вона вбирається у пір'я, накопичує первинний капітал, одночасно розраховуючись з держбюджету за борги, які дали можливість опозиції прийти до влади (кредиторська заборгованість). Так проходить рік-два. Ага, забув! Та ж нова влада скасовує усі попередні реформи старої влади, бо, по-перше: нове вино у старі бюрдюки не вливають (молодий цар не хоче брати за дружину стару наложницю, яка була у колишньому  користуванні попереднього царя, а вибирає новий гарем). Нова влада хоче зруйнувати старий замок і побудувати новий. Люди знову починають бідніти, живуть злиденно, все ще надіючись на дієвість нової влади, яка подавала у підпіллі ну дуже спокусливі пропозиції та ідеї. Нова влада в той же час, скасувавши усі реформи і досягнення старої влади, починає виконувати ті лобістські зобов'язання, які несла на собі на олімп влади. Починає нову, свою гру зі своїми правилами. Підтасовує під себе законодавство, розташовує своїх гравців у всіх можливих органах влади та бізнесі. Запускає державу у виробництво. Робить із неї дійну корову. Перетворює державу у бізнес. По суті владні політичні сили, які приходять до влади, вони ніби чужий імператор, який завойовує чужу країну, збирає данину з людей (податкові надходження) і після невдалих виборів покидає цю державу спустошеною і повертається на батьківщину - у вілли та особняки на островах та в інших державах. По суті їхня імперія там, де є їхня казна, а казна їхня там, де є доступ до банківських рахунків - всюди. Досить лірики, повернемось до теми.
Люди починають усвідомлювати, що їх розвели як лохів, що нова влада така ж сама, а то й гірша за попередню і починають ображатися на "протівних", а так як народ почувається ображеним, то й соромиться активно протестувати проти політики теперішньої влади, - народ же сам її вибрав. Тому тихо починає пошуки нових опозиційних сил, здебільшого ними є попередня влада, яка тепер більш упевнено прокламує свою необхідність повернутися до влади і, що недивно, отримує неабияку підтримку збоку народу. А нова влада робить усе за сценарієм старої влади. І таке чергування політичних гравців не впливає позитивно на існування держави, адже як і піраньї, поступово залишають один скелет, залишається народ і територія, а вся кров і мЄсо (матеріальні та фінансові ресурси) викачується і поглинається іншими державами та бізнес-вампірами.

Щоб почати реально нормально жити, потрібно підтримати одну політичну силу на два-три терміни. Тоді одна політична сила не буде рубати коріння реформ іншої політичної сили. Якщо перед виборами правляча влада почала засаджувати цілий сад різноманітних дерев (економічних, соціальних реформ, стратегій та політичних векторів), то слід залишити цю владу доглядати за цим садом, вирощувати його. Владі зараз легко - перед виборами наобіцяти, а після виборів, програвши їх, змахнути руками і сказати: "а ми б стільки зробили, якби нам дали ще час і повноваження". А хай влада залишиться - хай доведе до кінця те, що розпочала. А то ми голосуємо за опозиційну владу, а коли вона приходить до влади, змахує руками і каже, що ніц не може робити, бо попередня влада спустошила бюджет, завела країну у прірву і тепер треба виживати. Дайте шанс правлячій владі продовжувати свою реформаторську діяльність. Водночас забудьмо про опозицію як альтернативу правлячій владі. Не шукаймо ворогів правлячій владі, не шукаймо змовників на нашого царя. Люди, формуйте громадянське суспільство, формуйте апарат, структуру та єдиний механізм функціювання громадянського суспільства, який зміг би стати ідеальною підсистемою контролю за планово-виконавчою підсистемою.

Як результат, демократично-авторитарна влада повністю себе реалізовує, не маючи конкурентів на політичному фронті, не відволікаючись на піар-кампанії, на боротьбу проти опозиції, а спрямовуючи всі свої сили та можливості на розвиток держави. Вона робить, що вважає за потрібне, а щоб вона не робила все, що забажає, для цього вона підпадає під звітність перед народом, перед мільйонами громадян, які слідкують за діяльністю влади, реагують на помилки і відхилення від нормальної роботи влади, реагують ефективно, дієво, результативно, а головне, масово, єдино, не окремими панк-групами з дешевими плакатиками. Підвищення рівня життя людей - ура! Зниження рівня життя людей - ганьба, масові страйки, протести, акції, звісно ж мирні, проте масові. Коли десяток шахтарів чи чорнобильців скандують під владною установою свого міста - це не серйозно, на це ніхто уваги не зверне. А коли на підтримку цих десяти шахтарів виступають вчителі, лікарі, студенти і водії у кожному місті за принципом "сьогодні шахтарі, чорнобильці, а завтра ми опинимось у скрутному становищі", тоді це ефективний механізм регулювання політичного життя країни, індикатор соціально-економічної політики влади, це є мотив, стимул та регулятор дій влади, яка, прагнучи постійно бути при владі, вдосконалює ефективність своєї діяльності, враховуючи думку громадян, тоді і тільки тоді представник влади по суті детермінується як слуга народу.

Тому питання опозиції як політичної сили має відійти у небуття, адже не логічно, не практично і не серйозно дозволяти політичній опозиції існувати - заражати організм правлячої влади смертельним вірусом. Адже всі сили організму будуть іти на боротьбу проти віруса, за інстинктом самозбереження, антитіла будуть атакувати вірус, таким чином організм буде знесилюватися, руйнуватися.. Ми обираємо владу і самі ж її руйнуємо, дестабілізуємо. Посилаємо свого воїна на війну, а навздогін натравлюємо на нього голодного лева. Якщо ми дозволимо владі вільно дихати, захистимо її від вірусу, тоді всі свої сили вона буде проявляти у творчому і результативному підході до функції державного управління. А якщо буде спрямовувати ці сили не в інтересах народу, тоді отримає удари кнутом від громадянського суспільства. Кнутом чи пряником, а буде таки ефективно діяти, тому що джерелом влади в Україні є український народ.