З 1986 року в Пакистані діють закони, які дозволяють засудити до страти християн, індуїстів, ахмадитів і представників інших немусульманських меншин за звинуваченням у «богохульстві».

3 грудня сталася чергова трагедія, яка залишилася непоміченою більшістю західних ЗМІ: католицька  монахиня шведського походження Баргетта Еммі (Bargetta Emmi), що займалася місіонерством в Пакистані протягом цілих 40 років, була жорстоко розстріляна ісламістами. Її єдиний проступок полягав у тому, що вона намагалася допомогти молодим пакистанкам продовжити навчання ... Крім того, варто відзначити і ще один випадок, який залишили без уваги, характерні вибірковим обуренням, ЗМІ: 15 грудня в італійському Бергамо за ініціативою пакистанської НКО «Південно-Азіатська асоціація меншин» відбувся «День боротьби з переслідуванням християн». Під час цього семінару пакистанські священики та правозахисники розповіли присутнім про важке становище християн і немусульманських меншин у країні, де головним джерелом законів служить шаріат, а прийняті у 1986 році законодавчі заходи дозволяють засудити до смерті всіх «хулителів» ісламу.

Так, пункти А, В і С статті 295 пакистанської Конституції дозволяють засудити до страти християн, індуїстів, ахмадитів, шиїтів та інших «невірних» за звинуваченням в «богохульстві». Так, наприклад, на підставі цих ісламських законів до смертної кари була засуджена Асія Бібі за те, що вона пила з «мусульманського колодязя», а звинуватили її в «оскверненні ісламу». Губернатор провінції Пенджаб Салман Тасіро, який дозволив собі критично відгукнутися про цей процес, був убитий в січні 2011 року. Тим не менш, його вбивці Мумтаз Кадрі (зараз він перебуває в камері тимчасового утримання) вищу міру так і не дали: під час першого слухання його з тріумфом зустріли тисячі ісламістів, які погрожували вбити викраденого талібами сина губернатора-мученика, якщо злочинця не випустять на свободу ...

Нагадаємо також, що після вбивства Салмана Тасіро від рук ісламістів 2 березня 2012 також загинув колишній міністр у справах меншин Шабхаз Бхатті (християнин), який також захищав Асію Бібі та вимагав скасування закону про богохульство. Сьогодні радикали загрожують членам його сім'ї. У липні цього року стався ще один трагічний, але, на жаль, звичний для Пакистану випадок. 14-річну християнку Рімшу (дівчина страждає від розумового розладу) з розташованого неподалік від Ісламабаду села Махра Абад звинуватили у богохульстві і спаленні сторінок з Корану. Пізніше правоохоронні органи довели, що сторінки були навмисно спалено імамом, який звинуватив дівчину, а проти нього також виступив один із його колишніх прихожан. Тим не менш, пакистанські ісламістські організації все одно погрожували Рімші розправою. Членам її сім'ї довелося виїхати з села, змінити імена і переховуватися, аби не загинути від рук радикалів. Що ще гірше - жоден адвокат, міністр чи журналіст не відважується заступитися за Рімшу зі страху загинути. Щоб відлякати від активних дій пакистанських правозахисників, ісламісти попередили радника прем'єр-міністра у справах меншин (брат Шабхаза Бхатті), що, якщо він допоможе Рімші і її близьким знайти притулок за кордоном, його відразу ж уб'ють ...

Пакистан, цей дивний «союзник» Заходу (це держава завжди протегувала талібам і Бен Ладену), з 1990 року просуває в Організації ісламського співробітництва та Організації об'єднаних націй ідею про прийняття у всьому світі законів, що карають за «ісламофобію». Тим не менш, Пакистан давно зарекомендував себе любителем подвійних стандартів і незмінно йде на чолі країн, де меншинам доводиться найважче. Ось ще один яскравий тому приклад (преса про нього знову-таки мовчить): в серпні 2012 року християнина Зафар Гхатті визнали винним у богохульстві за те, що той відправив «блюзнірське» SMS на номер імама. Насправді повідомлення було відправлено з SIM-карти, яка була куплена на його ім'я без його відома. Сьогодні Зафар Гхатті гниє за ґратами. Через погрози розправи його сім'я виїхала з Ісламабаду і зараз змушена переховуватися. У країні «правовірних» ненависть до християн не просто носить відкритий характер, але й користується популярністю.

Так, наприклад, знаменитий колишній чемпіон Пакистану з крикету Імран Хан, який раніше був капітаном національної збірної  цього спорту, а сьогодні виступає кандидатом на президентських виборах від підтримуючої талібів партії «Техрік-е-Інсаф» (Рух за справедливість), зробив таку заяву : «Поки я живий, в нашу збірну не потрапить жоден християнин, навіть якщо він буде грати краще мусульман». Більш того, за його словами, «всі, хто ображає іслам, заслуговують смерті» ... Можна було б привести приклад тисячі інших випадків переслідування християн, ахмадитів, шиїтів, індуїстів і представників інших меншин. Так, 4 грудня цього року в селі Гулам Набі Шах 6-річну індуїстку Важанті Мегхвар зґвалтувала група ісламістів. Дівчинка пройшла вже через кілька операцій, а її життя все ще перебуває в небезпеці. Що ще більш неймовірно, коли її родичі звернулися до влади з вимогою справедливого суду, їм відповіли, що нічого не можуть зробити ... У більшості випадків, коли західні держави офіційно не втручаються в процес (як це було з Асією Бібі), тих «невірних», що опинилися під ударом ,  ніхто навіть не намагається захистити. Справа в тому, що в рамках діючих у Пакистані законів шаріату, показання жінки або немусульманина ніколи не будуть мати в очах суддів ту ж вагу, що і слова «правовірного».

«Нечестивці» не можуть розраховувати ні на правосуддя, ні на солідарність їхніх друзів-мусульман, яким погрожують розправою ісламісти. У Пакистані, як і деяких інших мусульманських державах, невірний ні за яких  жодних обставин не зможе стати головнокомандуючим, високопоставленим чиновником або кандидатом на президентських виборах. Християни не можуть збудувати церкву або відреставрувати її без дозволу влади, яка зазвичай відповідає на запити відмовою. Вони не можуть відкрито говорити про своє віросповідання і зобов'язані ходити на уроки Корану в школі. Немусульманські дівчата, яких ґвалтують і викрадають, не можуть подати заяву проти мучителів. У кращому випадку вони виходять заміж за ґвалтівників і переходять в іслам, так як поліцейські відмовляються вислухати їх або навіть складають підроблені рапорти, які перекладають провину на них самих. Звідси і сумні слова колишнього міністра у справах меншин Шахбаза Бхатті: «У нас немає ні голосу, ні землі, ми - чужинці у власній країні».

Зараз, коли Європа щосили прагне викорінити найменші сліди «ісламофобії», про яку трублять ісламські країни, самі вони абсолютно офіційно і без сорому слідують абсолютно відкритій  християнофобії без будь-якої відповідної реакції з боку наших лідерів. Однак, їхнє мовчання може багато про що розповісти. Отже держави, що переслідують християнські меншини, - це Пакистан, Саудівська Аравія, Кувейт, Туреччина та інші наші «друзі». Захід міг би вчинити  на них тиск, щоб вони скасували або хоча б пом'якшили заходи, що узаконюють  переслідування християн. Як би там не було, різниця між ісламофобією і християнофобією полягає в тому, що з першою всюди ведеться боротьба «завдяки» тискові мусульманських країн, а друга незмінно зустрічає терпиме ставлення: в першу чергу це стосується західних держав, які відмовилися від християнських коренів на користь самогубного культурного релятивізму і спокутного колективного мазохізму.