В основному, так незєдинені православні сьогодні, як і католики всіх обрядів по всі віки — визнають першенство св. Петра. Проте, є одна велика різниця, що відділює православних від католиків у тій основній вірі. Католики, отже — зєдинені з римським престолом християни, визнають за св. Петром першенство "голови" і "влади", себто визнають св. Петра верховним Апостолом, начальником, головою апостольської громади, а, послідовно, з волі самого Спасителя, видимим головою Христової Церкви, що мае власть рядити всією вселенською Церквою. Незєдинені ж православні сьогодні признають св. Петрові тільки першенство "старшого", але "рівного між рівними собі Апостолами". Послідовно до того, православні і римському архиєреєві признають першенство "старшого", але також тільки як "рівного між рівними собі єрархами" Заходу чи Сходу, а заперечують йому право рядити вселенською Церквою та головувати над усіми єрархами вселенської Церкви. Кажемо, що православні так учать і того придержуються сьогодні, бо, як побачимо нижче, зовсім інакше вчили великі і святі православні перших девять чи десять віків християнства.
Першенство римських архиєреїв католицька Церква виводить із першенства св. Петра. Якщо св. Петро не був чимось більшим і вищим за інших Апостолів, якщо св. Петро не дістав від Христа Спасителя більшої влади, ніж інші Апостоли, якщо він не дістав влади над
самими Апостолами та над усіми вірними Христової Церкви, — то наука про примат римських єпископів над усією Церквою — остане назавжди тільки людською видумкою, виплодом гордости й амбіцій єпископів Риму, а тим самим і гідною найстрогішого осудження із сторони всіх інших єрархів усіх часів.
Щоб знайти правду й бачити, хто правий — католики чи православні, — треба взяти до рук Євангелію Христа Спасителя і спокійно, чистим серцем, вільним від усякого упередження, читати та глибоко вдумуватися в те, що говорить сам Син Божий, що говорять чи як відносяться до Христових слів святі Апостоли. Святе Письмо є першою основою всієї віри, що від Бога походить. У св. Письмі маємо три місця, три головні цитати, в яких Христос Спаситель говорив до Симона-Петра особливішими словами, в яких і підкреслив його вищість за інших Апостолів та його вищу власть так над Апостолами, як і над усіми вірними Божого царства на землі. Ми розберемо всі ті три місця за порядком. Але, щоб краще зрозуміти значення і вагу Христових слів сказаних до св. Петра, пригляньмося перше самому імені Апостола Симона, що має називатись Петром.
1. Петро — Христовий заступник на землі
Петро був рибак із містечка Витсаїди над озером Генезарет і дома називали його Симоном, його батько називався двома іменами: Йона-Йоан. Симон мав ще брата Андрія. Цей уже став Христовим учнем разом із своїм приятелем Іваном, сином Заведея. Андрій, син Йони, привів молодшого свого брата Симона до Ісуса. "Поглянувши на нього Ісус, сказав: "Ти будеш званий Кифа, — що означає: Петро (скеля)" (їв. 1, 42).
Була це перша зустріч Симона-Петра з Ісусом Христом і вже при цій першій зустрічі Ісус відізвався до нього дивними словами, що в майбутньому мали означати щось небуденне.
Щоб краще зрозуміти вагу й силу нового імені, що його Христос обіцює дати Симонові, треба нам
звернутись до життя і звичаїв старинного світу на Сході, зокрема ж до жидів. Не будемо тут широко й науково розводитись, а тільки майже енциклопедично скористаємо з пояснень учених біблістів і археологів.
1. Що означало імя в юдеїв?
В давнину імя не було самою тільки назвою людини, щоб закликати когось, чи відрізнити від когось іншого. В давнині імя означало майже те саме, що сама особа, людина. Воно говорило про характер, вдачу, натуру людини. Ось, про ледачого Набала власна його дружина каже цареві Давидові: "Не зважай, пане мій, на такого злого чоловіка, на Набала, бо як зветься він, такий він і є. Набал зветься він і дурнота його з ним" (1. Сам. 25, 25).
Імя говорило і про завдання чи чинність людини, або Бога. Ось, псальмопівець Давид каже: "Господь нехай вислухає тебе в день тісноти, імя Бога Якового нехай заступить тебе" (Пс. 20, 1). Вислухати когось у тісноті, це заступитись, помогти, порятувати. Поетичний паралелізм каже, що Бог і імя Бога — це те саме. Що приписується Божому імені, те приписується властиво самому Богові. "Один буде Господь і одно імя його" — каже пророк Захарія (14, 9). Тому це Божому імені належиться така пошана, як самому Богові. Святим величати імя Боже, це святим величати самого Бога (Ісх. 20, 7; Второзак. 12, 5; 11, 21). Да святиться імя Твоє — це те саме, що святим будь прославлений, Боже (Мт. 6, 9; Лук. 11, 2). Храм поставлений імені Божому, це храм самому Богові поставлений (І. Царств, 8, 16; II. Царств 7, 37). Імя Боже могутнє і страшне •— значить: Бог є могутній, великий і страшний (порівняй Єрем. 10, 6). В імя Боже щось робити, говорити або наказувати, значить: повагою самого Бога робити, говорити, наказувати (Ісх. 5, 23; Второзак. 18, 20; Мат. 24, 5). Імя Боже, це Божа повага в клятві (Лев. 19, 12), в благосовленні (Пс. 89, 25), в проклоні (2. Царств 2, 24) ітд. Уряди-завдання Месії висказані також ріжними іменами. Оце "дадуть імя йому: Дивний, Порадник, Бог кріпкий, Отець будучого віку, Князь мира" (Ісаія, 9,6).
Тому, хто знає чиєсь правдиве імя, той знає в якійсь мірі і його самого, його вдачу, чинність чи призначення. Мойсей на Хориві запитав самого Бога про його імя і ось яку відповідь одержав: "Ягве — Я Той, хто є; ...так промовиш до синів Ізраїлевих: Сущий післав мене до вас" (Ісх. З, 13). Тут імя Боже каже, що є істотою Божої натури. Бог — це повнота існування, це саме Існування, відвічне джерело всякого існування, що є поза Богом.
Отже, імя в жидів — це не тільки порожнє слово; воно означає натуру, вдачу, чинність чи призначення особи, що має якесь імя.
2. Що означає зміна імені?
Якщо імя було таким дуже важним і багатомовним у старинних народів і в жидів, що воно було синонімом самої особи й ознакою її натури, характеру або уряду, то виходить, що коли комусь змінено імя, тоді наче б змінено і його самого, його натуру, його характер і дано йому новий уряд. Він уже не є тим, чим був, а стався тим, на що вказує нове імя. Тому то князі часто міняли своє імя при вступленні на трон, бо тепер вони починали бути новими людьми. Інвеститура в нову владу неначе вимагала нового імені. І сьогодні ще зміняють своє імя папи й монахи. Папа вже перестає бути звичайним священиком чи єпископом, а монахи перестають бути давними людьми; вони зачинають нову й відмінну від попередньої епоху свого життя.
У св. Письмі маємо багато прикладів зміни імені, але тут звернемо увагу тільки на ті зміни, що їх робив сам Г. Бог. Таких випадків маємо в Старому Завіті два, а в Новому Завіті один.
Перша зміна імені в Старому Завіті, це зміна імені Авраама та його дружини Сарри, що раніше звались Аврам та Сара. Бог обіцяв зробити Авраама патріяр-хом вибраного народу, з якого вийде колись Месія. Цей нарід буде численний, тому "Аврам" — "достойний отець" — буде від тепер зватись "Авраам" — "отець багатьох". "Буде твоє імя Авраам, бо Я вчинив тебе отцем багатьох народів... вчиню тебе народами і царі виходитимуть із тебе" (Бит. 17, 4-5). Про Сарру ж казав Бог Авраамові: "Жену твою не мусиш уже звати на імя Сара, а Сарра буде імя її... і буде вона народами, царі в народів із неї вийдуть" (Бит. 17, 15). Даючи нове імя Авраамові та Саррі, Бог заразом подає й пояснення та причину того нового імені. Обітниця Божа тут затверджена договором-заповітом між Богом і Авраамом та його потомками. Це початок Старого Завіту.
Друга зміна імені в Старому Завіті, це зміна імені Якова на "Ісраель". Обітниці дані Авраамові Бог тепер затверджує наново з одним із потомків Авраама, себто — з Яковом та його дванадцятьома синами. Яків через своїх синів стається правітцем вибраного ізраїльського народу. Як при імені Авраама Бог подав пояснення і причину тієї зміни, так і тепер при зміні імені Якова на Ізраіль, Бог долучує пояснення тієї зміни: "Від тепер буде тобі імя не Яков, а Ізраіль, ти бо з Богом боровся й над людьми братимеш гору" (Бит. 32, 27-28). Це нове імя, Ізраіль, буде характеристичне для потомків Якова, для ізраїльського народу. Він увесь час буде протиставитись і боротись із Богом (Діян. Ап. 7, 51).
Отак, обидва рази, коли Бог у Старому Завіті зміняв імена — зміняв заразом і призначення людини, якій змінив імя. В цих обидвох випадках нове імя означало щось великого й небуденного, що мало прийти в майбутньому.
В Новому Завіті той сам Бог, що змінив імя Авраамові та Яковові-Ізраілеві, В Свойому Синові Ісусі Хри-сті заповідає зміну імени Симона, сина йони. Як казав він до Аврама: "буде імя твоє Авраам", та як казав Він до Якова: "від тепер буде тобі імя не Яков, а Ізраіль", так тепер через Ісуса Христа каже Він до Симона: "ти будеш зватися Кифа", що означає Петро, скеля, як додає св. Євангелист (їв. 1. 42). Як у випадку з Авраамом та Яковом, новий зміст і нове завдання вложив Бог у нові імена, так і тут, у випадку з Симоном, Божий Син вкладає новий зміст і нове завдання в нове імя Симона, що має зватись Петром. Як Авраама та
Якова, через зміну імен чекало щось велике й небуденне, так і тут Ісус заповідає щось велике й небуденне, злучене із зміною імені Симона на Петра. Як у Старому Завіті сам Бог подав заразом і пояснення нових імен та визначив завдання вложене в нові імена, так і тут, у Новому Завіті, щоб не було ніякого сумніву, Божий Син подає авторитативне пояснення значіння й сили нового імені: назватись Кифою-Петром, себто скелею, — це статись і бути скелею, каменем, основою нової Церкви, нового вибраного народу, нового Божого Ізраіля. Це завдання Петра повніше пояснить Христос дещо пізніше. Тоді Він скаже: "Ти є Петро (скеля), і на цій скелі побудую Церкву мою й пекельні брами не переможуть її" (Мат. 16, 18). Петро буде початком і основою Нового Завіту, як Авраам та Ізраіль були початком і основою Старого Завіту. Тут інвеститура в месіянське-Христове правітцівство, там івеститура в головство Христової Церкви.
3. Що ж означає саме імя Кифа — Петро?
Саме імя "Кифа", як імя людини, зовсім нове й самим Христом придумане для вибраного Апостола. Ніхто в св. Письмі обох Завітів, крім Симона-Петра, не називається тим іменем. Ісус Христос говорив арамайською мовою, а в ній, як і в сирійській, як також і в єврейській "киф" означає: камінь, скеля (порівняй: Єрем. 4, 29). По грецьки те слово переведено так у Старім Завіті (переклад Сімдесяти) як і в Новому Завіті через "петра, петрос". Через уживання грецької мови в апостольських часах, поволі імя "Кифа" заступлено "Петром". Отже, значіння слова "петра" — це те саме, що "кифа". Виходить, що в змісті імені треба шукати його сили, значіння та причини, чому його вжито.
А тепер одне цікаве спостереження: в Старому Завіті Мойсей, Давид і пророки часто самого Бога називають іменем "Скеля-Камінь". в єврейському тексті написано часто: "Скеля моя", "Скеля мого спасения", "Скеля Ізраіля" і т. п., що в грецькому, а за тим і в нашому перекладі читаємо: "Бог мій", "Бог мого спасения", "Бог Ізраіля" (порівняй євр. текст: Второзак. часто в главі 32; 2. Сам. гл. 22 і 23; Псальми: 18, З, 32, 47; 19, 15; 28, 1; і т. д.; Ісаія ЗО, 29; Єзек. 44, 8; Аввак. 1, 12).
Єврейський текст у тих місцях на означення імені Божого вживає слово "Тсур" (Скеля), а тільки один раз, у непевному читанні, вживає слова "Ебен" (Камінь), "Ебен Ізраіля", себто Камінь Ізраіля (Бит. 49, 24). Обидва слова, як "Тсур", так і "Ебен" означають силу, охорону, основу. Отже, "Тсур-Скеля Ізраіля", або "Тсур-Скеля мого спасения" означає, що Бог є сильною опорою, основою Ізраїльського народу чи нашого спасения. Він захорона, Він запорука існування тепер і в майбутньому.
В Новому Завіті св. Письмо, як побачимо нижче, Ісуса Христа також називає "Скелею-петрою", називає його й "Каменем-літос", як також називає Його й "краєугольним Каменем" Церкви (Мт. 21, 42; 1. Петра, 2, 6; 1. Кор. 10, 4). Те саме імя, що його дає св. Письмо Богові в Старому Завіті, дає його і в Новому Завіті Божому Синові, Ісусові Христові. Старозавітній "Тсур" названий "Петрою", а старозавітній "Ебен" названий "Літосом". Той сам Бог Старого й Нового Завітів. Те саме значіння "Тсур" і "Петра", хоч відмінний звук слова, бо у відмінній мові.
І оце Христос, що називається "Скеля", усуває набік людське імя Симона, сина Йони й надає йому Своє Боже імя "Скеля-Камінь". Сам Христос заразом і пояснює значіння нового імені та й підкреслює дві ідеї: Петро буде основою Церкви ("на цій скелі поставлю Церкву мою") й ця основа буде сильна та незнищима, мов скеля ("і пекельні брами не переможуть її"). Отак, Божий Син ділиться з Симоном іменем, чи радше дає йому Своє імя, щоб показати, що дає йому і Свій Божий уряд. Приймає Симона-Петра до найтіснішої злуки з Своєю Божою владою, щоб Симон-Петро був із Його волі такою ж Скелею, якою є Сам Божий Син. Зміна імені тут — це інвеститура Петра в божественну владу й повагу. Тут Христос, неначе вказує пальцем, хто тепер із його волі й поручения буде представником Бога на землі та найбільш автентичним товкмачем Божого обявлення в Христовій Церкві.
Ось так, чудово ясною стає божественність Церкви й то не тільки тому, що вона основана на "краеугольному Камені" — Христі, але й тому, що ЇЇ основою є Петро — "Скеля", бо сам Бог передав йому Своє власне імя, як також передав йому і Свій Божий уряд, чим мов би адоптував його і причислив його до Своєї Божої родини. Бог "Тсур-Скеля" Старого Завіту; Христос "Петра-Скеля" Нового Завіту з волі Отця; Петро — "Скеля-Камінь" Нового Завіту з волі Христа, але і з волі Отця, бо "не тіло і кров відкрили тобі, але Отець мій, що на небесах" (Мат. 16, 16-17). Нікого іншого крім Бога, крім Божого Сина та крім Богом вибраного Петра не називає Св. Письмо "Скелею". Яка чудова Божа гармонія й яке безпереривно чудове Боже обявлення!
Усвідомивши собі велике й повне змісту значіння імені, що його давав Бог, усвідомивши собі й вагу імені "Кифа-Петро" та його значіння і мов би продовження Божого імені "Скеля", можемо вже приступити до пояснення трьох текстів Христових слів сказаних до Симона-Петра.
2. "Ти є скеля, і на цій скелі побудую мою Церкву"
Півтора року після першої зустрічі Симона Петра з Христом, коли Ісус уже мав вибраних 12 Апостолів і великі юрби народу, слухаючи Його науки ходили за Ним, сталось здійснення обітниці, що її Христос дав Симонові, коли казав: "Ти будеш званий Кифа — що означає: Петро (скеля)" (їв. 1, 42).
Ісус із Своїми учнями прийшов у чудові околиці міста Кесарії Филипової. З боку міста видніла ЗО метрова висота, стрімка скеля, а в ній велика печера, з якої випливає одне з найбільших джерел ріки Йордану. На верху скелі стояла святиня в честь імператора Августа, вся з твердого, білого мармору. Учні, втомлені довгою дорогою, поклались спати. Але Ісус усю ніч перевів на довгій, святій молитві. Це вказувало, що Він задумує щось великого зробити, бо перед кожним важнішим ділом — Ісус завжди цілу ніч молився.1) Зранку, коли наблизились до міста, Ісус запитав Своїх учнів: "Що кажуть люди про Сина чоловічого, хто він?" (Мат. 16, 13). Апостоли подали найрізніші думки людей. Люди вважали Христа за воскреслого з мертвих Івана Хрестителя, інші за пророка Ілію, ще інші за пророка Єре-мію. Всі вважали Його чимось великим, навіть предтечею Месії, але що міг би Він бути самим Месією, — про це вони не думали. "А ви, як кажете, хто я?" •— запитав Ісус і про думку самих Апостолів (Мат. 16, 15). Таке питання заскочило Апостолів. Ніколи дотепер не ставив Він їм подібного питання. Чекав півтора року, щоб вони могли добре пізнати його. Але Апостоли мовчали. Вони ще не мали ясної і певної думки про Нього, хоч Ісус у першому запитанні "що кажуть люди про Сина чоловічого" — натякнув на те, ким Він є, бо слово "Син чоловічий" уже в пророка Даниїла (7, 13) означало Месію. Христос уже й покликувався на цю назву і вжив її 78 разів. А все таки, Апостоли ще не розуміли значіння тієї назви. Коли ж усі учні мовчали, тоді Симон визнав за них усіх і за себе: "Ти Месія (по грецьки: Христос) Син Бога живого. І озвавшись Ісус, каже до нього: Блажен єси, Симоне, сину Йонин. Бо не тіло й кров відкрили тобі, а Отець мій, що на небесах" (Мат. 16, 16-17). Не тільки тому названий він блаженним, що визнав ту основну правду новозавітньої віри, але ще більше тому, що знання тієї правди отримав він не від людей, а від самого Отця небесного, і то з усіх Христових учнів він перший одержав. Христос уже раніше задумав призначити Симона до чогось великого і надзвичайного, а Отець небесний тепер потвердив цей задум, наділюючи Симона першого надзвичайним обявленням. Це було знаком для Ісуса, що може вже зачати творити велике й надзвичайне Своє діло, яке буде мати світове значіння для всіх людей і на всю вічність.
"То ж і я кажу тобі: Ти є Петро (скеля), і на цій скелі побудую Церкву мою й ворота пекельні не переможуть її. І тобі дам ключі царства небесного, і що ти звяжеш на землі, буде звязане в небесах; а що ти розвяжеш на землі, буде розвязане на небесах" (Мат. 16, 18-19).
Тут Ісус Христос говорить тільки до самого Симона-Петра, бо відзивається до нього через "ти", "тобі"; ясно підкреслює його імя "Симон Йонин — Петро", щоб не було ніякого сумніву. Спаситель говорить безпосередньо до св. Петра, а не до інших Апостолів чи учнів. Христова Церква має бути збудована на скелі, а не скеля на Церкві; перше підвалина-фундамент, а потім Церква, а не перше Церква, а щойно потім фундамент.
Христос говорив арамайською мовою, отже, до Симона, сина Йони, Він сказав: "Ти є Кифа, і на цій кифі" — "ти є скеля, і на цій скелі" — побудую Церкву мою". Що Христос уживав слово "кифа", а не Петро, можна заключати й із того, що далі Св. Письмо часто називає Петра Кифою.2)
Метафор "будувати Церкву" часто пізніше вживав св. Павло,3) а Христос правдоподібно взяв її із Св. Письма Ст. Завіту, де вибраний нарід часто називається: "дім Ізраіля", "дім Божий"4). Дім Ізраіля — це нарід жидівський, вибраний зпоміж усіх інших народів землі. Церква Христова — це Ізраіль Нового Завіту, вибраний нарід Христа Спасителя.
Симон-Петро має бути скелею, твердим каменем, непорушною основою, на якій Христос обіцює побудувати Свою Церкву. Це перша обітниця дана св. Петрові й тільки йому одному. Основа-фундамент тримає будівлю цілою, одною, суцільною, зберігає її перед розвалом, надає їй силу й тривалість. Ці властивості має одержати Петро-фундамент, щоб на ньому стояв неподільний і до кінця віку тривалий дім нового Ізраіля — Христова Церква, зложена з різних народів, різних рас, характерів і культур. Товариство зберігає суцільну єдність і має силу та значіння тоді, коли голова товариства має авторитет над іншими й усі підчиняються йому, В кожному товаристві може бути тільки один фактичний голова, предсідник, президент чи володар. Якщо верховна влада розділена на більше осіб, то, раніше чи пізніше, в такому товаристві мусить дійти до анархії, боротьби й розвалу. Як же з волі Ісуса Христа св. Петро має бути основою Церкви, зберігати її в єдності та надавати їй сили і тривалосте, то мусить він мати найвищу владу в Церкві, владу рядити, провадити, приказувати, а всі інші, не виключаючи й самих Апостолів, мають так само з волі та приказу Божого, обовязок підчинятись йому, та слухатись його. Таке взаємовідношення між найвищою владою св. Петра та підчиненням йому всіх інших — збереже Церкву в єдності, дасть їй силу та збереже її неподільною до кінця віку.
Петро має бути основою сильною, непорушною, бо це кажуть дальші Христові слова: "І брами пекельні не переможуть її". Брами — в Св. Письмі, — означали твердиню,5) або високими валами обведене місто,6) отже, брами — це велика сила. Пекло-ад, "шеол" — означає мешкання покійників, а в Новому Завіті частіше вживається на означення тюрми караних злочинців,7) ті ж злочинці часто представлені, як царство Божих ворогів.8) Отже слова "і брами пекельні не переможуть ЇЇ" — можемо двояко розуміти: сила смерти не переможе Христової Церкви, отже, вона безсмертна, або сили диявола й темряви (Лук. 22, 53) не переможуть ЇЇ, отже, вона перетриває всі найтяжчі хуртовини. Це друге пояснення виглядає більш правильне.9)
Петро має одержати "ключі царства небесного". Це друга обітниця, що її дав Христос Петрові й тільки йому одному. В старинних часах, як перед Христом, так по Христі, найвищі представники громади передавали ключі від брам міста полководцеві, що завоював їхнє місто. Це означало, що місто піддається завойовникові, а через нього найвищому зверхникові завойовників, якому й передає найвищу владу над усіми громадянами здобутого міста. В біблійному розумінні, той, хто має ключі дому, — не є дверником-слугою, а заві-дателем, що править домом у чийомусь імені, й "від нього залежить уся повага батькового дому" як каже Св. Письмо.10) Ключі завжди означають найвищу владу в руках того, хто їх має: "він відчиняє й ніхто не зачинить, він зачиняє й ніхто не відчинить".")
Петро має одержати власть "вязати й розвязувати", т. є, зобовязувати і звільняти, накладати закони і злагіднювати їхнє примінення залежно від потреб і обставин. Буде це власть не тільки відпускати гріхи, але власть необмежена: "що тільки звяжеш" (по грецьки "го еан"). І ця власть Петра не підлягатиме нікому на землі, бо що тільки звяже він чи розвяже, буде — без усякого іншого одобрения — звязане чи розвязане також і в небі. Це вже третя Христова обітниця дана св. Петрові. Подібну власть дістануть пізніше й усі інші Апостоли разом із Петром (Мт. 18, 18), але їм, Апостолам, не згадає Христос про ключі небесного царства, бо тільки один Петро буде їх мати й тільки він один буде найвищим завідателем Божого дому — Церкви Христової. Отже, власти "вязати й розвязувати", що її дістануть і інші Апостоли, не будуть мати вони без Петра, окремо від Петра чи незалежно від Петра, а тільки разом із ним і в єдності з ним.
Христос, як бачимо, задумує поставити Свою Церкву на Петрі, на твердій скелі, що має зберегти цю
Божу установу обєднаною та витривалою на всі напади сил зла, а щоб такою могла бути Церква зложена з багатьох народів різних рас і відмінних культур, то Христос задумує поставити в ній одного завідателя з ключами найвищої і необмеженої влади, якій мусять підчинятись усі, хто хоче бути в Божій Церкві, щоб так разом зберігати її обєднаною, неподільною та неподоланою. І тому, тільки Церква, що поставлена на Петрі й на ньому стоїть, є Христовою Церквою, а всі інші не можуть бути Христові. Сумнів тут неможливий. Це заключения —■ найпростіший і конечний вислід слів самого Христа Спасителя.
З усього дотепер сказаного видно, що Христос до чогось вищого приготовляв св. Петра, ніж тільки до того, щоб він був "рівний між рівними собі Апостолами."
3. "Симоне, Симоне... ти, навернувшись колись, утверджуй братів твоїх"
Друге місце в св. Євангелії, що говорить про вищу власть св. Петра над іншими Апостолами та над вірними, — це Христові слова сказані до св. Петра на Тай-ній Вечері, в приявності всіх Апостолів. "Симоне, Симоне, ось сатана жадав, щоб вас пересіяти, як пшеницю. Та я молився за тебе, щоб не змаліла віра твоя; і ти, колись, навернувшись, утверджуй братів твоїх" (Лк. 22, 31-32).
В словах: "Ти є Петро..." Господь поставив міцне забороло Своєї Церкви перед нападами "пекельних брам", бо Свою Церкву обіцяв побудувати на скелі, на Кифі-Петрі. Тут Христос Свою власну молитву до Отця небесного ставить охороною тієї Церкви перед хитрощами сатани, перед його намаганням пересіяти, перетрясти, розбити єдність Церкви. Хоч сатана всіх Апостолів "жадав пересіяти як пшеницю", — Божий Син всемогутньою молитвою не за всіх просив Свого Отця, а тільки за одного Петра, щоб він остав завжди такий міцний у вірі, що ця його сила буде кріпити інших Апостолів. Тоді будуть сильні і вони, та вся Церква, коли будуть слухатись її вчителя та йти за його вказівками.
В словах "Ти є Петро..." Ісус говорив про необмежену власть св. Петра: Церква до кінця віку стоятиме на ньому й ніщо не переможе її; ключі Божого царства повірив йому без усяких обмежень часу й місця, бо власть ключів обіцяв дати йому над усіми та й на всі часи. Тут Ісус знову говорить про необмежену власть: як довго сатана буде намагатися "пересівати" учнів Христових "як пшеницю", — себто розєднювати їх лож-ними науками, — так довго, себто аж до кінця віку, Петро буде тим непомильним учителем, що обороняє і зберігає чисту Божу науку та кріпить своїх братів — не силою своїх здібностей чи богатствами своїх чеснот і заслуг, а силою всемогутньої молитви Христа Спасителя.
Як у словах "Ти є Петро...", так і тут Христос виразно відділює Петра від інших Апостолів. Сатана намагатиметься "пересіяти вас", але для оборони "вас", я молився "за тебе", "за тебе, Симоне", за "твою віру", і "ти", навернувшись колись, утверджуй інших, "братів твоїх". Христові слова були й осторогою для Петра, що цієї ночі він тричі відречеться свого Вчителя. Петро перечив це й запевняв Ісуса, що він "і на смерть піде" за Нього. Але сталось так, як Христос заповів. Два учні заломились і впали: Юда та Петро. Юда зрадив Христа й не навернувся; він повісився в одчаї. Петро ж вирікся Христа, вирікся аж тричі й під клятвою, але не зрадив'Учителя, не втратив і не заперечив віри в Христа, а тільки не мав відваги визнати її при всіх. Але відразу ж він і розкаявся та зачав гірко плакати. Петро — єдиний, що впав і "навернувся". Це було те навернення, після якого мав він "утверджувати братів своїх" у вірі. Христос допустив той упадок Петра для його власного добра, щоб він не надто довіряв собі та й не виносив себе над інших, бо "більший між вами — нехай буде найменший, і хто старший, нехай буде як слуга" (Лук. 22, 26). Але Христос подбав і за його навернення, для добра всієї Церкви, щоб він, навчившись недовіряти своїм силам та здавшись виключно тільки на силу Божої ласки, — міг утверджувати своїх братів.
Брати св. Петра, це Апостоли Христові. Але Петро є єдиною основою, скелею, він є єдиним ключником, він і єдиний вибраний на те, щоб утверджувати всіх інших. І, як скеля-основа має перетривати всі бурі сил диявола, як ключних Божого царства має діяти так довго, як довго треба буде "вязати й розвязувати на землі", так і нове завдання Петра — утверджувати братів — має тривати аж до кінця віку, бо аж до кінця віку сатана буде намагатись "пересівати" учнів Христових, і аж до кінця віку вони потребуватимуть когось, хто піддержував би їх у вірі. За це й молився Христос, і молився молитвою, яку завжди вислухував небесний Отець: "Отче, ... Я знаю, що Ти завжди вислухуєш мене" (їв. 11, 41-42).
Слова Христові сказані до св. Петра в один із найбільш святочних моментів у житті Спасителя, бо сказані при прощанні з Апостолами на Тайній Вечері, перед відходом на смерть — не могли бути сказані отак на вітер і остатись без усякого значіння. Вони мали значіння не тільки на час, коли жив Христос чи Апостоли. Бо якщо сатана відважився спокушувати самого Божого Сина і Його "пересівати" та зводити на блудні дороги (Мат. З, 3-10), якщо він, по словам Христа, "жадає, щоб пересіяти Апостолів, як пшеницю", то тим більше відважиться й буде спокушувати вірних Христової Церкви. Якщо сатана захитав віру Апостолів у часі страстей і смерти їхнього Учителя (Лук. 24, 14-21), то певно, і ще більше, намагатиметься захитати та підірвати віру в тих, що пізніше прийдуть до Христа і його Церкви. Якщо Христос запевнив Апостолів поміччю і покріпленням, тих Апостолів, які власними очима бачили Ісуса і його чуда, то чи міг Ісус відмовити того покріплення й помочі простим вірним, які ніколи не будуть його бачити людськими очима, які ніколи не побачать його чудес, тих доказів його Божого Синівства та правдивости Його віри? Отже, як довго існуватиме Христова Церква, так довго Петро буде кріпити своїх братів у вірі. Христос, як бачимо, не тільки задумує тут поставити св. Петра найвищим учителем у Своїй Церкві, але вже й дає йому поручения виконувати той уряд після свого навернення. Пізніше Христос ще торжественніше затвердить св. Петра на тому вчительському уряді, щоб Божа Церква знала, в кого має шукати розвязки в сумнівах і покріплення в боротьбі за віру, коли вже не стане Божественного Вчителя. І тому, тільки Церква, що має один найвищий і непомильний учительський уряд, — поставлений Христом Спасителем, — є Христовою Церквою, а всі інші не можуть бути Христові. І тут не може мати місце ніякий сумнів, якщо не хочемо твердити, що Христос говорив до св. Петра без усякої думки і без жадних намірів. Як же ж говорив Він поважно і якщо кожне Його слово має високе й Боже значіння, то з того всього тут сказаного знову виходить, що з волі Христа Спасителя св. Петро мав бути і є чимось більшим і вищим, ніж тільки "рівний між рівними собі Апостолами".
4. "Паси вівці мої... паси ягнята мої"
Третє місце в св. Євангелії, що говорить про вищість св. Петра за інших Апостолів та про його пер-шенство влади в Христовій Церкві, це Христові слова, якими Він звернувся до св. Петра по Свойому воскре-сенні.
Було це над Тиверіядським озером. Уже минулись тяжкі й понурі дні Христових страстей і пониження, які в основах потрясли та захитали віру Апостолів. Учитель уже явився побожним жінкам, явився св. Петрові, явився потім кілька разів і всім разом зібраним Апостолам і все це відновило та скріпило їхню віру. І оце ранком явився Ісус на березі, коли Апостоли ловили рибу в Тиверіядському озері. Вони не впізнали, що це Ісус, щойно дівственник Іван пізнав його й сказав Петрові: "Це Господь! Симон же Петро, як почув, що це Господь, накинув на себе одежину, — бо був нагий, — та й кинувся в море. А коли ж поснідали, каже до Симона Петра Ісус: Симоне йонин, чи любиш мене більше, ніж ці? Той каже йому: так, Господи, ти знаєш, що люблю Тебе. Промовляє йому (Ісус): паси ягнята мої (боске та арнія му). І говорить йому Він удруге: Симоне Йонин, чи любиш мене? Той каже йому: так, Господи, ти знаєш, що люблю тебе. Промовляє йому (Ісус): паси вівці мої (поймайне та пробата му). Утретє Він каже йому: Симоне, сину Йонин, чи любиш мене? Засмутився Петро, що спитав його втретє, чи любиш мене, і він каже: Господи, ти все знаєш, ти знаєш, що люблю тебе. Каже йому Ісус: паси вівці мої (боске та пробата му)" (їв. 21, 7-17).
В тих словах найвиразніше означена найвища влада св. Петра. Раніше І. Христос тільки обіцяв передати її Петрові, тепер же, коли вже має відійти з землі до Свого Отця небесного, передає йому ту владу, щоб стадо Христове не осталося без пастиря, Церква щоб не осталася без голови й керівника.
Ісус Сам називав Себе "Добрим Пастирем" (їв. 10, 2, 14), а тих, що з вірою приходили до Нього, називав Він "стадом Своїм" (Лук. 12, 32). І оце Своє стадо передає тепер Ісус Христос Петрові. Трикратно запитує Він Петра: "чи любиш мене, чи любиш мене більше, ніж ці", щоб показати й підкреслити, що йому й дасть більше, ніж іншим. Трикратно запитував Ісус Петра, щоб цей мав нагоду направити трикратне заперечення та ще й перевищити його. Засмутився Петро, коли Ісус пригадав йому трикратне його падіння, але не змарнував нагоди трикратньо запевнити свого Вчителя, що хоч і велике було його падіння, але тепер іще більша є його любов та відданість Ісусові.
Назвою "стада, отари" Св. Письмо не раз означувало вибраний нарід'2) та й сам Ісус учнів Своїх називав "вівцями Своїми",13) що є "отарою його". Крім овець і ягнят нікого іншого нема в Христовому стаді.
Святі Отці говорять, що вівці — це досконалі, ягнята ж — недосконалі; вівці — це єпископи й священики в Христовій Церкві, ягнята ж — це вірні. Усі вони, так Апостоли, як і майбутні єпископи, священики та вірні, — віддані тепер під опіку нового пастиря-Петра. І Апостолів називав Христос Своїм "стадом" (Лук. 12, 32). Два рази поручає Ісус Петрові "паси вівці мої" (ти будь найвищим пастирем Апостолів моєї єрархії), а тільки один раз каже йому "паси ягнята мої" (вірних моїх), мов би вказуючи на те, що вірними будуть рядити Апостоли, єпископи і священики. Петро має бути найвищий і над пастирями і над ягнятами.
Добрий Пастир — Ісус — поставив Петра замість Себе пастирем усього Свого стада. Добрий Пастир уже положив Своє життя за Свої овечки. Тепер віддає їх усіх, без виїмку, — і овець, і ягнят, — дбайливості Петра й зараз додає, що доля Петра-Пастиря —- буде така сама, як доля Ісуса-Пастиря. І Петра колись звя-жуть та поведуть на хресну смерть; він піднесе свої руки на розпяття й віддасть своє життя за Христа та за Його вибране стадо, за Церкву.
Вівці і ягнята, що їх дістає Петро, це не його, а Христові. "Паси вівці мої... паси ягнята мої", — каже Христос. Петро не буде абсолютним і незалежним паном і власником тієї отари, а тільки завідателем в імені Христа, як буде завідателем і ключів Божого царства, як буде також і вчителем віри не від себе, а від Бога, від обявлення Отця (Мат. 16, 17), від просвічення Св. Духа, що дасть йому "розуміти Писання" (Лук. 24, 45), та від Божого Сина, що молиться до небесного Отця всесильною молитвою, "щоб не змаліла віра" Петрова та шоб він, ведений силою Божою, міг "утверджувати братів своїх" (Лук. 22, 32). Отже, як не сам від себе, не з власної волі, а з Божої постанови й Божої волі Петро став скелею-основою Церкви та ключником-за-відателем Божого царства, так і тепер не з власної, а з Божої волі та Божої постанови стається він єдиним найвищим пастирем, наступником Доброго Пастиря-Христа, що має пасти овець і ягнят Христової отари по всі часи, до кінця віку.
Христові слова "паси ягнята мої" Св. Письмо в грецькій мові віддає через "боскб та арнія му". Це "боске" частіше значить: годувати, кормити, живити.. Якже говорить про вівці, то Св. Письмо вживає вже не "боске", а нове дієслово: "поймайне та пробата му", а це "поймайне", як у Св. Письмі, так і в старин-ній світській літературі, означає: рядити, кермувати, провадити, володіти.14) Так говорить Св. Письмо про царя Давида: "І сказав Господь до тебе: ти пастимеш (поймайнейс) нарід мій Ізраіля і ти будеш вождем народу мого Ізраіля" (2. Царів, 5, 2). Так само й Єван-гелист Матей повторює слова пророка Михея (5, 2): "І ти, Вифлееме, Юдина земле, нічим не менший єси між вождями Юди: бо з тебе вийде вождь, що стане пастирем — (("іже упасет" — поймайней) мого народу Ізраїля" (Мат. 2, 6). І св. Павло казав до старшин церковних, що прибули до нього з Єфесу: "Тим досте-рігайте себе і все стадо, в якому вас Дух святий настановив єпископам, щоб пасти ("поймайнейн") Церкву Божу" (Діян. 20, 28). І старинні письменники та історики, як Гомер, Геродот і інші, князів, королів і вождів — Агамемнона, Менелая, Ахіля, Гектора й інших, називають "пастирями" — "пойменес лаон".15)
У тих словах "паси вівці мої, паси ягнята мої" — є все, що належить до уряду доброго пастиря: вести овець на добру пашу, берегти від злої, привертати до отари тих, що заблудили, карати впертих, відлучувати заражених, боронити перед хижими вовками. Примі-нюючи все це до розумних овець і ягнят Христової отари, себто до людей, це значить, що Христос передав Петрові найвищий пастирський уряд, що має в собі власть навчальну, законодатну та судейську - каральну. Ввесь той уряд і всі ті власті виконував дотепер сам Найвищий Пастир-Христос, але Він уже має відійти до Свого небесного Отця й тому на Своє місце ставить Петра, як Свого заступника, верховного пастиря, князя, найвищу владу в Своїй Церкві. Це й називаємо першенством влади св. Петра.
Дуже гарно зрозумів це французький модерніст і раціоналіст Лоазі, коли, проаналізувавши всі три тексти Христових слів про св. Петра, написав: "Немов бажаючи віддячитись за любов, ...Ісус каже Петрові: Паси вівці мої. Апостол дістає власть рядити християнською отарою замість Ісуса... Роблячи Симона Своїм намісником, ...Ісус затверджує князя Апостолів у його приматі, чи краще сказати, Він одягає його в гідність примату... Так щодо змісту, як і щодо форми та й щодо характеристичного ужитку імені "Симона", — цей уступ паралельний до "Ти є Петро" та й до "Утверджуй братів твоїх". Це три відгомони того самого початку, однаково вірні щодо своєї істоти..." Розбираючи Христові слова про "вівці й ягнята", Лоазі пише: "Чи візьмемо ті слова кожне окремо, чи разом, — завсіди означають вони цілість християнської отари; однак, відмінність слів доказує, що нема виїмку, що всі вірні, яке б не було їхнє становище в спільноті, є віддані під опіку Петра. За час усього діялогу — явно виступає ідея гідности, що її Христос накладає на Свого Апостола."16)
Як бачимо, словами "паси вівці мої, паси ягнята мої" — Христос поставив Петра Своїм намісником у пастирському уряді і поставив його в приявності інших Апостолів, щоб ніхто з них не мав сумніву, хто має верховодити над апостольською громадою та над учнями й вірними, коли Христа вже не стане на землі. Тому, тільки Церква, що має одного найвищого пастиря, учителя, суддю, і Божим повіренням наділеного зверхни-ка, — є Христовою Церквою, а всі інші Церкви, що того найвищого пастиря і зверхника не мають, — не можуть бути Христовими Церквами. Наше заключения зовсім просте, природне й незаперечне, бо це конечний вислід найясніших слів самого Христа Спасителя.
І знову бачимо, що св. Петро, з божественної волі самого воплоченого Бога — стався чимось вищим у Христовому царстві, в Церкві Божій, ніж тільки "рівним між рівними собі Апостолами".
5. Значення Христових слів
Христові слова сказані до св. Петра, вже від першої зустрічі з ним, не були пустою фразою, без жадного значіння. Це показував увесь час і сам Спаситель, їхнє значіння розумів і св. Петро, і святі Апостоли розуміли їх належно, як це показує Св. Письмо Нового Завіту.
Христос від самих початків прибрання Симона-Петра до апостольства, виявляв особливішу Свою близькість до нього та Свою дбайливість — виховати Собі його на Свого наслідника.
Ми бачимо, як Христос із Петрового човна проповідує, Петрові дає чудесну ловлю риб і каже, що зробить його "ловцем людей" (Лк. 5, 1). Дім Петра робить Ісус Своїм домом (Мт. 8, 14; Лк. 4, 38). Там уздо-ровлює тещу Петра (Мт. 8, 15). До того дому приходять урядовці за податком і питають, чи Христос заплатить. Христос каже Петрові йти зловити рибу й заплатити цей податок тільки за них обох разом (Мт. 17, 24). Ось, так виявляє Христос тісну, неначе родинну злуку з Петром. Петра кличе прийти до Нього по воді (Мт. 14, 29). Петра бере всюди з Собою, і до най-тайніших подій, напр. воскресения доньки Яіра (Мр. 5, 37), переображення (Мт. 17, 1), конання в Оливному Городі (Мт. 26, 37). Петра посилає приготовити пасхальну вечерю (Лк. 22, 8). Петрові першому миє ноги (їв. 13, 6). Петра найчастіше напоминає, остерігає, картає, повчає, робить відповідальним за інших (Мт. 26, 40; Мр. 8, 33). Коли ж Петро впав і відрікся свого Вчителя, тоді Ісус не відкинув його від Себе, але, так, як заповів, далі затримав його першим між Апостолами. Ось, як лише ангели зявились побожним жінкам і звістили їм Христове воскресения, то зразу ж кажуть їм повідомити про це Апостолів і Петра (Мр. 16, 7), вказуючи тим, що Петро між Апостолами найважніший. Йому першому зпоміж Апостолів явився воскреслий Спаситель. Апостоли приймають те обявлення, як до-статочний і рішаючий доказ правди воскресения, бо кажуть: "воістину воскрес Господь і явився Симонові" (Лк. 24, 35).
Божественний Спаситель виразно і прилюдно від-різнював Петра від інших Апостолів та й не тільки словами, але й усім Своїм відношенням до нього показував, що Петра хоче мати вищим і робить його вищим за інших Апостолів. Думка, що Христос був проти всякого першенства — зовсім мильна й викривлена. Христос був проти "першенства чести", проти тих, що шукали й любили "перші місця на обідах і перші сідання у божницях" (Мт. 23, 6), або проти тих, що бажали почесних і вищих місць у Христовому царстві (Мт. 20, 21), яке то царство вони розуміли, як земне царство жидів і панування над іншими народами. Таке вивищування й таке "першенство чести" — не має місця в Божому царстві. Але й рівности Господь ніколи не вчив, він виділив Апостолів зпоміж інших учнів, які слухали Його наук і йшли за Ним; зпоміж тих Апостолів вибрав Собі трьох довіреніших — Петра, Івана та Якова, — яких частіше брав із Собою; а й зпоміж тих трьох довіреніших вибрав одного — Петра, не на вищість чести, а на вищість обовязку і влади та відповідальности. Згідно з Христовою наукою — нема рівности між людьми, ні на цьому (Мт. 26, 11; Лук. 14, 13), ні на тому світі (Мт. 5, 1; Лк. 1, и5). В Христовому царстві існує і "вищий", і "перший" (Мр. 10, 43-44), тільки ж такий повинен бути покірний і слуга всім (Лк. 22, 27; їв. 13, 13-17) по приказу Христа Спасителя (Мр. 10, 45), який певно не був рівня Апостолам.
Так проявляв Ісус Христос Свою думку і плани про Апостола Петра.
Петро ж сам, мов би відчував на собі вишкільну руку й особливішу увагу свого Вчителя до себе, бо оце він майже завжди говорить в імені всіх Апостолів, запитує Христа, відповідає Йому і за себе, і за інших (Мт. 15, 15; Мр. 8, 29; Лк. 9, 20; їв. 6, 68). Петро настільки свідомий свого відзначення, що навіть почав бути певний себе і зачав сперечатися з самим Христом: "хоча б і всі згіршилися тобою, я ніколи не згіршуся" (Мт. 26, 33; Мр. 14, 29; Лк. 22, 33).
Головно після Христового Вознесения, коли невеличка громада Христової Церкви була відказана на його піклування, Петро свідомо зачав виступати вже так, як голова тієї громади та найвищий наставник Церкви і ніодин із Апостолів, які чейже знали волю й бажання свого Вчителя, не противився тому й не протестував. Ось, ще перед Зісланням Св. Духа Петро переводить вибір нового Апостола Матія на місце відпалого Юди (Діянія Ап. 1, 15-22) і при тому пояснює пророцтва (1, 16-21). В день зіслання Св. Духа, він, — бідний рибак, що ніколи прилюдно не промовляв, — перший виступає прилюдно з голосною проповіддю, пояснює пророцтва, говорить про земне життя Божого Сина, осуджує злодіяння і народу, і влади, так римської, як і жидівської, а робить це в приявності всіх інших Апостолів (2, 14-36). Перший він закликає жидів каятись і хреститись та заявляє, що Божі обітниці — дані для всіх народів (2, 38-39). Перший він приймає до Церкви тих, що наверталися (2, 37-41). Перший він доконує чудесного уздоровлення (3, 4-7) і хоч там є найбільш улюблений учень Христа — св. Іван, все ж таки Петро і говорить, і діє сам один. Перший він навчає в храмі і проголошує догматичні істини (3, 12, 26). Перший він відповідає перед жидівським Синедріоном, і відповідає за всіх Апостолів (4, 8-13). Перший він стає оруддям Божого суду над Ананієм і Сафірою (5, 3-10) та зачинає виконувати судейську власть. Перший він вибраний Богом, щоб благовіствувати Євангелію Христа між поганами (гл. 10) і підчас його проповіді перший раз зійшов Св. Дух на поган (10, 44). Він перший обявляє Божу волю, щоб і поган приймати до Церкви (гл. 11); перший на Єрусалимському Соборі визначує істинне навчання про те, що погани, навертаючись до Христової віри, не мусять триматись юдейських законів (15, 7, 10-12). І нарід має Петра за першого, бо за нього вся Церква гаряче молиться (12, 5). Першим уважає його й Ірод-Аґрипа, бо кидає його до тюрми, щоб жидам угодити (12, 4-5).
Самі ж Апостоли не менше ясно виявляли свою пошану до св. Петра та визнавали його старшинство над собою. Петро майже на кожному кроці виступав, як речник Апостолів, а вони не противились тому. Коли і сперечались не раз між собою про те, "хто буде першим" (Мт. 18, 1), то тоді, як каже св. Іван Золото-устий, "тільки щось людського діяло в них, вони соромились виявити свою пристрасть, на яку нездужали..., і тому неозначено запитували, "хто буде вищий".17) Але ця їхня людська слабість поступно маліла і, напр., св. Іван оповідає про себе, як то він чекав при гробі Спасителя, щоб Петра впустити першого (їв. 20, 8), а також пише, як то Петро тільки згадав, що йде ловити рибу, то зараз шістьох інших заявило: "ідемо й ми з тобою" (їв. 21, 2).
Тому пізніше, коли Апостоли вже не мали ніяких сумнівів про затверджену Спасителем вищість св. Петра над ними, — св. Євангелисти, подаючи список Христових Апостолів, завжди на першому місці ставлять Петра. В Євангеліях і Діяніях Апостолів імя Петра згадується на першому місці 26 разів. Св. Матей ще й підкреслює: "Перший Симон, що зветься Петро" (Мт. 10, 2). Проте, Петро не був перший ні покликанням, бо першим покликаним до апостольства був св. Андрій (їв. 1, 40); не був він перший ні своїми здібностями чи чеснотою, бо в тому безперечно перевищав його св. Іван Дівственник, котрий аж на верх Голготи пішов за своїм Учителем тоді, коли Петро вирікся Христа, але св. Євангелист називає Петра першим. Отже, є він перший своєю найвищою властю, повагою, наділений Божим правом і обовязком головувати над іншими.
До того, імя св. Петра аж 190 разів згадується в Св. Письмі, в самих тільки Євангеліях воно приходить 114 разів, а імя найбільш улюбленого учня Христового — св. Івана Дівственника, — згадується тільки 27 разів.
Про цю науку Св. Письма та віру первісної Церкви в першенство св. Петра навіть по сьогодні ясно свідчать самі богослужбові книги православної Церкви. Бо оце в найдавніших богослужбових книгах сьогоднішньої греко-московської Церкви знаходимо аж 40 різних титулів і назв, що по сьогодні підкреслюють перед православними давнє визнання першенства св. Петра на Сході. В Минеї на місяць червень, Київського видання, ст. 219, та в Минеї на місяць червень Московського видання ст. 240 — св. Петро названий: Основою Апостолів, Верховною основою Апостолів, Перший із Апостолів, Наставник Апостолів, Предсідник Апостолів, Старший у хорі учнів, Владичний пастир усіх Апостолів, Вождь Апостолів, Камінь непостидний, Основа віри, Основа Церкви, Основа догматів непорушна, Божественний верховник, Первопрестольник Церкви, Пер-воверховний, Богословів начальник, Христовий пастир, Ключар небесного царства, і т. п. Усе те, що православні сьогодні заперечують.
Св. Письмо, як бачимо, недвозначно виказує, що Христос не тільки поставив св. Петра найвищим головою в Своїй Церкві, в характері завідателя і Свого повноправного намісника, але і св. Петро, свідомий того, поводився, як голова і зверхник, і таким признавали його всі інші Апостоли. З того бачимо, яким натягненим і неприродним є твердження сьогоднішніх незєдинених православних, що, мовляв, Петро був тільки "рівний між рівними собі Апостолами".
6. Св. Петро живий у своїх наслідниках
Із вищеподаних текстів Св. Письма ми дійшли до заключения, що Христос Спаситель, перед Своїм відходом до Вітця, поставив св. Петра Своїм видимим намісником на землі. Аджеж Він — "камінь, що стався головою вугла" (Мт. 21, 42), поставив Петра "скелею", на якій побудував Свою Церкву. Він, що має владу ключів (Апок. 1, 18; 3, 7), — передав ті ключі св. Петрові. Він, — "Добрий Пастир" (їв. 10, 14) і "пастире-начальник" (1. Петр. 5, 4) — поставив Петра новим пастирем Своєї отари.
Але Христова Церква має перетривати всі напади "пекельних брам", вона, до кінця віку, має остатися непорушна на скелі св. Петра; Петро має ключі небесного царства на всі віки, він має "вязати й розвязу-вати" так довго, як довго існуватиме Церква, що її Христос на ньому поставив; Петро має "утверджувати братів своїх" так довго, як довго небезпеки загрожуватимуть їхній вірі; Петро має "пасти вівці і ягнята" Христової отари так довго, як довго ця отара буде жити; вкінці, Христос сказав св. Петрові й усім іншим Апостолам: "Оце я з вами по всі дні до кінця віку" (Мат. 28, 20). Як інші Апостоли, так і св. Петро — давно вже помер. Де ж є тепер скеля Христової Церкви, де є ключар Божого царства, де є той, що має кріпити братів, де пастир Христової отари? І оце розумово доходимо до догматичного заключения про першен-ство єпископів Риму, що є живими і простолінійними наслідниками св. Петра на римській катедрі.
Як католики, так і православні признають, що Христос аж до кінця віку позістанеться з Апостолами та їхніми наслідниками — єпископами, помагаючи їм Своєю благодаттю виконувати їхній апостольський уряд. Якщо Христос до кінця віку позістанеться з Своїми Апостолами та їхніми наслідниками, які одержали тільки підрядну та Петрові підчинену власть, то чи не позістанеться Він також і з Петром та його наслідниками у виконуванні їхньої верховної власти? Чи по-зісталися Апостоли без Петра, наслідники Апостолів без наслідників св. Петра, Церква — без фундаменту, Боже царство — без ключаря, биті бурями — без того, хто кріпив би їх, отара Христових овець і ягнят — без пастиря і провідника? Осталася громада Апостолів без голови, армія — без головного командувача, корабель Христової Церкви — без керманича, всесвітня організація — без предсідника, Ці думки вбиваються в голову кожному, хай і неграмотному, й вони шукають відповіди, яка задоволила б і вспокоїла б їх. І цю відповідь дає їм вглиблення до літери й духа Св. Письма.
Божественний Спаситель установив Петра скелею-основою Своєї Церкви. Якщо, по його словам, ця Церква мае існувати аж до кінця віку, то до кінця віку мусить існувати й основа-скеля тієї Церкви, то є — св. Петро. Але ж Петро вмер уже давно й далі він уже не є основою Божої Церкви. Тому, або Христос помилився, або та основа Христової Церкви — Петро — існує по сьогодні й існуватиме до кінця віку. Але ж Христос певно не помилився, й певно не обманув. Отже, десь мусить бути той фундамент, на якому стоятиме Христова Церква до кінця віку. А тим фундаментом-скелею, як учить священне Передання, — є наслідник св. Петра, єпископ Риму.
Тривалого існування тієї скелі-основи вимагає й ціль, для якої та основа була покладена. Дім будуємо на сильних і глибоких основах, щоб дощі й бурі не змили його та не перевернули. Як довго міцно лежать тверді основи, так довго дім тримається цупко. Скельну основу — Петра —- поставив Христос на те, щоб та Церква могла перетривати всі й найтяжчі удари пекельних брам, остатися міцною, обєднаною, нероабитою та нероздробленою. Христос і запевнив, що його Церкви "ані пекельні брами не переможуть". Якщо така тверда й непорушна основа була потрібна Церкві в перших її початках, коли вірних було мало, — а й ті були перейняті Божим Духом, слухали Божих наук та власними очима оглядали силу Божих чудес, — то такої твердої і обєднувальної основи ще більше треба сьогодні, коли до Христової Церкви, розсіяної по всьому світу, належать найрізніші народи всяких рас і культур, народи, які не бачили Христа, ні його чудес, ні не мають таких дарів Св. Духа, як Апостоли й перші їхні вірні, а до того, з усіх сторін напирають на них пекельні брами — сили зла й фальшивих наук, які намагаються розбити єдність Церкви. Аджеж Христос не міг відмовити немічним того, що дав сильним і святим. І, як побачимо нижче, священне Передання, діяння вселенських Соборів та вся історія вселенської Церкви — тією твердою основою віри та найвищою силою, що обєд-нує і в єдності зберігає всіх вірних Христової Церкви, — вважали наслідників св. Петра, єпископів Риму. Отже, або Христос помилився й помилилась уся вселенська Церква первісних віків, або й по сьогодні існує тверда та непорушна основа Церкви — Петро, живий у наслідниках своїх, єпископах Риму, які і зберігають вірних Христової Церкви в непорушній єдності перед силою пекельних брам.
Моральне тіло, — напр., товариство, держава, — так довго є одним і тим самим товариством чи державою, як довго триває в ньому один і той сам устрій, одна й та сама форма правління. Держава є монархією, якщо головою там є цар чи король. Однак, якщо та сама держава має вже не царя, але президента, то вона вже сталась републикою, отже, вже іншою державою, хоч може й у давніших, незмінених своїх границях. Якщо тільки сам Петро був головою Церкви, то з його смертю Церква вже перестала б бути Христовою Церквою. Але ж, по словам Ісуса Христа, вона має існувати аж до кінця віку, одна й та сама, незмінна, поставлена на камені св. Петра. Тому, якщо Церква до кінця світу має бути Церквою Христовою та якщо до кінця світу має вона бути тією самою й незмінною, то до кінця світу мусить існувати і скеля — Петро, в наслідниках своїх, єпископах Риму.
Христос поручив Петрові "паси вівці мої, паси ягнята мої". Ті вівці і ягнята — Апостоли й вірні, — жили в час Ісуса Христа. Але живуть вони і сьогодні та й житимуть до кінця віку. Тому це аж до кінця віку св. Петро має пасти отару Христових овець та ягнят. Але ж особисто не може він пасти, провадити, завертати, карати, відлучувати овець чи ягнят тієї отари аж до кінця віку, бо він помер іще в першому віці християнства. Тому, або Христос помилився, даючи Петрові таке довічне поручения, або мусить хтось бути тим повсякчасним пастирем Христової отари, що пасе вибраних Божих овець і ягнят по сьогодні та пастиме їх аж до кінця віку. Хто б він не був і де б він не був, мусить він десь бути, якщо не хочемо сказати, що Христос поплутався в Своїх пророцтвах, поручениях чи приказах та якщо не хочемо визнати, що Христова Церква загинула із смертю св. Петра і сьогодні вже її нема. Але й тут знову священне Передання, діяння Вселенських Соборів і вся історія первісної вселенської Церкви вказують нам на старинне місто Рим та на єпископів катедри св. Петра в Римі, як на тих, що пасли Христову отару вірних вселенської Церкви за час первісних віків християнства, пасуть її сьогодні та й певно пастимуть аж до кінця віків. Вони є дальшими зернами й атомами непорушної скелі св. Петра, вони є повсякчасними ключарями-завідателями Божого царства на землі, вони є й довічними, безсмертними пастирями Христової отари, яка, по словам Спасителя, буде жити, рости й пастися аж до кінця віку.
Якщо Христос не міг помилитися, якщо не помилялась Христова Церква цілих девять віків, то не помиляється вона й сьогодні, коли в наслідниках св. Петра, єпископах Риму, бачить і визнає живого Петра, основу Церкви, ключників Божого царства, вчителів Христової істини та єдиних найвищ*их пастирів Христової отари. Тому, тільки Церква з таким незмінним визнанням — є правдивою Церквою Христа Спасителя, а всі інші Церкви, що того визнання не мають, не можуть бути Христові.
Так учить Євангелія Ісуса Христа, так говорить і ведений простою людською логікою та сяйвом Божого обявлення освічений людський розум. Як побачимо в наступних розділах, так вірила вся первісна православна Церква, так визнавали і вселенські Собори аж до Х-ХІ-их віків християнства. Тільки від ХІ-го віку православний Схід зачав заводити відмінну й нову науку так про св. Петра, як ііце більше про єпископів Риму.
1) Заки почав Свою прилюдну діяльність, Ісус молився 40 днів і 40 ночей (Мт. 4, 2; Мр. 1, 13; Лк. 4, 2). Цілу ніч молився перед вибором Апостолів (Лк. 6, 12), перед творенням більших чудес і перед новим проповідуванням (Мт. 14, 23), перед Преображенням (Лк. 9, 28), перед Своїми страстями (Мт. 26, 39-44; Мр. 14, 35-39; Лк. 22, 41-45).
2) І. Кор. 1, 12; 2, 22; 9, 5; 15, 5; Галат. 1, 18; 2, 9; 11, 14.
3) І. Кор. З, 9-17; Єфес. 2, 19-22, і т.д.
4) Пс. 113, 9, 12; Присл. 2, 12; І. Царств 2, 33, 35; Єзек.18, 31, 33.
5) Бит. 21, 17; 24, ЄО; Пс. 9, 13.
6) Бит. 22, 17. Второзак. 5, 14; Пс. 87, 2.
7) Лк. 8, 31; 16, 22-24; Мт. 25, 41; Апок. 1, 18; 20, 13.
8) 1. Метр. 5, 8; Апок. 9, 1; 12, 7.
9) Simon-Dorado, Praelectiones Biblicae, v. I, 667-675.
10) Ісаія 22, 22-24; Апок. З, 7.
11) Апок. З, 7; 1, 18; Лук. 11, 52.
12) Пс. 74, 1; Єрем. 10, 21; 13, 17; 23, 1; Єзек. 34, 4, 6, 8;.Мих. 7, 14; Зах. 10, 3.
13) Мт. 9, 36; 10, 6; їв. 10, 1.
15) Zapelena Т., De Ecclesia Christi, Romae, 1946, v. I. 225. і») Zapelena Т., De Eccl. Christi, I. 226.
16) Loisy, Les evangiles synoptiques, 1907, p. 939.
17) Бесіди на Єванг. от Матея, Москва, 1864. т. VII. ст. 594-596.
о. Севастіян С. Сабол, ЧСВВ,
"Католицтво і Православіє"
ВИДАВНИЦТВО "СЛОВО ДОБРОГО ПАСТИРЯ'
НЬЮ ЙОРК — 1955
