Святе Письмо та загальна наука священного Пере-дання Церкви, як у інших питаннях віри, так у справі першенства римських архиєреїв, — мають найбільше значіння і в православних, і в католиків. Але, як бачимо, сьогоднішні православні далеко не так пояснюють тексти Св. Письма про св. Петра, як це робила первісна істинно православна Церква на Сході; а з священного Передання Церкви вибирають тільки одробини, потрібні їм до заперечення папства, заплющуючи очі та затикаючи вуха на всю повінь величньої та голосної науки первісних віків християнського Сходу про пер-шенство наслідників св. Петра, єпископів Риму.
Все ж таки крім Св. Письма на науки св. Отців і Вчителів Церкви є ще одне джерело, з якого так православні, як і католики, черпають пізнання первісної віри вселенської Церкви. Є це вселенські Собори, що також, у деякій мірі, належать до священного Передання. Саме на ті Собори найбільше покликуються сьогоднішні православні і уважають їх найсильнішою своєю зброєю проти першенства єпископів Риму. Бо, з одної сторони, вселенські Собори фактично не винесли жадної догматичної ухвали в справі першенства влади римських первосвящеників над усією Церквою, а, з другої сторони, сьогоднішні православні йдуть іще дальше і твердять, що "вселенські Собори ніколи не визнавали папського примату".1) Тому, чи не найбільш цікавим буде приглянутися саме тим вселенським Соборам і в їхній науці та в цілих діяннях шукати відпо-віди на питання: як відносилися вселенські Собори до першенства правної влади римських папів над усією вселенською Церквою?
1. Собори — як орган учительського уряду Церкви
Єпископи Христової Церкви, з волі самого Христа Спасителя, є наслідниками св. Апостолів. Апостоли ж дістали поручения і власть навчати всі народи і навчатимуть вони аж до кінця світу. "Мені дана всяка власть на небі й на землі, - казав І. Христос; Ідіть же, навчайте всі народи, хрестячи їх во імя Отця, і Сина, і Святого Духа, навчаючи їх зберігати все, що я заповідав вам. І ось я з вами по всі дні до кінця віку" (Мат. 28, 18-20). Апостоли повмирали, але осталися їхні наслід-иики-єнискоии, що далі навчають усі народи і з ними, аж до кінця віку, буде Христос. Тимто Апостоли та їхні наслідники-єпископи одержали поручения проповідувати науку Ісуса Христа, себто, виконувати учительський уряд у Церкві. Цей учительський уряд Апостолів і їхніх наслідників-єпископів, — є непомильною установою Божого походження.
З другої сторони, непомильний учительський уряд у Церкві не є необмежений. Обмежений він уже тим, що має проповідувати тільки науку віри й моралі й тільки в цім він непомильний. Обмежений він також і тим, що самі непомильні Апостоли були підчинені одному з поміж них, св. Петрові, що йому єдиному Христос поручив "утверджувати братів своїх" (Лук. 22, 32), що йому єдиному казав Він "пасти ягнят і овець" Своєї отари (їв. 21, 15-17) та що на йому єдиному поставив Свою Церкву, яку й "пекельні брами не переможуть" (Мат. 16, 18). Якщо непомильні Апостоли самим Христом були підпорядковані у виконуванні учительського уряду одному зпоміж них, то тим більше мусять підчинятись одному зпоміж себе помильні на-слідники св. Апостолів — єпископи, якщо хочуть згідно з волею Спасителя виконувати свій учительський уряд у Церкві.
Церква виконує учительський уряд двояким способом: через звичайне навчання всіх єпископів розсіяних по всьому світу, або через надзвичайні зїзди-со-бори єпископів, що у важніших і трудніших питаннях виносять спільні догматичні ухвали. Історія Церкви і священне Передання свідчать, що єпископи вселенської Церкви, згідно з волею І. Христа, завжди виконували свій учительський уряд, — так звичайний, як і надзвичайний — соборовий, — у порозумінні з вищим над ними єпископом, єпископом Риму та в залежності від нього. Що в порозумінні і в залежності від єпископів Риму виконували вони свій звичайний учительський уряд у Церкві, це ми вже бачили частинно в попередньому розділі. В цьому ж розділі побачимо, що вони виконували свій учительський уряд у порозумінні та в залежності від єпископів Риму і тоді, коли збирались на вселенські Собори.
Спочатку, за цілі перші три віки, існувала тільки звичайна форма виконування учительського уряду в Церкві й вона існує ввесь час, аж по сьогодні, в IV-му віці зявилась нова й надзвичайна форма виконування того уряду, — навчання через вселенські Собори, форма, що трапляється рідко, виїмково й то тільки на короткий час.
Св. Кипріян Картагинський спочатку був того переконання, що всякі сумніви в справах віри та всякі непорозуміння між єрархами в справі церковного порядку чи карности, — можна успішно вирішити при помочі спільних нарад єпископів одної провінції, отже, при помочі так званих помісних Соборів. З того приводу св. Кипріян мав навіть гостріше непорозуміння з папою св. Стефаном 254 р. в справі перехрещування єретиків і на основі своєї, як показалось пізніше, хибної думки, на картагинському помісному Соборі він сказав що "ніхто з нас нехай не ставить себе єпископом над єпископами, ...бо кожний має повну свободу по своїй думці рішати в усякому предметі, про який нема соборової постанови".2) Але скоро показалося, що такі помісні Собори єпископів одної провінції — не є вистарчальним і певним засобом для збереження єдности й однообразности в Церкві. Бо саме за часів св. Кипріяна, отже, в II віці, було багато всяких поміс-них Соборів, які противорічили одні одним. Ось, напр., два такі Собори в Олександрії осудили блудні науки апостата Оригена, інші ж подібні Собори, скликані в тому самому часі в Палестині, Арабії та в Малій Азії, — симпатизували з його науками про велику нерівність між особами Св. Тройці. Подібні противорічності були між чисельними помісними Соборами скликуваними в справі перехрещування, або неиерехрещування єретиків, про приймання, або цілковите відкинення тих, що хотіли навернутися з єресі, в справі власти Церкви відпускати гріхи, в справі моральности подружжя, і т. п. Показалося, що на багатьох таких Соборах переважали єретики, або прихильники єресей і ухвали таких Соборів потверджували єресь.
Так зродилась думка скликувати всіх єпископів Церкви на так звані вселенські Собори, щоб усі єпископи вселенської Церкви, зібрані разом, виявляли свої думки й погляди, обговорювали їх і потім, на основі Св. Письма та священного Передання, виносили спільні постанови, що мали зобовязувати всю Церкву в цілому християнському світі. Такі ухвали Собору вимагали спільної думки та згоди всіх, або, принайменше, майже всіх приявних єпископів.
З повище сказаного видно, що вселенські Собори є напів Божого й напів церковного походження. Є вони Божого походження остільки, що на них торжественно виконується Богом установлений учительський уряд Церкви. Але сама установа вселенських Соборів є церковного походження, бо Церква, відчуваючи потребу таких Соборів, сама їх установила та оформила. Ані Христос, ані Апостоли, ані Св. Письмо, ані священне Передання первісної Церкви — не говорять про установу чи потребу вселенських Соборів.3)
Коли читати історію тих Соборів, тоді відразу спостерігається, що не були це парадні маніфестації, ні молитовні здвиги. Собори скликувано, коли якась єресь уже надто загрожувала Церкві та вірі християнського світу. Тоді єпископи з поспіхом зїжджались на спільні наради, щоб рятувати Церкву, не раз в останній хвилині. Тому, що скликувати такі Собори та зїха-тись єпископам із найбільш віддалених від себе провінцій робило величезні труднощі в тодішніх часах та й приміщення і прохарчування соток єрархів і їхньої служби в одному, не раз маленькому місті на довший час — було неможливе, то Собори розбирали та вирішували тільки найконечніші справи, щоб осудити єретичні науки чи привернути захитану карність у Церкві й показати вірним, чого мають придержуватись за даних агітацій, неладів чи розбіжностей поглядів між поодинокими єрархами. Про загальні ж і ніким не оспорювані правди віри — Собори ніяких постанов не виносили. Ось, напр., увесь християнський світ від самих початків вірив і визнавав, що Пречиста Діва Марія є Матірю Сина Божого та й почитав її, як Богородицю. Перші два вселенські Собори не виносили ніяких догматичних постанов про Богоматеринство Марії, бо того Богоматеринства ніхто не оспорював. Але коли прийшов єретик Несторій і вчив, що Пречиста Діва Марія зродила чоловіка, а не Богожо Сина, тоді зійшовся Ш-ий вселенський Собор, що й осудив ту нову єресь і проголосив, що Пр. Діва Марія є Богородицею. Ввесь християнський світ уже від ранніх початків почитав св. ікони та мощі Святих. Шість вселенських Соборів не виносили ніякого догматичного рішення в справі св. ікон, бо на таке почитания ніхто не нападав. Але, коли в VIII-ому віці повстала єресь іконоборців, тоді зібрався VII-ий вселенський Собор, що відкинув ту єресь, а почитания ікон проголосив добрим, похвальним та богоугодним. — Отже, вселенські Собори, — як ми це щойно виказали, — були засобами оборони перед небезпекою зла, що вже існувало, росло й поширювалось. Не мали вони потреби обороняти Церкви перед ворогами, яких іще не було.
Пишучи про визнання першенства власти єпископів Риму вселенськими Соборами, очевидно, не будемо доказувати, що ті Собори виносили догматичні постанови про папський примат, бо якщо ніхто не оспорював того примату, то й не треба було соборових догматичних постанов на його оборону. Все ж таки і без таких догматичних постанов самі діяння вселенських Соборів послужать нам доказом, що ті Собори явно визнавали папський примат.
Усіх вселенських Соборів до сьогодні було 20. Але православні признають тільки перших сім, що відбувались на Сході ще до поділу Церкви. Ми пристосуємося до їхнього становища й будемо приглядатися тільки тим першим сімом вселенським Соборам та їхньому відношенню до єпископів Риму.
2. Єпископи Риму — творці вселенських Соборів
Як тут беремось розбирати питання про відношення вселенських Соборів до першенства римських архи-єреїв, то, для повнішого образу, треба нам звернути увагу на три особливіші моменти: скликання Собору, відбування Собору та затвердження постанов Собору.
Вселенські Собори завжди скликували єпископи Риму на прохання східніх єрархів, або візантійських імператорів, або скликували їх самі імператори, яко помісні Собори, а щойно пізніше єпископи Риму проголошували їх вселенськими щодо догматичних постанов, як це було, напр., із ІІ-им вселенським Собором у Царгороді 381 р.4)
Фактом є, що й імператори скликували такі Собори в тому переконанні, що це належить до обовязків християнських імператорів помогти представникам Церкви зійтись на такі наради.5) Але ж власть над єпископами так Сходу, як і Заходу, мав тільки єпископ Риму, а імператор, хоча б і присвоював собі власть над єпископами, не міг мати жадної власти над єрархами, що були поза його імперією. Історія ж виказує, що імператори тільки матеріяльно причинювались до скликання Соборів, формальний же характер таких Соборів надавав їм папа своєю згодою на них.6)
Халкедонський Собор 451 р. викляв із Церкви Олександрійського патріярха Діоскора між іншим і за те, що він "зробив себе суддею й відважився скликати Собор без авторитету апостольського престолу, чого ніколи не бувало й не сміє бути".7) Св. Теодор Студит, як це ми вже бачили й вище, писав до папи св. Лева III: "По давньому прийнятому звичаю — ніхто не є правий скликувати навіть православного Собору без вашого відома..."8) Про таку участь папів у скликуванні вселенських Соборів та про причини, що вимагали вмішування далеких римських єрархів у церковні справи Сходу, — православний каноніст-правник Н. Суворов ось, як пише: "Положення церковних справ на Сході в період вселенських Соборів було таке, що папі доводилось реалізувати свою дбайливість у формі вмішування в східні церковні справи, й по більшій часті це вмішування не виходило з власної ініціятиви римського єпископа, а викликували його прохання таки від Сходу... Невдачна політика імператорів, які заплутувались у єресі, звичайно з вини східніх єпископів... будувала ту підвалину, на якій кріпшала закорінена в переданні давнини вища власть римського єпископа".9)
Вже цей один факт, що імператори й патріярхи Царгороду, отже, столиці імперії, та єрархи блискучого Сходу звертались до єпископа малозамітного тоді Риму з проханням скликати вселенський Собор усіх єпископів вселенської Церкви, — показує, яке було відношення Сходу і вселенських Соборів до римського престолу.
Самі ж Собори відбувались під головуванням єпископа Риму, якого звичайно заступали його висланці-легати.10) Почесне предсідництво на Соборах мали часто й імператори, але в догматичних дискусіях вони, звичайно, не брали участи. Предсідництво папських легатів православні сьогодні промовчують, а натомість підносять предсідництво імператорів, ба, декотрі, всупереч усякій історичній правді, просто заперечують його й кажуть, що "папські легати на вселенських Соборах ніколи не головували, — а це значить, що римська Церква, як така, не вважалася вищою за інші".11) Але вистачає прочитати хоча б самі тільки православні Казанські видання "Діяній Вселенських Соборів", щоб побачити, як обманюють своїх вірних модерні православні єрархи. Ось, хоча б один тільки доказ: вселенський Собор у Халкедоні 451 р. в посланні до папи Лева писав: "через тих, яких ти прислав заступати тебе, ти управляв єпископами, як голова членами".12) На VII-ому вселенському Соборі в Никеї 787 р. говориться, що собор іконоборців, скликаний імператором Константином Копронімом 753 р. не можна вважати законним і вселенським, бо "він не мав у тому ділі за співучасника римського папи, ні його повіреників, ні його послання, як це, по закону, вимагається від таких Соборів".13) А крайньо антикатолицьки наставлений В. Болотов мусів визнати, що "папські легати являються на Собори... як судді і їх оточують всеможливим поважанням".14)
Це другий дуже важливий факт, що насвітлює відношення Сходу та майже всіх сімох східніх вселенських Соборів до апостольського престолу св. Петра та його наслідників у Римі.
Постанови вселенських Соборів підлягали затвердженню єпископа Риму. Без такого затвердження — жаден Собор не був вселенським Собором, а його постанови не мали зобовязувальної сили. "В посланнях пап до Соборів, починаючи вже з ІІІ-го, — пише православний Н. Суворов, — проводилась думка про го-лонство римської Церкви над іншими Церквами; в тому ж змислі легати робили заяви в приявності Собору її іноді навіть сам Собор являвся приневоленим (?) говорити тією ж мовою, якою говорили в Римі. Так Халкедонський Собор, ...бажаючи випередити опозицію із сторони Лева В., проти 28-го халкедонського канону, ...просив Лева, як "голову, що рядив членами" і як "батька, що турбується своїми дітьми й тішиться їхніми успіхами", — щоб затвердив усі соборні 'постанови... Пізніше, шостий вселенський Собор, коли осудив і скинув вождів монотелетського навчання, остаточне вирішення їхньої справи здав на папу".15) "Катедра св. Петра має першенство в усьому світі... й тільки вона затверджує всякий Собор своєю властю", — писав св. папа Адріян до Отців VII вселенського Собору в Никеї 787 р.16) Бо "так бувало від давна, від самого початку", — говорить св. Теодор Студит.17)
Для затвердження й важности постанов Собору спочатку вистачали підписи папських легатів, як ось, на І, III і IV-ому вселенських Соборах. Але згодом і єрархи, і імператори вимагали підпису й самого папи, головно після IV й V-ro Соборів, щоб постанови Соборів були обовязувальні "для всіх Церков і всіх на-рдів".18) взагалі, від папського затвердження залежав і характер вселенськости Соборів. Каноніст Н. Суворов признає, що, напр., II Собор (у Царгороді, 381 р.) був скликаний тільки яко помісний і щойно багато пізніше був признаний яко вселенський так на Заході, як і на Сході,19) коли папа св. Григорій Великий (f 604) затвердив його догматичні ухвали, що їх повинна придержуватись уся Церква. Подібно було, як каже той сам Н. Суворов, і з V Собором (у Царгороді 553 p.), який зовсім не був гідний назви вселенського Собору її тілі.км пізніше папа Пелагій І (555-560) признав його Вселенським. Історія показує, що два Собори, зібрані як вселенські, — були проголошені папами яко незаконні й неважні, — це Єфеський Собор 449 р. за участю 130 єпископів, на якому під опікою імператора ІІІ мри помочі насильства верх узяли єретики — Євтихіїї та Діоскор, за що папа св. Лев передав його анатомі та назвав його "розбійничим Собором"; другим таким був Собор влаштований імператором та іконоборцями, за участю 338 єпископів у Царгороді 753 p., що хоч і назвав себе вселенським, та папа Стефан II кинув на нього клятву.
Правдою є, що не раз і імператори потверджували постанови вселенських Соборів і тоді надавали їм вагу державних законів,20) але ж Церква не була обмежена кордонами одної тільки невеличкої візантійської імперії.21) Вселенська Церква розтягалась далеко ширше поза ту імперію й тому всецерковне значіння постановам вселенських Соборів могли давати тільки найвищі зверх-ники всієї вселенської Церкви, що й робили римські первосвященики, затверджуючи постанови вселенських Соборів.22)
Оце третій, дуже важливий факт, що насвітлює і відношення єрархів Сходу та вселенських Соборів до єпископа Риму, як також і залежність Соборів та їхніх постанов від затвердження з боку найвищого єрарха всієї вселенської Церкви.
В усіх трьох етапах вселенськик Соборів — при скликуванні, переводженні та затвердженні їх — єпископи Риму показали себе творцями вселенських Соборів, а тим самим і вищими за вселенські Собори. Це, зрештою, природньо випливає вже з самого поняття першенства єпископів Риму над усією Церквою, випливає з нього і потверджує його. Якщо єпископи Риму є найвищими пастирями так "ягнят" —- вірних, як і "овець" — єрархів Христового стада по всьому світу і ввесь час, "до кінця віку", — то не можуть вони перестати бути тими найвищими пастирями на час вселенських Соборів. Якщо вони є найвищою зверхністю всіх єпископів, розсіяних по всьому світу, то не можуть бути підданими тих самих єпископів зібраних на Соборі. Вселенський Собор — це не Церква, а тільки орган учительського уряду Церкви й тому вже перший вселенський Собор у Никеї 325 р. у свойому 39-ому каноні визнав, що єпископ Риму "є над усією вселенською християнською Церквою".23)
Цю верховну власть єпископів Риму в Христовій Церкві та їхню вищість над вселенськими Соборами покажуть і самі діяння Соборів.
3. Перші три вселенські Собори
Перші два вселенські Собори — 1-ий у Никеї 325 р. та ІІ-ий у Царгороді (Константинополі) 381 р. — для нас замітні хіба тільки тим, що на першому з них, скликаному в справі єретичної науки Арія, папа Силь-вестер був заступлений єпископом Осією з Кордуби та римськими священиками Бітом і Вінкентієм, що були предсідниками Собору,24) займали місце вище всіх па-тріярхів і перші підписували постанови Собору25) та й ніхто з приявних 318 єпископів, митрополитів і па-тріярхів не протестував проти віддання першої чести таким легатам Риму. Про св. Сильвестра, що брав участь у тому Соборі через своїх легатів, православна Церква і по сьогодні співає в своїх богослужениях (2 січня): "Верховник явился еси священнаго Собора, ...і верховнаго учеников украсил еси престол. Єресей, Сильвестре, лесть отгнал єси, паству упасл єси... Яко божественний верховник священних Отцов, священное ученіє утвердив, еретиков заградил еси уста".
ІІ-ий Собор був скликаний імператором без участи папи, яко помісний Собор Царгородської Церкви, а тільки папа св. Григорій Великий (f 604) проголосив його вселенським, і то тільки щодо соборових постанов проти єретичної науки Македонія про Св. Духа.26) На цьому Соборі доповнено символ Віри уложений на 1-ому Соборі й у новому Символі говориться: Вірую "в єдину святую католическую і апостольскую Церков".27)
Важніший для нас ІІІ-ій вселенський Собор, що відбувався в місті Єфесі 431 р. Він подає нам багато цікавого матеріялу відносно першенства римського архиерея.
Головним предметом того Собору було осудити єретичну науку царгородського архиепископа Несторія, який учив, що Пречиста Діва Марія зродила не Божого Сина, а тільки чоловіка, у наслідок чого Несторій не визнавав Преч. Діву Марію Богородицею. Собор скликував імператор Теодосій II за дозволом і апро-батою папи св. Келестина, що була видана 15 травня 431 р. Предсідником Собору й легатом папи був призначений св. Кирил Олександрійський, як це подають і православні видання Діяній Всел. Соборов: "Келес-тин... передав своє місце на Соборі... Кирилові, єпископові... Олександрії".28)
Своїм посланням і в особі свого легата, св. Келес-тин являється на Соборі, як найвищий учитель, що має право вирішувати церковні справи в усій вселенській Церкві, а то й передрішувати їх, заки сам Собор скаже щобудь у тих справах. Ось, послання папи Келестина, читане на першому засіданні Собору, приносить уже наперед видане рішення: "Ти (Несторій) зовсім відлучений від єпископського престолу... й від усієї спільноти християн, якщо скоро не зміниш свого злого навчання". Святому ж Кирилові, яко свойому відпоручникові, поручає папа "перевести виконання його (пани) рішення з неподатною суворістю". А східнім єпископам папа пише: "Хай знає ваше священство, що це рішення вийшло від нас, а то й більше, від самого Христа Бога".29) Тут папа св. Келестин виявив свою власть, як верховний і безапеляційний суддя й видав невідкличне рішення, що обовязує всіх. Зібрані Отці Собору не заперечували того папського права; приятелі Несторія не бунтуються, а радять йому підчини-тися; сам Несторій, найвищий єрарх столиці імперії, ні словечком не говорить про надужиття чи незаконне присвоювання собі папою власти над єрархами Сходу. А в соборовому рішенні Отці говорять: "На основі канонів і послання святішого отця і співслужителя нашого Келестина, римського єпископа, ми примушені дати ...наступне рішення".30)
На другому засіданні цього Собору вже були при-явні й нові легати від папи. В їхньому імені священик Пилип промовив: "Уже давно святіший... наш папа Келестин... в свойому посланні святішому Кирилові... виніс постанову в цій справі..."31) Після того слідувало читання нового послання папи, в якому він говорить до Отців Собору: "Ми післали... (імена легатів), щоб вони виконали те, що ми вже раніше постановили. Ми не сумніваємося, що ваша святість буде згідна з нами".32)
Як же ж віднеслись Отці Собору до таких виявів "папського властилюбя"? "Всі єпископи, — так подають навіть православні видання Діяній Соборів — разом закликали: "Оце справедливий суд! Увесь Собор дякує Келестинові, сторожеві віри!"33) "Пресвітер Пилип — продовжують Казанські "Діянія Соборов" — сказав: дякуємо священному Соборові, що після прочитання послання святішого... папи... грімкими окликами зєдналися з ним, як члени під одною головою".34) На третьому засіданні, після проголошення присуду на Несторія, легат Пилип сказав: "Ніхто не сумнівається й по всі часи звісним було, що святий Петро, наставник і голова Апостолів,35) стовп віри, основа католицької Церкви, — прийняв від Господа нашого Ісу-са Христа... ключі царства і йому дана була власть вя-зати й розрішати гріхи; він і до цього часу, і повсяк час живе та судить у своїх наслідниках. Тому, за його надхненням, наступник і намісник його, святіший папа, наш єпископ Келестин, післав нас на цей Собор заступати його приявність".36)
Оце перший Собор, що подає нам одне з найясні-ших свідоцтв повного свідомости виступу папства, яко найвищого учителя в Церкві, а також одне з найкращих свідоцтв гарного, синівського відношення около 200 східніх єрархів, Отців Собору, до верховної влади римського єрарха. А памятаймо, що папу Келестина, який з такою повною свідомістю своїх прав і обовяз-ків виступав на тому Соборі й так голосно проповідував першенство римського єпископа, сперте на пер-шенстві св. Петра, — давня православна Церква зарахувала до лику великих Святих, а й сьогодні ще православні почитають його в день 8 квітня.
Варта тут додати ще й те, що пише з нагоди цього Собору православний каноніст, проф. В. Болотов. Він сам признає, що "в епоху Кирила й Келестина... навіть представники інтелігентних кіл на Сході привикли були глядіти на папський авторитет із римської точки погляду... Довіря до Риму — загальне: туди апелює | монофізит Євтихій; до папи прибігає рівнож царгород-ський Флавіян. Один із найвизначніших східніх єпископів, Теодорит Кирський... підчиняє свою справу судові римського первосвященика".37)
4. Голосний Халкедонський Собор
Ще краще свідоцтво визнавання вселенськими Соборами верховної влади єпископів Риму подає нам історія IV-ro Собору, що відбувся в Халкедоні 451 р. в справі осудження єресі монофізитів. Новий єретик, цар-городський архимандрит Євтихій учив, що воплочене Слово має тільки одну натуру, натуру Божу, а людська натура злилася з Божою. В цьому Соборі мусимо відрізнити три фази, з котрих кожна ясно насвітлює авторитет папи, як найвищого судді, якого рішення і без Собору є найбільш авторитетні.
1. Єретик Євтихій і його наука були осуджені перше на помісному синоді в Царгороді, 448 p., під проводом архиепископа Флавіяна. Євтихія виключено з Церкви. Він вислав листа до папи св. Лева І Великого, яко до "обоорнця віри" й просив: "Як ви вважаєте, так і рішіть" та й обіцяв підчинитися рішенню папи.38) Навіть єретик знав, що рішення римського єпископа є важніше, ніж рішення Собору.
Звідомлення Флавіяна прийшло до Риму раніше, ніж письмо Євтихія. У відповідь папа дорікав Флавія-нові: "...Ми здивувались, як міг ти мовчати перед нами про цю соблазнь... ми хочемо знати причину такого твого поступовання... бо церковне правило... і віра... обовязують нас до великої дбайливосте за християнський мир, щоб, відтявши мильні погляди, зберегти не-нарушеною католицьку віру... і нашим авторитетом підтримати тих, котрих віра була права".39) В такому дусі і з таким почуттям власти пише папа й до імператора та до всіх архимандритів у Царгороді. А Царгород, — так архиепископ, як і імператор та монахи — віднеслись до такого поступовання папи, як до чогось зовсім природного й законного.
У листі до папи, Флавіян не тільки не заперечує права папи мішатись до справ Царгороду, але, що більше, просить папу вжити цю найвищу власть відносно Євтихія. "Тому, святіший отче, поступи справедливо, як того вимагає священство, ...виконуючи обовязок власний і загальний та закон святих Церков... Бо наше рішення потребує тільки вашої підпори та оборони..."40) Флавіян не просить скликувати нового Собору. Вистачає особисте послання папи, щоб потвердити законність постанов царгородського собору. А св. Петро Хризолог, якого Євтихій просив заступитись за ним перед папою, взиває Євтихія: "перш за все, з покорою прийми те, що написав папа, бо ми, з любови до миру та до віри, не можемо розсліджувати справ віри без згоди римського єпископа".41) Ось, скільки проявів визнання папської влади на Сході в цій першій фазі хал-кедонського Собору.
2. Друга фаза дуже бурхлива і трагічна. Євтихій знайшов підтримку в імператора Теодосія II, в Олександрійського партіярха Діоскора, та в сильній партії монофізитів. Імператор просив папу скликати Собор до Єресу. Папа не вважав це потрібним, але, накінець, погодився. Сам вислав "замість себе" трьох легатів. Але планований Собор не був тим, чим повинен був бути. Діоскор Олександрійський сам обняв предсідниц-тво Собору, не визнав висланників папи, а східніх єпископів, — своїх противників, — казав посадити в тюрми. Собором заволоділи єретики при явній підтримці імператора, вони це кинули клятву на Флавіяна й на папу, счинилась бійка, в якій на смерть поранено Флавіяна. Папа св. Лев назвав цей собор "розбійничим собором" і під такою назвою увійшов він до історії.42)
Багато реляцій про це все дійшло до Риму. У відповідь, папа, одного дня, вислав 8 листів. У листі до імператора папа пише, що від "блаженного Петра, першого з Апостолів, ми одержали таку повновласть, що маємо законне право берегти правду... І тому, ми твердимо, що собор єпископів, що його ви влаштували в місті Єфесі, і самій вірі суперечить, і рану завдає всім Церквам."43) До священства та до вірних у Царгороді папа пише, що хто відважиться нападати на правих священиків (єпископів), "той не може бути в злуці з нами (з папою) і не може зараховувати себе до числа єпископів... Тому, останьтесь у дусі католицької правди і прийміть оце апостольське наставления, що його вам передаємо нашими устами".44)
Як зареагував Схід на таке "вмішування" папи до справ Сходу?
Імператор заявляє цапі свою віру, що "єпископ міста Риму, за яким давнина перед усіми іншими признала першенство священства, повинен мати нагоду й місце судити про віру та про священиків..."45) Новий єрарх Царгороду Анатолій просить папу затвердити його на престолі столиці.46) Клир і вірні Царгороду просять папу й надалі обстоювати чистоту науки. А Теодорит Кирський, осуджений на "розбійничому соборі" звертається до папи, "щоб одержати від вас лік на церковні рани, бо вам треба повинуватись, як першому між усіми... Я чекаю рішення вашої апостольської катедри".47) Ось, кілько нових виявів папської влади, й скілько доказів визнання її на Сході!
3. Третю фазу IV-ro вселенського Собору творить сам Собор, що відбувся в Халкедоні 451 р. його завданням було, в першу чергу, покінчити з єресю Євти-хія та покарати відомого вже Діоскора, провідника "розбійничого собору". Новий Собор скликав папа св. Лев І на прохання імператора. Зійшлись 630 єпископів. Від себе вислав папа 4-ох легатів. "В цих братах, т. є. єпископах Пасхазині і Люценцію та в пресвітерах Бо-нифатію і Василію, що їх відправляємо від апостольської катедри, хай бачить ваше братство, що я прияв-ний на Соборі й невідлучно перебуваю з вами... й давно я вже приявний вам через звіщений католицької віри... Тому, відкинувши зовсім усяку зухвалість виступати проти віри Богом нам повіреної, хай замовкне пусте безвірство тих, що помилились".48) Папа авто-ритативно підкреслює, що Собор не має права розбирати питання віри, — вони ж бо вже порішені посланням папи до Флавіяна, а має судити тільки про особи, про Євтихія та Діоскора. "В наших посланнях, що їх ми вислали блаженної намяті Флавіянові, виложено, яким повинно бути побожне і щире визнання".49)
Вже на першому засіданні Собору папський легат Пасхазин заявив: "...апостольський єпископ міста Риму, голова всіх Церков, дав нам зарядження... приказа™, щоб Діоскора не було на Соборі, а якщо він спробує дістатись сюди, то щоб його вигнано... бо або він вийде, або ми віддалимося".50) З того видно, що папа Лев осудив патріярха Діоскора сам, не чекаючи на постанову Собору. Отці ж Собору нічого не сказали проти такого вияву вищости папи над Собором. На судове приписане запитання, яка є вина Діоскора, легат Люценцій відповів: "Він чинив себе суддею, яким не був, і відважився влаштувати собор без авторитету апостольського престолу, чого ніколи не бувало й не сміє бути".51) На запитання Пасхазина: "Чи ваше благочестя поручає, щоб ми, ...як сказав я, ужили проти нього церковних кар?" Собор відповів: "А вже ж, що годимося!" І Отці звернулись до папських легатів із словами: "Просимо вашу святість, що займаєте місце святішого архиерея Лева, - проголосити над ним (Діо-скором) присуд і визначити йому кару по законам. Всі й увесь Собор буде згідний з присудом вашої святости".52) Легати папи відчитали всі провини Діоскора й закінчили словами: "Тому то святіший... Лев через нас та через оцей святий Собор, разом із... Апостолом Петром, що є заборолом католицької Церкви та основою православної віри, позбавляє його (Діоскора) єпископства й відлучує його від усього священичого сану". Всі єпископи заявили, що вони в усьому думають так, як апостольська Столиця й підписали присуд.53)
Коли на другому засіданні прочитано послання папи св. Лева про Божу й людську натури в Ісусі Христі, тоді ввесь Собор встав і закликав: "Це є віра православних! їй ми віруємо, в ній ми хрестились, нею хрестимо; так учив блаженний Кирил; це віра істинна... віра Отців, віра апостольська. Всі так віруємо, православні так вірують. Анатема тому, хто інакше вірує! Петро говорив через Лева!"54)
Визнання Собором найвищої влади єпископа Риму — тут ясне. А в додатку Отці того Собору зладили ще спільне соборове послання до папи св. Лева, в якому пишуть: "Що вище віри? Що радісніше над Владичне знання, що його сам Спаситель дав нам згори для спасения словами: ідіть же, навчайте всі народи, котре ти сам, будучи для всіх товкмачем голосу блаженного Петра, зберіг... аж до нас. Тому це ми, вживаючи тебе, як начального вождя в доброму для загального хісна, показали дітям Церкви спадщину правди... Ми насолоджувались духовним пиром, що його нам Христос через твої грамоти приготовив. Він (Христос) показав Свою близькість до зібраних єреїв... якими ти, як голова членів... рядив в особах, що займали твоє місце". Навівши ж провини Діоскора, Собор писав далі: "І до того всього він розтягнув свій гнів ще й на того, кому Спаситель поручив берегти вертоград, і задумував відлучити від Церкви того, хто обєднює тіло Церкви: ми говоримо про твою святість".55)
Отак писав IV-ий вселенський Собор до папи св. Лева Великого. Мабуть ніколи перед тим не проявив Схід так могутньо й так ясно своє визнання авторитету і влади, ба навіть непомильности римського архиерея, як саме в звязку з цим вселенським Собором. Більшого першенства і, сьогодні, католики не визнають за єпископами Риму. Протипапськи наставлений проф. Болотов, проаналізувавши навчання св. Лева Великого з усіх його листів про головство св. Петра та про першен-ство римських єпископів так ясно підкреслене на цьому Соборі, пише: "Вислови інших римських єпископів -— бліді в порівнанні з цією розвинутою системою й тільки від неї одержують повне насвітлення... Якщо думка про непомильність римського єпископа і не входила в уяву Лева Великого, то все ж таки на юридичному грунті... були поставлені (св. Левом) усі прерогативи, що опісля були затверджені на Ватиканському Соборі... Зовсім ясне навчання Лева Великого про римське пер-шенство над усією вселенською Церквою — ні в кого на Сході не викликувало тривоги".56)
