4.Велике значення віри первісного православія
Як бачимо, загальна віра первісного й істинно православного Сходу повних 10 віків визнавала, що римська Церква — це "Церква, що стоїть на чолі вселенської спільноти", що "верховодить вселенською спільнотою" й тому то "римську Церкву, матір і царицю всіх Церков треба запитувати в усьому, що торкається віри", бо "в ній зберігається передання святих Апостолів" і тому "з тією Церквою повинні годитися всі Церкви... задля високого її першенства", бо це "апостольський трон", "головна катедра", "особливіша катедра і єдина, в якій зберігається єдність усіх". До єпископів же Риму єрархи Сходу звертались за поучениям і потвердженням своїх навчань, "щоб самим не зробити якої помилки", бо "давній звичай Церкви каже входити у взаємини з епископом римської катедри" й тому, єднання з первосвящеником Риму вважали ознакою "єдности з католицькою (вселенською) Церквою". Єпископа Риму вважали вони "головою", "священною головою всіх голов" якій "годиться першенство в усьому", бо ця голова "від воплоченого Бога й від усіх Соборів одержала власть над усіми Божими Церквами по всьому світу", без згоди римських архиєреїв "ми не сміємо розбирати предмету віри", бо вони — "намісники Христа", вони "здорові у вірі і, по словам Спасителя, непомильні". Все те вказує аж дуже ясно, що Апостольські Отці та найвищі єрархи Сходу перших 10 віків єдиної Христової Церкви бачили в св. Петрі когось вищого й визначнішого, ніж тільки "рівного між рівними собі Апостолами", а також у єпископах Риму визнавали щось вищого, ніж тільки "рівного між рівними собі патріярхами". Все те визнання пер-шенства св. Петра, як також і першенства єпископів Риму будували вони саме на словах Христа Спасителя: "Ти є Петро...", "Утверджуй братів твоїх...", "Паси вівці мої". Саме оці останні три цитати з Христових слів, що їх єрархи Сходу майже завжди наводять, чи на них покликуються, коли говорять про єпископів Риму— є догматичною підставою першенства влади римських архиєреїв. Отже по науці найвизначніших представників Церкви на Сході цілих десять віків —■ єпископи Риму тому є найвищими та Божою властю управи обдарованими єрархами в Божій Церкві, бо вони є наслідниками св. Ап. Петра, є новими Петрами, до яких, як колись до Симона-Петра, Христос і по сьогодні говорить: "Ти є Петро-Скеля й на тобі поставлю Мою Церкву", "Ти, Петре, утверджуй братів твоїх", "Ти, Петре, паси вівці Мої". Ті ясні свідоцтва віри перших 10 віків можна промовчувати, можна їх притемнювати чи і скривати перед вірними, але нема сили заперечити їх. А це тільки словні вияви віри первісного православного Сходу в першенство єпископів Риму.
Вияви тієї ж віри ділами — православний Н. Суворов коротко вичисляє в оцих точках:
"Положення церковних справ на Сході в період вселенських Соборів було таке, що папі приходилось реалізувати свою дбайливість у формі вмішування в східні церковні справи і, по більшій часті, це вмішування не виходило з власної ініціятиви римського єпископа, а було викликуване таки проханнями із Сходу".
"1. За час безупинної боротьби релігійних партій на Сході та за час, коли імператори часто піддержували єресі, папам доводилось незлічимо багато разів писати на Схід: то заступатись і клопотатись у імператорів, то писати послання до східніх патріярхів, єпископів, духовенства, народу, монахів з заохотами, наганами, директивами".
"2. Внаслідок згаданої боротьби, папа вельми часто мав нагоду виступати в характері судді між суперечними сторонами і своїм погоджуванням, або непо-годжуванням зміцнювати, або ослаблювати ту чи іншу сторону та, послідовно, дати відчути вагу свойого суду. За сумних часів аріянства, ще заки другий вселенський Собор визначив, що константинопільський єпископ іде зараз же після римського в гідності чести, сар-дикійський Собор "з пошани до памяти Апостола Петра" признав римському єпископові вищу судову власть для всієї Церкви (правила 3-5)... І пізніше, після сар-дикійського Собору, до папів подавались прохання (напр. східніми єпископами — до Симаха, східніми монахами — до Гормизди й Агапита та апеляційні скарги (напр. Флавіяном, Теодоритом, Євсевієм дорилей-ським до Лева Великого)."
"3. Папа привертав на катедри скинених на Сході єпископів, а якщо не вдавалось йому того зробити за життя невинно осудженого, то настоював на тому, щоб імя було наново введене до церковних диптихів (діло Золотоустого). І навпаки, патріярхів єретичного напрямку папа скидав (нпр. папа Агапит скинув Антима Константинопільського при Юліяні), а якщо показалось неможливим перевести це скинення в дійсності, то настоював на тому, щоб імя скиненого було викреслене з церковних диптихів (справа Акакія Константинопільського)."
4. Папи надавали свої повновласти східнім патрі-ярхам і єпископам, які, таким чином, з римської точки погляду, ставались папськими вікаріями (Кирил Олександрійський був уповноваженим папи Келестина до суду над Несторієм; Лев Великий поручив Максимові Антіохійському та Теодоритові Кирському виконувати частину його дбайливости в їхніх областях; папа Гор-мизда зробив Епифанія Константинопільського своїм вікарієм у справі притягнення монофізитів до Церкви; папа Теодор і Мартин зробили Стефана Дорського та Івана Филаделфійського своїми вікаріями для патріяр-хатів єрусалимського, олександрійського та антіохій-ського в боротьбі проти монотелетів)."55) Так говорить практика первісних віків православного Сходу. Схід просив і благав єпископів Риму виконувати їхню найвищу владу, римські первосвященики виконували її свідомі свого обовязку, що його одержали від Бога, а православні єрархи Сходу в тій самій свідомості, що влада римських архиєреїв походить від Бога, корились їй і підчинялись.
Це визнання цілих перших Н) віків Церкви на Сході таке ясне й недвозначне, таке проречисте й могутнє, що, напр., один із найкращих православних істориків А. Лебедев мусів написати таке: "Завжди й незмінно римський єпископ був над останніми патріярхами. Так було зараз же від початку історії християнства. Єпископа йому рівного не було й не могло бути".56) А другий дуже поважний автор, проф. В. Болотов, із смутком і болем признав і написав таке: "Схід зробив Римові немаловажну прислугу тим, що не виявив свого значіння в повному розсягу, як сила, що гамує і протиставиться... Тільки Антіохійський Собор 341 р. заговорив з римським єрархом мовою твердою й рішучою... і протестував проти вмішування папів... але, на-жаль, і це був Собор напів ариянськии... На поважну полемику проти папських зазіхань подумали на Сході надто пізно, коли вони (папи) здобули вже авторитет освячений віками давнини".57)
Хоч і в пізніших віках після церковного роздору не бракувало на Сході богословів, що визнавали й обороняли першенство св. Петра, як ось, Теофілакт, ар-хиєп. Болгарії, Теофан Керамей, Кирило Туровський, Арсеній, патріярх Царгороду, Григорій Паламас, Ніль Кабасилас і інші, але все ж поволі народжувалась і заводилась уже зовсім нова наука про рівність усіх Апостолів та про рівність усіх єрархів у Христовій Церкві. Ця наука, підперта ще й протестантськими впливами, сьогодні є панівною в новітній православній Церкві. Наука, віра й погляди сьогоднішніх православних аж надто відмінні від науки, віри й поглядів цілих перших 10 століть істинно православного Сходу. Ба не тільки погляди, віра й наука. Звичайному вірному більше впадає в очі відмінна практика. Бо давніше, як ми це бачили, так православні, як і єретики, так звичайні священики чи єпископи, як і самі патріярхи Царгороду, чи інших патріярших столиць — сотки разів звертались до єпископів Риму з просьбами й жалями та й уважали це обовязком, бо "так навчились від Отців". Та, на жаль, з кінцем X століття все це змінилось. Усякі звяз-ки єрархів Сходу з єпископами Риму перервались, і давніша пошана та синівська послушність, виявлювані єпископові Риму — перемінились у ненависть. Зміни, як бачимо, аж надто очевидні, щоб їх не завважити.
І оце знову, само насувається болюче питання: хто відступив від віри первісного істинного православія перших десятьох віків; і хто, тим самим, відірвався від вселенської Христової Церкви?
Відповідь, думаємо, аж надто ясна. Це відповідь цілих 10 століть усього Сходу, коли він іще був великий своїми квітучими церковними провінціями, славний своїми єрархами й Отцями та Вчителями і святий у свойому релігійно-церковному житті. Ту відповідь уже в IV-ому віці на пергамені поклав великий єрарх африканської Церкви, св. Оптат Милевитський (384), коли написав: "Відступником являється той, хто протиставив би тій (римській) катедрі іншу".58)
6. Становище новішого православія
Предмет, що його ми в цьому розділі тільки злегка й більш загальниково заторкнули, мусить бути прикрий для ідеологів сьогоднішнього православія, бо вони взагалі мало говорять про нього, а найрадше мовчать. Ми їх і розуміємо. Десять віків первісного й істинного, католицького православія — аж надто голосно свідчать проти новішого, зовсім антикатолицького православія.
Тому, що теперішні православні богослови й полемісти, крім декількох явних перекручувань текстів св. Ігнатія Богоносця, св. Ірипея й інших Отців та крім перекручування думок і намірів Отців і ерархів Сходу в їхніх взаєминах із Римом — про все інше переважно мовчать, ми не будемо тут аналізувати їхнього становища у відношенні до загальної віри Сходу, а зупинимося коротко над загальним питанням: що властиво є — після всього дотепер сказаного — основною й найглибшою причиною протипанського наставления сьогоднішнього православія?
Дотепер перейшли ми всі джерела християнської віри й усі мірила чи критерії, згідно з якими можемо судити про те, чи якась наука в Церкві є Божа і свята, або, навпаки, людська і грішна. Найбільш спірною точкою між католиками і православними сьогодні є наука Церкви про першенство римських єпископів. Католики його визнають і за те своє визнання по геройськи йдуть на муки по сьогоднішній день, православні ж заперечують його й погорджують ним.
В усіх дотеперішніх розділах виказували ми, що католицьке визнання першенства єпископів Риму — твердо поставлене на науці Христової Євангелії й тільки з Бога воно походить. Це потвердили нам і слова самих східніх св. Отців, свідоцтва вселенських Соборів та загальна віра і практика первісного православного Сходу. Всі викрути й закиди сьогоднішніх православних авторів ніяк не можуть змінити простих і ясних слів Божого Сина, нездібні вони заглушити могутнього голосу св. Отців і, при всіх своїх тяжких і довговікових намаганнях, ніяк не можуть заперечити того, що визнавали вселенські Собори та ввесь православний Схід, аж до часу поділу Церкви. З усього дотепер сказаного виходить, що сьогоднішнє, новіше православіє в заперечуванні першенства єпископів Риму — не має підстави ані в Св. Письмі, ані в священному Переданні, ані в історії Церкви, ані у вселенських Соборах, ба, не має тієї підстави й у чисто людських постановах-правилах Соборів, на які воно найбільше покликується. Отже, в чому головна підстава й найглибша причина заперечного і крайнє ворожого ставлення сьогоднішнього православія до першенства римських єпископів?
Про зовнішні причини, які 900 років тому довели до поділу Церкви і зродили православіє нового типу, ми говоритимемо в дальших розділах цієї книжки. Тут зупинимося тільки над тим, що є істотною й найглибшою внутрішною причиною ворожого ставлення сьогоднішнього православія до першенства єпископів Риму.
Думаємо, що не помиляємося, коли скажемо, що головною підставою та найглибшою внутрішною причиною протипапського православія сьогодні — є душа, яку візантійська нетерпимість уже повних 900 років пильно й витривало виховує в безоглядному заперечуванні першенства римських папів і вчить заплющувати очі та затикати вуха на все, що каже Св. Письмо, що говорять самі таки православні св. Отці, що визнавали вселенські Собори та ввесь православний Схід. Завжди гордий, завжди неспокійний і завжди непокірний та не-залежницькими поривами переповнений дух Візантії, — зірвавши єдність, що панувала між східньою й захід-ньою Церквами аж до XI. віку, — зріс іще й у запеклу ненависть у пізніших віках; і так оформлений — поклався він важким і до білого розжареним каменем у душу народів, що поволі, але все більше й більше підпадали під його впливи. Не що інше, а тільки душа, що свідомо й добровільно пересякла таким гордим, не-залежницьким та ненависти повним духом Візантії — є найголовнішою причиною й підставою сьогоднішнього ворожого відношення православного світу до єпископів Риму. Але й це ще мабуть не вся причина та й не в кожного православного вона є. Ми переконані, бо й життя це показує, що тим духом нетерпимого, неза-лежницького й вічно негативного візантинізму переповнені тільки душі декотрих ідеологічних провідників сьогоднішнього православія. Рядовий член православної Церкви переважно й не знає, чому він — православний, а інший — католик, чому й коли стався поділ на "католиків" і на "православних"; він не входить глибше в догматичні різниці, а вже певно не має тієї ненависти до католицтва, яка так дуже часто пробивається з письм і бесід православних ідеологів сьогодні.
Кажемо, що й візантійським духом пересякла душа
— це мабуть ще не вся причина сьогоднішнього ворожого ставлення православного світу до першенства єпископів Риму. Бо можна когось ненавидіти, можна проти якоїсь ідеології довго й завзято, навіть із чистого ідеалізму боротися, але можна, з часом, і призадуматися та й поважно розглянути: хто, власне має правду, та й на якій підставі й чому має правду, які є властиві причини і спонуки тієї взаємної боротьби, хто і які користі має з такого розбиття, чим воно скінчиться, і т. п. В нашому випадку, при добрій волі, можна ще раз і ще раз поважно призадуматися й під кутом вічности розглянути ті причини та підстави, які 400 міліонам католиків кажуть вірити в Божу установу римського папства й за ту їхню віру йти й на смерть, а, з другої сторони, щиро, перед Богом та перед вічністю розважити
— чи по православній стороні є такі глибокі причини й такі непорушні підстави, щоб не мусіти боятись від-повідальности перед Божим судом за 150 міліонів православних душ виховуваних у зовсім протилежній ідеології? Аджеж, правда може бути тільки одна й ця одна правда Божа може бути тільки в Св. Письмі та в священному Переданні, отже, знайти її — не тяжко. А однак, бачимо, що багато дехто тієї правди не знаходить, хоч і читає Св. Письмо та твори св. Отців і Діянія вселенських Соборів. Читають і не розуміють, дивляться й не бачать ясної Божої правди.
Яка причина такого явища?
Відповідь на це питання треба шукати, в першу чергу, в довготривалому і впертому спротивові людської гордости Божій святості та Божій правді. Бог і тільки Бог розділює Свої Божі дари й роздає їх людям доброї волі, тим, що чистим серцем шукають тільки його та Його Божої правди, а не себе, своєї слави чи вигоди. Віра — це найбільший дар, що його Бог дає людям на землі. Бог, і тільки Бог "розкриває розум, щоб розуміти Писання" (Лук. 24, 45). Але Бог допускає деколи й таке, що декотрі "дивлячись не бачать і, хоч слухають, не чують, ні не розуміють" (Мт. 13, 13). Божественний Спаситель подає і причину такого до-пусту. Не Бог осліплює очі таких людей, і не Він затемнює їхній розум, щоб не розуміли. Це було б несправедливе із сторони Бога та й негідне Його. "Бог хоче, щоб усі люди спаслися і до розуміння правди прийшли" (І. Тим. 2, 4). Причину такого явища подає сам Спаситель, коли говорить: "Отовстіло бо серце людей цих, і ушима тяжко чують, та зажмурили свої очі, щоб іноді не побачити очима й не розуміти серцем і не навернутись, щоб я сцілив їх" (Мт. 13, 15). Тверді це слова, але така є Божа відповідь, записана в Св. Письмі.
Отож, основною й найглибшою причиною ворожого ставлення сьогоднішнього православія до обявленої Божої правди про першенство й найвищу владу єпископів Риму в єдиній Христовій Церкві — це не брак ясности в мові С. Письма чи священного Передання, не відсутність догматичних постанов на вселенських Соборах про папське першенство й не дисциплінарні правила Соборів, ставлені сьогодні проти того першенства; причиною того спротиву Божій правді є душа, — яка свідомо й добровільно пересякла духом візантійської нетерпимости й ненависти, душа, яка звикла до непокір-ности й незалежности і ради слави в людей та ради своєї власної і дочасної вигоди, свідомо заплющує очі на світло Божої правди й закриває цю правду перед широким загалом православних вірних, щоб тим способом оправдати своє заперечне відношення до єпископів Риму та до всієї католицької Церкви взагалі. Такий стан душі, до того ще й культивування такого стану — це справді тяжкий Божий допуст.
Думаємо, що така відповідь є єдиною відповіддю яка може нам помогти по людськи зрозуміти незрозуміле й нічим вищим необгрунтоване вороже становище новішого православія супроти першенства римських архиєреїв.
1) Funk F. X., Patres Apostolici, Tubingae, 1901, t. I., p. 172-174.
2) Апостольскі Правила, ст. 29, 85.
3) Dogmengeschichte, Leipzig, 1909-1910, t. I. 444.
4) Лекцій по історій древней Церкви, (Петербург, 1913, т. III., ст. 250.
5) Преображенскій В., Писаніе Муж. Апостольских, т. II., ст. 202-403.
6) Sitzungsberichte der K. Preussischen Akad. der Wissenschaft, Febr. 1896.
7) Dogmengeschichte, t. V. 368.
8) Entstehung und Entwicklung der Kirchenverfassung, 1910, 118-119.
9) Собори древней Церкви, Сергієв Посад, 1914, ст. 206.
10) Сочиненія св. Иринея, Москва, 1871, т. III., ст. 2..
11) Євсевій, Історія Церкви, т. VII., ст. 4-5, і 45.
12) Творенія св. Кипріяна Карт., Кіев, 1879, т. II., ст. 173.
13) Св. Кипріян, Лист 25 до Антоніяна Нумідійського.
14) Учебник церковнаго права, Москва, 1913, ст. 20.
15) Mansi, Sacrorum Conciliorum nova et amplissima collectio, Florentiae, 1759, t. XI, colona 947.
16) Migne, P. G. t. 25, col. 318.
17) Учебник церк. права, ст. 47.
18) Православная Богослов. Енциклопедія, СПетербург, 1900, т. І., ст. 981.
19) Hefele Ch., Histoire des Conciles, Paris, 1907, v. I, 769-770.
20) Волконскій А., Католичество і священное Преданіе Востока, Париж, 1933, 227-228.
21) Діянія Вселенских Соборов, Казань, 1873, т. I., ст. 358.
22) Творенія бл. Теодорита, Сергіев Посад, 1907, т. VII, ст. 132-136.
23) Учебник ... ст. 40.
24) Грековост. Церковь в період всел. Соборов, Кієв, 1883, ст. 250 і 384.
25) Між листами папи Гормизди, ч. 22 і 23, Migne, P. L. t.
26) Migne, P. L., t. 63, col. 460.
27) Лекцій... ст. 302.
28) Echo d'Orient, 1910, 171-172.
29) Mansi, Sacr. Conciliorum ... t. X, col. 896.
30) Грековост. Церковь ... ст. 384.
31) Migne, P. G., t. 91, col. 144.
32) Византійскіе Отци, Париж, 1933, ст. 196-198.
33) Исторія христіянской Церкви, Тула, 1910, т. II., ст. 125-126.
34) Там же, ст. 138-139.
35) Творенія преп. Теодора Студ., СПетербург, 1908, т. II., ст. 345 і слід.
36) Там же, ст. 435-447.
37) Там же, ст. 765.
38) Преп. Теодор Ісповідник і ігумен Студ., Одеса, 1913, т. І.,ст. 83-86.
39) Терновскій Ф., Грековост. Церковь... ст. 507.
40) Преп. Теодор Іспсвідник, ст. 80.
41) Migne, P. G., t. 100, col. 597.
42) Migne, P. G., t. 100, col. 1309.
43) Hardouin, Conciliorum Collectio regia maxima, Parisiis, 1715, t. V. 597.
44) Костянтин і Мефодій. їх життя та діяльність. Варшава,1927, І. стор. 278.
45) Там же, II, ст. 191-196.
46) Історія Церкви на Україні, (з друкарні Америки, передрукіз "Записки Чина св. Василія Великого", т. IV. випуск 1-2, Жовква, 1932), ст. 63.
47) Костянтин і Мефодій, II, ст. 196.
48) Византійскій Временник, 1897, т. IV, ст. 146-152. Цей переклад Номоканона зберігся в рукописах Соловецького манасти-ря, ч. 431, та в Сергієвій Лаврі, рукопис ч. 207.
49) Аристарх, Слова і Гомілії Фотія, Царгород, 1901, т. І., ст. 481.
50) Migne, P. G. t. 102, col. 609.
51) Migne, P. G. t. 102, col. 715.
52) Migne, P. G. Ill, col. 204.
53) Migne, P. G. III. col. 177.
55) Assemani, Bibliotheca Orient. III. 260.
5б) Учебник ... ст. 46-48. С()) Духовенство древней всел. Церкви, ст. 228
57) Лекцій, т. III., ст. 316.
58) Mansi, t. XI. col. 947.
о. Севастіян С. Сабол, ЧСВВ,
"Католицтво і Православіє"
ВИДАВНИЦТВО "СЛОВО ДОБРОГО ПАСТИРЯ'
НЬЮ ЙОРК — 1955 / http://dc.lviv.ua
|
